До можливих сценаріїв уніполярного світу можна віднести такі варіанти інституційної архітектури майбутнього:
— концепція країни-гегемона;
— концепція глобального ур яду;
— концепція антитерористичного уряду.
Ключовою ідеєю концепції країни-гегемона є поняття «держави-стабілізатора», що відповідає за реалізацію правил ліберального світогосподарського режиму шляхом використання серед традиційних і нових інструментів війн «нового покоління» (рис. 4.2).
Головними дієвими особами в даному разі виступають гегемоністська держава США та інші наддержави, які буд уть реалізовувати вирішення глобальних проблем на власних умовах.
Проте серед прибічників даної теорії існує розкол. Сама ідея про проголошення однієї країни гегемоном є не єдиним спільним моментом у різноманітних варіантах. Проте погляди стосовно того, хто саме має посісти це місце, кардинально відрізняються. Значна більшість вчених сучасності, які схиляються до таког о варіанта інституційного оформлення глобалізації, відводять роль гегемона США як політичного та економічного лідеру сучасності. Вони відстоюють ідею обраності США, які на даний момент, на їх думку, є єдиним утворенням, що може претендувати на такі повноваження. Але в майбутньому серед ймовірних альтернатив вітчизняні і зарубіжні вчені називають Великобри танію, Францію, Китай.
14
Рис. 4.2. Ймовірна схема реалізації глобальної влади країноюгегемоном
Слід, до речі, зазначити, що якої б лінії не дотримувались «гегемоністи», у кожній течії є присутніми консерватори, які вважають, що поза залежністю від того, як буде протікати процес реконфігурації функцій провідної держави, в майбутньому вони залишаться імовірніше механізмами реалізації політичних переваг провідних компаній і амбіцій найбільш впливових особистостей, ні ж реальними інструментами забезпечення стабільного ліберального економічного і політичного порядку.
Концепція глобального і антитерористичного уряду передбачає піднесення інституту держави до статусу світового уряду, тобто збільшену модель національної держави, керівництво якої вирішує поточні внутрішньополітичні питання, однак уже не на
15Рис. 4.3. Ймовірна інституційна структура світової системи за умов формування глобального уряду
Бі/триполярна система передбачає наявність кількох управлінських полюсів, що в результаті консенсусу приймають узгодженірішення, виконання яких є обов’язковим для решти учасників міжнародних відносин. Ця система передбачає, з одного боку, активізацію міжнародного співробітництва найбільш розвинутих країн світу, які готові йти на компроміси заради досягнення спільнихінтересів. З др угого боку, дана система інституційної організації передбачає пріоритетність рішень, що приймаються правлячою верхівкою для інших учасників міжнародних відносин. Теорія бі- чи триполярного світу включає до свого складу такі основні напрямиінституційного забезпечення глобальних трансформацій:
— коаліції держав;
— коаліції регіональних інтеграційних утворень.
Коаліції держав спрямовуються на створення Цент ру
— альянсу найбільш розвинутих країн, які будуть «підштовхувати»
16
глобалізацію у потрібне русло і вирішувати виникаючі глобальні проблеми у власному вузькому колі, проектуючі власні норми, інтереси і принципи поведінки на увесь світ.
На сьогодні відсутнє чітке ядро, навколо якого міг би розпочатися процес консолідації. Найбільш вірогідними варіантами вважаються:
— «п’ятірка» постійних членів Ради Безпеки ООН (можливим є розширення складу);
— «велика вісімка» (можл ивим є розширення складу);
— компромісний варіант: «центр» скоріше за все складуть
США, ЄС, Японія, Російська Федерація, Китай, Індія.
Першочергово ці країни потребуватимуть укладання між собою низки угод, що визначатимуть їхню загальну позицію стосовно глобальних проблем і питань глобальної безпеки, і декларувати рішучість чинити опір загрозливим тенденціям світового ро звитку.
Можливості і ресурси, що є у розпорядженні розвинутих країн, повинні використовуватися в цілях вибудовування «центру» як союзу, що ефективно впливає на «периферію», робить її більш керованою і поширює на неї принципи, що були прийнятними у взаємовідносинах між самими державами «центру». Інституціоналізація нових міжнародних структур надасть країнам «центру» реальну можлив ість формулювати власні вимоги (що зумовлюються не довільною зацікавленістю, а завданнями боротьби з тими чи іншими загрозливими тенденціями) до решти держав. Головним інструментом тиску на «периферію» можуть стати умови економічного, технологічного і інформаційного партнерства з «центром», які можуть бути більш чи менш сприятливими. Основним завданням союзу є не пі дкорення, а цивілізація «периферійних» територій.
Коаліція регіональних інтеграційних об’єднань (РІО) закладає підґрунтя майбутнього світоустрою, що полягає у наступному:
— формування угруповань на основі економічних, а не політичних факторів, виникнення яких зумовлено реакцією на глобальні трансформації;
— домінування економічних факторів знижує вірогідність виникнення ієрархічних інституційних структур, рішення яких є обов’яз ковими для країн-членів;
— спрямованість у першу чергу на створення своєрідних «островів більш ліберального економічного режиму», а не на побудову регіональних протекціоністських анклавів;
— поглиблення рівня регіональної координації економічної політики, що виражається в орієнтації, в першу чергу, на безпосередньому регулюванні господарських процесів у межах національних економік (гармонізація по даткових систем, режиму до
17На думку авторів концепції, дуже зручною, з погляду урядів економічно розвинутих країн, є структура, що переорієнтує на наднаціональний рівень запити національних політичних ринків і та, що впливає від власного імені на економічну політику широкого кола країн, так чи інакше потерпаючих від проблем стабільності фінансової і валютної систем. На конфігурацію такого типу може розраховувати об’єднання трьох найпотужніших регіональних блоків — ЄС, АТЕС та майбутньої трансатлантичної зони вільної торгівлі (ТАФТА) (рис. 4.3).
Рис. 4.4. Ймовірна композиція глобального центру на базі об’єднання трьох інтеграційних угруповань
18Слід зазначити також, що майже у кожному випадку формування нового регіонального угруповання, ТНК, що вже провадять операції у відповідних країнах чи планують розгорнути на їх території інвестиційну діяльність, чинять потужний політичний тиск на користь лібералізації регіонального торговельного і інвестиційного режимів. З врахуванням ролі і інтересів даної категорії су б’єктів політичного ринку достатньо логічним є те, що панівною формою регіональних об’єднань є зони вільної торгівлі, а лібералізація регіонального економічного режиму поширюється в першу чергу на ті проблеми економічної політики, які мають принципове значення для ТНК, які реалізують інвестиційні проекти на території країн регіону.
Таким чином, можна зр обити висновок про те, що, попри відсутність єдиного центру прийняття глобальних рішень, існує небезпека того, що майбутній політичний режим управління може стати скоріше авторитарним, аніж демократичним. Це може бути викликане тим, що рішення з глобальних проблем будуть прийматися обмеженим колом суб’єктів міжнародних відносин, а також то му, що внутрішня структура багатьох з них ґрунтується не на демократичних принципах, а на жорсткій дисципліні.
У цих умовах очевидним є те, що діяльність регіональних блоків являє собою потужний важіль впливу на міжнародні політичні ринки з боку тих учасників глобального простору, що реалізують цілі «оптимізації» (у власних інтересах) глобальної конфігура ції заходів економічної політики на національному, регіональному, міжнародному рівнях.
Поліполярна система передбачає широке багатостороннє співробітництво і багатовекторність розвитку. Вагомим аргументом на користь утворення поліполярного світу є неможливість недооцінки потенціалу окремих держав, зокрема Китаю, країн
Близького Сходу, Індії тощо.
Проте єдиною умовою існування поліполярного світу є спільність інтересів у вирі шенні глобальних проблем. Крім того, як зазначають критики багатополярності, вона є вигідною для тих, хто бажає зберегти у власних країнах владу керівних кланів, законсервувати менталітет нації. Багатополярність є теорією співробітництва, теорією конкуруючих інтересів і цінностей. Теорія поліполярного світу включає наступні концепції інституційної архітектури:
— корпоратизація;
— автономіза ція;
— глобальне громадянське суспільство.
19Корпорації виступають у ролі суб’єктів, інтереси яких впливають на політику національних держав навіть у тому разі, якщо самі ТНК не чинять безпосереднього впливу на уряди конкретних країн і взагалі ніяк не виражають власних уподобань щодо економічного курсу, який здійснюється урядами.
З ціллю зниження ризику застосування протекціоністських заходів на шляху експорту власної проду кції у відповідні країни,
ТНК утворюють стратегічні альянси з національними компаніями. Відкриваючи виробництво на території країни, компанія заміщує експорт безпосереднім обслуговуванням внутрішнього ринку. Тим самим вона знижує стимули уряду приймаючої країни до введення більш високого рівня зовнішньоторговельних бар’єрів, а отже, забезпечує власну можливість зберігати економічно ефективний обсяг експорту на до даток до виробництва на території приймаючої країни.
Навряд чи можливими є підстави до сумнівів, що процес укладання альянсів між ТНК, які є зареєстрованими у різних країнах, що активізувався останнім часом, буде суттєво впливати як на протікання економічних процесів у світових масштабах, так і на еволюці ю стратегій регулювання в країнах, що були захоплені цим процесом.
У цьому зв’язку дилемою № 1 є вибір між регулюванням виключно заради оптимізації світових фінансових і торговельних потоків і регулюванням, орієнтованим на вирішення соціальних завдань у загальносвітовому масштабі.
Окремою проблемою виступає те, в якій мірі держави чинитимуть вплив на діяльність фінансо вих структур. Адже саме фактор контролю над фінансами буде визначати рівень глобального регулювання на майбутнє. Якщо роль держави в цьому питанні буде значною, йтиметься про глобальну співпрацю, якщо ж ТНК зможуть розпоряджатися фінансовими коштами самостійно, без суттєвого впливу з боку держав, то саме у цьому разі мо жна буде говорити про справжнє глобальне управління, що здійснюється на наднаціональному рівні.
Не можна також не враховувати і думку противників даної концепції подальшого розвитку світової системи, які також не мають сумнівів, що ТНК здатні успішно відстоювати власні інтереси у взаємодії з суб’єктами світогосподарських відносин, проте вважають, що ці інтереси лише досить об межено відображають інтереси пересічних громадян (ефективне лобіювання за умов неефективного агрегування індивідуальних інтересів). Противники
ТНК вважають також, що саме капітал цих структур багато в чо
20му визначає темпи і спрямованість розвитку окремих країн, закріплюючи з вигодою для Заходу характер міжнародного розподілу праці і, тим самим, забезпечуючи штучно завищені життєві стандарти країнам власного базування. Як наслідок, зростає суперечність між глобальною системою виробництва і локальною національною системою розподілу.
Перспективу автономізації (Global Governance Concept) (рис.4.5) можна охарактеризувати за допомогою п’яти параметрів: а) її архітектура є полі центричною; б) вона є універсальною за складом учасників (мобілізує потенціал ТНК, проспілок, неурядових організацій); в) вона ґрунтується на різноманітних формах міжнародного співробітництва між суспільним і приватним сектором, а також на колективному пошуку і розв’язанні проблем; г) вона знаходиться на точці перетину національних інтересів і необхіднос ті спільного вирішення проблеми; д) вона призводить до глибинної трансформації політики і спонукає до інституційних трансформацій.
Рис. 4.5. Ймовірний варіант формування інституційної архітектури напринципах автономізації
Конкретними механізмами глобального управління в такихумовах можуть бути:
— безпосередня участь урядів національних держав у розробці необхідних рішень;
21— діяльність міжнародних організацій, що координують зусилля національних держав і порівняно автономно виконують відповідні функції.
Критики даного підходу наголошують, що жоден з вказаних вище механізмів не зможе працювати в оптимальному режимі. Перший стає неадекватним за умов швидкого зростання кількості учасників економіко-політичної взаємодії. А у випадку задіяння другого виникають су мніви не тільки в ефективності існуючих міжнародних організацій з погляду формування стабільного ліберального світогосподарського режиму, а й у перспективах та спрямованості еволюції цих організацій.
Під глобальним громадянським суспільством розуміється сукупність недержавних некомерційних організацій, рухів і організацій, задіяних на міжнародній арені. До таких належать міжнародні неурядові організації, соціальні ру хи, незалежні ЗМІ, експертні співтовариства, організації, що представляють інтереси приватного сектору (бізнес-асоціації), а також приватних осіб, що діють поза інституційними межами.
Концепція громадянського суспільства ґрунтується на постулаті про те, що тільки єдиний світовий уряд здатний знайти підходи до вирішення глобальних проблем, а єдиною передумовою створення такого уряду є формування глоб ального суспільного руху. Еволюція до всепланетарного відповідального уряду відбувається, відповідно до цієї концепції, за двома напрямами — як глобалізація суспільної і профспілкової діяльності у розвинутих країнах, і як об’єднання країн, що розвиваються у боротьбі за перерозподіл фінансових потоків.
Максимально ефективним з погляду врахування індивідуальних інтересів є неурядові організації і соціальні ру хи, членство в яких є добровільним, а процедури прийняття рішень — переважно горизонтальними.
Концепцією змішаного типу передбачається процес налагодження партнерських відносин між державними суб’єктами з недержавними, тими, що представляють приватний сектор і сили громадянського суспільства.
Найбільш перспективними є напрями співробітництва між ТНК та неурядовими організаціями, наддержавними і регіональни ми утвореннями.
Таким чином, незважаючи на домінантні позиції, які обстоюють у будь-якому варіанті ті чи інші суб’єкти глобальних відносин, ефективність і дієвість майбутньої архітектури управління глобальною системою буде залежати від знаходження консенсусних точок і оптимальних масштабів субсидіарності.
