Одночасно з розробкою та втіленням концепції соціальної ринкової економіки в економічній науці виокремився напрям, що вивчає вплив економічних процесів на багатство людини і суспільства. Цей напрям дістав назву «економіка добробуту» або «економічна теорія добробуту» (англ. welfare economics). Нині економіка добробуту є потужним і доволі складним інструментом теоретичного дослідження оптимального розподілу ресурсів між галузями, благ між людьми, зв’язків між зміною розподілу товарів і ресурсів, економічною ефективністю виробництва та соціальною справедливістю у забезпеченні людей економічними благами. Вона вивчає надлишки виробника, споживача і суспільства, зовнішні ефекти, виробництво суспільних благ, наслідки монополізації ринків, суспільний вибір, діяльність бюрократичного апарату, політичну ренту. У цьому питанні теми спробуємо виділити у підходах економіки добробуту ті інструменти, що безпосередньо стосуються аналізу соціальних аспектів економічного розвитку.
Економічна теорія добробуту досліджує методи організації господарської діяльності, спрямовані на максимізацію суспільного та індивідуального багатства. Вона завдячує своєму розвитку спадщині А. Сміта, Дж. Бентама, Г. Госсена, маржиналістів К. Менгера, Ф. Візера, Е. Бем-Баверка, неокласиків А. Маршалла, Ф. Еджуорта. Одним із перших проблему раціонального розподілу багатства як питання економіки добробуту сформулював
положень. Країна мала необхідні історичні передумови
— умови довкілля, відпочинку, доступність освіти, громадський порядок, медичне обслуговування тощо. Вчений вважав, що оскільки вирівнювання доходів максимізує суму корисності в суспільстві, то оптимум добробуту можливий лише за державного втручання у механізм розподілу ресурсів і доходів. Також А. Пігу приділяв значну увагу трансферту доходів
— перерозподілу доходів від багатих до бідних . Інструментами економіки добробуту є дослідження Паретоефективності, аналіз зовнішніх ефектів (екстерналій) і виробництва суспільних благ, визначення критеріїв економічної ефективності та соціальної справедливості розподілу благ серед споживачів (населення), вказівка на недосконалості (або вади, провали) ринку.
Критерій Парето застосовується для оцінки ефективності, раціональності розподілу ресурсів (благ) між різними економічними суб’єктами. У моделі припускається, що економіка виробляє визначену кількість благ, у ній є два суб’єкти (назвемо їх Марина і Костянтин), рівень добробуту кожного з них прямо залежить від кількості одержаних ним благ. І існує багато варіантів розподілу благ між Мариною і Костянтином, що показано на рис. 2.2.
Крива утилітарних можливостей W M
М а р и н и
Д о б р о б у т
Добробут Костянтина E G A C D F W K
Рис. 2.2. Парето-ефективність розподілу благ
Крива AB на рис. 2.2 називається «кривою утилітарних можливостей», або «межею можливого добробуту». Вона показує
1
Галушка З. І. Розвиток теорії добробуту: суперечності чи неможливість прийняття ефективних рішень? / З. І. Галушка // Економічна теорія.
— 2008.
— № 1.
— С. 25.
А. Пігу. Він включив до поняття індивідуального добробуту показники якості життя
Стан, що відповідає точці G, не є Парето-оптимальним, оскільки за переходу в точку C, E або D поліпшиться добробут відповідно Марини, Костянтина або їх обох. Такий перехід економіки з одного стану в інший, коли становище (добробут) одного або кількох суб’єктів поліпшується, а жодного іншого
— не погіршується, отже, зростає суспільний добробут, називають Паретовдосконаленням або покращенням за Парето. Тому стани економіки C, D та E є Парето-виграшем (рос. Парето-предпочтительными) щодо стану G.
Ефективний (оптимальний) за Парето стан ринку
— такий розподіл благ, щодо якого неможливе поліпшення за Парето, тобто ситуація, в якій поліпшення становища якогось суб’єкта обов’язково викличе погіршення добробуту іншого. Іншими словами, ситуація, коли досягнута ефективність, за Парето,
— це ситуація, коли всі вигоди від змін вичерпані. Усі стани, що на графіку лежать на кривій утилітарних можливостей (точки A, B, C, D, E), є Парето-оптимумами.
Нарешті, такі два стани, в одному з яких добробут Марини підвищується, а Костянтина
— зменшується щодо іншого, є Парето-незіставними. Так, Парето-незіставними є всі Парето-оптимальні стани.
Привабливість критерію Парето для оцінки добробуту пов’язана з тим, що він уникає прямого порівняння одержуваних різними учасниками ринку корисностей, адже таке порівняння позбавлене сенсу. Справді, в теорії поведінки споживачів корисність благ оцінюється в ютилях. Проте ютилі як умовна одиниця оцінки корисності різних благ мають сенс лише за вибору однією особою бажаного товару з кількох пропонованих або при оцінюванні одного товару різними людьми. Але, оскільки різницю в оцінці двома людьми корисності одного товару не можна порівняти із такою ж різницею для іншого товару (обидві визначаються суб’єктивно), то ютилі не можна коректно застосовувати для порівняння оцінки корисності певного набору різних товарів різними людьми.
варіанти досягнення максимального рівня добробуту окремо для Марини і для Костянтина. Її рівень визначається кількістю наявних в економіці ресурсів (благ). Рівень добробуту, що відповідає точці F, не може бути досягнутий за наявних ресурсів і обсягів виробництва. Для того, аби він став досяжним і крива AB зсунулася праворуч і вгору, в економіку необхідно залучити додаткові ресурси чи вдосконалити технологію виробництва, що можна зробити лише у довгостроковому періоді.
Парето-оптимальний стан економіки має три складові:
1. Парето-ефективність у розподілі благ між людьми (ефективність в обміні): неможливо перерозподілити блага так, щоб добробут хоча б одного споживача збільшився без зменшення добробуту інших.
2. Парето-ефективність у виробництві: неможливо збільшити виробництво одного чи кількох продуктів без скорочення виробництва інших.
3. Парето-ефективність у структурі випуску продукції: неможливо збільшити добробут хоча б одного індивіда, не зменшуючи добробуту інших, шляхом зміни структури (комбінації) благ, що виробляються.
Ці три складові визначають умови досягнення загальної економічної рівноваги, що формалізовано у Першій і Другій теоремах суспільного добробуту.
Перша теорема добробуту стверджує, що у стані загальної економічної рівноваги розміщення економічних ресурсів є Парето-оптимальним. Зміст цієї теореми представлено у трьох складових Парето-ефективності вище. Вона означає, що за відсутності «провалів ринку» вільна конкуренція призводить до Паретоефективного розподілу ресурсів. Ця теорема справедлива за таких припущень конкурентного ринку:
— покупці отримують вичерпну інформацію про всі блага, причому всі блага є приватними, а не суспільними;
— виробничі функції виробників виключають дедалі більшу віддачу від масштабу та технологічні трансформації;
— споживачі максимізують одержану корисність за заданих бюджетних обмежень, виробники максимізують прибутки за заданих виробничих функцій;
— усі учасники ринку є ціноодержувачами, тобто всім учасникам ринку ціни призначаються ззовні, і вони погоджуються з ними, при цьому якісь зовнішні угоди між учасниками виключаються;
— як результат, установлюється конкурентна рівновага, тобто комплекс таких цін, котрі забезпечують беззбитковість усіх ринків .
Друга теорема добробуту стверджує: за умови, що всі криві байдужості споживачів та ізокванти виробників є опуклими стосовно початку координат, для будь-якого Парето-ефективного
1
Віскузі В. Кіп. Економічна теорія регулювання та антимонопольна політика: пер. з англ. / В. Кіп Віскузі, Джон М. Вернон, Джозеф Е. Гарингтон (мол.); наук. ред. пер. та авт. передм. О. Кілієвич.
— К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004.
— С. 119.
Важливість другої теореми добробуту криється в тому, що вона розділяє проблеми економічної ефективності та соціальної справедливості, дозволяючи розв’язати їх окремо одну від одної. Справді, якщо ми знаємо, якого саме стану ми хочемо досягти, то ми можемо це зробити . А проте, критеріїв Парето-ефективності самих по собі недостатньо, щоб зрозуміти, який саме стан оптимуму є бажаним, справедливим, таким, що максимізує сукупний добробут Марини і Костянтина: всі Парето-оптимуми є взаємно Парето-незіставними.
З цим критерієм виникають й інші проблеми. Очевидно, Парето-ефективні стани A та B на рис. 2.2 неприйнятні для економічних суб’єктів: у першому випадку нічого не одержує Костянтин, у другому
— Марина. Та чи є покращені за Парето стани C та E справді ліпшими за розподіл G? У поведінковій економіці відома гра «ультиматум». За її умовами, один із гравців має розділити певну суму грошей (скажімо, 1000 грн) між собою та другим учасником. За умовою гри, якщо другий учасник погоджується на пропозицію першого, то обидва одержують гроші. Якщо другий учасник відмовляється, то грошей не одержує ніхто. З економічного погляду, другому учаснику вигідно погодитися на будь-яку ненульову суму (наприклад, на 1 грн), оскільки це краще, ніж не одержати нічого. Насправді ж численні експерименти за цією грою свідчать, що зазвичай другий учасник гри відмовляється від пропозиції, якщо вона становить менше 20
—30 % від загальної суми, адже вважає несправедливим одержання першим гравцем значно вищої суми. Водночас перший гравець намагається ділити суму порівну, оскільки очікує, що в іншому разі другий гравець відмовиться. Отже, перший гравець переоцінює ймовірність утрати і так само, як і другий, вчиняє економічно неефективно. Тож ми розуміємо, що слушне з погляду економічної логіки по
1
Гальперин В. М. Микроэкономика: В 2-х т. / В. М. Гальперин, С. М. Игнатьев, В. И. Моргунов; Общ. ред. В. М. Гальперина.
— СПб.: Экономическая школа, 1999.
— Т. 2.
— С. 440
—448.
розподілу ресурсів існує система цін, що забезпечує загальну економічну рівновагу. Зміст другої теореми є зворотним до першої: за певних умов будь-який бажаний Парето-ефективний стан розподілу ресурсів можна реалізувати ринковими методами. Себто, якщо з множини Парето-ефективних станів нам подобається певний конкретний, то, маніпулюючи виключно доходами індивідів і фірм, ми можемо домогтися прийняття ними таких рішень, які призведуть саме до цього стану.
Висновок: модель Парето не може розв’язати проблем, пов’язаних із забезпеченням мінімального добробуту для кожного і максимізацією добробуту суспільства в цілому. Для пошуку оптимальних варіантів розподілу благ економіка добробуту доповнює критерії економічної ефективності міркуваннями про соціальну справедливість. Дилема економічної ефективності та соціальної справедливості виявляється у необхідності перерозподілити частину наявних ресурсів і благ від тих, хто їх створює, до тих, чиє забезпечення цими ресурсами та благами вбачається більш справедливим. Економічно ефективний розподіл ресурсів або структура виробництва, як правило, соціально несправедливі. І навпаки, пом’якшення соціального розшарування знижує ефективність економіки, оскільки відволікає ресурси із економічної сфери в соціальну. Розв’язання цієї проблеми має брати на себе держава. У загальному випадку йдеться про оподаткування прибутків підприємств (отже, зниження потенціалу та темпів економічного зростання) з метою розвитку соціальної сфери й підтримки малозабезпечених верств населення (тобто поліпшення суспільного добробуту), про встановлення певної пропорції між інвестуванням і споживанням.
Як обрати цю пропорцію і визначити коло одержувачів підтримки з боку держави за рахунок оподаткування виробників? Справедливість є уявленням про належне
— категорією неминуче суб’єктивною, такою, що відображає цінності й моральноетичні погляди людини і суспільства. При визначенні справедливого розподілу цінностей можуть братися до уваги різні міркування
— винагорода за працю, необхідність забезпечення життєвого рівня тим, хто самостійно цього зробити не може (діти, пенсіонери, хворі, безробітні, особи із занизькою заробітною платою), винагорода за статус і досягнення перед Батьківщиною, винагорода особам, задіяним у виробництві суспільних благ, прагнення наділити «всіх за потребами» тощо. Економіка звужує ці міркування до того, що розглядає справедливість як певне прийняте в суспільстві ставлення до нерівності. З одного боку, справедливо винагородити кожного за особисту працю й успіх. Цей так званий розподільчий тип справедливості призводить до обґрунтування нерівності. З іншого, справедливо забезпечити всім членам суспільства однакові можливості незалежно від їхніх індивідуальних та соціальних відмінностей, тобто прагнути до рівності.
ліпшення на рис. 2.2 зі стану G до стану C або E буде в реальній ситуації відповідно неприємним для Костянтина або Марини.
Цей вибір здійснюється у вигляді функції суспільного добробуту
— залежності загального добробуту суспільства від добробуту (сукупної корисності одержуваних благ) окремих індивідів. Функція суспільного добробуту встановлює цю залежність на основі суб’єктивного вибору критеріїв соціальної справедливості, що ґрунтуються на певному етичному ставленні до нерівності в розподілі благ. Вона відповідає на питання «які цілі у суспільства?», об’єднуючи корисності всіх членів суспільства у загальний індекс. Існує кілька варіантів такої функції, що відображають різні уявлення про справедливість. Розглянемо їх у порядку збільшення важливості критерію рівності в оцінюванні справедливості розподілу благ.
1. Ринковий критерій (функція Парето). Згідно з цим поглядом, якого дотримувалися Адам Сміт, Томас Гоббс, Джон Локк, оптимальним є той розподіл благ, що стихійно склався на ринку. Тобто добробут суспільства вважається максимальним за досягнення Парето-ефективного розподілу благ. Цей критерій має низку недоліків, про які йшлося вище.
2. Класичний утилітаризм (Ієремія Бентам, Джон Стюарт Мілль) ґрунтується на принципі «найкраща та дія, що забезпечує найбільше щастя найбільшої кількості людей». Замість малоочевидного поняття «щастя», економічна наука оперує зрозумілішою «корисністю», вказуючи, що утилітарний критерій прагне до максимізації суми всіх корисностей, що одержуються учасниками економічних відносин. Не допускається ситуація, за якої інтереси якогось суб’єкта не враховуються. Байдуже, чи додаткову одиницю корисності одержує заможний, а чи бідний індивід. Застосування утилітаристського критерію може призвести як до розподілу, де окремі індивіди одержать більше благ, ніж інші, так і до цілком рівномірного (егалітарного) розподілу благ. Отже, цей критерій є нейтральним щодо майнової нерівності.
3. Максімаксна функція добробуту (критерій Ніцше). Німецький філософ ХІХ ст. Фрідріх Ніцше вважав, що справедливим є розподіл доходів, який поліпшує забезпеченість найбагатших членів суспільства. У релігійній філософії такий підхід обґрунтовується з позицій кальвінізму. Багатство, згідно із твердженнями Жана Кальвіна, є благодаттю від Бога. Тому заможні люди, прагнучи віднайти підтвердження цієї благодаті, мають намагатися збільшити власні статки. Натомість бідні люди мають навчитися покірно терпіти свою бідність. Принцип підтримки передусім найуспішніших підприємців був однією із засад фашистських економічних систем 1930-х і 1940-х років. Тому цей крите-
4. Максімінна функція (критерій справедливості Роулза). Американський філософ Джон Роулз (1921
—2002) запропонував пряму альтернативу утилітарним поглядам. Він виходить із того, що «всі суспільні цінності
— свобода і можливості, доходи і багатство, основи самоповаги
— мають бути розподілені порівну, якщо тільки нерівний розподіл однієї з них або їх усіх не стане вигодою для всіх і кожного». Роулз пропонує принцип «завіси незнання»
— припущення, що жоден член суспільства не може бути впевнений у власному майбутньому. Згідно з цим припущенням, суспільство має дбати про інтереси найменш успішних громадян, оскільки на їх місці може опинитися кожен. У Роулза йдеться про рівний розподіл базового набору основних свобод і про справжню рівність можливостей, що досягається за збільшення блага тих, хто перебуває у найменш сприятливому становищі. Жодне збільшення добробуту багатого не може компенсувати нестачу благ у бідних людей.
5. Егалітарний (рівнісний) критерій вважає справедливим тільки рівний розподіл благ усередині суспільства. Рівність означає усунення економічної нерівності між людьми, їх однакову наділеність політичними, економічними, соціальними, культурними правами, відсутність дискримінації людей за расовою, етнічною, статевою, віковою, релігійною та іншими ознаками.
Егалітарна ідея покладена в основу прогресивної системи оподаткування, де ставка податку на високі доходи вища, ніж на низькі. Вона також пов’язана із вимогою усунення абсолютної бідності: все населення має одержувати мінімальний набір життєвих благ. З іншого боку, економічна вимога вирівнювання доходів працюючого населення негативно впливає на мотивацію до праці. Це засвідчив досвід соціалістичних країн, де прагнення до рівнішого розподілу доходів супроподжувалося зниженням продуктивності праці. А прагнення до абсолютної рівності всіх членів суспільства, як показано у численних творах-утопіях, призводить до жорсткої диктатури.
З-поміж усіх перелічених критеріїв справедливості теорія добробуту, соціальна економіка і політика вважають основоположним для себе підхід Дж. Роулза. Роулсіанській функції суспільного добробуту відповідають егалітарні (зрівняльні) тенденції у політиці держави, зокрема прагнення до вирівнювання доходів. Водночас цей підхід не передбачає цілковитої рівності, оскільки тоді егалітарний розподіл доходів знищує стимули до ефективної праці.
рій добробуту неформально називають критерієм економічного фашизму.
Ще одним цікавим питанням є обґрунтування того, що важливі складові соціальної сфери не можуть нормально функціонувати без субсидування й підтримки з боку держави. Чому, скажімо, люди вирішили, що середня освіта чи базові медичні послуги мають надаватися їх споживачам або безкоштовно, або за мінімальною ціною, яка є значно нижчою від собівартості, а основну частину їх фінансування має взяти на себе державний бюджет? Ми розуміємо, що коли середня освіта й послуги поліклініки стануть платними, то не всі споживачі зможуть за них платити, а отже, їх одержувати. Як можна ґрунтовніше оцінити наслідки подорожчання відповідних послуг?
Передусім у цьому разі ми маємо справу із так званими змішаними суспільними благами. Чисті суспільні блага
— такі товари і послуги, які зазвичай не виробляються приватними підприємцями, оскільки дуже важко або неможливо примусити сплатити за їх споживання кожного окремого споживача. До таких благ належать вуличне освітлення, оборона країни, маяки, радіо- та телеефір, святкові феєрверки тощо. Натомість змішане суспільне благо
— таке, забезпечити оплату якого кожним окремим споживачем принципово можливо (ми можемо зробити середню освіту платною для кожного учня та його батьків), але це суперечитиме більш важливим цілям суспільства і держави (надання базової середньої освіти всім, без винятку, громадянам). Тому держава прагне надати усім охочим можливість (а у випадку базової середньої освіти
— також і зобов’язує) одержати відповідне благо безплатно. Водночас приватний сектор може надавати таке благо за плату, якщо зможе продемонструвати його переваги перед державним (вища якість освіти, менше учнів у класі, зручніше медичне обслуговування, додаткові медичні послуги тощо).
Друге спостереження полягає в тому, що приватна оплата суспільних послуг призводить до втрати суспільного надлишку і Парето-неефективного розподілу ресурсів. Покажемо зміст суспільного надлишку на графіку попиту і пропозиції на конкурентному ринку (рис. 2.3). Тут ринкова рівновага встановлюється за ціни P E та обсягу реалізації продукції Q E . Загальна кількість сплачених споживачами виробникам коштів дорівнює добутку цих величин, що на графіку відповідає площі чотирикутника OP E EQ E . Подивимося на обсяг продажу Q
1 . Бачимо, що за цю кількість продукції споживачі готові сплачувати ціну P
1 , яка перевищує рівноважну, а виробники готові реалізувати продукцію за ціною P
2 , яка є меншою від фактичної P E . Тобто споживачі спла-
Суспільний надлишок є мірою досягненого на ринку сукупного індивідуального добробуту його учасників. З першої теореми добробуту випливає, що неможливість збільшити сукупний надлишок виробників і споживачів, себто максимізація суспільного надлишку є важливою умовою досягнення ефективності за Парето. Ця умова виконується на ринках чистої конкуренції за відсутності державного втручання. Порушення цієї умови використовується в економіці добробуту для доведення факту втрати ефективності на монополізованих ринках, при введенні акцизних податків, в аналізі ефектів асиметрії інформації та ін. Як виглядає зміна суспільного надлишку та економічної ефективності у нашому випадку встановлення ненульової оплати за шкільні чи медичні послуги?P
Суспільний надлишок ABE є сумою надлишків споживача AEP E і виробника BEP E
P
1 S = MC
Пропозиція = граничні витрати
Надлишок споживача
Пропозиція = граничні витрати
Надлишок споживача P
1 S = MC
Пропозиція = граничні витрати
Надлишок споживача
Надлишок виробника Q
Попит
2 B O A P E D E P Q
1 Q E
Рис. 2.3. Суспільний надлишок на конкурентному ринку
чують менше, ніж вони могли б, а виробники одержують більше, ніж вони бажають. Ця одержана на ринку додаткова вигода називається відповідно надлишком споживача і надлишком виробника та дорівнює площі трикутників AEP E та BEP E . Сума надлишку виробника і надлишку споживача (площа ABE) є суспільним надлишком, що визначає чисті вигоди виробників і споживачів від участі у ринковому обміні.
Якщо ми погоджуємося, що повне охоплення дітей шкількою освітою є важливою метою соціальної політики держави, то можна проігнорувати зміни граничних виробничих витрат для надання цих послуг (це є менш важливим, ніж зазначена мета держави). До певної міри це припущення є реалістичним: якщо в класі вже навчається 22 учні, то додаткові витрати школи на навчання ще кількох дітей у тому ж класі й справді будуть невисокими (фактично вартість додаткової парти, кількох комплектів підручників і забезпечення харчування). Тому на нашу проблему можна дивитися в контексті зміни лише становища споживача (рис. 2.4).
Початково потреба у навчанні задовольняється для всіх дітей Q
1 за нульової ціни P
1 . Надлишок споживача становить величину P
1 AQ
1 (напевно, це є величина людського капіталу, що створюється у школі). Перехід до платної освіти із встановленням офіційної плати за навчання P
2 тягне за собою такі наслідки:
— надлишок споживача скорочується до величини P
2 AB;
— частина надлишку споживача P
1 P
2 BQ
2 перетворюється у дохід виробника (школи або держави);
— суспільство зазнає чистих втрат Q
1 Q
2 B у вигляді зниження людського капіталу через недоотримання освіти, компенсувати які ринковим шляхом за збереження нової ціни P
2 неможливо;
— частина учнів (Q
1 – Q
2 ) припиняє навчатися. Q
Попит B
Чиста втрата через встановлення ненульової ціни P A P
Надлишок споживача
2 P
Дохід виробника
1 Q
2 Q
1
Рис. 2.4. Втрата надлишку споживача за підвищення ціни на клубне суспільне благо
За допомогою цього графіка можна дослідити й іншу ситуацію. Припустимо, держава вирішує залишити офіційно безплатне навчання, натомість виходить із тези, що у класі з меншою кількістю учнів навчання є якіснішим, і забороняє набирати в клас більше ніж Q
2 дітей. Точка (P
1 ; Q
2 ), очевидно, не є точкою рин-
2 , то в адміністрації школи з’являються економічні стимули вимагати від батьків неофіційну плату за можливість записати свою дитину до класу. При цьому можна орієнтуватися на криву попиту і спочатку встановити дуже високий розмір хабара, набрати кілька дітей, знизити розмір плати, набрати ще кілька дітей і т.д. до встановлення плати на рівні P
2 та заповнення класу Q
2 учнями.
Отже, адміністративне обмеження кількості блага на ринку (квотування) за своїми наслідками є гіршим за офіційне встановлення на нього вищої ціни, яка б відповідала такій кількості блага. Воно тягне більше зменшення надлишку (добробуту) споживача, відповідно більшу втрату економічної ефективності, виникнення корупційних відносин, деморалізацію освіти («чого мою дитину можуть навчити ці хабарники?») та ін.
Описана ситуація є окремим випадком ринку клубних суспільних благ, які характеризуються неконкурентним споживанням та обмеженим доступом. Неконкурентність споживання означає, що одержання блага однією особою не заважає (до певної межі) споживанню цього ж блага іншими. Так, немає особливої різниці, чи на уроці будуть присутні 22 чи 23 учні, натомість розділити 22 котлети на 23 учнів помітно складніше і з технологічних, і з психологічних міркувань. Обмежений доступ до блага
— економічна та технічна можливість не допустити його споживання (встановити плату, не записати в школу, не пустити на урок), тому клубні блага також позначають як ексклюзивні блага, «блага із штучною рідкісністю». Клубними благами є кінотеатри, спортивні секції, кабельне телебачення, об’єкти авторського права, платні автомобільні дороги і мости, парки та ін.
Серед особливостей клубних суспільних благ назвемо такі:
— зазвичай існує певна межа кількості блага, після якої його споживання перестає бути неконкурентним, споживачі починають суттєво заважати один одному (клас переповнюється учнями);
— до досягнення цієї межі граничні витрати споживання клубних благ близькі до нуля;
— забезпечення більш високої якості благ для членів клубу і їх недоступності або гірших споживних властивостей для тих, які залишаються за межами клубу (краще ставлення до тих учнів, чиї батьки матеріально допомагають школі), що в масштабі всієї економіки потенційно сприяє відтворенню соціальної нерівності;
— такі блага (на відміну від чистих суспільних благ) можуть вироблятися приватним сектором, проте виробник не може вста-
кової рівноваги. Якщо в цій ринковій ситуації заборонено встановити офіційну ціну навчання на рівні P
— відмову від виробництва. Тому ринки клубних благ завжди є парето-неефективними.
Ще одна причина необхідності державної підтримки галузей соціальної сфери пов’язана із зовнішніми ефектами. Зовнішні ефекти або екстерналії
— такі наслідки ринкових угод між продавцями і покупцями, що впливають на стан третіх осіб і не враховуються у ринковій ціні. Зовнішні ефекти поділяють на негативні (третій особі заподіюється шкода) і позитивні (третя особа одержує додаткову корисність). Класичним прикладом негативного зовнішнього ефекту є забруднення природного середовища промисловими підприємствами. Суспільство зазнає втрат, проте без державного примусу підприємство не сплачуватиме компенсацію за такі наслідки свого функціонування і не впроваджуватиме екологічно чисті технології.
Галузі соціальної сфери, натомість, зазвичай породжують позитивні зовнішні ефекти. Від одержання освіти виграє не тільки учень, а й його родина та суспільство в цілому. Вищий рівень освіти населення сприяє зростанню продуктивності економіки, ефективній зайнятості, скороченню безробіття. Своєчасна профілактика захворювань поліклінікою зменшує потребу в оплаті лікарняних й у майбутньому високовартісному лікуванні в лікарні. Подейкують, що граничні суспільні вигоди від споживання благ, створених у соціальній сфері, перевищують граничні приватні вигоди.
На графіку виробництва благ із позитивним зовнішнім ефектом (рис. 2.5) економічна ефективність вимагає, щоб рівновага встановилася в точці A, де граничні витрати (попит) дорівнюють граничним суспільним вигодам. Проте ринковий попит не враховує того факту, що суспільна цінність блага (для всіх економічних суб’єктів) перевищує його приватну цінність (тільки для споживача). Тому ринкова рівновага встановлюється за ціни P E і обсягу виробництва Q E в точці перетину попиту (граничних приватних вигод) і пропозиції (граничних приватних витрат). Обсяг виробництва виявляється заниженим щодо ефективного Q A , а ціна є меншою за P A , оскільки ринок враховує неповну (тільки приватну, замість суспільної) корисність товару. В точці фактичної рівноваги E порівняно з точкою бажаної рівноваги A надлишок споживача CS зростає на площу P A CEP E (внаслідок зниження ціни) і зменшується на площу ABC (внаслідок зменшення споживання); надлишок виробника PS знижується на площу
новити на них ефективну ціну. Будь-яка ненульова ціна означає втрату надлишку споживача (чисті суспільні втрати), отже, зменшення суспільного добробуту і нераціональне розмішення ресурсів, а нульова
Важливим висновком є той факт, що наявність позитивних екстерналій означає недовиробництво потрібного блага (в аналогічний спосіб показується, що на ринку виробляється забагато благ, створення яких супроводжується негативними екстерналіями), що ми і прагнули показати. Ринок не забезпечує паретоефективного результату, якщо наявні зовнішні ефекти. Для досягнення оптимального соціального результату держава має субсидувати виробників соціально важливих благ. P Q
Чиста втрата ефективності C
П р о п о з и ц і я =г р а н и ч н іп р и в а т н ів и т р а т и Q E P EE Q A P A O
З о в н і ш н ів и г о д и
Г р а н и ч н іс у с п і л ь н ів и г о д и
П о п и т =г р а н и ч н іп р и в а т н ів и г о д и
Граничні зовнішні вигоди A B
Рис. 2.5. Недовиробництво благ із позитивними зовнішніми ефектами
