< Попередня  Змiст  Наступна >

7.4. Сателітизація країн Центрально-Східної Європи


Сталінське керівництво, спираючись на радянські війська, що залишились у більшості країн Центрально-Східної та Південно-Східної Європи, стало на шлях утвердження тоталітарних режимів і сателітизацію країн цього важливого регіону Європи. При цьому грубо порушувались демократичні засади «Декларації про визволену Європу», що була прийнята на конференції «великої трійки» в Ялті. Поступово, в резу льтаті прямого тиску СРСР, у 1946— 1948 рр. до влади в країнах Центрально-Східної та Південно-Східної Європи прийшли прорадянські комуністичні режими, які проголосили курс на «будівництво соціалізму». У 1947 р. на нараді комуністичних і робітничих партій радянське керівництво в особі Жданова і Маленкова зажадало від «братніх партій» здійснення повної націоналізації, ліквідації коаліційних ур ядів ліберальних і соціал-демократичних партій. Новий орган, утворений на нараді — Комінформбюро — вимагав визнавати радянський зразок побудови соціалізму єдино можливим. В Угорщині, Румунії, Югославії, Албанії було ліквідовано багатопартійність. У Чехословаччині, НДР, Польщі, Болгарії різні політичні партії стають частинами керованих комуністами коаліцій. У країнах регіону досить швидко з’явилися місцеві «Сталіни» — Б. Беру т (Польща), К. Готвальд (Чехословаччина), М. Ракоші (Угорщина), Й. Тіто (Югославія) та ін.

Отже, у більшості країн Центрально-Східної та Південно-Східної Європи на кінець 1940-х років запанував державний устрій тоталітарного типу, влаштований на радянський кшталт. СРСР утримував країни «народної демократії» у своїй орбіті підписанням двосторонніх угод. На кінець 1940-х ро ків Албанію, Болгарію, Угорщину, Польщу, Румунію, СРСР, Чехословаччину та Югославію зв’язували 35 двосторонніх угод.

Спроби деяких країн «народної демократії» проводити незалежний від Москви курс викликали гострі конфлікти з радянським керівництвом. Найхарактернішим є радянськоюгославський конфлікт. В Югославії досить швидко встановився культ Й. Б. Тіто, який заявив, що «Балкани поряд з Радя нським Союзом повинні бути маяком, що вказує шлях правильного розв’язання національного і соціального питання». Але ж в Москві вважали, що маяком повинен бути тільки СРСР. Оскільки офіційні листи за підписами Й. Сталіна й В. Молотова на керівництво компартії Югославії не вплинули, то для обговорення становища в цій країні у червні 1

948 р. в Румунії було скликано нараду Комінформу. Югославські керівники відмовилися взяти участь у ній. У резолюції наради, крім усього іншого, містилося звинувачення в тому, що в югославській компартії немає демократії, встановився «турецький, терористичний режим», що не скликаються з’їзди партії. В Югославії відкинули ці звинувачення, і більшість комуністів згуртувалася навколо Й. Б. Тіто.

Резолюція наради Ко мінформу стала приводом для розгортання у країнах ЦентральноСхідної Європи репресивної кампанії проти «агентів Тіто». Як правило, жертвами цієї кампанії ставали члени керівництва комуністичних партій, разом з якими у зраді звинувачували й інших державних діячів. Так, в Угорщині був сфабрикований процес над міністром закордонних справ Л. Рай ком, в Албанії — над заступником прем’єр-міністра К. Дзодзе, в Болгарії — над заступником прем’єр-міністра Т. Костовим, а в Чехословаччині — вже у 1952 р. засудили Генерального секретаря КПЧ Р. Сланського та міністра закордонних справ В. Клементіса. Всі вони були страчені. Тільки в Польщі Генерального секретаря Польської об’єднаної робітничої пар тії В. Гомулку усунули з посади й ізолювали.

На наступній нараді Комінформу, що відбулася у листопаді 1949 р. у Будапешті, була прийнята ще одна резолюція під назвою «Югославська компартія в руках убивць і шпигунів». У ній стверджувалося, що керівництво Югославії встановило в країні «фашистську диктатуру» і є «найманцем імперіалістичної реакції». Боротьба проти режиму Тіто прого лошувалася найважливішим завданням усіх прогресивних сил у світі. За прикладом СРСР, який у вересні 1949 р. заявив про припинення дії Договору з Югославією про дружбу, взаємодопомогу й співробітництво, до аналогічних кроків удалися уряди Польщі, Угорщини, Румунії, Болгарії та Чехословаччини.

Радянсько-югославський конфлікт дав змогу Москві завершити подальшу сталінізацію країн «народної демократії». Як символ тих часів у Празі було споруджено величезний мон умент Сталіну, який височів над містом. Аналогічні монументи з’явилися у столицях інших країн регіону.

Нормалізація радянсько-югославських відносин відбулася по смерті Й. Сталіна у травні 1953 р. Почали нормалізувати відносини з Югославією й інші країни Центрально-Східної Європи.

Після ХХ з’їзду КПРС (лютий 1956 р.), який викрив культ особи Й. Ста ліна і засудив репресивний стиль його керівництва, в СРСР та інших країнах «народної демократії» почався перший етап десталінізації. Польща стала першою східноєвропейської країною, де розгорнувся широкий рух за десталінізацію. В м. Познані 28—29 червня 1956 р. мирна демонстрація робітників і службовців, що проходила під гаслами «Волі!», «Хліба!», «Геть комунізм!», «Бога!», переросла в су тички. Виступ трудящих був придушений військами. Загинуло понад 70 осіб, близько 500 поранено. У Москві й Варшаві дали офіційну оцінку цим подіям як «ворожа провокація імперіалістичної агентури».

Події в Польщі стимулювали виступи трудящих мас в Угорщині, де склалася кризова ситуація. У жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Будапешта почали переростати у збройне повстання. Т рудящі виступали за повну відмову від спадщини Сталіна-Ракоші («угорського Сталіна»), до яких приєдналися студенти та окремі військові підрозділи. Але 23 жовтня 1956 р. демонстрацію студентів і мешканців було розстріляно військами державної безпеки Угорщини. Але це викликало нове загострення ситуації в країні. Щоб заспокоїти трудящі маси, на посаду Голови Ради Міністрів терміново приз начили ученого-економіста Імре Надя, який був прихильником ліберально-демократичних перетворень. Замість Е. Гере лідером Угорської партії праці було обрано Я. Кадара. М. Ракоші виїхав до СРСР.

У Будапешті з 24 по 30 жовтня 1956 р. були присутні радянські війська, які тоді не натрапили на широкий опір і не брали активної участі в револю ційних подіях. Але нове загострення політичного становища в Угорщині спонукало радянське керівництво вдатися до силової акції. В Угорщину було терміново перекинуто нові радянські підрозділи. Радянське посольство в Угорщині, очолюване Ю. Андроповим, характеризувало перебіг подій у країні як «контрреволюцію», хоча насправді це був народний виступ проти тоталітаризму, за суверенітет, за демократичну модель розвитк у соціалізму.

4 листопада 1956 р. розпочалося повторне радянське воєнне втручання в угорські події. Радянські війська зайняли Будапешт, великі міста країни. Революція угорського народу була придушена силою. І. Надя заарештували. У 1958 р. після судового процесу над І. Надєм та його соратниками всіх їх було страчено. Новий угорський уряд очолив Я. Кадар. Війс ька Радянської Армії залишалися в країні. В період з 23 жовтня 1956 р. до січня 1957 р. з угорської сторони загинуло 2502 особи, з радянської — померли від ран, пропали безвісти 720 осіб. Лише в січні 1957 р. вдалося припинити загальний страйк підприємств. У перші місяці після придушення повстання країну залишило 200 тис. осіб, переважно молодь, провідні фахівці та нау ковці.

Соціалістичні країни Центрально-Східної Європи й надалі постійно відчували на собі «дружні обійми» радянського керівництва, які із загостренням внутрішньополітичного становища знову переростали у силові акції. Про це знову засвідчили події в Чехословаччині у 1968 р.

Чехословацькі події, як і в інших країнах регіону, були тісно пов’язані зі становищем у Радянс ькому Союзі. Усунення з посади у жовтні 1964 р. М. С. Хрущова завершило період «політичної відлиги». На заміну йому прийшов період «доктрини Брежнєва» (інша назва «доктрина обмеженого суверенітету»). На словах заперечуючи наявність такої доктрини, Москва визначала свої відносини зі східноєвропейськими країнами як «колективну відповідальність за долю соціалізму». Обґрунтовувалася також необхідність захищат и «завоювання соціалізму» всілякими засо-бами.

Наприкінці 1960-х років у Чехословаччині за перебування при владі А. Новотного почався рух до реформ. Проте їх темпи не задовольняли реформаторів, і в січні 1968 р. першим секретарем КПЧ був обраний О. Дубчек. Програма Дубчека, особливо щодо запровадження елементів ринкової економіки, налякала Москву, яка вба чала у цій програмі «зраду засад ладу соціалізму». Самі ж чехословацькі реформатори наголошували на тому, що їхні реформи мають на меті створення нового обличчя соціалізму, як тоді говорили «соціалізму з людським обличчям». На хвилях «празької весни» у країні почали виникати нові громадсько-політичні організації реформаторського напряму: «Клуб колишніх засуджених за антидержавну діяльність» («К-231»), «Коло незалежних письменників», «Клуб позапартійних активістів», одним із засновників якого був письменник В. Гавел — майбутній президент Чехословацької Республіки. Партійні ортодокси в ЧССР, преса країн ОВД називала ці організації «агентурою західних ро звідок» і закликала вести з ними непримиренну боротьбу.

На зустрічі керівників п’яти країн ОВД, що відбулася 18 серпня 1968 р. були схвалені оцінки та пропозиції Л. Брежнєва, згідно з якими необхідно покласти край діяльності реформаторів «празької весни», що загрожує «завоюванням соціалізму». Обґрунтовуючи необхідність військового втручання у внутрішні справи країни, керівництво КПРС спиралося на лист-зве рнення відомих політичних та громадських діячів Чехословаччини з проханням ввести війська та «захистити соціалізм».

У ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. війська п’яти держав ОВД — Болгарії, НДР, Польщі, СРСР та Угорщини — перейшли кордони Чехословаччини, мотивуючи тим, що їх нібито запросила «група членів КПЧ та уряду» для відвернення загрози контрреволю ції. В Чехословаччину було введено 124 військові підрозділи та 500 танків. Президент Л. Свобода дав наказ чехословацькій армії не чинити опору. Отже, жертв було небагато — за перші три дні вторгнення на вулицях міста загинуло близько 30 і поранено понад 300 осіб. Керівників Чехословаччини на чолі з О. Дубчеком привезли до Москви, де під тиском Кремля во ни підписали згоду на «тимчасову» окупацію, щоб «попередити агресію країн НАТО».

Окупація Чехословаччини військами ОВД була різко засуджена багатьма країнами світу, в тому числі Югославією, Румунією, Албанією, Китаєм. 21 серпня 1968 р. відбулося засідання Ради Безпеки ООН, на якому було обговорене «чехословацьке питання». Десятьма голосами «за», двома — «проти» (три — утрималося) було п рийнято резолюцію, що засуджувала інтервенцію і зажадала від окупантів негайного виведення своїх військ з території ЧССР. Однак ця резолюція через радянське «вето» чинності не набула.

У грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення радянських військ у Чехословаччині. Інші країни ОВД вивели свої війська з країни.

У квітні 1

969 р. до керівництва країною прийшов Г. Гусак. Очолюваний ним процес т. зв. «нормалізації», змістом якого стало повернення до старих методів управління, призвів до подальшої стагнації чехословацької економіки. Було здійснено широку «чистку» КПЧ з вилученням майже 500 тис. її членів. За цим відбулася позагласна заборона на професійну діяльність представників інтелігенції — прихильників реформи.

Нове керівниц тво КПЧ кваліфікувало дії держав ОВД як «акт інтернаціональної допомоги». Ця оцінка зберігалася протягом 20 років. Тільки у 1990 р. керівництво партії визнало, що 1968 р. в Чехословаччині не було загрози соціалізму і тим більше потреби введення військ союзних держав.

Наростання консервативних тенденцій у розвитку економіки і суспільно-політичного життя в СРСР, інших країнах по «табору» об’єктивно с причинили потребу в проведенні радикальних демократичних реформ. Наприкінці 1980-х

—початку 90-х років на хвилях «перебудови» в СРСР та інших країнах Центрально-Східної Європи відбудуться революційні зміни, результатом яких стануть крах тоталітаризму, встановлення демократичних режимів, перехід до ринкової економіки.

Після Другої світової війни розпочалася нова гла ва в історії міжнародних відносин. Кардинальні геополітичні зміни, що стали логічним наслідком найбільшої в історії людства глобальної катастрофи, дали поштовх до створення нової системи міжнародних відносин. Її визначальним чинником став перехід (у досить стислі строки) від багатополярного світу до біполярного. По закінченні Другої світової війни постали дві наддержави — США і СРСР, кожна з як их прагнула перебудувати світопорядок на свій кшталт.

Важливе значення для стабілізації міжнародних відносин (передусім на європейському континенті) мало вироблення і підписання мирних угод з колишніми союзниками Німеччини

— Іта-лією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. Вироблення мирної угоди з Японією викликало цілий вузол суперечностей як між країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТ

Р), так і між світовими лідерами — СРСР і США.

Негативним чинником міжнародних відносин у повоєнні роки стало вповзання людства в «холодну війну». Колишнім союзникам по антигітлерівській коаліції не вдалося зберегти єдність в умовах мирної відбудови. Це спричинили геополітичні, економічні, соціальні, політичні та ідеологічні чинники. Світ розколовся на дві протилежні сис теми зі своїми цінностями. Логіка протистояння і конфронтації призвела до створення воєнно-політичних блоків, посиленої гонки озброєнь, численних локальних конфліктів і воєн.

Об’єднаних Націй. На діяльності ООН, на жаль, негативно позначились політика «холодної війни», конфронтаційні підходи держав, що належали до протилежних таборів. І хоча не вдалося відвернути цілу низку локальних конфліктів і воєн у різних регіонах світу, ООН зуміла виконати своє головне завдання — запобігти новій світовій війні із застосуванням зброї масового знищення. ТЕ


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
8.2. Регіональні конфлікти та проблеми їх розв’язання в умовах біполярного світу
8.3. Розпад колоніальної системи. Вихід країн, що визволилися, на міжнародну арену
8.4. Дипломатична боротьба за обмеження ядерних озброєнь
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ 70-Х—ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 80-Х РОКІВ ХХ СТ.: ВІД ПОЛІТИКИ РОЗРЯДКИ ДО ПОСИЛЕННЯ КОНФРОНТАЦІЇ МІЖ ПРОТИЛЕЖНИМИ СИСТЕМАМИ
9.2. Радянсько-американські відносини та їх вплив на розрядку міжнародної напруженості
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki