Розділ 11 УПРАВЛІННЯ БАНКІВСЬКИМИ ФІНАНСОВИМИ ІНВЕСТИЦІЯМИ 11.1. Комерційні банки на ринку цінних паперів

Зацікавленість банків у здійсненні інвестицій викликана передусім тим, що попит на кредити не завжди може відповідати наявному банківському капіталу. Тому активні операції банків це не лише з кредитування, а й вкладення коштів у фінансові інструменти. Такі вкладення можуть мати як інвестиційний, так і спекулятивний характер. Перша характеристика передбачає вкладення коштів на ві дносно тривалий період часу з метою одержання контролю над підприємством і/або одержання доходу у вигляді дивідендів (відсотків) за цінними паперами, а друга — одержання доходу за короткий час від курсової різниці.

Банки, як правило, є активними інвесторами на ринку державних цінних паперів. Що ж стосується ролі банків на ринку корпоративних ц інних паперів, то тут існують істотні розбіжності в законодавстві різних країн. У світовій практиці вирізняють кілька моделей, за якими банки працюють на цьому ринку, які, по суті, є сукупністю законодавчо внормованих умов та вимог щодо діяльності банківських установ у зазначеній сфері.

Наприклад, колектив авторів під керівництвом А. Мороза вирізняє три моделі організації участі комерційних банків на ринку цінних паперів: небанківську, банківську і змішану. Фредерік С.

Мишкін також вирізняє три основні моделі. Одна з них — модель універсальної банківської справи. Вона поширена в Німеччині,

Нідерландах, Швейцарії і передбачає повну свободу дій банків на ринку цінних паперів. Британська універсальна модель характерна для Великобританії, Австралії, Канади і відрізняється від першої

певними обмеженнями участі банків в операціях на ринку цінних паперів і незначною їх роллю як стратегічних інвесторів у капіталі нефінансових компаній. Модель правового відокремлення характерна для США, де банківський та інвестиційний бізнес розмежовано.

Американська модель — небанківська модель, яка обмежує діяльність комерційних банків на ринку корпоративних цінних паперів шляхом розмежування їх кредитних та інвестиційних функцій. Цим пояснюється розподіл банків США на інвестиційні та комерційні. Інвестиційні банки займаються андеррайтингом цінних паперів (посередницькими операціями з розміщення емісії цінних паперів) і працюють здебільшого як посередники між первинним і вторинним ринком. Їх бізнес в основному полягає у викупі емісій цінних паперів на первинному ринку з подальшим їх розповсюдженням серед інвесторів.

Американським комерційним банкам дозволено проводити операції з корпоративними цінними паперами. Вони можуть виконувати навіть функції інституцій інфраструктури, як, наприклад, Банк Нью-Йорка (The Bank of New York), який сьогодні є одним із найбільших банків-депозитаріїв. Однак комерційним банківським установам США заборонено працювати за дилерськими схемами на ринку корпоративних цінних паперів. У нефінансовий сектор вони як стратегічні інвестори теж не допускаються.

Функції між інвестиційними та комерційними банками в США було розмежовано ще в 1933 р., коли в дію вступив закон Гласса — Стігалла, за яким банкам заборонялося водночас виконувати роль кредитних інституцій і займатися андерайтингом. Зазначений закон став реакцією громадськості й фінансових кіл на численні банкрутства банків США протягом 1930—1933 рр., коли їх кількість зменшилася з 25 тисяч до 14 тис. Банківські корпорації, що вижили, були змушені позбутися підрозділів, які займалися андеррайтингом. Ця трансформація американської моделі 30-х рр. XX ст. є класичним прикладом рішучого обмеження діяльності банків на ринку цінних паперів.

Юридично американська (небанківська) модель припинила своє існування 28 жовтня 1999 р. після прийняття конгресом

США закону Гремма — Ліча — Блілея, яким закон Гласса —

Стігалла було скасовано. Це спричинило суттєві зміни в діяльності комерційних банківських установ. Зокрема вони одержали дозвіл (на підставі розділу закону «Сприяння афелюванню банків, фірм, які торгують цінними паперами, та страхових компаній») скуповувати контрольні пакети акцій інвестиційних банків і страхових компаній. Крім того, було знято обмеження на проведення комерційними банками андеррайтингу та гарантування розміщення цінних паперів. Таке послаблення банківського регулювання призвело до розширення сфери впливу

багатьох банківських холдингових компаній у США. Але приблизно через два роки після прийняття зазначеного вище закону та після кризи на ринку корпоративних цінних паперів США, пов’язаної з трагічними подіями 11 вересня 2001 р., інвестори ініціювали кілька сотень справ проти найбільших інвестиційних банків країни, звинувативши їх у наявності конфлікту інтересів між брокерськими підрозділами та підрозділами, які займаються андеррайтингом. Зокрема ініційовано розгляд питання про можливість поділу найбільшого інвестиційного банку США Меrril Lynch на дві окремі структури, які б займалися брокерським бізнесом та андеррайтингом. Тобто майже через 70 років історія повторилася, тільки тепер імовірним об’єктом поділу можуть стати інвестиційні банки, створені в результаті прийняття закону Гласса — Стігалла.

Численні корпоративні скандали навколо виробничих компаній, що сталися впродовж 2002 р., спричинили прийняття в США нового закону — Сарбейнса — Окслі, який набув чинності з початку 2003 р. Він прямо не стосується банків, проте суттєво зачіпає їх інтереси. Це пов’язано з висуненням нових вимог до аудиторських комітетів та зі значним посиленням контролю за інформацією, яку комерційні та інвестиційні банки повинні розкривати як емітенти. Передбачено, що емітенти (в тому числі банки), цінні папери яких зареєстровані в США, починаючи з липня 2003 р. мають розкривати відповідну інформацію в режимі реального часу.

Закон Сарбейнса — Окслі підвищує вимоги щодо розкриття інформації не лише вітчизняними банками, а й зареєстрованими за межами США, цінні папери яких котируються на організованому фондовому ринку США. Тому нині банки різних країн світу (передусім — Європи та Японії) теж вимушені змінювати свої системи аудиту й звітності, оскільки цінними паперами багатьох їхніх фінансових холдингів торгують на американських фондових майданчиках. Це може вплинути на стандарти національних систем розкриття інформації загалом.

Отже, останнім часом у США у сфері банківського регулювання, визначальною рисою якої була політика жорсткого обмеження ролі комерційних банків на ринку корпоративних цінних паперів, акценти змістилися у напрямі врахування загальних стандартів розкриття інформації щодо банківської звітності.

Слід зауважити, що на протязі майже семи десятиліть на ринку корпоративних цінних паперів США утворилася стійка кон’юнктура, тому зміни, зумовлені законом Гремма — Ліча — Блілея, вплинули лише на ті сегменти цього ринку, які

потерпають від значного конкурентного тиску. В цілому ж система зв’язків між нефінансовими компаніями та фінансовим сектором докорінних змін не зазнала. Зокрема, комерційним банкам США, як і раніше, все ще обмежують доступ до ринку корпоративних цінних паперів промислових компаній.

Банківська (європейська) модель характеризується найактивнішою роллю банків на ринку цінних паперів. Вони вкладають кошти як у державні цінні папери, так і в акції та облігації нефінансових компаній, здійснюють розміщення (андеррайтинг) цінних паперів, торгують ними, тобто займаються брокерською і дилерською діяльністю, формують інфраструктуру ринку.

У найбільш завершеному вигляд і ця модель діє у Німеччині. Тут створюються інвестиційні товариства, призначенням яких є спрямування вкладів в акції, боргові цінні папери та земельні ділянки. Вкладники одержують сертифікати, за якими одержують доходи, що залежать від одержаних дивідендів, відсотків за цінними паперами і ренти. Виплати за сертифікатами залежать також від курсу цінних паперів. Для прям ого фінансування промисловості інвестиційні товариства також залучають заощадження населення через традиційно високу норму дохідності від заощаджень. Щодо комерційних банків, то вони контролюють великі пакети акцій підприємств, активно купують облігації, причому темпи зростання вкладень банків у облігації перевищують темпи зростання вкладень у акції. Для прикладу наведемо структуру інвестиційного портфелю на продаж Deut sche Bank, який очолює список світових фаворитів інвестиційних операцій банків та операцій з цінними паперами (табл. 11.1).

Таблиця 11.1

СТРУКТУРА ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПОРТФЕЛЮ НА ПРОДАЖ DEUTSCHE BANK (у млн німецьких марок)

1

Перерахований за курсом євро до німецької марки.

Сьогодні в Німеччині відбувається справжня фінансова революція через посилення ролі ринків акцій (а не облігацій, як це було раніше), більш дрібною стає структура акціонерних капіталів. При цьому на універсальні банки і емітентів накладається регулятивна інфраструктура, властива публічному ринку акцій. Все більшу роль відіграють небанківські брокерські компанії та інвестиційні консультанти, які є бі льш ризикованими гравцями на ринку цінних паперів. Комерційні банки займаються створенням холдингів, переводячи частину бізнесу за цінними паперами дочірнім компаніям, що виступають на ринку цінних паперів у ролі операторів, управляючих інвестиційними фондами тощо. Той самий Deutsche Bank має 4 дочірні компанії в США, по дві в Сінгапурі та Швейцарії і по одній в Ар гентині, Австралії,

Південній Африці, Канаді, Великобританії, Гонконгу,

Люксембурзі, Португалії, Іспанії і т. д.

У Великобританії діють інвестиційні компанії різного профілю та торговельні банки. Такі банки, крім традиційних банківських операцій, займаються управлінням портфелями цінних паперів акціонерних товариств, пенсійних фондів, страхових компаній тощо. Англійські інвестиційні банки — потужні фінансові інститути — їх вкладання у цінні папер и держави та компаній наприкінці ХХ століття досягли 108,375 млрд фунтів стерлінгів.

Бізнес-банки та інвестиційні будинки діють у Франції. Перші спеціалізуються на довгострокових операціях, передусім на вкладанні коштів своїх клієнтів у акції. Після банківської реформи 1966 р. їм було дозволено проводити короткострокові операції, через що вони стали подібні до універсальних банків, основною діяльністю яких є «управління участю».

Щодо інвестиційних будинків, то вони виконують подібні функції.

Порівняльну характеристику небанківської і банківської моделей ринку цінних паперів наведено у табл. 11.2.

Таблиця 11.

2

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕБАНКІВСЬКОЇ І БАНКІВСЬКОЇ

МОДЕЛЕЙ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

Закінчення табл. 11.2

Змішана модель характеризується присутністю на ринку корпоративних цінних паперів як банків, так і спеціалізованих інвестиційних інститутів.

За деякими оцінками, наприкінці минулого століття банківська модель займала близько 15% ринків цінних паперів, в той час як небанківська та змішана модель панували на цих ринках приблизно порівну.

Для країн СНД, в тому числі і України, властивою є са ме змішана модель організації ринку цінних паперів. Переважно боргова природа фінансування економіки і нерозвиненість фінансового ринку призвели до того, що на ринках, що розвиваються (emerging markets), банки прагнуть опанувати ринки корпоративних цінних паперів, безпосередньо або через дочірні компанії.

Таблиця 11.3

МОДЕЛІ РИНКІВ КОРПОРАТИВНИХ ЦІННИХ ПАПЕРІВ, ЩО ФОРМУЮТЬСЯ

Аналіз 55 ринків, що розвиваються (табл. 11.3), показав, що змішані ринки, на яких обороти банків можуть доходити до 75% їхнього обсягу, становлять 50

—53% їх загальної кількості, брокерські ринки, на яких значну частку займають дочірні компанії іноземних банків, — 20

—22%, брокерські ринки, на яких превалюють, за оцінкою, місцеві брокерські компанії, — 27—30%.

У більшості європейських країн з перехідною економікою (13 країн) створені ринки цінних паперів за континентальною моделлю з домінуванням або дуже значною участю банків, з їх великими частками в акціонерних капіталах. Так, наприклад, за підсумками 2001 р. в Естонії загальна частка банків у сукупному обороті Талліннської фондової біржі становить більше 70%, з кількістю угод — 85%. У Латвії існує змішаний ринок цінних паперів, де комерційні банки ві діграють провідну роль. Так, з 15 компаній-членів Ризької фондової біржі 13 — це банки. В Литві на початок квітня 2001 р. серед учасників біржі налічувалося 9 банків і 14 небанківських брокерських компаній, причому саме банки були найбільш активними операторами фондового ринку. Вірменія має також змішану модель ринку (на Єреванській фондовій біржі як брокери діють 23 банк и і 5 брокерських компаній). Частка угод з акціями банків становила більше 60% обороту Єреванської фондової біржі (1999 р.). У Молдові з 32 членів Молдавської фондової біржі — 11 банків (серпень 2001 р.). З 46 компаній, Казахстану які мають ліцензії і є професійними операторами ринку цінних паперів, 25

— банки

(2001 р.). Частка банківських цінних паперів в обороті

Казахстанської фондової біржі становила 96,1%.

Правову основу здійснення українськими банками операцій з цінними паперами закладено в ст. 47 і 50 Закону «Про банки і банківську діяльність», відповідно до яких на підставі ліцензії вони мають право здійснювати емісію власних цінних паперів; організацію купівлі та продажу цінних паперів за дор ученням клієнтів; операції на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг). За умови отримання письмового дозволу НБУ банки також мають право здійснювати такі операції з цінними паперами:

1) інвестування у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

2) операції за дорученням клієнтів або від свого імені з інструментами грошового ринк у; з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках; з фінансовими ф’ючерсами та опціонами;

3) довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

4) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Таким чином, український комерційний банк — це універсальний банк, як ий має право здійснювати операції на ринку цінних паперів майже без обмежень і мати у власності великі портфелі корпоративних цінних паперів. Така модель кредитної організації відповідає європейському банківському праву згідно Директиви 93/22/ЕЕС від 10.05.93 р. про інвестиційні послуги у сфері цінних паперів, яка надала право здійснювати інвестиційні послуги не тільки спеціалізованим інвестиційним фірмам, але і кредит ним інститутам.

Разом з тим, в економічній літературі існує велика кількість аргументацій «за» і «проти» універсалізації банківської справи.

До аргументів «за» можна віднести: досвід стійкого розвитку банківського сектору Німеччини, зниження ризиків за рахунок диверсифікації послуг, комплексність обслуговування клієнтів, економію витрат тощо. Аргументи «проти»: зайва концентрація влади у банків, конфлікти інтересів, зро стання ризиків у банківській системі, неможливість відповідного захисту інвесторів тощо.

Обираючи модель ринку цінних паперів для України, не можна переносити досвід розвинених країн у чистому вигляді, а лише ті його елементи, які забезпечать максимальну конкурентоспроможність вітчизняним банкам. Тому краще за все

обрати модель, яка б поєднувала діяльність на ринку цінних паперів як універсальних, так і спеціалізованих банків, а також професійних небанківських інститутів. У підсумку це дасть змогу найбільш динамічно і збалансовано розвиватися всім ланкам ринку цінних паперів.