771. Людський, соціальний та інтелектуальний капітал як інституціональні форми функціонування інформаційного суспільства.
3
2. «Інформаційний» спосіб виробництва та основні тенденції трансформації системи відносин власності.
3. Постекономічне суспільство: проблеми визначення сутності й чинники становлення.
4. Соціалізація економіки та соціальна держава: основні моделі розвитку в процесі трансформації сучасного капіталістичного суспільства.
5. Трансформація соціальної стратифікації суспільства в умовах розвитку економічної системи капіталізму.
1. ЛЮДСЬКИЙ, СОЦІАЛЬНИЙ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАПІТАЛ ЯК ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ФОРМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА
Високий рівень знань, самооцінки та відповідальності професіоналів формує нові потреби не лише економічного, а й соціального, духовного спрямування, пов’язані із стрімким розвитком нового виду власності — інтелектуальної і, відповідно, з потребою використовувати цю власність у своїх інтересах в усіх сферах економічної та позаекономічної діяльності: у праці, забезпеченні її творчого характеру, в прий нятті рішень, в управлінні, в розподілі, у конкурентній боротьбі, у визначенні та зміні свого соціального статусу, у гарантуванні політичної, економічної, екологічної, культурної та духовної безпеки. Все це власне і становить сутність соціалізації економічного життя.
Актуальність таких змін у системі потреб суспільства та особистості знайшла своє відображення у кардинальних змінах пріоритетів інтересів авто ритетної міжнародної громадської організації — Римського клубу: від аналізу та прогнозу тенденцій і перспектив глобального розвитку людства він перейшов до аналізу проблем розвитку самої людини, визнавши вже у першій доповіді такого спрямування, що проблеми людини, реалізації її внутрішнього потенціалу є ключовими для всього комплексу глобальних проблем.
Такі зміни у підходах до ви значення найпріоритетніших важелів подальшого суспільного розвитку людства цілком закономірні та своєчасні. Адже, характеризуючи роль та функції праці (отже людини, рівня її можливостей), вчені фактично із самого початку досліджень закономірностей економічного зростання визначали її непересічне місце у системі людських цінностей, вбачаючи у ній підґрунтя, «батька» суспільного багатства», «ключ до розуміння усієї історії су спільства» (Ф. Енгельс). В умовах інформаційного суспільства, коли складність праці надзвичайно зростає, до того ж у масових масштабах і в переважній кількості галузей народного господарства, таке бачення місця людини та її трудового внеску у загальний економічний та соціальний розвиток суспільства знаходить своє визнання насамперед у появі категорій людський капітал, соціальний, інт електуальний капітал, за допомогою яких визначається сутність якісно нового зв’язку між працею, добробутом, багатством, соціальним статусом у су-спільстві та власністю. Загально визнаним є той факт, що в основі такого зв’язку усе вагомішу роль відіграють інтелектуальний потенціал працівника, його здібності, рівень здатності ефективно використовувати інформацію та знання для створення високотех нологічного продукту (продукту високої вартості).
За цих умов ефективність матеріальних чинників забезпечення багатства і відповідного статусу вже не є визначальною, такою, що має монопольне значення. Формуються нові пропорції оптимального поєднання особистих і соціальних інтересів, індивідуалізму та колективізму і, як наслідок, народжується дихотомія приватної та особистої власності. Сьогодні, на думку багатьох уче них, уперше в історії умовою приналежності людини до панівного класу стає не право володіти благом, а здатність його використати. Соціальний статус людини усе більше визначається насамперед її освітнім рівнем, здатністю перетворювати інформацію у знання, самостійно здійснювати продуктивну діяльність в умовах технологічно досконалого суспільства.
Концепція людського капіталу сформульована ще у першій поло вині 60-х рр. ХХ ст. у працях Г. Беккера. Суть її полягає у розумінні зазначеної форми капіталу як результату
78
внутрішньої трансформації самих індивідів під впливом розвитку їх здібно-стей, навичок, знань тощо.
Така трансформація дає змогу, з одного боку, гнучкіше реагувати на зміни, що відбуваються у виробництві, технологічних процесах, отже, за будь-яких умов забезпечувати реалізацію економічного інтересу індивіда, з другого — викликає до життя нагальну потребу у стрімкому зростанні інвестицій у людс ький капітал, зокрема у систему середньої, професійної та вищої освіти, перекваліфікації. Система глибинних знань Е. Демінга, наприклад, орієнтує фірми на створення моделі безперервного навчання найманих працівників та управлінців, поза якою нагромадження людського капіталу, отже ефективне його функціонування, стає неможливим.
Більшість визначень, що можна зустріти в економічній літературі, характеризують людський капітал як сукупність знань, вмін ь і навичок, яких людина набуває та які збільшують її продуктивні здібності. Характерними рисами людського капіталу є майстерність, талант і здібності, що належать певному індивіду.
Людський капітал слід розглядати, по-перше, як базову основу становлення інтелектуального капіталу, що забезпечує більш глибокий підхід до розуміння поля прояву та реалізації здібнос тей працівника; по-друге, у самому людському капіталі варто виділяти, як мінімум, дві складові: знання, навички, творчі здібності найманих працівників, що зайняті безпосередньо у виробництві товарів і послуг, та рівень інтелектуального потенціалу і підприємницької культури, етики організаторів виробництва — підприємців, менеджерів тощо.
Розвиток людського капіталу, потреба в економічній реалізації та ефек тивному захисті нових можливостей робочої сили, зростання залежності підприємців і суспільних результатів їх господарської діяльності від якості праці та активності найманого працівника викликали до життя таку інституціональну форму функціонування та усуспільнення праці, як соціальний капітал (на думку деяких дослідників, наприклад Дж. Коулмана, соціальний капітал, так само, як фізичний та людський, «не попад ає під строгу дефініцію»).
Загальною умовою виникнення соціального капіталу можна вважати зміни, які протягом останніх десятиліть відбуваються у структурі продуктивних сил і характері праці під впливом НТР. Як вже зазначалося, ці зміни породжують нову якість робочої сили, трансформують характер відносин між основними суб’єктами господарювання. Тепер не тільки найманий працівник зал ежить від роботодавця, підприємця, а й роботодавець є залежним від найманого працівника через високий рівень кваліфікації останнього, творчого характеру його праці, відсутності миттєво доступної альтернативи вибору щодо заміни працівників адекватною за якістю працею.
Отже, соціальний капітал можна визначити як систему цілеспрямованих соціальних зв’язків, що виникають на рівні суспільства та на рівні окре мого підприємства, фірми і забезпечують таку соціальну організацію відносин між суб’єктами господарської діяльності, основу якої складають взаємодія, довіра, надійність і прозорість у відносинах.
Така система зв’язків, будучи позаекономічною, і навіть, до певної міри, позаматеріальною, забезпечує водночас зростання рівня мотивації праці та якість системи стимулів, тобто є продуктивною. Її реальними організаційними фо рмами можуть бути різні види соціального партнерства.
Надійність цих зв’язків забезпечується як безпосередньо на основі прямих домовленостей між представниками найманих працівників та підприємцями або менеджерами, так і за допомогою законодавчої діяльності держави, яка може закріплювати у законах характер зв’язків, що опосередкуються поняттям соціальний капітал і вже склали ся у суспільстві, або встановлювати певні принципи, норми таких зв’язків, виходячи зі свого розуміння їх суті та форм. За будь-яких умов законодавство повинно націлювати на формування таких форм та норм співпраці, які б гарантували стабільність виробничої діяльності, співпрацю у розв’язанні проблем і суперечностей, що виникають у процесі так ої діяльності, посилення довіри до співпраці з боку усіх зацікавлених сторін.
Соціальний капітал є надбанням не тільки окремих колективів, фірм, організацій. За вертикальною ознакою він має підстави для існування на рівні окремих регіонів і навіть країн. Головною умовою такої його властивості є створення розвиненого громадянського та інформаційного суспільства, форм соціального партнерства, за яких може в иникати високий ступінь довіри між народом і владою.
Забезпечити існування соціального капіталу на такому рівні надзвичайно важко, ще важче перетворити його на постійно функціонуючий інститут у системі економічних відносин. Тому основна увага має бути зосереджена на забезпеченні умов становлення соціального капіталу на горизонтальному рівні — на якості, прозорості, справе дливості та стабільності трудових відносин, соціальних зв’язків між суб’єктами господарювання на рівні фірм і підприємств.
79Основними формами існування соціального капіталу на такому рівні у розвинутих країнах є системи соці-ального партнерства, патерналізму, пожиттєвого найму, соціальної відповідальності бізнесу тощо.
Як одна зі складних суспільних форм віддзеркалення характеру праці, рівня її усуспільнення і впливу на трансформацію суті та змісту соціально-економічних відносин наявної системи, соціальний капітал у процесі ро звитку суспільного виробництва може зростати та нагромаджуватися насамперед через розвиток співпраці суб’єктів господарювання. Однак на відміну від людського капіталу, пов’язаного передусім зі змістом праці, технологічними змінами, що відбуваються у суспільному виробництві, ця форма існування капіталу завжди перебуває у зоні підвищеного ризику, оскільки прямо залежить від глибини та сталості змін у систе мі відносин власності, рівня трансформованості цілей розвитку та мотиваційної складової економічної політики, суб’єктивних концептуальних поглядів представників законодавчої та виконавчої влади, рівня культури та характеру інтересів чиновників різного рангу.
Специфічною особливістю функціонування соціального капіталу є його тісна залежність від рівня сформованості у національ-ній економічній системі капіталу інтелектуального. Адже риси та ознаки, при таманні соціальному капіталу, можуть бути належним чином реалізовані за умови значної інтелектуалізації праці, що створює майже адекватну залежність різних видів праці (у тому числі управлінської, підприємницької, найманої) у визначенні принципів та форм їх взаємодії у процесі організації виробництва товарів і послуг.
Якщо ж інтелектуальна (складна та надскладна) праця не є масов им і необхідним для забезпечення конкуренції в усіх сферах суспільної економічної діяльності явищем, можливості розвитку соціального капіталу значно обмежені, оскільки з боку власників інших форм капіталу
— фінансового, фізичного тощо, втрачаються потреба та інтерес до соціального партнерства, прозорості у відносинах із найманими працівниками, знижується рівень соціальної відповідальності бізнесу, та й з боку держ авних чиновників, особливо у постсоціалістичних перехідних суспільствах, спостерігається відверте ігнорування думки та позиції зайнятих у виробництві.
