Необхідність процесу роздержавлення та приватизації обґрунтовується певними чинниками (рис. 7.1).
Необхідність роздержавлення
Кризовий стан суспільства економіки
Необхідність переходу до ринку
Природжена економічна активність приватного власника
Визнання, що своя власність — основа свободи особи
О
Б Ґ
Р
У
Н
Т
У
В
А
Н
Н
Я
Рис. 7.1. Фактори роздержавлення та приватизації в Україні
Роздержавлення економіки означає зняття з держави функцій прямого господарського управління, передачу відповідних повноважень на рівень підприємств, а також заміну вертикальних господарських зв’язків горизонтальними, що можуть відбуватися й без зміни власників.
Зміст відносин роздержавлення полягає в реалізації положень, наведених на рис. 7.2.
Таким чином, під роздержавленням розуміють загальний процес переходу від державної економіки до бага тоукладної, плюралістичної. Цей порядок включає:
— безпосередньо приватизацію;
— передачу майна у власність юридичних осіб (у тому числі й шляхом акціонування);
— зміну форм господарювання в межах тієї ж форми власності.
Це пов’язане з денаціоналізацією, демонополізацією, децентралізацією, диверсифікацією економіки, а також з її складовими елементами (орендизацією, корпоратизацією (акціон уванням), комерціалізацією, кредитизацією, персоніфікацією (індивідуалізацією) власності, тобто з певним звільненням держави від функцій прямого, безпосереднього господарського управління виробництвом.
Рис. 7.2. Зміст відносин роздержавлення
Денаціоналізація означає передачу в приватну (або іншу) власність державної власності, що виникла як результат націоналізації, або породжена самою державою.
Демонополізація являє собою політику держави, спрямовану на розвиток конкуренції та стримування монопольного тиску на ринок і здійснюється за допомогою законодавчих засобів, що забезпечують плюралізм форм власності, збільшення кількості виробників, усунення привілеїв та перешкод дл я конкуренції тощо.
Демонополізація в широкому розумінні є процесом (що спирається на відповідну державну політику) створення економічних, організаційних, правових та інших умов з метою розвитку і стимулювання конкуренції у всіх сферах господарської діяльно-сті. В цьому змісті вона передбачає: демонополізацію державного управління; запровадження різноманітних форм власності; демонополізацію виробництва і споживання; ліквідацію монопо льного права на інформацію.
Демонополізація ж у вузькому розумінні виступає як система заходів, здійснюваних державою (у тому числі і примусово), спрямованих на обмеження монопольної практики й усунення монопольного становища окремих економічних агентів на ринку або монополії іншого характеру, яка диктує свої умови на товарному ринку з метою одержання домінуючого становища, а також ліквідації її на слідків. Тобто політика демонополізації виступає формою реалізації однієї з важливіших функцій держави — регулювання економічної діяльності, що включає: юридичне та економічне визначення і виділення об’єктів демонополізації; створення вітчизняної правової бази з демонополізації; усунення монопольного становища державних органів і організацій; призупинення дії угод, що сприяють монополізації національного р инку; створення економічного механізму, що перешкоджає виникненню нових монопольних структур і угод, існування яких економічно й соціально є невиправданим і загрозливим для стабільного та ритмічного функціонування економіки; обмеження впливу існуючих підприємств-монополістів, діяльність яких є необхідною і виправданою.
Диверсифікацією є різноманіття, всебічний розвиток як виробництва, так і форм власності на нього.
Прове дення роздержавлення, однак, стикається з певними проблемами. Це, по-перше, визначення вартості майна державного підприємства; по-друге, прийняття рішення — кому продавати державне підприємство (власність); по-третє, необхідність надання працівникам роздержавленого підприємства спеціальних пільг, переваг та гарантій; по-четверте, відсутність капіталу, що істотно впливає на темпи роздержавлення; по-п’яте, необхідність реалізації програ м з ліквідації безробіття у зв’язку з незацікавленістю працівників держпідприємств у кінцевих результатах роботи та інше.
Слід зазначити, що історично одержавлення власності відбувалося внаслідок злиття влади i власності в єдине ціле. Воно набуло широкого розмаху в умовах державно-монополістичного капіталізму й досягло свого апогею при соціалізмі. Hacпpaвді ж влада i власн ість — це дещо відмінні категорії (перша є економічною основою для відтворення продуктивних сил, а друга управляє суспільними процесами (i в тому числі — економічними), хоча не може бути власником усього національного багатства, яким управляє: воно належить усьому народові i може підпорядковуватись їй лише на основі функціональної залежності. Оскільки одержавлення власності відбувалося під впливом на дбудовних чинників, то й зворотний процес — її роздержавлення — повинен відбутися в такий самий спосіб, тобто шляхом прийняття декларації, згідно з якою держава позбавляється права власності на засоби виробництва, що належать народові, i залишає за собою тільки владу — виконання функцій з управління суспільним виробництвом (що не означає ліквідації наявних структур управління суспільним виробництвом і передання їх до приватних рук). Індивідуалізація суспільної власності, що розуміється як наділення трудових колективів усіх ланок загально державного сектору економіки функціями володіння, розпорядження і викори-стання приналежних суспільству засобів виробництва, а також результатів своєї праці на основі принципів господарського (комерційного) розрахунку, що реалізується за допомогою товарно-грошових, ринкових відносин, є змістом і головною лінією роздержавлення суспільної власності, головною лінією демократизації загальнодержавного сектору економіки, зламування адміністративно-командної системи управлі ння нею.
Сутність роздержавлення полягає в такому: ? відтворення (відновлення) приватної власності; ? повний або частковий продаж держмайна у власність індивідуалів або колективів; ? формування широкого прошарку власності як основи стабільності суспільства; ? відновлення становища трудівника як власника практично в межах будь-якої форми власності; ? формування за рахунок державної зм ішаних форм власності; ? перехід роздержавлених підприємств у власність інших юридичних суб’єктів, у тому числі і приватних.
Щодо сутнісного аспекту змісту відносин роздержавлення, слід зазначити, що в умовах існування часткового поділу праці та існування на цій основі кооперації праці в межах підприємств повинні утворюватися колективні форми власності на засоби виро бництва. Але якщо у процесі роздержавлення підприємство перейде до якоїсь однієї особи, то утвориться одноосібна форма приватної власності, що суперечитиме колективній формі праці, тобто первинного привласнення. Зрозуміло, що цей новий власник не створив своєю працею багатства, яким володіє. В результаті утвориться нетрудовий тип власності, як привласнення без власних затрат праці.
Збереження одноосібної форми п риватної власності на колективні за своєю природою засоби виробництва маскує такий характер привласнення i надає йому форму трудової власності. Все має такий вигляд, ніби праця одного з товаровиробників є настільки продуктивною, що він сам створив усе те багатство, яким володіє, а інші товаровиробники можуть заробити собі лише той продукт, як ий споживають.
Теоретично соціалістична революція повинна була б усунути цю соціальну несправедливість шляхом встановлення трудового типу власності на засоби виробництва, привести її форму у відповідність з досягнутим рівнем розвитку продуктивних сил суспільства. Але на практиці ця суспільна форма власності не стала трудовою (в даному разі формування власності відбулося за азіатським типом). Власнико м засобів виробництва і виготовленого продукту став не безпосередній виробник, а держава як орган управління. Тому й надалі збереглися відособлення засобів виробництва від безпосереднього виробника і нетрудовий тип державної власності.
Роздержавлення — це тривалий процес зміни виробничих відносин, деформованих одержавленням економіки. Суть роздержавлення визначається самою сутністю приватної власності. Пере-дусім це створення механізмі в реалізації різних форм приватної власності виробника в ринкових умовах, перетворення його на повноправного господаря, забезпечення йому в усіх сферах господарської діяльності прямої залежності рівня споживання від рівня виробництва. При особисто-індивідуальній формі виробництва приватна власність кожного виробника реалізується через форму одноосібного господарства. З виникненням кооперації пpaцi та утворенням підприє мств вона реалізується через колективну i суспільну форми господарювання.
Структурні зміни мають відбуватися i в самій власності, зокрема — вона стає відповідною до структури суспільного виробництва і повинна складатися з власності окремих громадян та виробничих одиниць, які можуть об’єднуватися в різні комбінації — залежно від конкретної форми функціонування продуктивних сил.
Загальне реформування відносин власності ма є розв’язати одну з найважливіших проблем
— проблему еквівалентного обміну товарами, бо приватна власність є породженням суспільного поділу праці, а тому і обміну: в обміні товаровиробники усвідомлюють себе приватними власниками і сприймають один одного як приватних власників. Це єдине, що забезпечує кожному виробникові пряму залежність між рівнями виробництва i споживання, отже — є осн овним стимулом до розвитку виробництва. Будь-який відхід від еквівалентного обміну є, по суті, відходом від приватної власності, отже — i від ринкової економіки: саме з цих позицій слід підходити і до «лібералізації цін», і взагалі, до проблеми ціноутворення у процесі реформування відносин власності.
У ході роздержавлення виробничий колектив сам має вирішити, яку форму власності йому обрати (одноосібно-індивідуальну, кооперативну, акціонерну тощо) чи й надалі зберегти на підприємстві суспільну (державну) власність, яка здатна забезпечити найбільшу ефективність виробництва. Всі ці форми власності п овинні бути рівнозначними насамперед у тому розумінні, що вони мають забезпечити кожній людині можливість повної реалізації її особистості у виробництві, а тому вони повинні бути різними формами спільної та приватної власності, що відрізняються одна від одної рівнем кооперації праці. Ось чому роздержавлення, на базі якого стає можливим утво рення певних форм власності, слід розглядати не тільки з точки зору розподілу тих засобів виробництва, що підлягають їй, а виходячи зі ступеня реалізації особистості виробників як складової гуманізації самих відносин власності.
На основі роздержавлення та приватизації державного майна в Україні створюються різноманітні організаційно-економічні форми підприємств (рис 7.3).
Рис. 7.3. Організаційно-економічні форми підприємств, які виникають у процесі роздержавлення
Кожна з цих форм підприємств має свої переваги і певні недоліки, що зумовлені сутнісними властивостями відповідних форм власності. Проте на ефективність функціонування підприємств значною мірою впливають різні суб’єктивні та об’єктивні чинники на момент їхньої приватизації, а саме:
— рівень розвитку підприємства;
— стан основних фондів;
— соціальна інфраструктура;
— психологічн ий клімат у колективі, його воля та спрямування;
— наявність потенційних власників (за рівнем особистих доходів та заощаджень) — членів трудового колективу;
— співвідношення сил формальної та неформальної влади та ін.
Реформування відносин власності передбачає у кінцевому підсумку створення потужного приватного сектору економіки як економічного базису наступних кардинальних перетворень. У цьому зв’язку особливе значення має розвито к на основі трансформації державної власності підприємницької діяльності (бізнесу), основними типами якої є:
— дрібний бізнес, заснований на особистій приватній власності або оренді;
— спільне підприємництво, що ґрунтується на спільній (колективній) власності у всіх різновидах партнерств та акціонерних товариств;
— у багатьох випадках суб’єктом підприємництва у відпові дних формах може і повинна виступати держава.
Отже, ієрархія підприємництва така: приватна особа, колектив, держава, змішаний бізнес.
Досить поширеним є погляд, який ототожнює функції підприємця і власника. Насправді ж поєднання в одній особі власника і підприємця — це феномен ХІХ ст. Але вже тоді він був серйозно порушений розвитком кредиту. Нині пі дприємець — це і дрібний власник, і керуючий акціонерним товариством, і організатор, і кооператор тощо. На сучасному етапі підприємництво, у широкому значенні бізнесу, являє собою діяльність власника або уповноважених ним осіб для організації розробки, виробництва і реалізації товарів та послуг з метою одержання прибутку (доходу) або соціального ефекту. За формами власності та організації господарювання необхідно виокремити такі основні види підприємництва, характерні для ринкової економіки: ? одноосібне з повною майновою відповідальністю фізичних осіб (фермери чи ремісники без постійного застосування найманої праці); ? партнерське зі створенням юридичної особи з обмеженою відповідальністю (дрібні підприємства, товариства, кооперативи, що, як правило, застосовують найману працю); ? підрядне і орендне (вла сність на результати праці й доходи, користування, володіння і часткове розпорядження засобами виробництва); ? народне (власність трудового колективу на засоби виробництва, продукцію, доходи); ? акціонерне (спільна власність акціонерів на реальний капітал акціонерного товариства та індивідуальна власність на його фіктивний капітал); ? інноваційне (на базі інтелектуальної власності); ? пайове (уча сть на паях працівників у власності та прибутках державних підприємств); ? контрактне (на основі договору менеджера або адміністрації в цілому з власником підприємства); ? фінансове (операції з цінними паперами, в тому числі тими, що доручені фінансовим і страховим компаніям без обов’язкової особистої участі в праці й управлінні); ? державне (загально державне і муніципальне підприємництво). Базується на поєднанні комерційних і некомерційних засад, представлене трьома видами підприємств: а) бюджетні (відомчі), всі доходи і видатки яких проходять через бюджет; б) суспільні корпорації — акціонерні товариства, всі акції яких належать державі; в) змішані акціонерні товариства (приватно-суспільні корпорації), акції яких належать державі і приватним ос обам.
Економічна ситуація в країні ніяк не заперечує значної ролі державного сектору в економічних процесах. Це пов’язано з тим, що створення багатоукладної економіки у країні з монопольним пануванням адміністративних структур не може відбутися внаслідок простої ліквідації державного сектору і формування приватного. І тому є необхідним прискорений розвиток економічно вільних су б’єктів господарювання як недержавного, так і державного секторів. І, як наслідок, тут значну роль має відіграти державне регулювання.
Аналіз реформування економіки низки країн, що розвиваються, зокрема Аргентини, свідчить про можливість широкого використання державного регулювання та його органічного поєднання з ринком як в період активного і стабільного розвитку економіки, так і в період криз і стагнації. Відпові дно до кейнсіанської моделі, держава повинна виступати активним агентом господарської діяльності з досить ефективним набором засобів цивілізованого впливу на економічне життя країни. Державний сектор, як показує досвід розвитку країн Латинської Америки, через свої масштаби і фінансово-економічні ресурси не залишається пасивним елементом конкурентних відносин, що формуються. Він сам також трансформу ється в активного і повноправного ринкового суб’єкта. Практика держав цього регіону свідчить про те, що державний сектор не тільки спроможний існувати, а й ефективно функціонувати в конкурентному середовищі. Це підтверджується і досвідом Франції та Великої Британії, де державні підприємства в умовах конкуренції працюють ефективніше, щоб уникнути банкр утства. Спільна риса проведення роздержавлення у Франції і в Україні полягає в організації цього процесу «зверху», коли ініціатором виступає держава. Однак, якщо у Франції роздержавлення не має загальноекономічних масштабів, то в Україні цей процес охоплює практично всі сфери економіки.
Роздержавлення неминуче призводять до активізації конкурентних відносин. При цьому головним для функціо нування ринку є не те, наскільки конкуренція досконала, а те, що вона існує. Саме це положення гарантує свободу економічної діяльності та її спроможність протистояти сваволі монополістичних структур. Конкуренція, як і економічна свобода суб’єктів господарювання, здебільшого забезпечується різноманітністю форм власності, можливістю вільного виходу на ринок для кожного суб’єкта. При цьому са ме на ринку виявляються переваги тих форм власності, які доставляють на нього конкурентоспроможніші товари за витратами виробництва, їх якістю тощо. Тобто, якщо з погляду права усі форми власності в ринковому господарстві є рівноправними, то з погляду економічної реалізації різні форми власності дають різний результат. Саме тому конкуренція є найважливішим чинником формування «мобільної» економіки, зд атної породжувати нові та самовдосконалювати вже існуючі форми власності, як і економічні механізми їх реалізації, у тому числі й механізм самої ринкової конкуренції в різних секторах національного та світового ринків.
Необхідно віддати більшу перевагу конкуренції національних суб’єктів на внутрішньому ринку країни перед конкуренцією іноземних компаній, оскільки перша спону кає суб’єктів господарювання до вдосконалення виробничих процесів. Активна внутрішня конкуренція часто не лише зміцнює позиції національних компаній, а й створює умови для їх виходу на світовий ринок. Існування конкурентних груп протидіюче впливає і на державне втручання в економіку.
Таким чином на сучасному етапі відносини власності в Україні набувають істотних змін. По-перше, вони перебувають в надзвичайно рухливому і мінливому стані. Окремі вияви цього процесу практично не можуть бути однозначно інтерпретовані, що пов’язано з їх трансформацією від адміністративної влас ності держави до формування нових відносин. Подруге, у трансформаційний період розвитку права власності недостатньо спеціалізовані і регламентовані як в економічному, так і в інституціональному та юридичному аспектах. Нарешті, необхідність змін у формах власності зумовлює необхідність якісних змін самих економічних відносин. Це може здійснюватись у двох напрямах: приватизації та демокра тичної еволюційної зміни наявних форм без створення нових. До останнього часу в країні здійснювався процес розвитку власності й виробництва в таких основних формах: монополістичній (приватна або колективна монополія) та державно-монополістичній.
Важливим є й те, що колективне привласнення в сучасних умовах стає вузьким, стримує розвиток продуктивних сил, насамперед щодо зростання ма сштабів виробництва. За цих умов навіть кошти окремих власників і акціонерних компаній частіше виявляються недостатніми для проведення значних заходів виробничого характеру, а функціонування нового комплексу залучає ресурси, які значно перевищують необхідні для його створення. Упровадження досягнень НТП супроводжується значним подовженням ланцюга залежностей одних перетворень від інших, унаслідок чого ізольовані витрати на ст ворення певного об’єкта виявляються недостатніми. Постійно зростають суміжні витрати, необхідні для введення в дію і успішної роботи нового об’єкта. І як наслідок, у багатьох випадках суміжні вкладення багатократно перевищують основні, а це ще більше загострює потребу в такій адаптації економічної системи до високорозвинутих продуктивних сил. Пристосування економічної системи до потреб розвитк у продуктивних сил закономірно супроводжується модифікацією попередніх форм власності, потребують їх зворотного перетворення в державну. Найбільш зручним і природним напрямом такої централізації є одержавлення частини виконуваних функцій ринкової економіки. Саме таким є природний, тобто економічний шлях формування державної власності.
При цьому необхідно зазначити, що, по-перше, загальнонародна (суспільна) власність у сучасній ек ономіці не може виступати всеосяжною і тому єдиною формою власності, вона як окрема форма власності є найвищим ступенем спільного типу власності. Його нижчими ступенями є муніципальна форма власності (власність територіальних общин, громад) та спільно-приватні (колективні) форми власності суб’єктів господарювання — кооперативів, партнерств, акціонерних товариств тощо. По-друге, заг альнонародна власність за своєю сутністю є спільною, колективною формою володіння, користування і розпорядження, а її суб’єктами фактично є органи державної влади в особі міністерств, відомств, керівників державних корпорацій, колективів орендних державних підприємств, колективів державноприватних акціонерних товариств.
В Україні, як колишній складовій СРСР, формування державної власності відбувалось узурпуванням представницьких функцій орга нами державного управління. Однак в цьому разі слід говорити не про державну власність як таку, а про привласнення адміністративноуправлінським апаратом функцій володіння, розпорядження і відчуження загальнонародної власності. Монополія державної власності є результатом практичної реалізації ідей, згідно з якими лише державна власність на засоби виробництва є безпосередньо суспільною, а повне ут вердження державної власності в адміністративно-командній економіці супроводжується ліквідацією всіх інших форм власності як «не соціалі-стичних». Практично це призвело до ототожнення її з суспільною. Однак процес розвитку власності від одержавлення до набуття нею справді загальнонародного статусу можливий лише через реальне усуспільнення загальнонародного процесу привласнення, під яким розуміється, по-перше, підпорядкування держа ві суспільного контролю над цим процесом, і, по-друге, через перетворення працівників державних підприємств у реальних суб’єктів привласнення-присвоєння об’єктів суспільної власності.
Ринок передбачає свободу виробничої і комерційної діяльно-сті, конкуренцію між виробниками, що обов’язково веде до ліквідації монодержавної власності, плюралізму економічних відносин, збереження і розвитку колективних форм. Осн овним критерієм при цьому може бути їх здатність максимально ефективно забезпечити цю трансформацію.
Демонополізація державної власності не тотожня ліквідації останньої і є тривалим і складним процесом. Важливе значення при цьому відіграє створення механізму, що попереджає можливість узурпування монопольної влади будь-якою з форм власно-сті — чи то державною, чи колективною, чи при ватною. Монопольні позиції державної власності виявляються в різних сферах економічної діяльності, тому за допомогою приватизації у багатьох країнах намагаються знизити рівень монополізації економіки державою. У Мексиці, наприклад, однією з важливих цілей приватизації була демонополізація економіки, але це призвело до протилежного результату, оскільки вона посилила приватні монополістичні групи у хімічній промисловості, чорній металургії та автомобілебудуванні, які розширили сферу свого впливу і зміцнили позиції у національному господарстві.
Це свідчить про те, що роздер жавлення саме по собі не усуває монополію як таку, а може привести до заміни державної монополії приватною, яка не обов’язково буде кращою від державної. Монополістична організація економіки, що отримала розвиток в Україні, має низку характерних ознак, які відрізняють її від інших форм монополістичної організації і полягають у такому:
— ця о рганізація сформувалася в специфічних умовах тоталітарної економіки і їй притаманні всі характерні ознаки тоталітаризму;
— формування монополій відбувалося внаслідок цілеспрямованої державної політики в напрямі створення підприємств-гігантів та їх об’єднань;
— функціонування монополій у більшості випадків ґрунтувалося на відсталій технікотехнологічній базі;
— процес формування і розвитк у монополістичних тенденцій супроводжувався незбалансованістю економіки, наявністю хронічного дефіциту як чинників виробництва, так і продуктів особистого споживання;
— наявність певних якісних характеристик: високий рівень концентрації виробництва і вузька предметна спеціалізація підприємств;
— загальна нерозвинутість інфраструктури, особливо інформаційної, що призвело до формування місцевих, локальних монополістів.
