Аналіз глобалізації в сфері культури Уотерс провадить, спираючись на концепцію Аппадураі, але трохи змінивши класифікацію просторів-потоків, зорієнтувавши останню на концепцію симулякрів Бодріяра. «Вимірами» культури в теорії Уотерса є: сакропростір, що утворюється потоком симулякрів релігійності,
61етнопростір, що утворюється потоком симулякрів етнічної ідентичності, еконопростір, що утворюється потоком симулякрів вартості і капіталу, медіа-простір, що утворюється потоком симулякрів інформації, дозвілля-простір, що утворюється потоком симулякрів розваг і вражень, наприклад, туристичних.
Таким чином культура є найбільш глобалізованою сферою, оскільки соціальні відносини в ній є максимально символізовани ми і, таким чином, можуть здійснюватися поза прив’язкою до певної території.
Крім цього, завдяки потокам симулякрів вплив культурної глобалізації передається до сфер економіки і політики, провокуючи тим самим інтенсифікацію їх розвитку.
Послідовно розвиваючи ідею детериторизації соціальних відносин, Уотерс приходить до висновку про розрізнення глобалізації і постглобалізації. За мірою втрати просторової рефе ренції соціальних відносин відкривається перспектива постглобалізації, що може бути реалізованою завдяки кіберпростору.
У моделях детериторизації соціального практично повністю втрачається вихідна референція поняття глобалізації до фізичного простору і однорідного цілого. «Глобальне» у Аппадураі та Уотерса означає скоріше дещо непросторове, нематеріальне, уявне, символічне, гетерогенне, але те, що все п ронизує. Це викривлення базової метафори дозволило утворити моделі, які враховують нові тенденції — конзьюмерізм, міноритізацію політики, розвиток комп’ютерних мереж тощо. Але при цьому логічна структура теорій детериторізації соціального є принципово ізоморфною логічній структурі теорій глобальної соціальності і навіть теорій глобальної системи. Нові тенденції пояснюються за допомогою дихотомічного ро зрізнення «територіальне/детериторизоване», яке є представленим як модифікація дихотомії «локальне/глобальне». Парадигму змін, завдяки якій Аппадураі і Уотерс поєднують різнорідні тенденції до єдиного процесу глобалізації, можна реалізувати формулою «структурна дифузність + соціальна фрагментарність». Ця формула акцентує увагу не тільки на експансії, а і на нестабільності глобальних інституц іональних структур, не тільки на плюралізмі, а і на здатній до конфліктів роз’єднаності соціокультурних орієнтацій індивідуальних дій. Проте загалом парадигма змін у моделях детериторизації соціального є скоріше не альтернативою, а модифікацією стосовно парадигми «структурна гомогенність + соціальна гетерогенність». Таким чином, референтами моделей детериторизації залишаються транснаціональний капіталізм і
62транснаціональна демократія, хоча Аппадураі і Уотерс, обстоюючи постмодерну культуризацію, естетизацію економіки і політики, наголошують не на транснаціональності, а на транскультурності капіталізму і демократії.
Роблячи висновок з аналізу теоретичних моделей глобалізації, можна зазначити, що три представлених типи — моделі соціальної системи, глобальної соціальності, детериторизації соціального історично утворюють три хвилі чи лінії концептуалізац ії суспільних змін у межах єдиної глобалізованої парадигми.
У межах кожної з трьох ліній концептуалізації і кожної окремої моделі трактування розрізнення локального і глобального є специфічним, але ці трактування можна представити також і за допомогою моделі Р. Робертсона, яка пропонує формулу «структурна гомогенність + соціальна гетерогенність»,що узагальнює всі варіанти моделей глобалізації. За допомогою цієї парадигми будь-яка тенденція, що фіксується емпірично, інтерпретується як аспект, частина чи різновид глобалізації. Так, наприклад, Робертсон, Аппадураі і Терборн включили до поняття глобалізації зростання сепаратизму, культурного і релігійного фундаменталізму, антиглобальні соціальні рухи,
Уотерс — конзьюмерізм, Бек — наростання екологічних проблем. Але розширенн я предмета теорії глобалізації в усіх цих випадках досягається за рахунок «розмивання» парадигмальної розбіжності «локальне/глобальне». Ця тенденція, що з виникненням теоретичних моделей глобальної соціальності і детериторизації соціального набуває більшої значущості, наголошує на проблемі ризикованості моделей глобалізації. Актуальною стає проблема адекватності і перспектив теорій глобалізації в нових соціа льно-історичних умовах.
Перспективи використання моделей глобалізації для аналізу суспільних змін залежать від того, наскільки лінійними будуть тенденції, що пов’язані зі зрушеннями середини ХХ століття. Для розвинутих країн вже в недалекому майбутньому актуальною стане ситуація, коли глобалізація буде існувати, але не ототожнюватися з процесом суспільних змін. Глобалізація пос тупово перетворюється на рутинний процес функціонування/відтворення соціальної організації. В цій перспективі досить симптоматичним є поява концепції Йєнса Бартельсона, що прогнозує вичерпаність евристичного потенціалу поняття глобалізації і його тривіалізацію. Бартельсон порівнює поняття глобалізації з поняттями цивілізації і революції, що сформувалися в період і в ході фран
63цузької революції кінця XVIII ст.: «Ці поняття також втратили стабільні референти, але функціонували як рушії соціальної зміни, означаючи зміну в його чистій, найбільш неминучій і неповерненій формі: зміну як умову можливих об’єктів і можливих ідентичностей в можливому майбутньому» [39, с. 279]. Подібно цим поняттям, «глобалізація» являє собою не просто прогноз, а пророцтво, що само собою здійснюється. Тому Бартельсон робить висно вок, що «метафори глобалізації можливо відімруть, коли поняття виконає власне завдання дестабілізації, тобто коли глобалізація стане чимось, що відбувається без слів і, таким чином, не потребує дискусії».
Якщо проаналізувати не тільки те, як концепція констатує очікувані зміни, а і те, як неочік увані зміни будують концепцію, то можна дійти висновку, що крім виявленої Бартельсоном перспективи тривіалізації концепції глобалізації, існує реальна перспектива кризи концепції глобалізації через виникнення принципово нових тенденцій суспільних змін.
Зараз, на початку ХХІ ст., концепція глобалізації є досить популярною. Але перші симптоми кризи глобалізаційної парадигми змін уже є у наочненими. Адекватно моделюючи тенденції економічної інтеграції, формування транснаціональної бюрократії, зростання мультикультурних суспільств, теорії глобалізації не пояснюють відповідним чином нові тенденції, що виникли на початку нового тисячоліття, а саме: експансію симуляцій-образів, які заміщують реальні процеси в економіці, політиці, культурі, а також комп’ютерну революцію і формува ння так званої кіберкультури.
Теоретики глобалізації вирішують проблему шляхом реінтерпретації парадигми «локальне/глобальне». Ці зміни є помітними в послідовності виникнення трьох ліній теоретизації. Кожна наступна лінія спричинювала утворення моделей глобалізації, що концептуалізували більш широкий спектр тенденцій. Але при цьому все більше змінювався склад поняття глобалізації. Базова просторово-фізикалістська метафор а, метафора, якщо використовувати термінологію Терборна, «просторовості соціального», все більше заміщувалася метафорикою непросторовості, детериторизації і нематеріальності, символічності. Це дозволило моделювати деякі з новітніх тенденцій, але за рахунок втрати визначеності самого поняття «глобалізація».
Усвідомлення проблеми якісної зміни концепції глобалізації є очевидним у запропонованому Уотерсом понятті «постглобалізація». Проте ід ея адаптувати за допомогою нового по
64няття теорію глобалізації до нових умов ризиковано. Перехід від взаємодій у реальному просторі до взаємодій у віртуальному просторі може з рівним успіхом інтерпретуватися і як гіперглобалізація — експансія соціальних процесів у нові форми просторовості, і як деглобалізація
—редукція дійсної просторовості соціальних процесів.
Таким чином, залежність логічної структури теорій глобаліза ції від зсуву початку-середини ХХ ст. визначає межові умови для цього роду теорій змін. По-перше, релевантні тенденції мають являти собою контрастний перехід, а не монотонний процес. У міру віддалення від періоду початку-середини ХХ ст. ця умова перестає виконуватися і, відповідно, дихотомія «локальне/глобальне» перестає бути ад екватним заходом аналізу. Подруге, іррелевантні теорії глобалізації тенденції мають являти собою монотонний процес, а не контрастний перехід. Ця умова не виконується для тенденцій, які концептуалізуються в моделях детериторизації соціального. Еволюцію теорій глобалізації до моделей детериторизації і постглобалізації, що побудовані з використанням розрізнення реального, матеріального і ефімерного, уявного, можна ро зглядати як симптоматичну тенденцію, що обумовлена імперативом аналізу нових суспільних змін, на яких неможливо концентрувати увагу, якщо оперувати дихотоміями «традиційне/сучасне» і «локальне/глобальне». Протягом останніх десятиліть ці зміни, що не підпадають під вплив фокусу дії теорій модернізації і глобалізації, стали настільки очевидними, що викликали новий дискурс зм ін — дискурс віртуалізації, в межах якого вже була розроблена низка оригінальних теорій трансформації суспільства.
Відправним пунктом для більшості теоретиків, котрі оперують розбіжністю реального і віртуального, є створена в середині
1970-х — на початку 1980-х
—1990-х років концепція «занепаду реальності» Ж. Бодрійяра. Бодрійяр першим на рубежі 1980-х
—
1990-х рр. ХХ ст. по чав використовувати метафору віртуальності для пояснення сучасних соціальних процесів. Термін «віртуалізація» для позначення соціальних процесів активно запроваджується в науковий обіг з середини 1990-х рр. А. Крокером, А. Бюлем, М. Паетау. Протягом 1990-х рр. ХХ ст. на базі розрізнення «реальне/віртуальне» були створені альтернативні теоретичні моделі су спільних змін.
Віртуалізація в цих теоріях взагалі розуміється як будь-яке заміщення реальності її симуляцією/образом — не обов’язково за допомогою комп’ютерної техніки, але обов’язково з використан
65
66 ням логіки віртуальної реальності. Цю логіку можна спостерігати і там, де комп’ютери безпосередньо не використовуються. Наприклад, віртуальною економікою можна назвати і ту, в якій господарські операції провадяться за допомогою Інтернет, і ту, в якій спекуляції на фондовому ринку переважають над матеріальним виробництвом. Віртуальною політикою можна назвати боротьбу за влад у і за допомогою web-сторінок чи прес-конференцій в Інтернет, і за допомогою рекламних акцій в телестудії чи на концертному майданчику.
Визначення соціальних феноменів за допомогою поняття «віртуальність» є раціональним тоді, коли конкуренція образів заміщує конкуренцію інституціонально визначених дій економічного, політичного чи іншого порядку. Соціальний зміст вірту алізації — симуляція інституціонального ладу суспільства є первинним стосовно технічного змісту. Загальне уявлення про феномен заміщення реальності образами дозволяє розробляти власне соціологічний підхід: не комп’ютеризація життя віртуалізує суспільство, а віртуалізація суспільства комп’ютеризує життя.
У 1990-х рр. ХХ ст. одночасно з розробкою власне теорій віртуалізації стали помітними тенденції викор истання розбіжності «реальне/віртуальне» і в теоріях глобалізації. Термін «віртуальний простір» використав М. Уотерс, термін «віртуальна економіка» — У. Бек. Звичним став термін «віртуалізація економічної діяльності». Визнаний лідер в теоретичних дослідженнях глобалізації Р. Робертсон констатує, що поняття «віртуальне» стає суттєвим елементом концептуального апарату.
На підставі аналізу еволюції теорій глоб алізації можна стверджувати, що в теоретичній соціології спостерігається дія імперативу віртуалізації. Отже будь-яка теоретична модель суспільних змін для того, щоб бути актуальною сучасним тенденціям, повинна бути побудована з використанням поняття віртуальності чи його аналогів, що акцентують на симуляційності, нематеріальності, символічному характеру соціальних процесів. І в ць ому ми вбачаємо подальший розвиток теоретичної школи економічної соціології.
