Важливу роль у модернізації форм просторової організації господарства відіграють регіональні інтеграційні об’єднання. Останніми роками інтеграційні процеси поширилися на всі континенти й привели до утворення регіональних і субрегіональних виробничих і торговоекономічних блоків, кількість яких нині перевищує 10. Історично першим виник Європейський Союз. Початком його формування вважається 18 квітня 1951 року, коли шість європейських країн: Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали в Парижі угоду про створення Європейського об’єднання вугілля й сталі.
У грудні 1991 року в Маастрисі було укладено союзну угоду, яка проголошувала створення Європейського Союзу, куди входили 15 країн Західної та Центральної Європи. Наступним кроком у поглибленні інтеграційних процесів було рішення 12 держав ЄС про організацію валютного союзу й перехід до спільної валютної одиниці євро.
На іншому континенті в 1994 році набула чинності угода між США, Канадою й Мексикою про Північноамериканську асоціацію вільної торгівлі (НАФТА). У межах асоціації поступово ліквідуються обмеження на шляху пересування товарів, капіталу, робочої сили. Гармонізується законодавство щодо захисту інтелектуальної власності, технічних і санітарних стандартів.
У листопаді 1989 році було створено організацію Азіатсько-Тихоокеанського економічного співтовариства (АТЕС), яка включає 18 країн, зокрема Японію, США, Австралію, Нову Зеландію, Південну Корею, країни АСЄАН, а також Російську Федерацію (з 1997 року). На це регіональне угрупування припадає майже 60% світового ВВП, 40 % світової торгівлі та майже 60 % торгівлі країн Тихого океану. Планується, що до 2020 року тут буде створена найбільша у світі зона вільної торгівлі, яка ґрунтуватиметься на економіці США, Японії, Китаю.
У 1991 році між Аргентиною, Бразилією та Уругваєм був підписаний договір, згідно з яким з 1 січня 1995 року на території країн
—учасниць створюється спільний ринок Півдня. Згодом до договору приєднався Парагвай, асоційованими членами стали Чилі та Болівія. Угрупування охоплює майже 60 % території Латинської Америки, 46 % населення і виробляє 50 % ВВП.
У 1989 році виник Союз арабського Магрибу за участю Алжиру, Лівії, Мавританії, Марокко, Тунісу. Проводиться робота щодо створення Африканського економічного співтовариства.
З 1981 року на Середньому Сході активно функціонує Рада співпраці арабських держав Перської затоки, що об’єднує Саудівську Аравію, Кувейт, Катар, Бахрейн, ОАЕ, Оман. З 1960 року існує ОПЕК. З 1 січня 1998 року почалася реалізація програми створення Арабської зони вільної торгівлі (АФТА). Угоду про організацію такої зони підписали 18 країн, на які припадає 95 % торговельного обігу всього арабського світу.
З 1 березня 1993 року стала чинною Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю, яка об’єднує країни Вишеградської четвірки: Угорщину, Польщу, Словаччину, Чехію.
У вересні 1993 року країни СНД уклали угоду про створення економічного союзу. Згідно з цим документом передбачалося послідовне поглиблення інтеграційних процесів, перехід до
більш зрілих форм інтеграції. У березні 1996 року підписано угоду між Білоруссю, Казахстаном, Киргизстаном і Росією про поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній сферах. У 1997 році створений Союз Білорусі та Росії. П’ять країн: Грузія, Узбекистан, Україна, Азербайджан, Молдова створили організацію співпраці (ГУУАМ).
Регіональні інтеграційні процеси є сходинками на шляху до глобалізації економіки. Кожна сучасна країна може бути учасницею багатьох регіональних угрупувань, а її економіка стає транснаціональною, частиною планетарної економіки.
Держава, яка вирішує свої поточні й довгострокові завдання в глобальному контексті, може отримати додаткові фінансові та організаційні ресурси, якщо підтримуватиме інституційну стабільність довгострокових умов господарювання та інвестування, забезпечить необхідний рівень довіри й активності. Вирішення питання підвищення конкурентоспроможності та капіталізації національної економіки, адаптація до міжнародних правил і стандартів, формування адекватних механізмів економічної та фінансової безпеки держави вимагає активної участі інституційно розвинутих, компетентних і відповідальних просторово-регіональних суб’єктів господарювання.
У своїй стратегії держава має виходити з того, що суб’єкти регіонально-просторових форм господарювання, опиняючись у глобальному простору, реалізують не тільки власні, а й національні соціально-економічні інтереси. Інституційна підтримка державою суб’єктів господарювання є обов’язковою умовою розвитку національної конкурентоспроможності. Внесок таких сфер діяльності, як освіта, наука й культура, в національну конкурентоспроможність полягає у формуванні інституційних умов розвитку дієздатного, вільного й відповідального національного (регіонального) суб’єкта господарювання.
