Економічна система, як відомо, є поєднанням трьох її структурних елементів: продуктивних сил, економічних відносин та механізму господарювання. Якщо перший елемент характеризує економічну систему з точки зору її матеріальної основи, то два останні елементи складають уявлення про її соціальноекономічний бік.
У свою чергу, найґрунтовнішу характеристику соціальноекономічної сутності економічної системи дають гли бинні пласти економічних відносин, які представлені відносинами власності.
Теоретичний імператив щодо домінування за соціалізму суспільної (загальнонародної) форми власності практично втілювався у життя шляхом повної націоналізації основних засобів виробництва і перетворення їх у державну власність. Лише незначна частка засобів виробництва, представлена в основному усуспільненим майном селян, ск лала де-юре кооперативну власність. Насправді ж рівень одержавлення об’єктів кооперативної власності був навіть вищий, ніж у сфері власне державної власності. Фіктивна самостійність кооперативної форми власності слугувала цинічним прикриттям того безправ’я і державного гноблення, в якому перебували суб’єкти кооперативної форми власності. Абсолютно всі питання господарювання (навіт ь такі дріб’язкові, як терміни сівби, збирання врожаю тощо, які явно не можуть бути віднесені до компетенції державних органів) перебували в полі
зору державно-партійного апарату. Тому абсолютно виправданою є характеристика централізовано керованої економіки як економіки тотального одержавлення.
Констатація цього факту, на перший погляд, значно спрощує проблему встановлення суб’єкта державної власності. Цим суб’єктом є держава. Але така відповідь знеособлює реального суб’єкта державної власності: незрозуміло, хто конкретно є власником. У цьому контексті найбіл ьш повторюваною версією є твердження, що реальним власником державної власності була партійно-радянська номенклатура. Так, російський науковець М. Вослєнський у своїй книзі «Номенклатура» стверджує, що саме остання була монополістом влади і власності в радянській державі.
З другого боку, великого поширення набула точка зору про «нічийність» власності, вперше ви словлена М. Горбачовим на XXVII з’їзді КПРС (1986 р). Це стало підставою для твердження про те, що соціалістична економіка взагалі безсуб’єктна.
Цікаво розглянути це питання з позицій теорії прав власності. Нагадаємо, що останні трактуються як санкціоновані суспільством (у вигляді законів, розпоряджень, традицій, звичаїв тощо) поведінкові відносини між людьми з пр иводу використання матеріальних благ. Ці відносини формують норми поведінки, яких будь-яка особа повинна дотримуватись у своїх взаємодіях з іншими людьми з приводу користування благами. Права власності, як зазначає П. Хейне, це права контролювати використання певних ресурсів і розподіляти витрати й вигоди, які виникають при цьому.
Важливим мо ментом відносин власності є їх винятковий характер. Це означає, що відносини власності — це система винятків із доступу до ресурсів. Відсутність винятків із доступу до ресурсів є симптомом того, що вони — нічийні, а тому вони не є об’єктами власності. Визначити реальне коло власників ресурсів можна за допомогою специфікації прав власності на ни х. Сенс і мета специфікації полягає в тому, щоб створити умови для придбання прав власності тими, хто оцінює їх вище і здатен отримати від них більшу користь. Адже лише на власника лягають в кінцевому результаті всі позитивні й негативні результати його діяльності. Тому саме він є най більш зацікавленим у максимально повному їх урахуванні під час прийняття відповідних рішень. Чим більш визначені права власності, тим сильнішим є стимул у суб’єкта господарювання враховувати власні доходи та збитки.
Виходячи із зазначеного можна стверджувати таке. По-перше, власність у централізовано керованій економічній системі не була нічийною, оскільки тут існували винятки з доступу до ресурсів. По-друге, головна проблема відносин власності лежала в площині специфікації прав власності. Особливо це стосувалось основної ланки суспільного виробництва — підприємства, хоча зовні здавалося, що пра ва власності підприємства досить чітко специфіковані. Вважалося, що підприємство функціонує на правах володіння державними засобами виробництва, тобто здійснює неповне, обмеження їх привласнення. І це справді так. Але річ у тому, які межі цього привласнення. Реалізуючи право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над засобами виробництва, підприємство наразі май же позбавлялось права на дохід, тобто права володіти результатами використання засобів виробництва. Ця колізія була головною у відносинах державної власності. Саме на її розв’язання і були спрямовані всі господарські реформи, які ставили собі за мету більш чітко специфікувати права власності підприємства у бік розширення його повноважень і св обод, у тому числі й у використанні отриманого доходу.
Підтвердженням цього висновку є дані про характер та структуру тіньової економіки, яка мала місце в централізовано керованій економічній системі. На кінець 1980-х років тіньова економіка Радянського Союзу мала, за деякими оцінками, таку структуру:
— повторний рахунок становив бли зько 36—40 % вартості суспільного продукту, тобто близько 600 млрд крб.
— непродуктивні витрати і втрати — біля 40 млрд крб;
— обсяг випуску неякісної продукції — 110 млрд крб;
— приписки — 15—20 млрд крб;
— штучний дефіцит — 40 млрд крб;
— фіктивні зарплати і премії — 30—35 млрд крб.
За деякими оцінками, доходи від тіньової діяльності сягнули на цей час су ми у 175 млрд крб, що становило 20 % ВНП.
Насамперед, привертає увагу те, що жодна із наведених статей тіньової економіки не має місця у структурі тіньового сектору ринкової економіки, де права власності чітко виписані. Для підприємства, яке функціонує в межах чітко окреслених пучків прав власності, абсолютно неприпустимою є наявність не продуктивних витрат, приписок, неякісної продукції. Адже, згідно з теорією прав власності, підприємство має бути відповідальними за понесені збитки. Оскільки такої відповідальності ніхто не мав, це означає, що права власності не були чітко окреслені. З другого боку, наявність зазна-
чених статей тіньової економіки засвідчує факт відсутності ефективних стимулів розвитку. За таких умов підприємства функціонували в режимі «м’яких бюджетних обмежень» (Я. Корнаї). Це означало, що грошові засоби не були для них обмеженим ресурсом, оскільки за будь-яких умов дефіцит цих засобів обов’язково ліквідовувався за рахунок держави. Державне підприємство, таким чином, було п риречене на життєздатність. Це стосувалось і такого феномену одержавленої економіки, як «планово-збиткове підприємство», якому ніколи не загрожувало банкрутство, оскільки збитковість його функціонування передбачалась заздалегідь і покривалась за рахунок дотацій з державного бюджету.
Цілком зрозуміло, що химерні квазівідносини власності потребували відповідного господарського механізму, який би дозволя в їм реалізуватись. Адже одна з головних функцій господарського механізму — забезпечення реалізації відносин власності, які є конституювальним елементом відповідних економічних законів. Тому вважалося, що головним призначенням господарського механізму є забезпечення свідомого використання системи економічних законів соціалізму. Оскільки передбачалося, що це використання здійснюється шляхом розроблення і застосування системи планів, удоскона лення організаційних структур виробництва і управління, відлагодження системи стимулювання, то і структура господарського механізму містила адекватні елементи, включаючи планування, організацію управління та госпрозрахункове стимулювання, яке, у свою чергу, складалось із оплати праці, ціноутворення та фінансовокредитних важелів.
Рушійною силою механізму ринкового господарювання є конкуренція. Сам е вона є потужним каталізатором зниження витрат виробництва, підвищення якості товарної продукції та послуг.
Внутрішньо іманентна відсутність у командно-адміністративної економіки інституту конкуренції спричинила виникнення іншого інституту, адекватного даній системі. Таким інститутом стало соціалістичне змагання. В економічній енциклопедії «Політична економія» соціалістичне змагання трактується як суспільне відношення, що виникає і розвивається на основі соц іалістичної власності; об’єктивна економічна і соціальна закономірність, яка виражає соціалістичний характер праці, одна із рушійних сил розвитку соціалістичного суспільства. Як рушійній силі і методу комуністичного будівництва соціалістичному змаганню надавалася важлива роль. Так, у ст. 15 Конституції СРСР соціалістичне змагання ви-
значалось як один із основних чинників зростання продуктивності праці, підвищення ефективності виробництва та якості роботи.
Але головним елементом, стрижнем господарського механізму вважалось планування, оскільки саме плани були головним інструментом утілення в життя економічної політики КПРС.
Основним принципом соціалістичного господарювання був принцип демократичного централізму, який поєднував у собі централізоване господарське к ерівництво з виробничогосподарською самостійністю економічно відокремлених підприємств. Саме в руслі реалізації цього принципу і формувався механізм соціалістичного господарювання.
Особливості відносин власності і зумовленого ними господарського механізму були тою палітрою, яка відображала всю гамму господарського життя. Його специфіку у найзагальнішому вигляді характеризує зміст господарського кругообігу.
Насамперед, на від міну від ринкової економіки, де руху ресурсів, товарів і послуг відповідає зворотний рух грошей, у плановій економіці грошовий кругообіг у звичному розумінні був відсутній, оскільки, наприклад, рух ресурсів ним не опосередковувався. Засоби виробництва не набували якості товару, а тому ринок ресурсів був просто відсутній. Земля як фактор вир обництва теж була вилучена зі сфери товарного обігу. Відсутній був і ринок робочої сили, атрибути ж продажу робочої сили (заробітна плата, найм) трактувались як зовнішня форма процесу безпосереднього поєднання робочої сили з власністю її носіїв на засоби виробництва. Якщо в ринковій економіці держава є одним із рівноправних суб’єктів господарюва ння, то в плановій вона є своєрідним центром, який прямо і опосередковано формує потоки руху продуктів у їх натуральному виражені.
Схематично це зображено на рис. 4.1.
Рис. 4.1. Господарський кругообіг у плановій економіці
Держава розподіляє через матеріально-технічне постачання наявні у неї ресурси серед підприємств відповідно до визначених нею ж планів виробництва. Вироблена підприємствами продукція надалі проходить різний шлях: засоби виробництва, обминаючи сферу товарного обігу, не змінюють свого власника, залишаючись державною власністю. Предмети споживання надходять у державну торгівлю і продаються сп оживачам за цінами, встановленими державою.
Таким чином, рух виробничих ресурсів і вироблених продуктів узагалі не мав нічого спільного з кругообігом товарів і ресурсів у ринковій економіці. Відсутність зворотного зв’язку між споживанням домогосподарств і виробництвом підприємств компенсувалось директивними вказівками, зорієнтованими на досягнутий рівень споживання і виробництва, а не на реаль ні потреби споживачів. А тому рух товарів і ресурсів у централізовано керованій економіці був спрямований не на задоволення об’єктивно існуючих потреб виробників і споживачів, а підпорядкований необхідності розподілити ресурси і продукти виробництва відповідно до економічно необґрунтованих показників директивного плану.
3. ЦЕНТРАЛІЗОВАНЕ ДИРЕКТИВНЕ ПЛАНУВАННЯ І теоретично, і практично директивне планування було домінантною особливістю централізовано керованої економічної системи. В теоретичному плані планомірність розглядалась як
10
основне виробниче відношення (суспільна власність — як вихідне відношення), а форма її прояву — планування — слугувало своєрідною «візитною карткою» соціалізму. Не випадково ринковій («стихійній») економіці протистоїть планова економіка.
Планомірність як форма зв’язку між суб’єктами господарювання є імперативним велінням процесів поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації виробництва. Означені процеси об’єктивно ви магають координації взаємних дій виробників, їх передбачуваності, а отже, планомірності.
Суб’єктивна діяльність з приводу реалізації об’єктивної необхідності в планомірній діяльності являє собою процес планування. Він не є сутнісною характеристикою якоїсь окремо взятої економічної системи, оскільки має місце у всіх індустріально розвинутих країнах. Але якщо в краї нах з ринковою економікою план розглядається як інструмент досягнення відповідної мети, то в централізовано керованій економічній системі плану відводиться роль самої мети. Тому тут він стає директивним, тобто обов’язковим до виконання.
Становлення теорії, методології і практики планування припадає на 20-ті роки минулого століття. Провідним науковим планово-економічним органом, у якому в основному зосереджувалась ця робота, був Державний плановий комітет Ради Міністрів СРСР (Держплан СРСР), створений у лютому 1921 р.
Поряд з розробленням поточних господарських планів Держплан з перших років свого існування розпочинає роботу над складанням перспективного плану, першим з яких був план ГОЕЛРО. Надалі всі річні план и розроблялися на основі перспективного плану ГОЕЛРО.
Згодом практика планування довела необхідність розроблення поряд з річними та довгостроковими планами ще і середньострокових (п’ятирічних) планів розвитку народного господарства. Перший п’ятирічний план був розроблений на 1928—1932 рр. Відтоді п’ятирічні плани стали основною формою перспективного планування розвитку народного господарства. В основу їх форм ування було покладено проектні показники розвитку ключових галузей важкої промисловості: металургії, машинобудування, енергетики тощо. Такий підхід історично і логічно відповідав тим завданням, які висувало життя перед країною.
Сутність директивної системи планування полягала у тому, що центральні органи державного управління, побудовані за принципом ієрархії, доводили планові завд ання до нижчих ступенів планової ієрархії у вигляді планових директив, тобто завдань, обов’язкових до виконання. У разі невиконання цих завдань керів-
ники цих колективів і самі трудові колективи зазнавали своєрідного покарання — як економічного (позбавлення премій тощо), так і суспільного (партійний і громадський осуд).
За таких умов планові показники перетворювались у продукт торгу. На будь-якому етапі виконання планових завдань представники відповідного ієрархічного ступеня планової ієрархії мали можливість «виторгувати» нові, як пр авило, занижені планові завдання, посилаючись на безліч «об’єктивних» причин. Така практика «погодження» планових орієнтирів у межах мікроекономічного рівня породжувала відомчість та місництво. Перший феномен розкривався насамперед на галузевому рівні, де кожне міністерство (відомство) відстоювало свої відомчі інтереси, які не завжди збігалися із загальнодержавними.
Місництво ж виявляло ся здебільшого на регіональному рівні, де кожна регіональна ієрархія намагалася відстояти власні, місцеві інтереси.
Директивне планування як за своєю методологією, організацією, так і за своїм змістом є абсолютно хибним, оскільки базується на «плануванні від досягнутого». Це означає, що показники п’ятирічного (а отже, і щорічного) плану визначались примітивно просто: до досягнутого рівня вир обництва додавалась політично вигідна цифра економічного зростання, яка не була економічно обґрунтована й зорієнтована на потреби споживачів і можливості виробників. Красномовним підтвердженням цієї тези є те, що жоден затверджений п’ятирічний план не був виконаний (крім одного). Результатом такого «планування» було те, що поряд з постійним затоварюванням певни ми видами продукції існував хронічний дефіцит на інші товари. Це пояснюється тим, що централізоване планування практично унеможливлювало реакцію на зміни у попиті, а тому виникали парадоксальні ситуації: за визначених планом ціни і обсягів виробництва могли існувати як дефіцит, так і надлишок продукції. Графічно це можна проілюструвати таким чином:
У плановій економіці обсяг пропозиції визначається планом заздалегідь, а тому є величиною постійною (Q
0 Q
0 ). Водночас установлюється рівень ціни (P
0 ). За таких умов рівноважна ціна, яка передбачає рівновагу між попитом D
0 D
0 і пропозицією Q
0 Q
0 , встановлюється у точці L
0 .
У разі, коли попит на продукцію піднімається до рівня D
2 D
2 , то за фіксованої ціни P
0 попит становитиме величину 0Q
2 замість попереднього 0Q
0 . Оскільки пропозиція стала і не реагує на зміни попиту, утворюється дефіцит Q
0 Q
2 . За умов існування вільного ринкового ціноутворення зрослий попит зумовив би відповідне зростання ціни до рівня P
2 , що перемістило б точку рівноваги з L
0 до L
2 . Дефіцит, таким чином, був би ліквідований. ї.
У разі, коли попит на продукцію упав би до рівня D
1 D
1 , обсяг попиту становив би величину 0Q
1 за ціни P
0 . Оскільки пропозиція залишається фіксованою на рівні Q
0 Q
0 , утворюється надлишок продукції Q
1 Q
0 . В ринкових умовах падіння попиту до рівня D
1 D
1 відповідно впала б до рівня P
1 , а точка рівноваги перемістилась би у положення L
1 , що ліквідувало б надлишок продукці
Головними недоліками директивної системи планування є:
— відсутність достатніх стимулів для підвищення ефективності виробництва;
13
— створення потенційних можливостей для суб’єктивізму в управлінні економікою, «ручного» керування нею;
— створення умов для апатичного сприйняття НТР;
— обмеження господарської ініціативи підприємств.
Разом з тим, директивна система планування має і свої переваги:
— дозволяє сконцентрувати необхідні ресурси для розв’язання нагальних проблем;
— створює можливості для реалізації повної зайнятості населення (хо ча нерідко і оманливої);
— сприяє зменшенню трансакційних витрат;
— створює кращі умови для здійснення соціального захисту населення і розв’язання питань соціальної сфери.
Саме ці переваги були «співзвучні» з тими конкретноісторичними завданнями, які поставила перед собою перша країна соціалізму. Можна сказати навіть більше: ці завда ння могли бути розв’язані винятково за допомогою жорстокого централізованого планування. І коли ці завдання були виконані, директивне планування вичерпало себе, більше того, стало гальмом подальшого розвитку. На порядок денний історія висунула нові завдання, розв’язання яких дисонувало з централізованим плануванням. Останнє підлягало не вдосконаленню, навіть не трансформації, а заміні на діаметрально протилеж ну форму зв’язків між суб’єктами господарювання — ринкову форму.
