Розділ 4. РОЛЬ ЗОВНІШНЬОГО ФІНАНСУВАННЯ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ СТАЛИХ ТЕМПІВ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

4.1. Зовнішні джерела фінансування економічного зростання

Для врегулювання зовнішніх платежів і покриття дефіциту платіжних балансів залучається іноземний капітал у формі прямих інвестицій, довгострокових кредитів та розміщення облігацій на міжнародних ринках. З-поміж різноманітних джерел зовнішнього фінансування вирізняють державні (офіційні) і приватні, одні з них формують борги, інші не формують. На рис. 4.1 джерела, що не формують борги, зображені праворуч у формі еліпса, а джерела, що тягнуть за собою боргові зобов’язання, — у формі прямокутників ліворуч і внизу.

Двосторонні угоди (кредити, позики)

Державне (офіційне)

МВФ

Світовий банк ЄБРР

Комерційні кредити

Банківські кредити

Портфельні інвестиції, не вкладені в акціонерний капітал

Зовнішнє фінансування

Допомога, гранти, списані борги

Прямі іноземні інвестиції

Портфельні інвестиції в акціонерний капітал

Приватне

Багатосторонні угоди

97На державному рівні джерелами зовнішнього фінансування є: ? офіційна допомога розвитку у вигляді безповоротних позик, державних грантів, списаних боргів; ? залучення коштів за двосторонніми (на рівні урядів) чи багатосторонніми (з міжнародними фінансовими організаціями) угодами, за якими виникають боргові зобов’язання.

Офіційна допомога розвитку має переважно політичний характер і зі зміною політичних реалій змінює свої форми. Механізм офіційної допомоги передбачає гнучке маневрування умовами позик, кредитів, субсидій. У цьому механізмі широко використову ють різні пільгові позики, зниження процентних ставок, відстрочення платежів тощо.

Двостороння допомога за економічним змістом — це свого роду державні інвестиції в майбутні ринки збуту. Країна-донор розглядає ці інвестиції як плату за можливість контролювати орієнтацію економічного розвитку країни-реципієнта

1 . Левова частка державної допомоги (50—70% двосторонніх кредитів) має «зв’язаний» характер, тобто, укладаючи угоду щодо надання допомоги, країна-реципієнт зобов’язується витратити кошти на придбання товарів і послуг у країни-донора. Для країн-донорів така допомога використовується як знаряддя досягнення довготривалих, глобальних цілей щодо країн-реципієнтів.

Важливою складовою держа вного двостороннього кредитування є державні позики, що мають пільговий характер і за своїми параметрами наближаються до офіційної допомоги (тривалість до 25 років, пільговий період 7—8 років, 3—4% річних).

Значна частина офіційної допомоги адресується країніреципієнту не безпосередньо, а опосередковано, через міжнародні фінансові організації, які, своєю чергою, надають їх позичальникам. Ум ови щодо позик і кредитів відбивають колективні інтереси кредиторів. Офіційна допомога розвитку протягом 1990-х років у провідних промислово розвинених країнах (членів Паризького клубу) досить стабільна. Це пояснюється прагненням країн-донорів розглядати її як основу для створення умов щодо просування інших форм зовнішнього фінансування, передусім приватного.

Приватні ко шти надходять від банків (банківські кредити), фірм (комерційні кредити), різних фондів і з фондового ринку, де дебітори продають свої державні й приватні цінні папери (акції,

1

Звонова Е.А. Международное внешнее финансирование в современной экономике.

98облігації, векселі), а також від перепродажу боргових зобов’язань на вторинному ринку цінних паперів.

Кожне джерело зовнішнього фінансування — це добре відпрацьований і справно діючий канал. Усі можливі збої і негативні наслідки за роки функціонування системи були усунуті. Зміни в структурі зовнішнього фінансування відбуваються за двома напрямами: знижується роль офіційних джерел на користь пр иватних, і в державному фінансуванні акценти зміщуються на багатосторонні кредити, які надаються через міжнародні валютнофінансові організації, передусім через МВФ.

Як зазначалось у підрозд. 2.1, для країн-дебіторів розроблено стабілізаційні програми, спрямовані на те, щоб створити умови для погашення минулих і нових боргів, з одного боку, а з др угого — забезпечити сталі темпи економічного зростання в цих країнах, що дало б можливість їм у майбутньому фінансувати за рахунок власних коштів як економічне зростання, так і накопичену зовнішню заборгованість.

Основу приватного, підприємницького, капіталу становлять прямі та портфельні інвестиції. Прямими інвестиціями є вкладання капіталу (первинного чи реі нвестицій) з метою отримання підприємницького прибутку. До прямих інвестицій належать також усі внутрішньофірмові перекази капіталу у формі кредитів та позик між прямим інвестором і філіями, дочірніми та асоційованими компаніями. Портфельні інвестиції — це вкладення капіталу в цінні папери з метою отримання доходу у формі дивідендів.

Прямі інвестиції забезпечують реа льний контроль інвестора над об’єктом інвестування, портфельні — не забезпечують такого контролю. Пряме інвестування розглядають як міжнародну інвестиційну діяльність, а портфельне — у контексті розвитку відповідних операцій на фондовому ринку.

З боку країни-реципієнта більш вигідним джерелом зовнішнього фінансування вважаються прямі іноземні інвестиції (ПІІ), оскільки вони зумовлені довгостроковим екон омічним інтересом, не тягнуть за собою боргових зобов’язань і не погіршують стан платіжного балансу. Із глобалізацією руху капіталу загальні темпи зростання міжнародних інвестицій стали істотно перевищувати темпи зростання міжнародної торгівлі товарами. Тенденція до зростання прямих іноземних інвестицій пояснюється низкою причин: зацікавленістю країн-донорів у потенційних ринках збуту; зростання м ролі країн-реципієнтів як виробників важливих видів сировини, енергії; прагненням передати в ті країни, що фінансу

99ються, трудомісткі й екологічно шкідливі галузі промисловості, розвиток яких стає недоцільним у промислово-розвинених країнах; вищою прибутковістю ПІІ порівняно з іншими формами вкладання капіталу.

Проте після фінансових криз кінця 1990-х років тенденції в потоках приватного капіталу змінилися, про що свідчать дані табл. 4.1. Визначальними факторами зміни тенденції слід визнати: зниження попит у на інвестиції в приріст основного капіталу у зв’язку з перенасиченням виробничих потужностей та їх передислокацією з розвинених країн в азійські; посиленням ролі інформаційних технологій, а не виробничого капіталу як вирішального фактора зростання продуктивності праці; неефективність фінансових ринків та регуляторної політики на ринках, що розвиваються.

Таблиця 4.1

СЕРЕДНЬОРІЧНІ ТЕМПИ ПРИРОСТУ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ У

СВІТІ, %

Джерело: [email protected]

У ролі прямого інвестора найчастіше виступають транснаціональні корпорації, які й формують світовий інвестиційний ринок. Перенесення значної частини виробництва за кордон, створення там філій, інтегрованих в єдину мережу виробництва товарів та послуг, придбання акцій національних підприємств дозволяє ТНК використовувати ресурси і конкурентні переваги інших країн.

Однією з форм інвестування ін оземного приватного капіталу є створення змішаних або спільних підприємств, тобто таких, що засновані на умовах пайової участі іноземного й національного капіталу. Сутність спільного підприємства полягає передусім у технологічному партнерстві, яке виражається: з боку іноземного інвестора — наданням техніки, нової технології, кваліфікованого персоналу, довгострокових позик; з боку національного учасника сп ільного підприємства — наданням землі, площ для розміщення будівель, робочої сили, будівельних матеріалів, сировини і т. ін.

Чи є взаємною вигода експортерів і імпортерів капіталу? Чи впливає зовнішнє фінансування, особливо ПІІ, на ВВП і зростання заощаджень в країні-імпортері капіталу? Неокласичне трактування заперечує прямий внесок іноземного капіталу в національну економіку країни-донора, визнаючи лише його опосередкований вплив, оскільки отримані на інвестований капітал прибутки репатріюються.

У 1990-ті ро ки для країн Центральної і Східної Європи залучення прямих іноземних інвестицій виявилось основним джерелом фінансування капіталовкладень і покриття дефіцитів платіжних балансів, про що свідчать дані табл. 4.2.

Таблиця 4.2 ІНОЗЕМНІ ІНВЕСТИЦІЇ ЯК ДЖЕРЕЛО ПОКРИТТЯ ДЕФІЦИТУ ПЛАТІЖНОГО

БАЛАНСУ (2000 р.)

Джерело: Тенденції української економіки.

— 2001. — Черв. — С. 73—74.

У Болгарії, Чехії і Словаччині прямі іноземні інвестиції перекривали дефіцит рахунку поточних операцій повністю, в Угорщині і Польщі — понад 80%, у Румунії, що мала найменший дефіцит платіжного балансу, — 72%. Велика роль прямих іноземних інвестицій в інноваційному наповненні інвестиційного процесу (передавання сучасних технологій, ноу-хау і передового досвіду). Якщо дефіцит п латіжного балансу утворився за рахунок інноваційного імпорту, то в майбутньому він сприятиме швидкій модернізації економіки і формуванню техніко-економічної бази для швидкого економічного зростання. Індикаторами зовнішнього інвестування слугують: ? відношення приросту прямих іноземних інвестицій до ВВП; ? відношення приросту прямих іноземних інвестицій до сальдо рахунку поточних операцій.

Взаємозв’язок між сальдо платіжного балансу і приростом прямих іноземних інвестицій можна подати алгебраїчно: CA Q Q ?? або CA Q Q ?:, де СА — сальдо платіжного балансу; І? — приріст прямих іноземних інвестицій; Q — валовий внутрішній продукт.

I CA І? ?I I CA??

На рис. 4.2 подано взаємозв’язок означених показників за даними табл. 4.2.

Рис. 4.2. Взаємозв’язок приросту прямих іноземних інвестицій і сальдо платіжного балансу в країнах Східної Європи

Відношення інвестицій до валового внутрішнього продукту є одним з визначальних параметрів фінансової глобалізації. Якщо 1980 р. це відношення становило близько 0,4, то 2000 р. наблизилося до 1,0.

У системі міжнародного регулювання валютно-кредитних відносин центральну роль відіграє МВФ. Це один з економічних підрозділів ООН, який ставить за мету, як записано в його Статуті, допо магати країнам-членам долати валютно-фінансові труднощі, зокрема: ? сприяти стабілізації міжнародної системи платежів і розрахунків; ? створювати умови для розширення і збалансованого розвитку зовнішньої торгівлі;

? узгоджувати та координувати валютну політику, підтримувати валютні курси і конвертованість валют, сприяти впорядкуванню валютно-фінансових відносин; ? надавати у тимчасове користування фінансові кошти для коригування платіжних балансів.

Фінансові ресурси МВФ складаються з власних і залучених коштів. Власні ресурси формуються за рахунок внесків країнчленів. Для кожної з них встановлюється квота, розмір якої обраховується в SDR і залежить від економічного потенціалу країни.

Квота визначає кількість голосів країни в МВ

Ф та максимальний розмір фінансової допомоги, яку можна отримати на врегулювання платіжного балансу. На початок 2001 р. фінансові можливості Фонду становили 210 млрд SDR. Найбільшим (а отже, найвпливовішим) акціонером Фонду є США (17,7%). Частка інших країн у %: Японії — 6,3; Німеччини — 6,2; Франції — 5,1; Росії

— 2,8. Квоти періодично переглядаються.

Надання фінансової допомоги Фондом має «обумовлений» характер: країна-рец ипієнт бере на себе зобов’язання виконати умови МВФ, твердо додержувати програми стабілізації і її часового графіка, а Фонд контролює виконання цих зобов’язань проведенням політики кредитних траншів (часток квоти). Для всіх країн, що зазнають фінансових труднощів, Фонд пропонує однотипну модель економічних реформ: фінансову стабілізацію, лібералізацію національної економіки, приватизацію й відновлення економічного зростання.

Вступ країни до МВФ автоматично забезпечує її членство у другому міжнародному фінансовому інституті — Світовому банку.

Надання кредитів Фондом одночасно означає доступ до кредитних ресурсів Світового банку, який є основним джерелом інвестиційного фінансування. Країнам із трансформаційною економікою Світовий банк надає системні позик и на реформування окремих секторів економіки та інвестиційні кредити. Саме кредити Банку, які надаються слідом за кредитами МВФ, мають нейтралізувати чи хоча б пом’якшити негативні наслідки реалізації стабілізаційних і адаптаційних програм МВФ.

Для країн-членів МВФ наявність такої «каси взаємодопомоги» має важливе значення, оскільки дає змогу оперативно реагувати на платіжні д испропорції й тим самим підтримувати стабільність курсу національної валюти. Кредити МВФ і Світового банку досить привабливі для країн-реципієнтів через їхню вартість, оскільки процент за цими кредитами суттєво нижчий порівняно з процентами на світових фінансових ринках. У 1990-ті роки за

кредитами Фонду нормальною була ставка 4,5—5%, за кредитами Банку — 7,5%. Звичайно, кредити МВФ і Світового банку самі по собі не є достатніми для розв’язання всіх економічних і фінансових проблем країн-реципієнтів, зокрема, проблеми заборгованості. Так, наприкінці 90-х років відношення кредитів МВФ до кумулятивної заборгованості країн із трансформаційною економікою становило 23,7%, а до їхнього ек спорту — 26,4% . Проте співпраця з цими впливовими міжнародними організаціями розглядається світовою фінансовою спільнотою як фактор довіри, підтвердження кредитоспроможності країни. Кредити сприяють скороченню бюджетних дефіцитів, поліпшенню економічної ситуації, дають сигнал для припливу в країну-реципієнт інших форм зовнішнього фінансування, зокрема приватного капіталу.

Міжнародні фінансові організації реалізують у країнахреципієнтах чотири типи проектів роз витку економіки: ? проекти макроекономічної стабілізації економіки (системні); ? проекти структурних перетворень в окремих секторах економіки (структурні); ? інвестиційні проекти; ? проекти технічної допомоги.

Системні проекти призначені для надання допомоги урядові країни-реципієнта у трансформації економіки на таких напрямах: фінансова стабілізація економіки, структурні зміни в економіці, реформування економічних відносин, здійснення адміністративної реформи. Інвестиційними вважаються проекти розвитку окремих галузей, секторів економіки, виробництв, фінансування яких здійснюється на умовах самоокупності та обов’язкового внутрішнього співфіна нсування.

Квота України в МВФ — 1372 млн SDR, або 0,65%. У рамках кредитних угод з МВФ в Україні за 1992—2002 рр. почергово реалізовано три типи програм: 1) програма системної трансформації економіки (STF); 2) програма «Stand-by» (SBA), спрямована на підтримку курсу національної валюти і фінансування дефіциту платіжного балансу; 3) трирічна програма розширеного фінансування (EFF), мета якої — сприяння макроекономічній стабілізації. За час співпра ці Україна отримала від МВФ 4,29 млрд USD, від Світового банку — 1,86 млрд USD за системними позиками і 0,27 млрд USD інвестиційних кредитів.

1

Звонова Е.А. Международное внешнее финансирование в современной экономике.

— М.: Экономика, 2000. — С. 192.

Нині заборгованість України перед Фондом перевищує квоту на 16 %.

Фінансові ресурси, що надаються міжнародними фінансовими організаціями, спрямовуються траншами безпосередньо до державного бюджету, можуть бути використані на фінансування дефіциту бюджету та підтримку платіжного балансу і повертаються за рахунок бюджетних коштів.

Що стосується портфельних інвестицій, то обсяг їх відносно невеликий. Останніми роками через відтік капі талу за вітчизняними цінними паперами баланс портфельних інвестицій від’ємний:

2003 р. — 923, 2004 р. — 76 млн USD.