ліка, Єгипет, Індія, Ірак, Іран, Канада, Китай, Колумбія, КостаРика, Куба, Ліберія, Ліван, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Нікарагуа, Нова Зеландія, Норвегія, Панама, Парагвай, Перу, Сальвадор, Саудівська Аравія, Сирія, СРСР, США, Туреччина, Українська Радянська Соціалістична Республіка, Уругвай, Філіппінська Республіка, Франція, Чехословаччина, Чилі, Еквадор, Ефіопія, Югославія, Південно-Африканський Союз) і набув чинності 24 жовтня 1945 року, після того як був ратифікований постійними членами Ради Безпеки ООН. Усі країни, які підписали Статут, зобов’язані дотримуватися його статей, крім того, їх зобов’язання за Статутом ООН превалюють над усіма іншими зобов’язаннями, що випливають з інших міжнародних договорів.
3.1. Умови, фактори та етапи розвитку європейської інтеграції.
3.2. Поняття, інституційна й економічна модель та позиції Європейського Союзу в глобальній економіці.
3.3. Інтеграція розвинених країн Північної Америки.
3.4. Економічна інтеграція країн, що розвиваються.
3.4.1. Інтеграція в Латинській Америці.
3.4.2. Економічні угруповання країн Азії, що розвиваються.
3.4.3. Економічна інтеграція в Африці.
3.4.4. Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво.
Після вивчення розділу студенти повинні знати: ? сутність основних етапів розвитку, умови, фактори регіональної економічної інтеграції; ? визначення поняття, сутності інституційної та економічної моделі Європейського Союзу; ? основні види інтеграції розвинених країн Північної Америки;
? основні відмінності інтеграції в Латинській Америці, економічної інтеграції в Африці, економічне групування Азії тощо.
Також студенти повинні вміти: ? дослідити регіональну економічну інтеграцію, розуміти цілі, завдання, функції, організаційну структуру та етапи розвитку європейської інтеграції.
3.1.Умови, фактори та етапи розвитку європейської інтеграції
Найвищого рівня розвитку міжнародна інтеграція досягла в європейському регіоні. Макрорегіональним об’єднанням з найвищим рівнем міжнародної економічної інтеграції став саме
Метою поглиблення інтеграційних зв’язків було усунення національних бар’єрів на шляху взаємодії країн Західної Європи, забезпечення рівних умов для всіх суб’єктів господарювання, розвитку конкуренції, гармонізації внутрішньо- та зовнішньоекономічної політики єдиного господарського простору. Підписанню угод про створення Європейського Союзу передував досить тривалий процес створення європейської інтеграційної моделі.
У розвинених країнах помітно загострилися суперечності між рівнем інтернаціоналізації виробництва й капіталу, який значно підвищився, та збереженням окремих держав, які створюють пріоритети своїм національним виробництвам. У Західній Європі, завдяки притаманній їй «дрібнодержавності» та значній політичній роздробленості, ця невідповідність дається взнаки надто гостро. Внутрішні ринки навіть таких великих держав, як Велика Британія, ФРН, Франція, виявляються порівняно вузькими для сучасного масового промислового виробництва. Через економічне об’єднання та створення наднаціональних економічних органів західноєвропейські країни намагаються позбутися зазначених суперечностей і створити ширшу економічну територію з метою розвитку продуктивних сил.
У перші повоєнні роки суттєво ослабла роль західноєвропейських держав у світовій економіці порівняно із США. У Європі протистояли дві різні соціально-економічні системи. І першочергово Штати з політичних міркувань підтримували західноєвропейську інтеграцію, а її власна економічна політика була спрямована на зміцнення позицій конкурентів американських компаній. Ініціаторами процесу об’єднання країн Західної Європи стали найбільші угруповання капіталу, масштаби діяльності яких виходили за межі національних держав. Представники великого капіталу сподівалися через об’єднання західноєвропейських країн створити кращі умови діяльності й розширити ринки збуту саме для себе. Великі компанії розраховували на поліпшення умов збуту своїх товарів, по-перше, за рахунок витіснення з ринку дрібних і середніх виробників, спроможних витримати конкуренцію на європейському ринку, і, по-друге, за рахунок заміни товарів країн, що не входять до інтеграційних груп. Збільшення місткості ринку мало бути пов’язано з поглибленням міжнародного поділу праці, чому й покликана сприяти інтеграція. Ініціатори об’єднального процесу сподівалися, що це
Європейський Союз. Він пройшов усі стадії інтеграційної еволюції. Хочеться зупинитися на розгляді загального руху інтеграції в Європі.
Хоча до об’єднальних процесів виявили інтерес більшість західноєвропейських країн, однак серед них не було єдності в питаннях про те, у яких формах це має відбуватися. Сталося зіткнення інтересів двох груп країн. На чолі однієї з них постали ФРН і Франція, лідерами іншої стала Велика Британія. Наслідком цих розбіжностей у поглядах стало те, що практичне втілення в життя інтеграційних процесів у Західній Європі на початкових етапах сприяло створенню двох економічних угруповань — Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ).
Провідну роль для економічного відродження Європи після Другої світової війни відіграв «план Маршалла», що почав діяти влітку 1947 року. За ним надання допомоги пропонувалося всім державам континенту, але прийняли цей план тільки країни Західної Європи.
Для керування виконанням «плану Маршалла» в 1947 році створюється Організація європейського економічного співробітництва, пізніше перетворена на Організацію економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), а в 1949 році — Рада Європи. У 1948 році створюється Бенілюкс (Бельгія, Нідерланди, Люксембург) — митний союз, що стає моделлю нового виду економічного співробітництва країн Західної Європи.
Початком західноєвропейської економічної інтеграції можна вважати 1950 рік, коли Голова Ради Міністрів Франції Робер Шуман запропонував створити Європейську федерацію, що ґрунтується на економічному об’єднанні. Як початок передбачалась інтеграція в гірничо-металургійних галузях, де традиційно велася жорстка конкурентна боротьба, насамперед між ФРН та Францією. Вихідним моментом у формуванні Європейського Союзу було підписання 18 квітня 1951 року Паризького Договору про заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), до складу якого увійшли Бельгія, Нідерланди, Люксембург, ФРН, Франція, Італія та яке почало функціонувати з 1952 р. Розробниками проекту економічного об’єднання Європи були Жан Монне, голова Комісаріату з планування й адміністрації в уряді Франції, і Робер Шуман, французький прем’єр-міністр. Це об’єднання стало «першою ластівкою» інтеграційного процесу. Координацію розвитку вугільної промисловості та чорної металургії очолював Верховний орган, який набув певних наднаціональних повноважень. Після реалізації «плану Шумана» передбачалася інтеграція
підвищить темпи економічного зростання та сприятиме піднесенню життєвого рівня населення.
Структура управління ЄОВС стала прообразом структури управління Європейського Союзу. Повноваження Парламентської асамблеї полягали в нагляді за діяльністю Верховної адміністрації. Для нагляду за законністю розпоряджень Верховної адміністрації було створено Суд справедливості, а для консультування органів ЄОВС — Консультативний комітет.
Новий імпульс європейське будівництво отримало після Мессинської конференції (червень 1955 р.), на якій розглядався меморандум Бенілюксу про європейську інтеграцію. Мова йшла про створення єдиної Європи, поступове об’єднання національних економік, формування Спільного ринку та узгодження соціальної політики. Саме в 1954 р. Бельгія, Нідерланди й Люксембург запропонували створити Спільний ринок, а в 1956 р. міжурядова конференція (Венеція) підготувала проекти Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатому). Країни-засновники ЄОВС 25 березня 1957 року підписали Римські угоди, які набули чинності в 1958 р. та якими засновано Європейське економічне співтовариство та Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом), чиїм завданням було: «Сприяти через започаткування спільного ринку та поступове зближення економічної політики державчленів всебічному, постійному й рівномірному розвиткові економічної діяльності у всьому Співтоваристві, зміцненню стабільності та швидкому підвищенню рівня життя і більш тісним зв’язкам між державами, які воно об’єднує».
Головною метою створення ЄЕС було заснування митного союзу, що передбачав вільний рух товарів та послуг, відміну квот і обмежень у міждержавній торгівлі, лібералізацію міграції робочої сили та капіталу. Для цього було створено наднаціональні органи регулювання: Раду Європейських співтовариств як вищий орган інтеграційного угруповання, наділений законодавчою владою; Комісію Європейських співтовариств як постійний виконавчий орган; Європарламент як основний консультативнонаглядовий орган; Суд Європейських співтовариств як орган юридичного контролю. Кількість місць для країн-учасниць в органах ЄЕС визначалася на основі угоди між ними з урахуванням кількості населення та рівня економічного потенціалу. Найбільшу кількість місць в усіх органах ЄЕС мають Німеччина, Франція, Італія та Велика Британія. Разом із тим в угоді не розгляда-
й інших галузей економіки. По суті, ЄОВС стало першим щаблем в еволюції європейської інтеграції — зоною преференційної торгівлі.
За час свого існування Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) не лише збільшилося, а й досягло якісно нового етапу. Це інтеграційне угруповання пройшло кілька етапів розвитку, починаючи з узгодженої митної, фінансової, грошової та торговельної політики до інтеграції внутрішніх ринків та ідентифікації національних господарських і правових механізмів і перетворення в 1994 р. на Європейський Союз (ЄС).
У травні 1960 року створено Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), до якої увійшли Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія та Велика Британія. На відміну від ЄЕС та Євроатому, що ставили перед собою політичні цілі, ЄАВТ була суто економічною організацією.
У перші десять років з початку існування ЄЕС (1957— 1967 рр.) активно формувалися зони вільної торгівлі. У 1968 році було створено митний союз країн ЄЕС із відповідними угодами про скасування митних податків та зняття кількісних обмежень; введення єдиного митного тарифу для інших країн і проведення єдиної зовнішньоторговельної та аграрної політики. У грудні 1969 року в Гаазі було прийнято рішення про розширення співтовариств та поглиблення інтеграції, а саме — утворення економічного й валютного союзу зі спільною валютою. 1972 р. підписується Паризька угода у верхах про поетапне створення валютноекономічного та політичного союзу. З 1973 р. діє угода про вільну торгівлю між ЄЕС і ЄОВС, з одного боку, і країнами Європейської асоціації вільної торгівлі — з іншого. Цього ж року до ЄС вступають Велика Британія, Данія, Ірландія. Разом із заснованими органами від 1975 р. провідну роль у ЄС почала відігравати нова структура — сесії Європейської Ради — наради глав держав і урядів, які збираються тричі на рік.
Органи ЄЕС набули наднаціонального характеру, з функціями наднаціонального й наддержавного регулювання. Ці установи ведуть переговори з торгових, митних та інших питань із третіми
лися питання макроекономічної та зовнішньої політики країн. Наміри авторів проекту зі створення Європейського економічного співтовариства, однак, простягалися ще далі. Кінцевою метою проголошувалося створення політичного союзу. Колишній голова комісії «Спільного ринку» професор Вальтер Хальштейн наголошував: «У зв’язку з тим, що економічна політика становить на даний час суттєву частину внутрішньої політики, надання Європейському економічному співтовариству політичного характеру є природним і логічним результатом, що й було закладено в структуру та договір цього Співтовариства».
Під впливом інтеграції відмирають деякі класичні форми національного державного втручання в економіку. Так, Римський договір категорично забороняв державам-членам ЄЕС встановлювати будь-які мита або тарифи стосовно товарообміну з іншими членами Співтовариства. Не допускається також виплата експортних субсидій або інші заходи із заохочення вивезення тих чи інших товарів у межах ЄЕС.
На підставі Римського договору й ряду інших актів та рішень органів ЄЕС поступово нарівні зі створенням наднаціональних органів було здійснено основоположні заходи із заснування митного союзу. До середини 1968 р. було скасовано мита у взаємній торгівлі промисловими товарами, ще раніше (1962 р.) ліквідовано кількісні обмеження у взаємній торгівлі; введено єдиний митний тариф стосовно третіх країн. Робляться кроки щодо формування єдиної економічної та соціальної політики, політики у сфері промисловості, сільського господарства, транспорту і т.д.
Деякі заходи провадились у сфері зближення податкових систем. Зокрема, уніфіковано систему збору податку з обороту в країнах-членах ЄЕС (ЄС). У всіх країнах Співтовариства, крім Франції, існувала, наприклад, «каскадна система» податку з обороту, тобто податок справлявся багаторазово під час кожного акту купівлі-продажу різних напівпродуктів, з яких складається той чи інший продукт. За такої системи важко визначити сумарну величину цього податку у вартості кінцевого товару. Для усунення плутанини було вирішено впродовж 1968—1972 рр. усі країни ЄЕС перевести на єдину систему податку на додану вартість, однак ставки податку залишилися різними.
Якщо створення митного союзу йшло з перемінним успіхом і раніше за намічений термін, то спроби переходу до економічного союзу наштовхувалися на серйозні розбіжності, оскільки інтереси окремих країн виявились протилежними.
У 1979 році було створено Європейську валютну систему (ЄВС), яка стала кроком до валютного союзу, та введено в дію ЕКЮ (замість європейської розрахункової одиниці, що використовувалася для спільних і зведених розрахунків країн ЄС з 1958 р.). Емісія ЕКЮ на 50 % забезпечувалася відрахуванням від золотих і доларових запасів і на 50 % — національними валюта-
країнами, тобто з тими, що не входять до ЄС, встановлюють регламент ринкових цін на продукти сільського господарства, провадять політику протекціонізму, встановлюючи так звані компенсаційні тарифи, розподіляючи субсидії та розпоряджаючись фондом сільськогосподарської орієнтації і гарантій тощо.
З 1981 р. бюджет ЄЕС розраховується в ЕКЮ. У структурі доходів бюджету ЄЕС основну роль відіграють перерахування податку на додану вартість і митні збори, а у структурі видатків — фінансування розвитку й регулювання аграрної сфери. Наприкінці 80-х років бюджет Європейського співтовариства становив близько 40 млрд ЕКЮ, а нині в цілому на його формування виділяється 1,2—1,3 % валового суспільного продукту країнучасниць. Урочисту декларацію про Європейський союз прийнято в Штутгарті 1983 р., а 1985-го завершено розроблення «Білої книги», де сформульовано цілі та строки створення європейського спільного ринку.
Однак попри певні труднощі ЄЕС зміцнювали позиції та розширювали свій склад. Після того як Велика Британія дійшла висновку, що ЄАВТ менш ефективна, ніж ЄЕС, вона дала згоду на вступ до Співтовариства. Разом з нею погодились об’єднатися в ЄС Данія та Ірландія, які економічно тісно пов’язані з Великою Британією та мали з нею Договір про торгові асоціації. 1 січня 1981 р. до ЄЕС увійшла Греція, із січня 1986 р. — Іспанія, Португалія, а 1 січня 1995 р. — Австрія, Фінляндія та Швеція.
Приймається єдиний Європейський акт, яким вносяться зміни до Римського договору та визначається створення єдиного внутрішнього ринку (ЄВР). Згідно з цим починаючи з 1987 р. усуваються митні формальності, які ще залишилися (огляд товарів, перевірка документів); усуваються відмінності в технічних стандартах; скасовуються обмеження конкуренції в наданні держзамовлень; нівелюється різниця в рівнях і структурі оподаткування; усуваються ліміти на послуги (транспорт, зв’язок, фінанси), валютні обмеження, що залишилися, а також обмеження щодо прийняття громадян на роботу.
Ефективність інтеграції в рамках єдиного внутрішнього ринку оцінюється експертами ЄС у 170—250 млрд ЕКЮ. Зауважимо, що в 1989—1990 рр. діяли 150 із 279 намічених у рамках створення ЄВР директив. При цьому забезпечувалася вільна міграція капіталу між країнами ЄС (крім Греції, Іспанії, Португалії, Ірландії).
ми країн. Валютний курс ЕКЮ розраховувався на базі валютного кошика національних валют країн-учасниць ЄВС з урахуванням їх питомої ваги в сукупному ВНП. Створенням І Європейської валютної системи передбачалося зменшити коливання валютних курсів, витіснити з міжнародних розрахунків долар США, стимулювати подальший розвиток інтеграційних процесів через забезпечення передумов формування єдиного валютного ринку ЄС.
Важливим заходом щодо створення економічного й валютного союзу стало прийняття в 1987 р. Єдиного європейського акту, який проголосив злиття економічної інтеграції та політичного співробітництва в єдиний процес. Актом передбачалося завершення побудови єдиного Спільного ринку до кінця 1992 р. Це означало остаточне усунення перепон у взаємній торгівлі (зокрема, різних стандартів у країнах, різного національного законодавства щодо ведення бізнесу тощо). Одним із головних завдань організації визначалося співробітництво в галузі зовнішньої політики. Отже, майбутній союз задумувався не тільки як економічний, а й як політичний.
До початку 90-х років було завершено формування єдиного внутрішнього ринку. Це означало, що досягнуто четвертого рівня в інтеграційній еволюції — «спільного ринку». Тепер можна було, нарешті, перейти до утворення економічного й валютного союзу.
Політичну, економічну й валютну інтеграцію Західної Європи було зафіксовано Маастрихтською угодою про Європейський Союз у грудні 1991 року. Угодою передбачалося: єдине європейське громадянство; політичний союз; економічний та валютний союз. Маастрихтську угоду було проголошено початком нового етапу у процесі створення ще тіснішого союзу народів Європи. Водночас підкреслювалася спадкоємність щодо основних досягнень Європейського Співтовариства: «Союз засновується на базі Європейського Співтовариства, доповненого сферами політики і формами співробітництва згідно з даним Договором. Його завдання полягає в налагодженні… відносин між державами-членами та їх народами». Маастрихтською угодою передбачалося створення Економічного й валютного союзу (ЄВС) з метою:
• усунути ще діючі обмеження вільного руху капіталу в Португалії та Греції. Країни ЄС орієнтуються на прийняття заходів щодо стабілізації грошової системи й закріплення бюджетної дисципліни, хоча проведення економічної, грошової та валютної політики залишається прерогативою окремих країн;
• створити Європейський валютний інститут (ЄВІ), який має готувати документи, заходи й інструментарій для проведення з 1999 р. єдиної грошової та валютної політики;
• створити Європейський центральний банк у 1999 р., який спільно з Центральними банками держав-членів становитиме Європейську систему центральних банків (ЄСЦБ).
Нового рівня економічної інтеграції може бути досягнуто за умови, що країни-учасниці відповідають деяким принциповим критеріям:
• стабільність цін, коли середній річний рівень інфляції в окремій країні не перевищує відповідного рівня трьох країн із найкращими показниками та в цілому не може бути вищий за 1,5 %;
• «бездефіцитність бюджету», коли внутрішній борг окремої країни не перевищує 60 % ВНП, а зовнішній — 3 %;
• збалансованість процентних ставок, коли їх середній річний рівень в окремій країні не перевищує відповідного рівня країн з кращими показниками та в цілому не вищий за 20 %; стабільність валютних курсів, коли валюта окремих країн не девальвується без згоди інших країн-учасниць і має відповідати нормам ЄС.
Згідно з Маастрихтськими угодами значно посилюється політична взаємодія країн ЄС. Формується політичний союз із такими завданнями: провадити загальну зовнішню політику та політику в галузі безпеки; посилювати роль Європейського парламенту; провадити загальну політику в галузі юстиції та внутрішніх справ.
Договір про Європейський союз установлює громадянство Союзу: всі громадяни держав-членів є громадянами Союзу. Кожний громадянин Союзу має право: вільно пересуватися та проживати на території держав-членів; брати участь у голосуванні: балотуватися на муніципальних та європейських виборах у тій країні, де він проживає; на захист дипломатичними та консульськими службами будь-якої з країн-учасниць; на звернення до Парламенту й до уповноваженого з розгляду скарг тощо.
У травні 1999 р. набув чинності підписаний у жовтні 1996 р. новий Амстердамський договір, із суттєвими змінами й доповненнями до принципів, на яких засновано Європейський Союз. До сфери діяльності ЄС включено політику в галузі громадянських прав і зайнятості; знімаються останні перешкоди на шляху пересування громадян. В Амстердамському договорі особлива увага приділяється проблемам малих і середніх підприємств, охорони довкілля. Намічено проведення спільної зовнішньої політики з питань безпеки з метою зміцнення позицій ЄС на світовій політичній арені. Важливою зміною у правовому статусі ЄС, закріпленому положеннями Амстердамського договору, є посилення ролі Європейського Парламенту, в тому числі і в питаннях вибору Голови Комісії Європейського Союзу.
Важливе значення у формуванні конституційної системи ЄС має договір, підписаний 29 березня 2000 р. у Ніцці (Франція), по-
Західноєвропейська інтеграція виявила свою економічну ефективність. Усунення внутрішніх перепон у торгівлі між країнамичленами різко активізувало зовнішньоекономічні зв’язки між ними. Середньорічні темпи приросту зовнішньої торгівлі ЄЕС становили в 1960—1970 рр. 10,3 %, у 1970
—1980 рр. — 19,7 %. При цьому, якщо в 1960—1970 рр. увесь експорт країн ЄЕС збільшився у 3,8 раза, то експорт у межах співтовариства — у 5,5 раза. Відповідно, в 1970—1980 рр. — у 5,9 і 6,2 раза. Стабільно розвивалися основні галузі економіки. Поступово вирівнювалися економічні показники серед членів Співтовариства, бідніші країни підтягувалися до рівня багатших. Особливо вражає приклад Ірландії: у 1972 р., напередодні вступу до ЄЕС, вона була найбіднішою країною серед «дев’ятки», її ВВП на душу населення становив 58,5 % від загального показника ЄЕС; у 2002 р. ця країна вже посідала друге місце (після Люксембургу) за показником ВВП, який становив 122,5 % від відповідного показника ЄС у цілому.
Успіхи інтеграції стали чинником, який притягує до ЄС усе більшу кількість країн.
Отже, інтегрована Європа дедалі поширюється на схід. Вступ до об’єднаної Європи є і стратегічною метою України. Із завершенням формування спільного ринку й переходом на вищий щабель інтеграції перед ЄС постала нова стратегічна мета. У Договорі про Європейський Союз декларується, що він знаменує собою новий етап у процесі створення згуртованого союзу народів Європи, в якому рішення, що приймаються, спрямовані на якомога більше задоволення потреб громадян. Завдання Союзу, зазначається у статті «А» Договору, полягає в тому, щоб за допомогою методів, які характеризуються згуртованістю й солідарністю, організувати відносини між державами-членами та їх народами.
Основними цілями Європейського Союзу є: а) створення міцного союзу народів Європи; б) сприяння збалансованому та тривалому економічному прогресові завдяки ліквідації внутрішніх кордонів, посиленню економічної та соціальної взаємодії, створенню Економічного й Валютного Союзу (ЕВС) і запровадженню єдиної валюти; в) утвердження власної ідентичності в міжнародній сфері шляхом проведення спільної зовнішньої політики та політики в галузі безпеки, а в перспективі — і спільної оборонної політики;
ложення якого встановлюють кількість і склад інститутів ЄС після його розширення, розподіл голосів у Раді ЄС, порядок застосування принципу кваліфікованої більшості та інше.
Економічна інтеграція налагоджується, і Європейський Союз уже сьогодні є найбільшим торговельним блоком у світі. Але головною метою ЄС насамперед залишається політичний союз — вільне об’єднання націй заради збереження миру та процвітання, бажання зробити все можливе, аби не спровокувати загрозу внутрішнього розколу й суперництво між державами. Інтереси європейських громадян представлено на міжнародному рівні низкою спільних установ. Так, найвищим органом управління та контролю в ЄС, що визначає основні політичні пріоритети, є так звана Європейська Рада.
Проте відповідальність за розв’язання завдань і проблем, що виникають щоденно, покладено на п’ять установ, кожній з яких відводиться своя роль. Це Рада Міністрів — головний законодавчий орган ЄС, Європейська Комісія — орган вищої виконавчої влади, Європарламент, Європейський Суд і Європейський суд аудиторів.
Одним із найскладніших етапів західноєвропейської інтеграції є перехід від Спільного ринку через Економічний Союз до найвищого рівня інтеграції — Економічного й Валютного Союзу (ЕВС). За структурою ЕВС — це дворівнева система банків, до складу якої входитимуть Європейський Центральний банк (ЄЦБ) та центральні банки країн-членів. Очолюватиме цю систему ЄЦБ.
Потреба у створенні ЕВС пояснюється тим, що в межах лише Економічного Союзу лишаються різними організація кредиту, розрахунки, курсова політика, і, відповідно, пов’язані з цим валютні ризики, затримки платежів, відмінності в цінах, незіставлюваність податків, різнопланова валютна політика. Виникла необхідність кредитно-грошового регулювання в Європейському Союзі на наднаціональному рівні, основою якого вже тепер є єдина грошова одиниця — євро. За цей час було створено Європейський Валютний Інститут і Європейський Центральний банк.
У цілому створення ЕВС передбачало три послідовні етапи: підготовчий (до 31 грудня 1993 p.); організаційний (до 31 грудня 1998 р.) та завершальний (до липня 2002 p.). Із 1 січня 1999 p. розпочався новий, завершальний етап створення ЕВС, який тривав до липня 2002 p. Основними завданнями цього етапу був початок функціонування Європейської Системи Центральних бан-
г) розвиток співробітництва в юридичній сфері; ґ) підтримання та примноження загального добробуту; д) повне збереження досягнутого рівня інтеграції Співтовариства.
У 90-х роках минулого століття перед ЄС уперше реально постала перспектива збільшення кількості держав-членів за рахунок країн Центральної та Східної Європи. Після розпаду Радянського Союзу в Європі виникли два центри економічного й політичного тяжіння: Європейський Союз та Росія. При цьому переважна частина центрально- та східноєвропейських країн поставила собі за мету приєднатися до ЄС.
Умови прийняття країн Центральної та Східної Європи до ЄС були сформульовані Європейським Союзом у Копенгагені в червні 1993 р. й отримали назву «копенгагенські критерії». Політичні критерії передбачають стабільність інституцій, які забезпечують демократію, верховенство закону, права людини та захист інтересів національних меншин. Юридичні критерії враховують спроможність узяти на себе в повному обсязі зобов’язання, пов’язані з членством у ЄС, включаючи відданість цілям політичного, економічного та монетарного союзу. У 1998 р. країни Європейського Союзу ухвалили рішення про поглиблення економічної інтеграції та перехід до створення Європейського економічного та валютного союзу. У 1992 р. у Маастрихті були сформульовані основні вимоги до країн-членів ЄС, які бажають приєднатися до Європейського валютного союзу — «маастрихтські критерії». Відповідно до цих критеріїв, які стали своєрідною перепусткою до зони ЄВРО, країни мали проводити стабілізацію державних фінансів. Європейською Комісією було запроваджено «систему попередження» за їх невиконання, а також передбачено штрафні санкції.
Слід особливо зазначити, що вступ до ЄС сьогодні значно відрізняється від вступу, скажімо, 15 років тому, оскільки Євросоюз завершив проект єдиного ринку та працює у проекті валютного союзу. Цього разу він схильний допустити нових членів виключно на своїх і нерівноправних умовах, що не обговорюються, а саме: а) як критерії, так і сценарій розширення було визначено ЄС односторонньо, без участі країн, що приєднуються; б) на відміну від колишніх етапів розширення, які здійснювалися через компроміси за певних зустрічних корективів у механізмі самого Євросоюзу (наприклад, із Великою Британією по сільському господарству, з Фінляндією та Швецією — через спеціальний режим сприяння в розвитку їхніх північних територій і т.д.), від нинішніх претендентів вимагають стовідсоткового й безумовного прийняття вимог Євросоюзу. Останні фактично отримують абсолютний пріоритет над національним правом аж до прямої дії;
ків, перехід до єдиної валюти євро та проведення єдиної валютної політики.
Країни Центральної Європи, а також Балтії (Естонія, Латвія, Литва) у 2004 році вже стали членами ЄС, у 2007 році до ЄС приєдналися й Болгарія з Румунією.
Для підтримки процесу реформ у країнах СНД розроблено програму TACIS (Technical Assistance to the Commonwealth of Independent States). Вона передбачає надання технічної допомоги, передання ноу-хау, надання гуманітарної допомоги.
У 1992 році Європейський Союз уклав із країнами Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) угоду про створення Європейського економічного простору, що передбачає вільний рух товарів і послуг між цими двома організаціями.
Особливий статус мають відносини ЄС із групою країн, що розвиваються, які є асоційованими членами. Ці відносини регулюються Ломейськими конвенціями (від назви міста Ломе, столиці Того). Вони надають певні пільги цим країнам у торгівлі, а також передбачають співробітництво у промисловості, сільському господарстві, сфері послуг та соціальній сфері.
