РОЗДІЛ 1. ЕВОЛЮЦІЯ ІНТЕГРАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ ЄС

1.1. ТРАНСФОРМАЦІЯ ТЕОРІЙ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

1.1.1. Етапи розвитку європейської інтеграції 

1.1.2. Трансформація теорій європейської інтеграції (ХХ ст.) 

1.1.3. Сучасний бекграунд економічних теорій інтеграції

Питання для самоконтролю

Основна література

Додаткова література

1.1.1. Етапи розвитку європейської інтеграції

Європа завжди вважалася колискою цивілізації, яка суттєво впливала на світові глобалізаційні процеси. Тим не менше, вона завжди потерпала від війн і численних економічних конфліктів, які постійно траплялися на території цього континенту. Відтак намагання втрутитися в процес регулювання економічних і політичних відносин з боку монархів чи навіть коаліцій країн були доволі значними , хоча і суперечливими, адже в основу об’єднання ставився свій національний інтерес, а не інтерес спільноти, яку вони прагнули створити.

Сучасні дослідники історії економічної інтеграції в Європі (вживається також термін — економічної та політичної інтеграції) порізному ставляться до того, що ж було початком євроінтеграційної ідеї, називаючи при цьому створення Римської імперії, Великі хрестові походи, завойовницькі війни, що вели основні європейські держави упродовж раннього та пізнього середньовіччя. Навряд чи з цим можна погодитись, адже добровільності в плані приєднання однієї країни до другої в перебігу всіх цих подій не було, натомість відбулася експансія (військова, політична, релігійна, економічна) та створення чергових імперій на непаритетних основах. Процес повернення економічної та політичної свободи приводив до створення національних держав, а гіпертрофований регіоналізм до феодальних чи ранньокапіталістичних роздроблень.

Вітчизняний дослідник В. Копійка (2005), спираючись на праці J.P. Maury (1996) Ю. А. Борко, В. В. Журкіна, В. Г. Шемятенкова (1998), виокремлює ті факти, які можуть ілюструвати процес нагромадження європейських ініціатив (ідей) щодо об’єднання європейських держав. Спираючись на наведений ним фактаж, ми виділили такі етапи розвитку євроінтеграційних ідей:

І. Конфедеративний(ХV—ХVІІ ст.) полягав у тому, що відносно невеликі країни, а згодом і державилідери, одна за одною пропонували ідеї створення нових конфедерацій, в основі яких лежала релігійна і меншою мірою національноетична ідентифікація. Як правило, угоди, що пропонувалися у ті часи, були зорієнтовані на боротьбу зі спільним ворогом.

Після невдалої реалізації ідеї повернення «святої землі» легіста короля Франції Філіпа ІV П’єра Дю Буа (ХІV ст.) найбільшого значення набув проект об’єднання християнських країн, відомий під назвою «Договір про союз та конфедерацію між королем Людовіком ХІ, Іржи Подебрадом, королем Богемії та Радою Венеції про протистояння туркам» (1464). На превеликий жаль, він не став фундаментальною основою для створення мегадержави в Європі, адже політичні, а згодом й економічні цілі країнпідписантів суттєво різнилися.

Початок ХVІІ ст. був ознаменований виникненням нових європейських ініціатив. Серед найвагоміших можна виокремити пропозиції герцога Сюллі, радника французького короля Генріха ІV, який виступив з ідеєю «Великого плану» утворення федерації християнських держав. Передбачалося, що її основною інституцією стане спільний Сенат. Ідея була блискучою, проте суперечності між державами того часу виявилися значно сильнішими, ніж цінність «інтеграційного» проекту. Така ж доля спіткала й пропозиції Еріка Лакруа (1623), який запропонував перетворити Венецію на центр Європи, та Вільяма Пена (1693) з його ідеєю створення європейського собору.

Утім, період, що розглядається, був багато в чому повчальним для європейських народів, адже саме у цей час (за Валлерстайном) було створено першу модерну світосистему, яка відбулася як інтегративна модель лише у другій половині ХХ ст.

ІІ. Національнонаднаціональна ідентифікація(ХVІІІ—ХІХ ст.).

Цей період характеризувався швидким розвитком капіталістичних відносин і посиленням товарногрошового обміну, що, у свою чергу, потребувало не тільки консолідації різних територій, а й активного розвитку міжнародних відносин в умовах запеклої боротьби основних європейських держав за колонії. Якщо внаслідок перших дій було створено цілу низку нових чи відтворених «старих» держав Європи (Німеччина, Румунія, Бельгія, Італія тощо) як реакції на долання середньовічної роздробленості, то на другому рівні глобальної конкуренції суперництво перемістилося вже на колоніальний рівень (Америка, Африка, Азія). Європа воювала, і всі нові, тоді ще зовсім не інтеграційні ідеї зводилися лише до одного — встановлення на континенті миру.

У 1713 р. французький абат СенП’єр оприлюднив свій варіант досягнення континентальної гармонії «Проект встановлення вічного миру в Європі». Звичайно, мегарегіональні суперечності того часу не дозволили хоча б певною мірою реалізувати цей проект, проте ідеї гармонізації вже наприкінці ХХ ст. увійшли фактично до всіх європейських документів, набувши чітких механізмів реалізації.

Ідеї, нерідко утопічні, частогусто з’являлися у працях видатних мислителів тієї пори (Прудон, СенСімон та ін.), проте значна їх частина мала дещо ілюзорний, ідеалістичний характер.

Наприкінці ХІХ ст. у світі значно посилилися позиції США, особливо помітними виявилися економічні успіхи цієї країни. Стало зрозумілим, що у європейських держав з’явився потужний конкурент. Тож не випадково, що саме у цей період виникають численні ідеї наслідування федеративної моделі США та вимоги щодо швидкого її запровадження в Європі. Таку ситуацію доволі чітко висловив французький письменник Віктор Гюго, якому й належить крилатий вислів «Сполучені Штати Європи»:

«Прийде день, коли бойовища залишаться тільки на відкритих для торгівлі ринках і у відкритих до нових ідей головах… Прийде день, коли ці два велетенські об’єднання, Сполучені Штати Америки і Сполучені Штати Європи, повернуться обличчям одне до одного і через океан простягнуть одне одному руки» (Цит. За: Гі Ферхофштадт. Сполучені штати Європи. Маніфест для нової Європи. — К.: КІС, 2007.— С. 6).

Саме у цей період з’являються перші праці істориків, економістів, богословів, географів, а також політиків, які можна вважати хоча й віддаленими, але ж усежтаки теоретичними джерелами сучасної інтеграційної теорії, проте основою їх, а водночас і суттєвим недоліком була національна компонента, яка у всіх теоріях висувалася на перший план. Як приклад можна навести цілу низку так званих германоцентричних підходів: пангерманські проекти Поля де Лагара (богослов), Генріха фон Трітцке (історик), Фредеріка Ліста (економіст). Наприкінці ХІХ століття майбутню Європу бачили вже як спільну митну територію — Mutteleuropa (Центральна Європа), в основі якої потужний економічний центр— Німеччина. Разом з теоретичним прогнозуванням у Європі того часу здійснювалися активні кроки й у практичній сфері. 1865 року було створено телеграфний союз, а вже за десять років набула чинності дії Угода про універсальні поштові послуги.

ІІІ. Перший конфронтаційний етап(1890—1920). Аналізуючи початок ХХ ст., чимало сучасних дослідників, зокрема фахівців з глобалізації, називає цей період багатовимірним (R. Robertson, 1992). Характерним для цього етапу стає етноцентризм, а федералізм розуміють як силовий варіант «залучення до єдності». Найкраще це можна було б проілюструвати на прикладі політики Отто фон Бісмарка , якому не лише вдалося об’єднати Німеччину, а й внести суттєві корективи у перебіг політичних і військових подій на континенті.

Загострення європейських суперечностей відбувалося не одразу. На зламі століть на континенті вирувало кілька ідей: федералістська (Костянтин Франц), концентричних союзів (Поль Дехих) та названа вище — Сполучених Штатів Європи, яку доволі жорстко критикував у Росії більшовицький лідер В. УльяновЛенін, вважаючи цей союз неможливим або реакційним.

Серед наведених вище об’єднавчих підходів найбільшої уваги заслуговує теорія Поля Дехиха, яка виявилася більш актуальною, адже саме вона передбачала наявність кількох союзів митної конфедерації з обмеженими політичними повноваженнями. На думку цього діяча Франція могла б скористатися своєю участю в альянсі з метою посилення власних позицій у Європі і в світі та потіснити з економічної арени Велику Британію.

Перша світова війна, що почалася 1914 року, доволі чітко дистанціювала колишніх союзників з їхніми незіставними економічними експансіоністськими стратегіями.

ІV. Інтеграційноконфліктний період(1921—1945) був винятково суперечливим у Європі, адже саме на цьому етапі домінували як ідеї миру, так і прагнення реваншу.

Після цілої низки революцій та інших потрясінь, принизливого (для тих, хто програв) Версальського миру знову ж таки стають популярними євроінтеграційні ідеї, причому найбільш значущим відтепер виявився федералізм (Арманд Дандрьо, Олександр Марк, Дені Ружмон). Ця концепція стосувалися переважно інтегрального федералізму під яким, за В. Копійкою (2005) та R. Toulemon (1992), розуміли насамперед економічні складові (витрати на науковотехнічні дослідження, рентабельність підприємств, міжкраїнова консолідація для розв’язання господарських та екологічних проблем).

У цей період доволі популярними вважаються ідеї зменшення загрози війни через обмеження влади урядів, адже, як вважали, А. Спінеллі та Р. Арон, саме національні лідери не один раз закликали до війни. Прагнення миру серед європейської інтелектуальної еліти зумовило створення Пан’європейського Союзу (1926), до складу якого увійшли політики, науковці, громадські діячі. Його ідеологічним компонентом стали пропозиції щодо європейської конфедерації, які включали обов’язкове створення військового альянсу, митного союзу, єдину грошову одиницю тощо. Амбітні плани австрійського графа Р. КуденховеКалергі, засновника цього союзу, залишилися лише планами, адже європейські уряди виявилися неготовими для їх реалізації. Схожа доля спіткала й інший європейський документ — французьку пропозицію щодо «Меморандуму про організацію режиму федерального європейського союзу» (1930), який містив цілу низку сучасних інтеграційних дефініцій (спільний ринок, митний союз, підтримка відсталих регіонів), що вже за кілька десятків років увійшли до всіх європейських документів і стали вважитися хрестоматійними в теорії та в практиці європейської економічної інтеграції.

Криза 1930х років у Європі значно девальвувала євроінтеграційні ідеї, а прихід до влади тоталітарних режимів (Італія, Німеччина) фактично поховав ідеї політичної та економічної консолідації європейських країн. Їм на зміну прийшла національна експансіоністська модель.

Друга світова війна, що почалася 1 вересня 1939 р., та укладені перед цим секретні угоди, відомі під назвою «Пакт Молотова—Ріббентропа », визначили нову тоталітарну модель територіального устрою в Європі, яка надовго відкинула цей континент від побудови демократичної спільноти, і лише перемога над фашизмом (1945) створила належні умови для подальшої консолідації європейських націй.

V. Інституціоналізація європейської моделі(1946—2004).

«…ми повинні відтворити Європейську Родину у вигляді регіонального утворення, яке могло б називатися, скажімо, Сполученими Штатами Європи. Якщо на початку деякі держави Європи не бажатимуть чи не матимуть можливості приєднатися до такого Союзу, то ми так чи інакше повинні намагатися зібрати і об’єднати тих, хто цього бажає і може. Порятунок простих людей усіх рас та всіх земель має створюватися на міцних засадах та гарантуватися готовністю усіх чоловіків і жінок померти, але не піддатися тиранії.

Тому я кажу вам: нехай Європа підніметься!» (Вінстон Черчиль, 1946. Цит. за: Ферхофштадт Г. Сполучені штати Європи. Маніфест для нової Європи. — К.: КІС, 2007. — 65 с.).

Відому промову В. Черчиля у 1946 році в Цюріху багато дослідників вважає доленосною щодо створення нової Європи, адже вперше після ІІ світової війни мова пішла про об’єднання Європи, ворожнеча та недовіра між народами якої формувалися століттями.

Вже наприкінці 1940х років — поч. 1950х у Європі набувають поширення дві ідеї — вже відомого федералізму в його класичній формі, інституціалізму та трохи пізніше «багаторівневого управління» (про це йтиметься у наступному параграфі).

9 травня 1950 року міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман виголошує промову, в якій закликає Німеччину до об’єднання (координації) виробництва вугілля та сталі. Теоретичне та практичне обґрунтування нової ідеї було також закладено не менш відомим французьким діячем Жаном Моне та підтримано німецьким канцлером К. Аденауером. Вже 20 червня того ж року у Парижі розпочалися переговори між шісткою європейських країн (Бельгія, Франція, ФРН, Італія, Люксембург, Нідерланди), а вже менше ніж через рік — 18 квітня 1951 року перелічені вище держави підписали відповідну Паризьку угоду про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Велика Британія відмовляється входити до нової організації, вважаючи неприйнятним для себе створення наднаціональної структури. 15 липня 1952 року Паризька угода набула чинності, хоча ратифікація (особливо у Франції) виявилася доволі непростою справою.

Позитивний досвід роботи ЄОВС та економічне зростання в державах шістки підштовхнуло їх до необхідності посилення співпраці, про що, власне кажучи, йшлося на конференції в Мессіні. Її рішення мали винятково важливі результати для масштабнішої — Римської угоди (25 березня 1957 р.)¹. Саме тоді було засновано Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС), яке й вважають основою сучасного ЄС, а також нової європейської організації Євроатома. Значення Римської угоди для Європи було важко переоцінити, адже основні її положення містили важливі складові (і водночас подальші етапи) євроінтеграційного процесу. Найсуттєвішими з них були:

• створення спільного ринку;

• усунення перешкод на шляху вільного руху капіталу, робочої сили та послуг;

• розробка спільної зовнішньоторговельної, аграрної, транспортної політики та політики в галузі рибальства;

• узгодження економічної та соціальної політики;

• співпраця в галузі мирних ядерних досліджень. Зацікавленість країнучасниць у реалізації цих угод була доволі великою, що привело до їх швидкої ратифікації парламентами, а відтак 1 січня 1958 року Римська Угода набула чинності. У цьому ж році в м. Стрезі (Італія) затверджуються основні принципи спільної аграрної політики (Common Agricultural Policy), починається робота штабквартири ЄЕС та Комісії Євроатома в Брюсселі, а деяких інституцій — у Страсбурзі та Люксембурзі. Упродовж 1959—1961 рр. проходили три етапи зниження мита та зменшення імпортних та експортних квот. 4 січня 1960 року відбулося підписання угоди про створення Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), до якої крім країнучасниць ЄЕС приєдналися Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Велика Британія, Швейцарія, Швеція.

60-ті роки виявилися у діяльності ЄЕС доволі суперечливими, адже , з одного боку, відбулися четверте — дев’яте зниження мита, з іншого — починає запроваджуватися Спільна аграрна політика (САП), яка багато у чому вплинула на формування складного та суперечливого на той час характеру відносини між країнами. Утім, суперечності були не тільки в цьому. Франція як одна із засновниць ЄЕС наполягала на тому, що в разі категоричного несприйняття спільних рішень однією з країн вона могла б ветувати ті з них, які зачіпають її головні національні інтереси. 1 січня 1966 року таке рішення набрало законної сили. В історію євроінтеграційних відносин воно увійшло під назвою «Люксембурзький компроміс».

Люксембурзький компроміс (Luxembourg Compromice) — право накладати вето на рішення ЄЕС, які зачіпають національні інтереси, приміром, у галузі спільної аграрної політики (САП). Був введений як реакція на політику «порожніх крісел», яку проводила Франція в Раді ЄС, якщо, на її думку, рішення, які приймалися кваліфікованою більшістю, завдавали шкоди французькій економіці. Приміром 27 липня 1967 року Президент Франції де Голль наклав вето на клопотання Великої Британії щодо її прийняття до ЄЕС.

70ті роки також були доволі суперечливими насамперед у плані реалізації САП і досягнення монетарної збалансованості.

22 січня 1972 року Данія, Ірландія, Норвегія та Велика Британія підписують угоду про вступ до ЄЕС, проте дещо пізніше норвежці на своєму референдумі проголосували проти. 1 січня 1973 року повноправними членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія, для яких було встановлено п’ятирічний термін коінтеграції (перехідний період).

12 грудня 1974 року виконувати свою місію розпочав Європейський парламент, який ухвалив бюджет Співтовариства. Відтоді це стало його основною функцією.

Важливою віхою в житті ЄЕС було підписання (18 лютого 1975 р.) першої Ломеської Конвенції між Співтоваристом та колишніми британськими та французькими колоніями, завдяки чому майже вся аграрна продукція з тих держав почала надходити на ринки ЄЕС за гарантованими цінами та без сплати спільного зовнішнього тарифу, що було на той час реальною допомогою країнам, які розвиваються.

6—7 липня 1978 р. Європейська Рада ухвалює проект більш тісної співпраці між країнамиучасницями через створення Європейської Монетарної Системи (EMS), яка має замінити «європейську валютну змію», що чітко фіксувала коливання курсів євровалют на рівні ±2,25 % відносно долара США (1972). Вона також була відома під назвою «змія в тунелі». Вже в березні 1979 року запроваджується поки що на умовному рівні перша спільна валюта ЄЕС — екю (ЕСU), яка була встановлена на базі співвідношення європейського кошика валют до долара США. 1 січня 1981 року десятим членом ЄЕС стає Греція, а вже за п’ять років до Співтовариства приєднуються Іспанія та Португалія. Відтепер їх 12, а населення угруповання сягнуло 321 млн осіб.

Період 80х років характеризувався новим позиціюванням Британії в ЄЕС. Це стосувалося насамперед вимог Об’єднаного Королівства щодо зменшення його внеску до консолідованого бюджету (це випливало із промови Маргарет Тетчер на Дублінському саміті у 1979 р.), відхилення бюджету в Європарламенті (1979), відмови країни ухвалити соціальний розділ нового договору (1989 р., засідання Європейської Ради в Страсбурзі).

Без сумніву, найвидатнішою подією 80х було підписання 17 лютого 1986 року (набув чинності 1 липня 1987 р.) Єдиного Європейського акта, основними складовими якого стали:

• взаємне визнання професійних кваліфікацій;
• вільний рух капіталу;
• гармонізація податку на додану вартість та акцизного збору;
• зменшення державної допомоги окремим галузям промисловості;

• запровадження відкритих тендерів на виконання громадських робіт.

7 лютого 1989 р. керівник Європейської Комісії Жак Делор представив свій звіт про економічний та валютний союз, у якому пропонувалося запровадження спільної валюти у три етапи:

• вдосконалення механізмів співпраці щодо курсів обміну валют;
• створення об’єднання європейських національних банків;
• встановлення фіксованих обмінних курсів.

Згодом цей план Жака Делора кілька разів уточнювався і відкладався, адже реальна монетарна конвергенція виявилася доволі складним процесом, тому нерідко ці етапи в сучасному ЄС називають ДелорІ та ДелорІІ.

На економічну ситуацію в ЄЕС сильно вплинуло об’єднання двох Німеччин (1989—1990) та підписання угоди (1990) про валютний союз між ними. В економічному плані велике значення мало падіння Берлінського муру, що означало створення нової Європи.

Того ж 1990 року відбулася доволі визначна подія — підписання Шенгенської конвенції, яка скасувала між країнамипідписантами (спочатку це були Франція, Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Люксембург) паспортний контроль. Згодом до неї приєдналася й більшість інших держав ЄЕС.

Розширення ЄЕС та вдосконалення його роботи потребувало швидких трансформацій у його діяльності, що, відповідно, тягло за собою неминуче оновлення Римського договору (1957 р.), який вже не відповідав вимогам часу. Нова угода «Договір про Європейський Союз», що була підписана 7 лютого 1992 року та ратифікована (до речі, не відразу) парламентами країнучасниць , набула законної чинності 1 листопада 1993 року. Цей договір іменується також як «Маастрихтський», за назвою невеличкого містечка в Нідерландах, де й відбулося його підписання. Основними його перевагами вважалися:

• об’єднання «трьох стовпів» Європи;

• розвиток спільної зовнішньої та безпекової політики;
• посилення ролі Ради (Ради Міністрів) ЄС ;
• тісніша співпраця у сфері правосуддя та внутрішніх справ. Саме з 1993 року було запроваджено теперішню назву — Європейський Союз (ЄС).

1 січня 1994 р. почала діяти європейська економічна зона, що стало можливим завдяки створенню механізмів тіснішої співпраці між країнами ЄС та ЄАВТ. 1 січня 1995 року до ЄС приєдналися Австрія, Фінляндія, Швеція. У період 1994—1996 років свої заяви на вступ до ЄС подає низка держав Центрально Східної Європи. А також Мальта і Кіпр.

Подальші зміни до «Договору про ЄС» було внесено 1997 року (підписаний 2 жовтня 1997 р., набув чинності 1 травня 1999 р.). Він дістав назву Амстердамського, адже був підписаний у столиці Нідерландів. Про його результати для формування політик ЄС ітиметься далі.

Важливе значення для досягнення монетарної єдності мало запровадження спільної валюти — євро, яка почала використовуватись у безготівкових розрахунках (разом з національними валютами) з 1 січня 1999 року, а вже 1 січня 2002 р. з’явилося готівкове євро, яке стало єдиним платіжним засобом в усіх країнах єврозони.

Ніццький договір був підписаний 26 лютого 2001 р., а набрав чинності 1 лютого 2003 р. Крім чотирьох основних питань, які було відображено в його тексті і які були пов’язані зі змінами складу Єврокомісії, застосування принципу кваліфікованої більшості, визначення нової ваги голосів у Раді Міністрів, поглиблення співпраці тощо, Ніццький договір містив Декларацію про майбутнє Європи, яка й відкривала нові можливості до подальшого розширення ЄС.

VI. Сучасний етап(розпочався2004року)¹. 1 травня 2004 року членами ЄС стали одразу десять держав Центральної Європи та Середземномор’я (Латвія, Литва, Естонія, Польща, Чехія,

Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр , Мальта), а вже через три роки (2007 р.) до ЄС приєдналися ще дві країни — Болгарія та Румунія. (Основні дії ЄС цього періоду будуть описані нами у відповідних розділах про вертикальні та секторальні політики ЄС.)

1.1.2. Трансформація теорій європейської інтеграції (ХХ ст.)

Серед багатьох нинішніх теорій економічної інтеграції доволі важко виокремити ту фундаментальну, яку можна вважати універсальною.

Відомий дослідник теорій євроінтеграції Ніколас Мусис (Nicholas Moussis) (2005 р.) вважає, що їх методологічні підвалини було закладено ще у 20х роках ХХ ст., коли доволі популярними стають ідеї європейського федералізму і створення так званих Сполучених Штатів Європи (про це вже йшлося). Серед авторів нової концепції Н. Мусис виокремлює КуденгофеКалегі, а у повоєнні часи — його продовжувача Альт’єро Спінеллі, які вважали, що тільки федерація незалежних держав може гарантувати економічну і політичну безпеку громадянам Європи. Зауважимо, що саме А. Спінеллі 1972 року вперше вжив словосполучення «Європейський Союз», розуміючи під ним федерацію народів Європи.

Дискусії 50—60 років ХХ ст. чітко виявили основні школи теорії інтеграції, тобто тих науковців, які дотримувалися певної системи поглядів. Мова йде насамперед про функціоністів (David Mitrany), трансакціоналістів (Karl Deutsch), неофунціоналістів (Ernst Haas), представників «міждержавницької альтернативи» (Andrew Moracsik), «багаторівневого урядування» (G. Marks, F. Scharpf, P. C. Schmitter, W. Streeck), неоінституціоналістів (J. March, J. Olsen) та ін.

Парадоксальним у всіх цих теоріях є те, що значна їх частина була створена в американських (а не в європейських) університетах і вже потім — чітко прив’язана до геополітичних умов старого континенту. Другою особливістю перелічених вище теорій можна вважати той факт, що, не зважаючи на наміри дослідників відокремити політичну складову від економічної, їм це так і не вдалося. А відтак робити аналіз переваг і недоліків кожної із заявлених нижче концепцій варто спираючись насамперед на інтеграційну сутність кожної з них.

Однією з перших теорій, що виникла у 50х—60х роках ХХ ст ., була теорія функціоналізму , витоки якої в Лондонській школі економіки, зокрема в працях соціолога Девіда Мітрені (David Mitrany). Згідно з поглядами представників цієї школи, з посиленням процесу обміну інформацією, ресурсами, товарами та послугами виникають нагальні потреби у створенні наднаціональних структур, які перетягнуть на себе частину функцій, що була в компетенції притаманна національних структур управління. Відповідно до поглядів Мітрені, міжнародна влада у вигляді агенцій, комітетів, об’єднань , комісії та інших наднаціональних структур повинна домінувати і замінити ту модель централізації суспільства, яка завжди існувала в національних системах управління. Автор цього напряму також висловив нові ідеї щодо регіональної інтеграції, яку він розумів як «збільшений націоналізм» регіональної кооперації (Мітрені справедливо вважав, що з подальшим розвитком суспільства фокус економічних досліджень переміститься саме в регіони). Крім цього, науковець висунув ідею створення континентального союзу (continental union), яка вже 2004 року здобула своє практичне втілення через нечувані масштаби збільшення території Європейського Союзу та чисельності його населення. Функціоналісти були глибоко переконані, що створення наддержавних організацій є надзвичайно важливою функцією майбутнього інтеграційного союзу, проте, як вважав Девід Мітрені (1966), основна їх проблема насамперед у тому, щоб бути гнучкими, тобто залежно від обставин змінювати свої цілі та завдання, винаходити ефективніші механізми їх реалізації. В основу його концепції були покладені потреби окремої людини, реалізація яких стає основним завданням трьох рівнів влади (держава, конфедерація, федерація ), при цьому науковець цілковито відкидав можливості силового впливу. Найважливішим аспектом міжнародної взаємодії, за Д. Мітрені, є співробітництво в соціальноекономічній сфері, яке , без сумніву, може виступати об’єднувальним (інтегруючим) полем для держав та їх коаліцій. Незважаючи на такий демократичноінтеграційний підхід, погляди англійця і тоді, і тепер піддавалися рішучій критиці насамперед за його так звану глобальну асиметрію, адже саму інтеграцію автор оцінював у світовому контексті, повністю виключаючи при цьому мегарегіональний аспект. До речі, саме на цьому рівні мав прояв ефект інтеграційного угруповання. Д. Мітрені не один раз застерігав, що регіональна інтеграція може провокувати виникнення регіональних та світових конфліктів, адже кожне з угруповань захищатиме насамперед свої власні інтереси.

Новим напрямом розвитку методології інтеграції можна вважати теорію неофункціоналізму і праці представників американської школи Е. Хааса, В. Ная і Л. Ліндберга. Якщо судити за назвами їхніх книжок і років видання, то може скластися враження, що дана теорія виникла певною мірою навіть раніше самого функціоналізму і відображала погляд заокеанських науковців на майбутнє Європи. Проте це не зовсім так. Ідеї функціоналізму (у даному випадку європейського) також закладалися ще у перші повоєнні часи.

Неофункціоналісти спробували подолати основні суперечності функціоналістів, які, як вважає вітчизняний дослідник В. В. Копійка (2005, с. 27), продемонстрували «реакцію американських академічних кіл на попередні невдалі спроби пояснити логіку та передбачити зміни в сучасних міжнародних відносинах». Фундатором нової (чи вдосконаленої старої) теорії став відомий американський політолог Ернст Гаас. Науковець був упевнений, що переростання європейської інтеграції зі сфери вугілля та сталі, яким воно було за Паризьким договором (1951 р.), до тіснішого співробітництва є об’єктивним та необхідним процесом, адже позитивний ефект існування початкових стадій інтеграції ставав доволі вагомим.

Основними ідеями неофункціоналізму були такі:

• позитивні результати співробітництва відображаються насамперед у взаємодії в економічній сфері, що неодмінно має привести до поліпшення добробуту населення інтеграційного союзу;

• політична інтеграція має розглядатися передусім на мегарегіональному, а не на планетарному рівнях;

• важливе значення має створення координаційого центру (наднаціонального), а показником його ефективності слід вважати лояльність різних соціальних груп до центральних інституцій;

• основним результатом політичних змін у суспільстві повинні бути соціальні результати;

• в основі інтеграції — ефект переливу (spillover effect). За Леоном Ліндбергом (1963), це ситуація, «…за якої певна дія, спрямована до певної мети, спричиняє ситуацію, коли цю мету можна досягти лише завдяки подальшим заходам, що, своєю чергою, створює відповідні умови та потреби для майбутніх дій тощо» (Цит. за: Н. Мусис. Усе про спільні політики Європейського Союзу, — К.: КІС, 2005. — С. 6—7.);

• формування інтегрованих інтересів пересічних громадян та національних еліт має вести до їх мегарегіонального поширення.

Незважаючи на всі блискучі ідеї, які заклав у формування нової наукової теорії Г. Гаас, вона мала чимало супротивників. Поперше, саме поняття «перелив» не було ні в цього науковця, ані вчисленних його послідовників, зокрема Л. Ліндберга та Ф. Шміттера чітко окресленим, воно не включало конкретних механізмів та інструментів реалізації процесу інтеграції. Подруге, ця теорія викликала різько негативну реакцію з боку Шарля де Голля, тодішнього Президента Франції, який рішуче виступив проти спроб Єврокомісії обмежити міждержавні форми співробітництва, які були напрацьовані роками.

Модернізацію теорії неофункціоналізму нерідко пов’язують також з сімдесятими роками ХХ ст. і називають ім’я Дж. Ная (J.S.Nye): саме він запропонував сім процесуальних механізмів (перегляд спільних завдань, зростаюча взаємодія, формування коаліцій, «соціалізація еліт», формування регіональних груп, ідеологічно визначений заклик, «залучення зовнішніх акторів»), які мали б посилити інтеграційні процеси у суспільстві.

Інтерес до неофункціональної теорії суттєво зріс після розширення ЄС у 2004му році.

Теоретичною основою іншої концепції інтергавернменталізму (intergovernmentalism) слугували праці Ендрю Моравчика, опубліковані у 1991 та 1998 роках. Так, у першій із цих праць (див. літературу до розділу) він стверджує, що у сучасній Європі відбувається конвергенція національних інтересів, а «мотором» співробітництва є франконімецька кооперація та розвиток програми Єдиного європейського ринку (SEM). У другій роботі з’явилися нові ідеї євроінтеграції, а саме — ліберальний інтергавенменталізм, який базується на припущені, що дія наднаціональних актів посилюватиметься, проте вони зберігатимуть гармонізовану дію національного законодавства, а відтак не будуть досить жорсткими.

Наприкінці 80х — на поч. 90х років досить популярними стають ідеї міждержавного співробітництва, що у кінцевому вигляді знаменувало поступовий перехід суспільства з економічної площини інтеграційного процесу до спільної зовнішньої та безпекової політики. Згадуваний американський професор Ендрю Моравчик (А. Moravcsik, 1993), уточнює назву цієї теорії, називаючи її «концепцією міждержавництва», яка передбачала застосування «ліберального міжурядового підходу». Основними відправними точками нової моделі стали:

• формування спільних національних інтересів;
• делегування національними урядами політичних повноважень наднаціональним інституціям;
• диверсифікація міжурядових систем, покликаних регулювати економічну взаємозалежність;

• політична координація спільних дій.

Така концепція Е. Моравчика містила як позитивні моменти (у ній уперше згадується про наявність національних інтересів), так і цілу низку негативних, адже опис механізму, як усетаки гармонізувати національні інтереси з наднаціональними цінностями, був відсутнім. Особливо помітною така тенденція стала після останніх розширень ЄС у 2004 та 2007 роках , адже нові учасники , поділяючи в цілому європейські цінності, все ж менше йдуть на компроміси і жорстіше обстоюють національні інтереси насамперед в економічній сфері.

Теорія мультірівневого управління (Multilevel governance), була розвинута Г. Марксом , Ф. Шарпом, П. Шміттером, В. Стріком (1996) у середині 90х років ХХ ст. Вона базувалася на дослідженні оптимальних взаємозв’язків між різними урядами (наднаціональним, національним та субнаціональним¹). При цьому значення наднаціональних актів зростало, натомість роль керівних структур ЄС не зазнавала значних змін , тому що відповідальною за імплементацію наднаціональних рішень однаково залишалася система різнорівневого управління.

У 80х роках ХХ ст. набуває поширення також неоінституціальна теорія. Її основними фундаторами є Марч та Ольсен(J.March, J. Olsen, 1984). Вони наполягали на тому, що роль наднаціональних структур під час переходу інтеграційного процесу на новий якісний рівень має зростати. Вони переконливо продемонстрували, що саме ці інституції збільшують кількість договорів, а це є вигідними для всіх учасників інтеграційного процесу.

Свого часу доволі популярною в Європі була трансакціоністська теорія К.Дойча(1966),який вважав,що«відчуття спільності», яке формується в процесі інтеграції, створює цілу мережу взаємин, а також активно розвиває багатонаціональні та неформальні стосунки. Частково ці методологічні постулати нової теорії були використані у формуванні низки ініціатив, програм і стратегій ЄС.

1.1.3. Сучасний економічний бекграунд теорій інтеграції

Економічні теорії європейської інтеграції тісно пов’язані з теоріями політичними, про які йшлося раніше, проте мають і значні відмінності.

У 90ті роки ХХ ст. у теорії європейської економічної інтеграції, як її тоді почали називати, набули великого поширення чотири основні моделі, які мали чітку дослідницькоправову регламентацію:

1. економічний федералізм;

2. економічна інтеграція європейського типу;
3. регіональна інтеграція;
4. міжнародноправове регулювання.

При цьому головною особливістю сучасної інтеграційної теорії (в усьому розмаїтті нинішніх концепцій) є те, що між методологічним обґрунтуванням основних положень і практичним запровадженням існує невелика відстань, яка вимірюється 15—20ма роками великих дискусій, які поєднуються із швидкими економічними та організаційними змінами. Підтвердженням цього може слугувати стрімкий перехід од зони преференційної торгівлі, а потім вже й зони вільної торгівлі, який був започаткований у 50—60ті рр., до економічного союзу, що сформувався на поч. 90х. Так була реалізована теорія А. Купера та Б. Массела щодо створення митного союзу, з якої чітко випливала інтеграційна теорія зниження трансакційних витрат Х. Джонсона, який виказав доволі важливу ідею відокремлення приватних та суспільних витрат.

Спробу визначення ефектів європейської інтеграції зробив ще у 70ті роки ХХ ст. голландець Я. Тінберген, який проводив розмежування між «негативною»та«позитивною»інтеграцією.

Саме з останньої випливала ідея щодо етапності усунення митних бар’єрів через ухвалення відповідних законів і створення інституцій (наднаціональних структур), які потім трансформувалися в основні постулати теорії європейського інституціалізму . Під «негативною інтеграцією» названий вище дослідник розумів просте усунення бар’єрів на шляху транскордонного переміщення товарів, послуг і факторів виробництва, що врештірешт вело , на його думку, до зниження цін , підвищення якості товарів та послуг , а відтак і до зростання ефективності національних економік. З іншого боку, перелік наведених вище заходів можна трактувати як принципово новий рівень загострення конкуренції. «Позитивну інтеграцію » Я. Тінберген розумів як процес прийняття наднаціональних законів і створення відповідних інститутів, що суттєво збільшувало, на його думку, мобільність факторів виробництва.

Заслуговує на увагу також теорія Б. Баласси, який чітко встановлює єдність інтеграції взагалі та європейської зокрема, а також етапи країнової конвергенції у межах інтеграційного формування, хоча сам автор у відомій праці «Теорія економічної інтеграції» (1961 р.) називає їх стадіями і визначає послідовність об’єднувальних дій таким чином:

1. створення зони вільної торгівлі;
2. митний союз;
3. спільний ринок;
4. економічний союз;
5. повна економічна інтеграція.

Як уже зазначалося, країни Європейського Союзу пройшли усі етапи свого становлення і тепер опинилися перед дилемою: або курс на подальше розширення складу ЄС, або ж — поглиблення внутрішньої інтеграції, тобто який шлях розвитку — екстенсивний чи інтенсивний обрати для цього найбільшого у світі угруповання. Це спонукало багатьох науковців з країн ЄС до теоретичного осмислення та відповідного обґрунтування нових шляхів удосконалення внутрішнього механізму функціонування цієї організації, яка дедалі більше нагадувала модель централізованого планування та регулювання міжкраїнових пропорцій, а також обґрунтування доцільних меж розширення Євросоюзу через високі темпи зростання флоридизації¹ населення в країнах Старої Європи.

Основні постулати першого напряму розвитку теорії євроінтеграцїі досить чітко викладені у праці англійця Алі М. ЕльАграа (ElAgraa Ali M. The European Union. History, institutions, economics and policies. — L., 1998), який чітко окреслив більш високі, на його думку, форми економічної інтеграції , а саме: 1) збільшення мобільності факторів виробництва через усунення бар’єрів, що заважають транскордонній торгівлі, 2) координація грошовокредитної та податкової політики (у ряді інших праць зазначаються напрями: інвестиційний, монетарний, фіскальний), 3) формування загальних спільних цілей, які налаштовані на досягнення повної зайнятості, пришвидшеного економічного зростання, конвергенції у розподілі доходів тощо.

Аналіз сучасної літератури переконливо говорить про відновлення у ХХІ ст. багатьох відомих раніше теорій, щоправда, у дещо незвичному для всіх конгломераційному аспекті та з урахуванням тих змін, що сталися на європейському континенті. Переконливим доказом чого може слугувати вищезгадувана неофункціональна теорія.

1. Якщо функціоналісти розглядали наднаціональні структури як такі, на які поступово перекладатимуться обов’язки уряду, то неофункціоналісти, навпаки, були переконані, що в процесі інтеграції саме уряд повинен надалі відігравати ключову роль, а їх взаємодія сприятиме усуненню конфліктів і непорозумінь.

2. Неофункціоналізм має чітку емпіричну основу і може пояснити будьякі деталі того, як спрацьовує специфічний процес інтеграції.

3. У фокусі інтеграції між групами країн і специфічними регіонами світу (ідеться про регіональну інтеграцію) більше лежать їх специфічні інтереси, ніж ідеї глобальної інтеграції.

У дев’яності роки ХХ ст. теорія неофункціоналізму збагатилася ще й доволі специфічним напрямом розвитку основних постулатів — розробкою моделі Єдиного європейського ринку — Single European Market — SEM, що дістало своє відображення у працях Р. Кіхена та С. Гоффмана (1991).

Наприкінці 90х рр. ХХ ст. — на поч. ХХІ ст. в Євросоюзі знову стала популярною теорія неофедералізму, в основі якої лежали фундаментальні напрями енвіронменталізму. На відміну від попередніх ця теорія не зароджувалася в кабінетах науковців, була вперше оприлюднена як модель подальшого розвитку ЄС міністром закордонних справ ФРН Йошкою Фішером у Берліні у травні 2000 р. у доповіді «Від Конфедерації до федерації: мислення на фінальному етапі європейської інтеграції». Основні його ідеї здобули розвиток також у виступах переважно німецьких офіційних осіб, а основні складові їх поглядів було відображено у створенні Конституції Європейського Союзу (ідеї нового територіального устрою, виборів до Парламенту, нова бюджетна політика тощо).

Серед багатьох інших методологічних ідей заслуговує на увагу також теорія «політики мереж», яка була запропонована Дж. Петерсоном (1995). Певною мірою цю теорію можна вважати модифікацією неофункціоналізму, тому що під мережею автор розуміє розгалужену систему управління у вигляді євроструктур, що забезпечуватиме спільну взаємозалежність (mutual interdependency).

В основі теорії нового інституціалізму лежав добре відомий на Заході напрям біхевіоризму, який базувався на тому припущенні, що роль формальних і неформальних актів і процесів у розробці політики розвитку є однаково значущою, тому що відображає ментальний рівень населення спільноти. Один із засновників цього напряму Д. Пучала (1993) вважав, що основними напрямами нового інституціалізму мають виступати такі три категорії:

• власне історичний;
• раціональної поведінки;
• соціологічний інституціалізм.

Наприкінці 90х рр. ХХ ст. — поч. ХХІ ст. в Євросоюзі чітко визначилася нова система інтеграційних теорій, яку, спираючись на інтерпретацію британського дослідника Роберта Джонса (2001), можна подати у вигляді таблиці (табл. 1.1.1).

Таблиця 1.1.1

КОНЦЕПЦІЇ «ПРИСТОСУВАННЯ» В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ, В. Чужиков, 2004

Як випливає з таблиці, сучасний Євросоюз не потерпає від браку чергових теорій, починаючи від ідеї концентричних кіл і закінчуючи моделлю «кооперація що зростає», проте все ж найважливішими проблемами, що потребують глибокого теоретичного осмислення, мають стати:

1. Конвергенція поліструктурних економічних моделей нових учасників Європейського Союзу, яка виходитиме за рамки пакета переговорів, які вели державиапліканти перед вступом до ЄС.

2. Створення гомогенного економічного простору, яке визначатиметься в ЄС як фундаментальне завдання розвитку Європейського Союзу. Метою цього є зниження питомої ваги маргінальних і маргіналізованих місць (територій) через потужний механізм дії структурних фондів ЄС.

3. Теоретична розробка моделі, інструментарію та механізму формування спільного європейського економічного простору, в основі якого лежатиме компліментарна дія наднаціональних, національних, регіональних та локальних структур країнучасниць та державсусідів.

4. Визначення характеру та структури оптимальної територіальної моделі Євросоюзу із конкретизацією кордонів і ризиків щодо подальшого розширення.

Питання для самоконтролю

1. Які етапи в розвитку європейської інтеграції можна виокремити? Що характерно для кожного з них?

2. Виділіть основні п’ять подій етапу «інституціоналізації європейської моделі». Охарактеризуйте їх, поясніть свою мотивацію.

3. Змоделюйте ситуацію, за якою б ви як представник Польщі використали так званий «люксембурзький компроміс».

4. Прочитавши розділ 1.1.2, складіть таблицю теорій європейської інтеграції.

5. Чим погляди функціоналістів відрізнялися від неофункціоналістів?

6. Який прояв модель «мультирівневого управління» могла мати, скажімо, в Україні. Аргументуйте свою відповідь.

7. З усіх нових теорій європейської інтеграції оберіть дві, які ви вважаєте найслушнішими і дві, які викликають у вас заперечення. Поясність свій вибір.

Основна література

1. Спільний європейський економічний простір: гармонізація мегарегіональних суперечностей: Монографія; За заг.редакцією Д. Г. Лук’яненка, В. І. Чужикова. — К.: КНЕУ, 2007.

2. Міжнародні інтеграційні процеси сучасності: Монографія / А. С. Філіпенко (кер. авт. кол.). — К.: Знання Укрїани, 2004.

3. Європейська інтеграція та Україна: Навч.метод. посібник / За ред. В. Є. Новицького, Т. М. Пахомової, В. І. Чужикова. — К., Кельн, 2002.

4. Чужиков В. І. Економіка зарубіжних країн/Розділ5.Країни Європейського Союзу. — К.: КНЕУ, 2005. — С. 95—213.

Додаткова література

1. Копійка В. В. Європейський Союз:досвід розширення Україна. — К.: Юридична думка, 2005. — 448 с.

2. Заглядывая в ХХI век: Европейский Союз и Содружество Независимых Государств / Под ред. Ю.А.Борко, В. В. Журкина, В.Г.Шемятенкова. — М.: Интердиалект+, 1998.

3. Чужиков В. І. Теорії європейської інтеграції(сучасний аспект) / Європейський Союз та України: Матер. міжнарод. наук.практ. конф. 17 червня 2004 р. / Відп. за вип. В.Чужиков. — К.: КНЕУ, 2004. — С. 34—39.

4. Maury J. P. (1996) La construction européenne: Lasecurité la défense. — Paris: PUF, 1996.

5. Robertson R. (1992) Globalization. — London: Sage, 1992.
6. Mitrany D. (1966) A Working Peace System. — Chicago:Quadragle Books, 1966.

7. Haas E. (1958) The Uniting of Europe. — Stanford:Stanford University Press, 1958.

8. Lindberg L. (1958) The Political Dynamics of EuropeanEconomic Integration. — Stanford: Stanford University Press, 1963.

9. Moravcsik A. (1991) Negatiating in the Single EuropeanAct. 1991, Keohane and Hoffman. pp. 4184.

10. Moravcsik A. (1998) The Choice for Europe: SocialPurpose and state Power from Messina to Maastricht. — Ithaca: Cornell University Press, 1998.

11. Peterson J. (1995) Decisionmaking in the EuropeanUnion: Towards a Framework for analysis // Journal of European Public Policy. — 1995. — Vol. 2 (№ 1). — pp. 6993.

12. Marks G., Scharpf F., Schmitter P. Streek B. (1996)Governance in the European Union. — London: Sage, 1996.

13. Puchala D. (1993) Institutionalism, Intergovernmentalismand European Integration // Journal of Common Market Studies.— 1993. — Vol. 37 (№ 2). — pp. 317331.