4.1. Сутність соціально-трудових відносин
4.2. Економічні й соціальні аспекти зайнятості та безробіття
4.3. Соціальне партнерство як шлях до гармонізації трудових відносин
4.4. Соціальна відповідальність підприємництва
4.5. Соціалізація відносин власності
4.6. Сучасні трансформації соціально-трудової сфери
Вивчивши матеріали цієї теми, ви знатимете:
— сутнісні характеристики таких понять, як «соціальнотрудові відносини», «зайнятість населення», «безробіття», «соціальне партнерство», «соціальна відповідальність бізнесу», «трудова міграція»;
— економічну та соціальну сутність зайнятості та безробіття;
— основні соціально-економічні засади соціального партнерства;
— сутність соціальної відповідальності підприємництва;
— сучасні тенденції та напрями трансформації соціальнотрудової сфери, а також умітимете:
— розрізняти складові елементи, види, типи та рівні соціально-трудових відносин;
— визначати аспекти зайнятості та безробіття і аналізувати їх економічні та соціальні наслідки;
— розрізняти суб’єктів та цілі соціального партнерства, форми його реалізації;
— визначати передумови, принципи та перспективи соціальної відповідальності підприємництва;
— характеризувати основні перспективи сучасних глобальних трансформацій соціально-трудової сфери.
Виробництво матеріальних благ і послуг є єдиним способом задоволення людських потреб та основою розвитку суспільства. Однією з найважливіших складових елементів виробничої діяль-
4.1. Сутність соціально-трудових відносин
???? 4
Праця
— свідома, цілеспрямована, творча діяльність людини з використанням речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ для задоволення потреб як окремих індивідуумів, так і суспільства в цілому. Праця є однією з найважливіших сфер діяльності людини, основою матеріального і духовного виробництва, неодмінною умовою самого існування та розвитку людського суспільства. Усі аспекти соціальноекономічної діяльності людей у той чи інший спосіб пов’язані з працею, в процесі якої поєднуються та реалізуються людські інтереси та задовольняються потреби. Саме завдяки праці людина побудувала сучасне суспільство, створила матеріальні та духовні цінності, здобула умови свого життя та можливість розвитку.
До основних ознак праці можна віднести:
1) усвідомленість і цілеспрямованість діяльності
— людина визначає мету, моделює майбутній результат, визначає порядок дій і втілює результат у життя;
2) енерговитратність, а саме витрати фізичної та розумової енергії людей у процесі праці;
3) суспільно визнаний, корисний результат
— предмети споживання та послуги, що необхідні для задоволення потреб
— як окремих людей, так і суспільства в цілому.
Сучасна економічна наука виокремлює такі основні складові елементи процесу праці:
— предмет праці
— річ або комплекс речей, даних природою чи попередньо вироблених, на котрі спрямована трудова діяльність людини-працівника з метою надання їм корисних властивостей;
— засіб праці
— річ або комплекс речей, за допомогою яких люди впливають на предмети праці, використовуючи їх механічні, фізичні, хімічні та інші властивості;
ності є праця, в процесі якої люди взаємодіють між собою та обмінюються її результатами, що приводить до виникнення між ними відповідних зв’язків та формування соціально-трудових відносин. Такі відносини є важливою складовою соціальноекономічної системи суспільства.
— технологія
— це порядок використання засобів праці та спосіб впливу на предмети праці. У процесі розвитку людство винаходить нові технології, котрі втілюються не лише у нових засобах виробництва, а й у працівниках, котрі здобувають і використовують нові технічні знання, методи та набутий досвід;
— організація праці
— визначений порядок здійснення та організації праці, втілений у взаємозв’язках працівників із засобами виробництва та між собою;
— сам процес праці
— усвідомлений вплив працівника на предмети праці та навколишнє середовище за допомогою засобів праці, організації виробництва та технології з метою задоволення потреб.
У процесі праці людина через свою діяльність опосередковує, регулює, контролює обмін речовин між собою і природою, виконуючи найважливішу функцію як носій живої праці, і тільки завдяки людині відбувається перетворення речовин і сил природи на предмети і засоби праці, створення технології та організації. Праця виступає як матеріальний процес взаємодії людини та природи й одночасно як процес взаємодії людей у виробничій діяльності. Саме праця, виступаючи особистісним чинником виробництва, приводить у рух засоби виробництва, створює та вдосконалює техніку та технологічний аспект виробництва, визначає його мету і спосіб організації.
Важливу роль відіграє праця і в розвитку людини
— в процесі праці не лише створюються необхідні для задоволення потреб матеріальні та духовні цінності, а й відбувається розвиток самих працівників, набуття ними нових знань, навичок і досвіду, розкриття власних здібностей.
Праця будь-якого робітника одночасно є конкретною і абстрактною. Конкретна праця
— це цілеспрямована, доцільна діяльність людини, результатом якої виступає споживна цінність. Така праця має конкретну, визначену мету та результат. У процесі такої діяльності використовуються знаряддя праці, сировина, матеріали та здійснюються трудові операції, під час яких використовуються специфічні прийоми, навички та компетенції. Абстрактна праця
— особлива форма праці, в якій виявляється створення вартості товару. Вона виключає витрати розумової та фізичної енергії людини. Така праця виявляється в товарній формі суспільного виробництва і виступає основою обміну одних товарів на інші. Вона виявляє суспільну природу конкретної праці та відображає суспільний характер відносин товаровиробників.
Творчий характер праці виявляється у появі нових ідей, розробці прогресивних технологій, вдосконалених та продуктивніших засобів праці, створенні нової продукції, матеріалів, винаходів нових джерел енергії. Наслідком трудової діяльності є, з одного боку, виробництво товарів і послуг для задоволення потреб суспільства, а з іншого,
— прогрес виробництва, зростання та поява нових потреб та подальше їх задоволення, що має суттєвий вплив на відтворення населення, сприяє підвищенню рівня його життя. У сучасних умовах праця повинна бути спрямована не тільки на використання природного середовища, а й на його збереження, покращення та відтворення.
Зміст і роль праці в житті суспільства виявляється у її функціях, основними з яких є такі:
— праця являє собою основний суспільно прийнятний, природний спосіб задоволення всіх матеріальних і духовних потреб кожної окремої особи та цілого суспільства;
— у процесі праці люди пристосовують природні умови та речовини природи для задоволення власних потреб, опосередковуючи, контролюючи та регулюючи їх одержання, результатом чого є створення суспільного багатства;
— праця є основою формування як окремих спільнот людей, так і всього суспільства в цілому. Вона є стрижнем усіх соціальних відносин, фундаментом суспільного прогресу та основою соціальної диференціації;
— підготовка до процесу праці та власне сам процес праці є рушійною силою розвитку людини. У процесі створення та вдосконалення матеріальних і духовних благ людина-робітник набуває знання, вміння та навички, а також ефективно взаємодіє з іншими людьми, що служить основою соціалізації працівників;
— у процесі праці люди пізнають як закони природи, так і закони розвитку окремої особи та всього суспільства.
Отже, зміст праці виявляється у матеріальному процесі ставлення людей до умов і речовин природи та характеризує структуру трудових функцій людини та взаємодію речових і особистісних чинників процесу праці, а за своїм характером праця є суспільним процесом, що уособлює та визначає відносини між людьми під час їх спільної діяльності.
Основними чинниками, що визначають характер праці, є:
— форми власності в країні, з яких найбільш поширеними на сьогодні в світі є приватна і суспільна та деякі похідні від них, що також можуть існувати у змішаних формах. Приватна власність
— це власність громадян, або суб’єктів господарювання, якими мо-
— ставлення працівників до праці відображає зв’язок між працівником і виробництвом матеріальних та духовних благ та їх розподілом, а також зв’язок між працівником і суспільством, мотивацію працівників та їхнє ставлення до умов праці та своєї професії;
— способи та умови розподілу вироблених товарів і послуг, що визначають також частку створеного продукту для кожного члена суспільства. Доходи найманих працівників визначаються їхньою працею залежно від виконаної ними роботи. Доходи власників засобів виробництва визначаються розміром, формами та умовами власності;
— соціальні аспекти трудової діяльності, а саме ступінь відмінності у процесі праці, взаємодія між різними соціальними групами, що відрізняються за такими критеріями, як стать, освіта, стаж роботи, вік тощо.
Характер і зміст праці дістає своє відображення у різних її видах. За різними ознаками можна виокремити такі основні її види:
— за характером і змістом праці
— наймана, приватна, індивідуальна, колективна, за примусом, за бажанням, фізична, розумова, репродуктивна, творча;
— за предметом і продуктом праці
— наукова, інженерна, виробнича, управлінська, педагогічна, сільськогосподарська, промислова, інноваційна, комерційна, будівельна, транспортна, комунікаційна;
— за засобами і способами праці
— ручна, автоматизована, механізована, низько-, середньо- та високотехнологічна;
— залежно від видів діяльності
— виконавча (підсобний робітник, робітник з певною кваліфікацією, консультант і т. ін.), керівна (менеджер, підприємець-власник фірми і т. ін.), творча (художник, письменник, режисер, конструктор тощо);
— за умовами праці
— легкої, середньої і тяжкої складності, стаціонарна, нестаціонарна, наземна, підземна, регламентована, нерегламентована;
— за мірою абстрагування
— абстрактна і конкретна;
— залежно від освіти
— праця, що не потребує попередньої підготовки (наприклад, підсобний робітник, вантажник), праця, що потребує попередньої підготовки (наприклад, водій), праця, що потребує значної попередньої підготовки (наприклад, викладач).
жуть бути юридичні особи, а також колективна власність у вигляді кооперативної, або акціонерної. Суспільна власність здебільшого представлена у формі державної та комунальної;
Основними категоріями, що визначають зміст праці, є «продуктивна сила», «якість», «інтенсивність», «складність».
Продуктивна сила праці визначає характер організації, технічні та інші можливості виробничої діяльності робітників. До них можна віднести методи організації праці, технічний рівень устаткування, машин та обладнання, родючість землі, тобто це ті об’єктивні обставини праці, котрі зумовлюють дієздатність працівників і безпосередньо впливають на результати їхньої діяльності.
Категорія «якість праці» характеризується особливостями витраченої робочої сили і визначається кваліфікацією працівника, його освіченістю, старанністю, творчістю, професіональною майстерністю та заінтересованістю в результатах його діяльності. Інтенсивність праці характеризується обсягом розумових і фізичних, тобто всіх трудових витрат робітника за одиницю робочого часу (годину, день), залежно від яких повністю або частково реалізується наявна продуктивна сила працівника.
Складність праці визначається функціями та завданнями, котрі виконують працівники в процесі виробництва. Залежно від складності праці від виробника вимагається більший або менший рівень його спеціальної професійної підготовки.
Усі ці категорії відображають різні аспекти трудової діяльності людини і перебувають у постійному русі, зазнаючи постійних змін, що є результатом науково-технічного прогресу.
Умовою підвищення продуктивності праці, яка в свою чергу становить основу конкурентоспроможності економіки та економічного зростання, є створення певних необхідних умов, а саме
— технічних, організаційних, економічних, соціальних і забезпечення узгоджених, збалансованих взаємовідносин між учасниками виробничого процесу
— роботодавцями (власниками засобів виробництва) та найманими працівниками (власниками робочої сили). Основою таких умов повинно бути узгодження інтересів усіх сторін, кожна з яких, прагнучи до розподілу результатів економічної діяльності на свою користь, повинна враховувати об’єктивні потреби іншої, насамперед суспільні витрати виробництва та відтворення робочої сили і людського ресурсу на суспільному рівні.
Отже, виходячи з вищерозглянутого, можна дати розширене визначення праці
— це цілеспрямована, свідома, творча діяльність людей, процес докладання розумових і фізичних зусиль щодо перетворення умов, речовин і сил природи з метою отримання суспільно корисного результату у вигляді товарів і послуг
У процесі праці за певних трудових і соціальних умов відбувається постійна взаємодія окремих індивідів і груп осіб, що призводить до виникнення між ними специфічних відносин, котрі називають трудовими, або соціально-трудовими. Особливостями цих відносин є те, що вони становлять собою частку загальної системи людських відносин та утворюються під впливом людських потреб і факторів соціального середовища, а також залежать від інституційного впливу об’єднань роботодавців, профспілок, держави.
Трудові відносини
— це відносини між людьми, зумовлені економічними, соціальними, правовими та функціональними аспектами трудової діяльності. Вони поділяються на індивідуальні та колективні. Індивідуальні трудові відносини
— це відносини між окремим працівником і роботодавцем та відносини між окремими працівниками на рівні підприємства або його підрозділів.
Колективні трудові відносини
— це відносини між трудовими колективами окремих підприємств або їх підрозділів, а також між представниками робочих колективів і роботодавцями. Вони виявляються у формах відносин між роботодавцями та колективами працівників та роботодавцями і профспілками або іншими виборними органами, що представляють інтереси найманих працівників.
Метою організації трудових відносин є узгодження індивідуальних і колективних інтересів на засадах співробітництва, партнерства та взаємної відповідальності. Трудові відносини, як правило, виявляють себе як у функціональному, так і в соціальному аспектах. Функціональний аспект відображає зміст виконуваних трудових функцій працівника, а соціальний
— сутність і природу відносин між окремими індивідами, соціальними групами, що відрізняються способом життя, рівнем доходів і соціальним статусом. Такі відносини не тільки пов’язані з трудовими, а ще й зумовлюються ними.
Соціальні відносини теж мають двоїсту природу: з одного боку, вони зумовлюють зміст і вид економічної діяльності, а з іншого
— характер і зміст відносин між окремими індивідами, найманими працівниками та роботодавцями, трудовими колективами і роботодавцями, працівниками, роботодавцями і державою. Саме так ці відносини є основою формування соціально-трудових відносин.
для задоволення особистих і суспільних потреб людей, що здійснюється під впливом внутрішніх, особистих мотивів і зовнішніх стимулів.
Соціально-трудові відносини
— виникають і формуються між найманими працівниками, роботодавцями, державою та суб’єктами і органами сторін, що беруть участь у процесі праці з приводу її умов, оплати та соціального захисту. Вони пов’язані з найманням, ефективним використанням та відтворенням трудових ресурсів, спрямованих на задоволення соціально-економічних потреб суспільства та підвищення рівня життя окремих осіб, колективів і цілого суспільства, регулюються системою договорів на мікро-, мезо-, макроекономічному рівнях з метою забезпечення ефективності праці та узгодження інтересів роботодавців і найманих працівників задля злагоди та стабільності в суспільстві, гарантом чого має виступати держава.
Предметом соціально-трудових відносин є всі ті соціальнотрудові процеси та явища, що виникають у соціально-трудовій сфері. До них можна віднести соціально-трудові відносини щодо організації та підвищення ефективності праці, відносини зайнятості та відносини з приводу винагороди за працю.
Суб’єктом соціально-трудових відносин є фізична або юридична особа, що наділена первинними чи делегованими їй первинними носіями правами соціально-трудових відносин.
Основними суб’єктами соціально-трудових відносин є:
1) наймані працівники, їхні представники або об’єднання;
2) роботодавці, їхні представники або об’єднання;
3) держава, представлена органами місцевого самоврядування та органами законодавчої і виконавчої влади.
Наймані працівники
— фізичні особи, що перебувають у трудових відносинах з роботодавцем. Ці відносини виникають, здійснюються і регулюються на підставі трудового договору чи контракту і мають на меті виконання певної роботи та отримання винагороди за неї. При цьому такі відносини мають економічний, правовий, організаційний, соціальний характер. Найманий працівник приймається до трудового колективу і виконує трудові функції, що пов’язані з виконанням певних посадових інструкцій, дотриманням внутрішнього трудового розпорядку та регламенту.
Роботодавці
— фізичні особи, власники підприємств, установ, організацій, що працюють самостійно, або уповноважені ними органи, які наймають працівників за контрактом або трудовим договором для виконання ними певних функцій. Роботодавці є власниками засобів виробництва, носіями первинних прав, створюють робочі місця та використовують найману працю згідно з трудовим договором.
Держава
— суспільно-політична форма життя людей, керівна система, спрямована на організацію та управління основними сферами суспільного життя, представлена регулятивними інститутами, такими, як органи місцевого самоврядування та органи законодавчої і виконавчої влади.
Також у сучасній науковій літературі виокремлюють такі групи суб’єктів соціально-трудових відносин:
1) наймані працівники, роботодавці, держава, органи місцевого самоврядування, тобто носії первинних прав та інтересів;
2) об’єднання роботодавців, професійні спілки, органи влади та управління, тобто представницькі організації та їхні органи, що є носіями делегованих повноважень;
3) органи реалізації соціального діалогу, до яких можна віднести Національну раду соціального партнерства та інші постійні або тимчасові органи в організаціях, регіонах і галузях;
4) посередницькі структури, незалежні експерти, навчальні, консультативні, інформаційні та інші формування та органи, покликані запобігати можливим соціальним конфліктам та зменшувати наслідки таких, що вже сталися.
За такої класифікації тими, хто реалізує свої первинні або делеговані повноваження, є суб’єкти тільки двох перших груп.
Соціально-трудові відносини виступають сполучною ланкою між усіма учасниками трудового процесу, а саме між підлеглими і керівниками, групами підлеглих і групами керівників, групами керівників та їх окремими членами. Жоден учасник трудового процесу не може здійснювати свою діяльність поза такими відносинами.
За окремими ознаками розрізняють такі види соціальнотрудових відносин:
— за суб’єктом виділяють
— внутрішньовиробничі (між працівниками), внутрішньоорганізаційні (між організацією та працівником), міжорганізаційні (між організаціями);
— за змістом діяльності можна виокремити
— виробничофункціональні, фахово-кваліфікаційні, суспільно-організаційні, соціально-психологічні;
— за способом спілкування розрізняють
— безособові опосередковані, міжособистісні;
— за ступенем регламентованості
— формальні та неформальні;
— за обсягом владних повноважень
— відносини по горизонталі, відносини по вертикалі;
— за характером розподілу доходів
— відповідно до трудового внеску, безвідносно до трудового внеску.
Соціально-трудові відносини залежать від особливостей соціально-економічного простору, в якому функціонують суб’єкти цих процесів. Виходячи з кількості учасників та напрямів тих зв’язків, що виникають між ними, можна виокремити такі рівні соціально-трудових відносин:
— індивідуальний (рівень окремого працівника);
— мікроекономічний (рівень підприємства);
— регіональний (територіальний);
— мезоекономічний (рівень галузі);
— макроекономічний (державний рівень).
На рівні окремого працівника формуються відносини щодо найму та звільнення з роботи, умов праці, професійного розвитку, винагороди за виконану роботу.
На рівні підприємства формуються зв’язки та відносини з приводу організації праці, форм і систем її оплати, гарантій зайнятості, професійного розвитку персоналу та можливості працівників брати участь в управлінні та доходах від власності підприємства.
На регіональному рівні вирішуються питання щодо створення нових робочих місць, розвитку соціальної інфраструктури та поліпшення екологічної ситуації в регіоні, підтримки місцевих виробників.
На мезоекономічному, галузевому рівні зв’язки формуються з приводу організації нормування умов та охорони праці, гарантій щодо заробітної плати та встановлення її мінімальної межі, доплат, надбавок і соціальних гарантій з урахуванням специфіки галузі.
На державному (макроекономічному) рівні визначальними є зв’язки з приводу вирішення проблем щодо державного протекціонізму на ринку праці, гарантій зайнятості, умов підприємницької діяльності та підтримки національних товаровиробників, гарантій мінімальної оплати праці і рівня доходів населення, соціальних стандартів.
Тип соціально-трудових відносин відображає умови взаємодії між суб’єктами соціально-трудових відносин через їх ставлення один до одного. Він визначається характером, способами регулювання та вирішення проблем у цих відносинах за допомогою прийняття чітко регламентованих, конкретних рішень. Важливу роль у визначенні типу соціально-трудових відносин відіграють принципи рівності та нерівності.
У сучасних умовах виокремлюють такі типи соціально-трудових відносин:
1) Патерналізм
— характеризується повною, жорсткою регламентацією з боку держави чи керівництва організації суб’єктів соціально-трудових відносин;
2) Соціальне партнерство
— узгодження та захист інтересів суб’єктів соціально-трудових відносин з метою забезпечення балансу, соціального консенсусу та конструктивної взаємодії;
3) Солідарність
— спільна відповідальність, що ґрунтується на особистій відповідальності, спільних інтересах та однакових поглядах щодо прийняття рішень у соціально-трудовій сфері;
4) Конкуренція
— суперництво між суб’єктами соціальнотрудових відносин за кращі умови та можливість реалізувати свої інтереси в соціально-трудовій сфері;
5) Конфлікт
— суперечності та непримиренність і непоступливість в інтересах різних суб’єктів соціально-трудових відносин, що набувають форми страйків, трудових спорів і вкрай негативно впливають на весь процес праці;
6) Дискримінація
— необґрунтоване обмеження можливостей і прав різних суб’єктів соціально-трудових відносин, порушення принципу рівності.
Система соціально-трудових відносин має складну, багаторівневу структуру і задля підвищення ефективності свого функціонування потребує ефективного управління на всіх рівнях.
Система управління соціально-трудовими відносинами включає методи впливу на процеси організації праці та розподіл і використання її результатів з урахуванням поточних і стратегічних завдань соціально-економічної політики держави. Ця система включає такі підсистеми, як керівна і керована.
Керівна підсистема являє собою окрему особу або групу людей, які є суб’єктами соціально-трудових відносин, що здійснюють керівний, управлінський вплив на керовану підсистему, тобто на об’єкти соціально-трудових відносин за допомогою спеціалізованих, технічних засобів.
Керована система поєднує в собі соціальний (людина) та технічний елементи процесу виробництва (засоби виробництва). Необхідність управління виникла з потреби координації та узгодження процесів праці, і з розвитком суспільних потреб та вдосконаленням виробництва ця система теж поглибилася, розширилася та стала більш досконалою, а деякі її функції поширилися на окремі різновиди управлінської праці.
У сучасних умовах можна виокремити певні рівні управління соціально-трудових відносин. Такими є: рівень окремої організації, галузевий, регіональний, загальнодержавний рівні.
На рівні організації здійснюється адміністративне регулювання через рішення власників та уповноважених ними органів та договірне
— через індивідуальний і трудовий договір та шляхом переговорів та консультацій. Слід зазначити, що саме на рівні окремої організації трудові ресурси у формі персоналу, працівників та кадрового складу реалізують свій трудовий потенціал і виконують своє соціально-економічне призначення.
На рівні галузі державне регулювання здійснюється через акти центральних органів виконавчої влади, договірне
— через галузеві колективні угоди та рішення галузевих органів соціального партнерства.
На територіальному (регіональному) рівні відбувається державно-комунальне регулювання шляхом прийняття рішень місцевих органів виконавчої влади та договірне
— шляхом укладання регіональних угод і прийняття рішень територіальних органів соціального партнерства.
На загальнодержавному (національному) рівні здійснюється державне регулювання через акти законодавства та договірне регулювання
— через генеральну угоду і рішення органів соціального партнерства.
Завдання управління соціально-трудовими відносинами основою своєї структури мають ієрархічну підпорядкованість
— певні завдання безпосередньо можна виконати на рівні окремих підприємств та їх підрозділів, інші потребують вирішення на рівні міст, областей, регіонів, а деякі можна вирішити лише на загальнодержавному рівні, шляхом законодавчого забезпечення та певних управлінських рішень.
У ході історичного розвитку суспільства, в результаті поглиблення та поширення поділу праці, одним з наслідків якого стало виникнення і становлення державного сектора економіки, виокремилася і сформувалася державна функція управління соціально-трудовими відносинами. Система управління соціально-трудовими відносинами виявляється у двох аспектах і є водночас важливою підсистемою загальної державної системи управління.
У своєму організаційному аспекті система управління соціально-трудовими відносинами складається із представницьких органів профспілок та спілок підприємців-роботодавців, а також сукупності органів місцевого, галузевого, регіонального, державного управління, що перебувають у ієрархічному підпорядкуванні. У функціональному аспекті ця система виявляється у формі законодавчих, керівних, організаційних, планово-економічних, аналітичних заходів, вказівок і процедур, що безпосередньо
Задля доцільності та підвищення ефективності системи управління соціально-трудовими відносинами обидва її аспекти
— організаційний та функціональний повинні бути узгоджені та відповідати завданням державного управління.
Як і в будь-якій системі управління, в системі соціальнотрудових відносин можна виділити свій об’єкт та суб’єкт.
Об’єктом управління соціально-трудовими відносинами є відносини, що складаються у суспільстві з приводу формування, організації, розподілу та використання трудових ресурсів, тобто соціально-економічні та організаційні.
Суб’єктами управління соціально-трудовими відносинами є органи управління організацій, а також органи територіального, місцевого, галузевого, державного управління, що керують використанням і розвитком трудових ресурсів. Суб’єкт управління може бути представлений не лише однією особою, а й групою осіб або низкою управлінських органів, що призводить до розподілу сфер впливу, обов’язків, відповідальності, функцій.
Метою системи управління соціально-трудових відносин є максимальна продуктивність зайнятості трудових ресурсів завдяки їх високій якості та створенню умов для її підвищення, залучення максимальної кількості працездатних громадян у суспільне виробництво.
Функціями управління соціально-трудовими відносинами є визначені та чітко регламентовані обов’язки керівних органів щодо виконання конкретних завдань, котрі обумовлені цілями управління. В управлінні соціально-трудовими відносинами процес відокремлення функцій має об’єктивний характер. Це пов’язано з великою кількістю завдань і необхідністю участі у їхньому вирішенні місцевих, регіональних, державних органів різного рівня та різною спеціалізацією таких органів. На державному рівні можна виділити такі специфічні функції системи управління соціально-трудовими відносинами:
— облік працездатного населення та регулювання демографічних процесів у країні;
— прогнозування можливості відтворення та розвитку трудових ресурсів і їхньої зайнятості;
— упровадження, вдосконалення та контроль за дотриманням трудового законодавства країни;
— організація державної системи охорони праці;
впливають на соціально-трудові відносини та постійно оновлюються та вдосконалюються, а також фінансового та інформаційного забезпечення.
— організація та сприяння розвитку системи освіти в країні;
— створення системи регулювання трудових доходів на державному рівні;
— створення сприятливих умов задля вдосконалення соціального партнерства.
У системі регулювання соціально-трудових відносин можна виокремити такі основні напрями:
1) забезпечення та контроль за дотриманням прав громадян у соціально-трудовій сфері;
2) статистичне і нормативно-методичне забезпечення соціально-трудових відносин;
3) безпосередньо процес праці як такий;
4) формування і відтворення здатності до праці.
Забезпечення прав громадян у сфері соціально-трудових відносин включає: регулювання найму, захист від дискримінації, захист від безпідставних звільнень, забезпечення прав на об’єднання для захисту своїх соціальних та економічних прав та інтересів, право на договірне регулювання та на колективні переговори щодо соціально-трудових відносин, соціальний захист та страхування, політику зайнятості та захист від безробіття.
Усі ці права є законодавчо закріпленими та є підґрунтям для переговорів соціальних партнерів, а також нормативно-правовою базою для укладання колективних договорів.
Важливим моментом соціально-трудових відносин є формування і відтворення здатності до праці, що включає в себе:
— заробітну плату, а також надбавки, заохочення, доплати, компенсації;
— визначений час на відпочинок, щотижневий та у формі оплачуваних відпусток;
— медичне забезпечення та можливість оздоровлення;
— достатній рівень комунально-житлових умов;
— відшкодування втраченого заробітку у разі тимчасової непрацездатності (хвороби), виробничої травми, втрати робочого місця (безробіття), досягнення пенсійного віку;
— професійне навчання, перепідготовку, підвищення кваліфікації.
Відтворення здатності до праці є важливим не тільки для працівника, що заінтересований за допомогою заробітної плати мати можливість відновлювати свої сили та підтримувати на належному рівні своє здоров’я, а також забезпечувати інші особисті потреби та потреби своєї сім’ї, а й для роботодавця, що заінтересований у тому, щоб працівник повною мірою виконував покладені на нього трудові функції та виробничі завдання.
