6. РОЛЬ ДЕРЖАВИ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ЕФЕКТИВНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ НА ПРИНЦИПАХ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ

Суперечливість процесу становлення та розвитку відносин, пов’язаних із функціонуванням та реалізацією інтелектуальної власності, ускладненням механізму реалізації інших форм та видів власності за умов подальшого усуспільнення виробництва та праці, вимагає існування певної рівноважної сили, суб’єкта соціально-економічних відносин, який би забезпечував не лише економічну, а й соціальну справедливість відтворювального процесу, довгостроко ву та конструктивну рівновагу у взаємодії різнонаправлених агентів у системі відносин, що формуються на основі інтелектуальної, й не тільки, власності.

19 Інституціональне середовище — правила гри, що визначають контекст, в якому здійснюється економічна діяльність. Базові політичні, соціальні та правові норми утворюють основу виробництва, обміну і розподілу.

71Такою силою, суб’єктом в економічному та соціальному середовищі може виступати лише держава, як носій потреби у збереженні та зміцненні цілісності наявної метасистеми, забезпеченні якщо не єдності, то, в усякому разі, однонаправленості інтересів основних учасників господарської діяльності.

Визначальними економічними функціями сучасної держави у розвинених капіталістичних країнах вже давно є:

— забезпечення розвитку основних галузей національного господарства на основі новітніх технологій;

— створення та розвиток інтелектуальної інфраструктури, а також механізмів просування новітніх технологій на ринок в основні галузі національного господарства;

— соціальна орієнтація розвитку національної економічної та господарської системи, що сприяє реалізації принципів не лише ринкової, а й соціальної справедливості у суспільстві;

— сприяння адаптації та розвитку національної економіки у глобалізованому економічному, політичному, інформаційному та соціальному просторі (полі).

Успішна реалізація цих функцій вимагає: по-перше, концентрації об’єктів державної власності у таких стратегічних секторах економіки, як освіта, наука, прикладне науководослідне виробництво; по-друге, забезпечення можливості активно впливати на процеси перерозподілу ВВП, національного доходу; по-третє, наявності у дер жави чіткого уявлення про пріоритетні стратегічні цілі та механізми використання бюджетних коштів; по-четверте — формування ефективної концепції і моделі взаємодії держави та бізнесу, приватного капіталу в напрямі спільного розв’язання поставлених часом перед національною економікою завдань.

Прикладом системного підходу держави до виконання названих функцій у справі використання інтелекту альної власності та інтелектуального капіталу для забезпечення інноваційної спрямованості економічного розвитку може бути політика урядів США — держави, де нібито панують принципи лібералізму та індивідуалізму в економічному житті.

Основні правові акти 80—90-х рр. ХХ ст. забезпечили у США швидке формування цілої низки організаційно-економічних форм взаємодії держави та корпоративного капіталу щодо прове дення та комерціалізації науково-дослідних робіт. До наявних уже у структурі Управління з науково-технологічної політики адміністрації президента (УНТП) Національного наукового фонду США, Національного інституту стандартів і технологій та Національної ради з науки і технологій штатів, Президентської ради консультантів з науки та технологій, а також наукових комітетів, Дослідницької служби та Бюджетного уп равління Конгресу США долучилися новостворені: мережа об’єднаних дослідницьких венчурних кампаній (ДВК), система Угод про кооперативні дослідження та розробки (УКДР), «Програми передових технологій» — (ППТ) та Партнерства щодо сприяння промисловому виробництву (ПСПП), міжвідомча Інноваційна дослідницька програма малого бізнесу, Регіональні центри передавання технологій НАСА, Проект технологічного реінвестування тощо.

Паралельно (але у взаємодії із держ авними інституціями) проблемами науково-технічного розвитку США займаються неурядові організації, такі як Національна дослідницька рада, Американська асоціація розвитку науки, Корпорація РЕНД тощо.

У 1997 р. було сформовано ще одну, надзвичайно важливу інституцію — Інноваційне партнерство США, яка об’єднала зусилля центральних і регіональних (на рівні влади штатів) органів влади, наукових центрів (насампере д університетських) та представників бізнесу у справі використання інтелектуальних та виробничих ресурсів регіонів країни. Саме вона дала новий поштовх формуванню та ефективному функціонуванню у регіонах США промислових та інноваційних кластерів — комплексів підприємств (промислових кампаній, дослідницьких центрів, наукових установ), органів державного управління, профспілок громадських організацій тощо на базі територіальної концентрації мереж спеціалізованих пос тачальників, основних виробників та споживачів, пов’язаних технологічним ланцюжком .

Постійне поглиблення та розвиток гнучкості організаційної структури, що забезпечує інституціоналізацію науково-дослідних робіт, впровадження досягнень НТР у масове виробництво у США свідчать про розуміння владними структурами ролі цього сектору у забезпеченні конкурентоспроможності національного капіталу на світових ринках і про рівень ефективності реалізації нових функцій держави щодо зміцнення економічної системи в умовах викликів інформаційного суспільства та глобалізації.

Як наслідок — у США сконцентровано близько 70% прав усієї світової інтелектуальної власності (щорічно країна витрачає на НДР понад 125 млрд дол.), доходи ж від експорту наукоємної продукції сягають 740 млрд дол. на рік. Обсяг експорту технологій із США

20

До речі, сьогодні на планеті існує близько 3 тис. програм ТБІ (технологічні бізнес-інкубатори), із яких 50 % припадає на Америку та Європу — відповідно 800 та 1000. З них у Європі 300 програм ТБІ веде Німеччина. Лідером серед нових індустріальних країн стала Корея — також 300 програм ТБІ; у Китаї — 130 інкубаторів (до того ж у Китаї діють 53 зони

72перевищує, наприклад, російський (та не в меншому співвідношенні — український) більш ніж у 200 разів, із Німеччини — майже у 100 разів, із Італії — у 14 разів. Доля тієї ж Росії на світовому ринку високих технологій не перевищує 1 %.

В Україні, за даними дослідників, менше 10 % провідних компаній працюють у рамках п’ятого технологічного укладу (1996 р. — 2 %; 2003 р.

— 9 %), ядром якого є мікроелектрон іка, програмне забезпечення, обчислювальна техніка та технології переробки інформації, виробництво та використання засобів автоматизації, космічного та оптико-волоконного зв’язку). Однак сьогодні формується відтворювальна система шостого технологічного укладу, ядром якого стають біотехнології та системи штучного інтелекту, глобальні інформаційні мережі та інтегровані високошвидкісні транспортні системи.

Переважання в українській економіці, навіть у про відних компаніях, низько- та середньотехнологічних виробництв (третього-четвертого технологічних укладів, типових для індустріальної економіки на стадії її розвитку) є яскравим свідченням низької якості, отже й ефективності, мотиваційної системи та уваги держави, неадекватного вимогам часу рівня реального урахування у науково-технічній, структурній, податковій, бюджетній, соціальній політиці ролі науково-технічного прогресу, ко нкурентоспроможності національного капіталу на ринку високих технологій та високотехнологічних продуктів високої якості.

Водночас аналіз чинників зростання продуктивності праці у країнах із переважанням в економіці високих технологій свідчить, що основними серед них є чинники, пов’язані саме з можливостями п’ятого та шостого технологічних укладів виробництва. Так, наприклад, у США домінує частка чинн иків, підґрунтям яких є матеріалізовані досягнення НТР у сфері технологічного інструментарію виробництва (табл. 2.4).

Таблиця 2.4

ФАКТОРИ РЕАЛЬНОГО ЗРОСТАННЯ ВИРОБНИЦТВА У ПРИВАТНОМУ НЕСІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОМУ

СЕКТОРІ США

Як свідчать наведені дані, створення продукту у США відбувається у значній (якщо не переважній) мірі на основі чинників, що викликають принципові зміни у змісті праці та породжують сталі тенденції до змін у її характері.

Отже, державна політика сприяння інтелектуалізації праці, формуванню високотехнологічної структури виробництва в основних секторах і галузях народного господарства, насамперед, по винна забезпечити правове поле такої спрямованості розвитку. Зокрема для України це означає:

1) нагальне прийняття ключових законів, що визначають єдині правила гри у сфері високих технологій — Закону України про інтелектуальну власність і Закону про трансфер технологій, який би регулював експорт — імпорт технологій з позицій забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, а також умо ви передавання розроблених за рахунок бюджетних коштів нових технологій приватному капіталу;

2) за допомогою податкової та бюджетної політики забезпечення державного стимулювання науково-дослідних і конструкторських робіт на макрорівні та на рівні окремих інноваційно спрямованих фірм і корпорацій, технопарків.

Стимулювання повинно мати системний і довгостроковий характер, охоплюючи такі нерозв’язані проблеми, як значне з більшення частки найманої праці у доходах при розподілі ВВП, створення умов для якісного відтворення та розвитку робочої сили (освіта, охорона здоров’я, спосіб життя), динамічне нарощування інвестицій у науково-дослідний та освітянський сектори економіки. Наприклад, у такій зовсім не європейській країні як

73Малайзія, 22 % бюджету щорічно виділяється на освіту і науку. Зокрема, лише на створення п’яти академмістечок держава виділила 20 млрд дол. Результат — у країну надійшли і великі інвестиції, і передові у технологічному плані корпорації;

3) оскільки приватний капітал в Україні поки що не орієнтований на інноваційні чинники зростання та на посилення соціальної відповідальності бізнесу, ро ль головного координатора процесів, що забезпечать інноваційну спрямованість національної економіки, зростання рівня її соціалізації через розвиток людського, інтелектуального та соціального капіталу, повинна взяти на себе державна влада усіх рівнів. Її економічна політика у цьому напрямі повинна мати безумовно й виключно пріоритетний характер. Подібний підхід, поза сумнівом, приведе до позитивних якісних зм ін у механізмах формування нової економічної системи, забезпечить вищий щабель її цілісності, зрілості та самовпорядкованості.