6.1. Об’єктивний характер нерівномірності розвитку регіонально-просторових соціально-економічних систем.
6.2. Потенціал регіонів і його вплив на регіонально-просторову організацію господарства.
6.3. Аналіз диференціації регіонів за окремими показниками соціально-економічного розвитку.
6.4. Механізми вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку регіонів.
Вивчивши матеріал цієї теми, студент знатиме: ? об’єктивний характер виникнення нерівномірності розвитку регіональних соціальноекономічних систем; ? основні складові соціально-економічного потенціалу регіонів та їх вплив на регіонально-просторову організацію господарства; ? систему показників, за якими оцінюється соціально-економічний розвиток регіонів; ? механізм вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, а також умітиме:
• виявляти та оцінювати територіальні пропорції продуктивних сил, що дають змогу обґрунтовано вирішити питання цілеспрямованого формування територіальної структури виробництва;
• оцінювати наявні природні, соціальні та економічні можливості регіонів з урахуванням територіального поділу праці;
• виявляти загальні тенденції розвитку соціально-економічних процесів і рівнів міжрегіональної диференціації;
• обґрунтовувати шляхи збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів і зменшення регіональних диспропорцій.
6.1. Об’єктивний характер нерівномірності розвитку регіонально-просторових соціально-економічних систем
Проблеми регіональної соціально-економічної диференціації, а також територіальної дезінтеграції є особливо актуальними. Поляризований розвиток загалом характерний для сучасного етапу світової еволюції економічного простору. Неоднорідність територіального розвитку притаманна кожній країні. Нерівномірне розміщення на території країни галузей економіки та видів діяльності є об’єктивною умовою будь-якого організованого економічного простору, наслідком територіального поділу праці, концентрації та спеціалізації виробництва, урбанізації, розселення та ін. Але посилення економічної та просторової диференціації в нестабільних умовах ринкових трансформацій створюють передумови для соціального напруження в суспільстві, загрожують територіальній цілісності та стримують динаміку соціально-економічного зростання країни, ускладнюють міжнародну співпрацю, уповільнюють і знижують ефективність ринкових перетворень.
Виникнення проблем диференціації регіонально-просторового розвитку зумовлене різноманіттям історичних, природно-географічних, соціально-економічних, політичних факторів, зокрема таких, як забезпечення регіонів природно-сировинними ресурсами, різний ступінь розвитку господарської інфраструктури, систем зв’язку, транспорту тощо.
Зазвичай в окремий період часу для певних регіонів характерні більш високі, тоді як для інших — більш низькі соціальні стандарти. Однак таке міжрегіональне співвідношення не є постійним і може змінюватись під впливом комплексу зовнішніх і внутрішніх умов. Відтак, держава зіштовхується з необхідністю разом зі створенням умов для зростання й розвитку всього господарства та прогресивних структурних зрушень підтримувати певну однорідність територіального економічного й соціального простору. Звідси й наявність двох взаємопов’язаних завдань у забезпеченні регіонального соціально-економічного розвитку: зменшення міжрегіональних диспропорцій у рівнях соціально-економічних показників і забезпечення стійкого розвитку кожного з регіонів.
Досвід держав, які проходили трансформацію соціальних систем, свідчить, що за таких умов посилення диспропорцій регіонально-просторового розвитку є об’єктивним процесом.
Однак ринкові механізми не завжди здатні подолати значні регіональні відмінності в рівнях соціально-економічного розвитку. Саме тому в усіх розвинутих країнах ринкові механізми доповнюються інструментами державного регулювання, співвідношення яких залежить від завдань, що стоять на конкретному етапі розвитку.
Методи державного регулювання повинні підтримувати з одного боку процеси економічної інтеграції регіонів загалом, а з іншого — сприяти вирішенню завдань комплексного соціально-економічного розвитку окремих регіонів, попередженню в них кризових ситуацій. Саме в такий спосіб регіоналізація поєднує централізовані (зверху) та децентралізовані (знизу) підходи до вирішення проблем регіонального розвитку.
Поглиблення соціально-економічної диференціації регіонів країни впродовж останніх років відбувалося на тлі посилення кризових проявів в економіці та подальших ринкових реформ. Основними причинами цього процесу є:
• дія механізму ринкової конкуренції, що зумовило диференціацію регіонів за їх конкурентними перевагами та недоліками;
• різний рівень адаптації до умов ринку регіонів з різною структурою економіки та різною готовністю місцевої влади до втілення реформ на регіональному рівні;
• послаблення ролі держави в регулюванні та стимулюванні регіонального розвитку.
Суттєвий регіональний дисбаланс соціально-економічного та культурного розвитку ускладнює проведення єдиної політики соціально-економічних перетворень, формування загальнодержавного ринку товарів і послуг, збільшує загрозу регіональних криз, дезінтеграцію національної економіки. Регіонально-просторові диспропорції гальмують забезпечення високих темпів економічного зростання на всій території держави.
Нинішній соціально-економічний та екологічний стан регіонів є наслідком загальної кризи економіки. Незважаючи на потужний економічний потенціал, величезні можливості для стабілізації та пожвавлення господарської діяльності, в Україні не помітні суттєві позитивні зрушення. Нераціональне й неповне використання економічного потенціалу зумовлене низкою факторів, зокрема недостатньою увагою до регіональних проблем, до наявних диспропорцій у розміщенні продуктивних сил. Розробку та проведення регіональної політики в країни ускладнює значна диференціація соціально-економічного простору. Унаслідок кризової ситуації в економіці звужуються фінансові можливості уряду й гостріше виявляється розрив у рівнях, темпах розвитку, перевагах і можливостях окремих регіонів. Крім того, криза по-різному торкнулася регіонів з існуючими диспропорціями в територіальній структурі національної економіки, у темпах переходу до ринкових відносин. Ступінь соціальноекономічної диференціації регіонів позначається на динаміці й структурі зайнятості, безробітті, рівнях доходів і реального споживання.
З огляду на це, концепцією державної регіональної політики, її головною метою як складової стратегії соціально-економічного розвитку України визначено створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів і країни загалом, зменшення регіональних диспропорцій, формування можливостей для саморозвитку регіонів, дотримання гарантованих державою соціальних стандартів і підвищення рівня життя населення, забезпечення екологічної безпеки, удосконалення територіальної організації суспільств.
Необхідною умовою реалізації цих завдань є якісне та об’єктивне оцінювання сучасного стану та потенціалу регіонів, виявлення загальних тенденцій розвитку соціальноекономічних процесів і рівнів міжрегіональної диференціації, а також запровадження їх моніторингу.
Виявлення та оцінювання територіальних пропорцій продуктивних сил і динаміки їх зміни дає змогу обґрунтовано вирішити питання цілеспрямованого формування територіальної структури виробництва згідно з наявними природними, соціальними та економічними можливостями територій з урахуванням територіального поділу праці.
Перенесення акцентів державної політики з централізованого управління на регіональний рівень, що супроводжується передачею владних повноважень місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, відкриває широкі можливості для забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів України. Однак існування значної міжрегіональної диференціації умов такого розвитку свідчить про те, що вони нині практично не використовуються сьогодні як на державному, так і на регіональному рівнях.
Відсутність системних заходів державної регіональної політики щодо зменшення регіональних диспропорцій є однією з вагомих причин гальмування комплексного соціальноекономічного розвитку регіонів, виникнення та загострення багатьох соціальних проблем нарегіональному рівні, подальшого збільшення міжрегіональної диференціації регіонального соціального розвитку за окремими його напрямами. Слід зазначити, що різниця в рівнях соціально-економічного розвитку регіонів істотно впливає не тільки на темпи реформування кожного регіону окремо, на умови, у яких здійснюються реформи в країні загалом, а й на вибір стратегії управління регіональним соціально-економічним розвитком.
6.2. Потенціал регіонів і його вплив на регіонально-просторову організацію господарства Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або регіону, їхню економічну спроможність.
Рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні можливості регіону. Тому для оцінювання соціально-економічного потенціалу регіону важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів і структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.
Незалежно від конкретного регіону, до складу соціально-економічного потенціалу входять природно-ресурсний, демографічний, науково-технічний, виробничий, рекреаційний, інформаційний, соціальний, культурний потенціал. Структура соціально-економічного потенціалу пов’язана з особливостями місця та ролі регіону в територіальному поділі праці та впливає на регіонально-просторову організацію господарства.
Соціально-економічний потенціал характеризує як реалізовані, так і потенційні можливості розвитку регіону. У своєму складі він має трудові ресурси, виробничі фонди (основні та оборотні), природні багатства, здатність цих елементів до взаємодії з метою виробництва окремих видів продукції або благ для суспільства, країни, регіону. Тут органічно зливаються трудові зусилля, знання та вміння людини й використання різноманітних машин, обладнання, будівель і споруд тощо. У результаті створюється нова продукція як сплав живої й минулої праці.
Прискорення темпів регіонального соціально-економічного розвитку має відбуватися за рахунок повнішого та ефективнішого впровадження в господарський обіг природноресурсного та науково-технічного потенціалу регіону, використання переваг територіального поділу праці, відрізнятися різноманітністю форм регіонально-просторової організації господарства.
Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор регіонально-просторового розвитку господарства. В Україні він має свої просторові особливості та може виступати важливим чинником внутрішньо-національної й міждержавної інтеграції економіки.
Запропонована відомим українським вченим В. П. Руденко методика екологоекономічного оцінювання природно-ресурсного потенціалу території передбачає вартісне визначення кількісних та якісних параметрів природних ресурсів окремих адміністративних одиниць (табл. 1).
Таблиця 1
КОМПОНЕНТНА СТРУКТУРА ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ *
| Регіон |
Мінеральних |
Водних |
Земельних |
Закінчення табл. 1
| Регіон |
Мінеральних |
Водних |
Земельних |
*Частка природного ресурсу в широкому ПРП області: + + +
— висока; + + — середня; +
— низька; — — ресурс відсутній (дуже низька) *Частка природного ресурсу в широкому ПРП області: + + +
— висока; + + — середня; +
— низька; — — ресурс відсутній (дуже низька)
Кількісні показники природно-ресурсного потенціалу адміністративних одиниць мають значну територіальну диференціацію: найвища його вартість — у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Харківській областях та АР Крим. У цих регіонах частка потенціалу ресурсів області (республіки) у природно-ресурсному потенціалі України становить більш як 4 %. Другу групу областей формують Житомирська, Львівська, Київська, Вінницька, Одеська, Кіровоградська, Полтавська та Чернігівська області, частка потенціалу ресурсів кожної із областей в природно-ресурсному потенціалі України коливається від 3 % до 4 %.
У Закарпатській, Хмельницькій, Івано-Франківській, Тернопільській, Миколаївській, Херсонській, Черкаській, Сумській областях ця частка становить 2—3 %. Решта областей мають нижчий показник потенціалу ресурсів, який становить у природно-ресурсному потенціалі України менше 2 %.
Важливою складовою соціально-економічного потенціалу суспільства є виробничий потенціал. Він знаходить своє відображення в сукупній здатності галузей господарства країни та регіонів виробляти промислову й сільськогосподарську продукцію, надавати послуги населенню та виробництву.
Виробничий потенціал України — основа економічної незалежності держави. Він визначає можливості виробництва у вирішенні комплексних завдань соціально-економічного розвитку країни, виходу її економіки з кризи.
