Формування другого напряму концепції міжнародної конкурентоспроможності національного регіону відбувається у 1980—1990-х рр. Саме цей період характеризується збільшенням масштабів регіоналізації, що виявилося у збільшенні автономності та підвищенні ролі окремих регіонів у розвитку національних економік у цілому, та як наслідок виникненням феномену «нового регіоналізму». Поняття нового регіоналізму об’єднує ряд різно рідних процесів, суть яких в утворенні регіонів, які не пов’язані з офіційними адміністративними кордонами та характеризуються високим міжнародним конкурентним статусом . Так, автор концепції нового регіоналізму англійський дослідник М. Кітінг підкреслював: «новому регіоналізму притаманні дві пов’язані між собою особливості: він не обмежується кордонами національного господарства; він стикає між собою регіони у конкурентній боротьбі, а не надає їм нові ролі у системі міжнародного поділу праці»
37 .
Розвиток нового регіоналізму спричинив виникнення та розвиток низки теорій, об’єктом дослідження яких були окремі національні регіони саме як самостійні учасники глобальних конкурентних відносин. До цих теорій, зокрема, ми відносимо такі: теорію «гнучкої спеціалізації» М. Піоре та Ч. Сейбола
38 ; теорію кумулятивної конкурентоспроможності
36
Концепция нового регионализма в контексте повышения международного конкурентного статуса региона // Сборник матералов IV международной научно-практической конференции «Динамика научных исследований 2005», Днепропетровск, 20-30 июня 2005г. — Д.: Наука і освіта, Т.19. Региональная экономика. — 2005.
— С. 15—18.
37
М. Китинг. Новый регионализм в Западной Европе // Логос. — № 6 (40).
— 2003. — С. 67
—116.
38 Piore M., Sabel C. The second Industrial Divide: Possibilities for Prosperity. — N.Y.: Basic Books, 1984. — 234 p. регіону МакКомбі та Сеттерфілда ; теорію регіонального внутрішнього зростання Р.Мартіна та П.Санлея .
Необхідно зазначити, що трактувати національні регіони як джерела збільшення прибутку країни в цілому почав ще А. Маршалл, який у 1890 р. розробив свою теорію індустріальних районів. Згідно з його теорією, конкурентоспроможність окремих секторів промисловості визначається ступенем їх географічної локалізації і, навпаки, — рівень промислової спеціалізації зумовлює розвиток локальних економік. А. Маршалл виокремлює три ключові чи нники розвитку локальних утворень: висококваліфіковані робітники, ефективні фірми-партнери, додаткові можливості міжфірмового поділу праці. У результаті активної взаємодії даних елементів створюється специфічна «локальна промислова атмосфера», яка активізує інноваційну діяльність
41 .
Розвиваючи ідеї А. Маршалла про існування особливої промислової атмосфери в межах окремих локальних утворень, італійські дослідники
М. Піоре та Ч. Сейбл дійшли висновку, що економічне зростання певних національних регіонів пояснюється ефективним функціонуванням значної кількості малих і середніх підприємств, які географічно сконцентровані та володіють значними конкурентними перевагами за рахунок «гнучкої» спе ціалізації та використання ефекту заощаджування на масштабах виробництва .
Автори циклічної теорії кумулятивної конкурентоспроможності (Дж.
МакКомбі та М. Сеттерфілд ) стверджують, що збільшення обсягів валової регіональної продукції (ВРП) є функцією попиту на експортну продукцію регіону, який визначається співвідношенням світових та експортних цін. У результаті дослідження взаємодії вищезазначених чинників автори виявили цикл зростання конкурентоспроможності регіону: збільшення обсягів ВРП — підвищення рівня продуктивності праці — зменшення відносних витрат на заробітну плату — зниження собівартості експортної проду кції — підвищення попиту на експортну продукцію.
Ключовим елементом теорії кумулятивної конкурентоспроможності регіону є так званий ефект Вердорна (Verdoorn effect’s), який пояснює механізм взаємовпливу збільшення обсягів ВРП та продуктивності праці.
39 A Study on the Factors of Regional Competitiveness. A draft final report for The European Co-mission Directorate-General Regional Policy, Р.2-16., 2002.
40 Martin, R. and Sunley, P. Slow Convergence? Post-neoclassical Endogenous GrowthTheory and Regional Development, Working Paper 44, ERSC Center for Business Research, University of Cam-bridge, Cambridge, 1996.
41 Marshall A. Principles of Economics. Variorum edition overseen by C.Guillebaud. L.: MacMillan Press, 1961. — 450 p.
42 Piore M., Sabel C. The second Industrial Divide: Possibilities for Prosperity. N.Y.: Basic Books,
1984. — 234 p.
43 McCombie J., Productivity Growth and Economic Growth: Essays on Verdoorn’s Law, Editor (with M Pugno and B Soro), Houndmills: Palgrave, 2002.
44 Setterfield М., A model of Kaldorian traverse: cumulative causation, structural change and evolutionary hysteresis, 2002. Так, збільшення обсягів ВРП стимулює локальні компанії до запровадження технологічних змін та активізації інноваційної діяльності, в результаті чого зростає рівень продуктивності праці .
Модель внутрішнього регіонального зростання Р.Мартіна та П.Санлея — це адаптована до локального рівня неокласична модель внутрішнього зростання. Регіон, який динамічно розвивається, приваблює висококваліфікованих працівників, які, в свою чергу, сприяють підвищенню продуктивності праці та прискорюють темпи економічного розвитку. А локалізація технологічних нововведень сприяє довгостроковому інноваційному лідерству регіону
46 .
Отже, другий напрям концепції міжнародної конкурентоспроможності національного регіону охоплює теорії, що аналізують окремі регіони як самостійних суб’єктів міжнародної економічної діяльності та наголошують на формуванні локальних конкурентних переваг. Крім того, автори теорій даного напряму підкреслюють позитивний ефект виникнення специфічного міжфірмового середовища (атмосфери), яке сприяє оперативному поширенню інформації між ним и та, зрештою, своєчасному впровадженню необхідних нововведень, що в кінцевому підсумку зумовлює підвищення рівня продуктивності праці та ВРП.
Регіон як епіцентр акумуляції знань Інтенсифікація процесу глобалізації модифікує механізм конкурентної боротьби: зменшує роль матеріально-речових та енергетичних засобів виробництва й перетворює інформацію на фундаментальний ресурс. Отже, на сучасному етапі розвитку світового господарства здатність до інновацій (як перманентний процес продуктування нових знань і їх ефективної реалізації у практичній діяльності) є потужним джерелом створення до вгострокових конкурентних переваг. Саме процес забезпечення інноваційного лідерства регіону у довгостроковій перспективі є об’єктом дослідження теорій третього напрямку концепції міжнародної конкурентоспроможності національного регіону.
У зв’язку з прискоренням темпів науково-технічного прогресу та дедалі більшим впливом його на сферу економічної діяльності значне поширення дістала у 50
—60-х рр. ХХ століття теорія «ди фузії нововведень» Г. Хеггерстранда. Суть її полягає у тому, що в умовах ринкової економіки технологічні досягнення та відкриття не впроваджуються планомірно, а поширюються стихійно. Теорія дифузії нововведень є на
45 A Study on the Factors of Regional Competitiveness. A draft final report for The European Co-mission Directorate-General Regional Policy, 2002, рр. 2—16
46 Martin R., Sunley P. Slow convergence? Post-neoclassical Endogenous Growth Theory and Re-gional Development. Working Paper 44, ERSC Center for Business Research. University of Cambridge. Cambridge, 1996. уковою спробою довести неминучість притаманних ринковій економіці територіальних диспропорцій, які виникають унаслідок дії закону нерівномірності економічного розвитку .
З теорією дифузії нововведень нерозривно пов’язане поняття динамічних пропульсивних галузей. Так, автор теорії «полюсів зростання» французький економіст Ф. Перру вважав, що процес поширення нововведень визначає і прискорює економічний прогрес, та цілком відійшов від принципу гомогенності та рівномірності розвитку. Нововведення утворюють концентрації, групуючись навколо ключової галузі, яка, в свою че ргу, здійснює позитивний мультиплікаційний ефект та утворює полюс зростання . Отже, у Ф. Перру полюс росту є функціональним поняттям. Його учень, Ж. Будвіль, не лише дав розвиток ідеям Перру, а й зумів пов’язати теорію з конкретним простором, а саме: розробити регіональне тлумачення полюсу зростання. Таким чином, Ж. Будвіль уперше формулює тезу про те, що окремі національні регіони (а не країни в цілому) зд атні акумулювати всі необхідні ресурси та створити умови для локального інноваційного розвитку й представляти власні держави на міжнародних ринках
49 .
Подальший розвиток ідеї нерівномірного розвитку здійснила Джейн
Джейкобс , розробляючи теорію урбаністичного зростання. Вона запропонувала поняття «регіону-міста» — місцевої агломерації, яка виступає ареною створення регіонального добробуту. Урбаністична система створює умови для взаємодії фірм, компаній, установ, організацій, які займаються абсолютно різними видами діяльності, що підвищує ймовірність виникнення новаторських форм бізнесу.
Феномен підвищення конкурентоспроможності малих і середніх підприємств унаслідок ло кальної концентрації досліджував у 70-х рр. ХХ ст. італійський економіст Дж. Бекаттіні на прикладі «Третьої Італії». На той час промислова Північ країни («перша Італія») перебувала у тривалому кризовому стані, а менш розвинутий Південь («друга Італія») демонстрував темпи розвитку нижчі за потенційні можливості. Виникла потреба формування принципово но вої парадигми організації виробництва, яку запропонував Дж. Бекаттіні, розвиваючи теорію італійських промислових дистриктів (округів). Серед умов, необхідних для зародження промислового округа Дж. Бекаттіні виокремлює дві основні: наявність локальної пропозиції та наявність загального попиту, під яким він розумів поглиблення диференціації попиту у міру розвитку країн За
47
Пилипенко И.В. Конкурентоспособность стран и регионов в мировом хозяйстве: теория и опыт малых стран. — Смоленск: Ойкумена, 2005. — С. 38.
48 Perroux F. Economic space: theory and applications // Quarterly Journal of Economics, Vol.64,
1950. — Pp. 89
—104.
49 Darwent D., Growth poles and growth centers in regional planning--a review, Environment and Planning, vol. 1 (1969), pp. 5
—32.
50 Jacobs J., The Economy of Cities, New York: Random House, 1969. ходу. При цьому італійські промислові округи характеризуються трьома особливостями :
1. Існування родинного бізнесу. Фірми, базовані на родинних взаємовідносинах — це частина історії розвитку Італії. Родинний бізнес передбачає велику кількість горизонтальних зв’язків між фірмами, спеціалізацію кожного окремого виробника на певній стадії виробництва та підпорядкування дрібних компаній великому кінцевому виробнику, який, у свою чергу, контактує із зовнішнім ринком. Таку ор ганізацію Бекаттіні назвав соціоекономічною ідентичністю.
2. Існування системи цін, яка підтримувалася сукупністю малих і середніх підприємств і яка, з одного боку, відповідала рівню світових цін на аналогічну продукцію, а з іншого — враховувала рівень доходів конкретного регіону Італії.
3. Наявність промислових округів лише в певних галузях промисловості — таких, як текст ильне виробництво (Капрі, Прато), шкіряна промисловість (Арциньяно), виробництво керамічної плитки (Сассуоло), меблева промисловість (Манцано). Ці галузі належать до традиційних секторів промисловості, де виробництво виявилося ефективнішим не в межах великих компаній, а у мережі малих та середніх фірм.
На сьогодні в Італії налічується понад 260 індустріальних округів, основна частина яких розташована на Півні чному Сході Італії (65), де проживає 36,8 % населення країни; ці індустріальні округи дають 42,5% ВВП країни. Тим часом італійський захід (промисловий трикутник Мілан-Турін-Генуя) виробляє 31,1% ВВП
52 .
Теоретичні висновки досліджень Дж. Бекаттіні активно використовувались американськими економістами для розробки концепції регіональних та локальних кластерів.
З середини 1970-х рр. ХХ ст. у Швейцарії формується власна франкомовна школа під керівництвом Д. Мейя, яка досліджувала причини та наслідки територіальної концентрації виробництва в умовах постфордизму. Д.Мейя — один з основних членів дос лідницької групи GREMI (фр.Groupe de recherche Europ?en sur les milieux innovateurs — Група з європейських досліджень інноваційного середовища), яка розробила оригінальну систему термінів для визначення сучасних процесів концентрації виробництва.
Ключовим поняттям у концепції швейцарської школи територіальних виробничих систем є інноваційне мільйо або середовище (від фр. «milieu innovateur»), яке визначається як «група гравців», здатна сприймати зміни в процесі глобалізації та стиму лювати розвиток локалізованої територіальної виробничої системи, до якої середовище належить. Інноваційне середовище діє на когнітивному рівні та складається, з одного боку,
51 Becattini G. From Marshall’s to the Italian «Industrial districts». A Brief Critical Reconstruction ?http: //www.competitiveness.org/newsletter/files/becattini.pdf?.
52
Соколенко С. І. Кластери в глобальній економіці. — К.: Логос, 2004. — 848 с. — С. 209. із взаємодії між учасниками групи, технологічного та ринкового середовища, а з іншого — з локалізованої територіальної виробничої системи» .
Д. Мейя виокремлює два типи промислових районів: райони «гнучкої спеціалізації», які були описані М. Піоре та Ч. Сейблом; маршаллові промислові райони, які спеціалізуються на використанні локальних ноу-хау, наукових та технічних ресурсів. Саме в них особливу роль відіграє інноваційне середовище — двигун ендогенного розвитку регіону. Виокремлюється 5 характеристик інноваційного мільйо
54 : ? просторова єдність — географічний простір без чітких меж, але така, що володіє певною єдністю, яка виявляється через поведінку його суб’єктів; ? гравці мільйо — фірми, академічні та освітні заклади, місцеві органи державного управління, люди; ? специфічні елементи як матеріальні (інфраструктура), так і нематеріальні (ноу-хау, правила взаємодії гравців); ? логіка організації, тобто здатність кооперуватись один з одним, раціонально використовуючи ресурси; ? здатність гравців до самовдосконалення.
Отже, використовуючи свій локальний досвід, територіальновиробнича система, динамізована інноваційним мільйо, здатна ефективно включитись у міжнародний розподіл праці.
Отже, теорія інноваційного мільйо тісно пов’язана з теоріями індустріальних районів А. Маршалла та індустріальних округів Дж. Бекаттіні, «гнучкої» спеціалізації М. Піоре та Ч. Сейбола. Взаємопов’язаність і навіть певна подібність даних теорі й вимагала їх систематизації та створення загальної класифікації промислових районів, що й було зроблено американською дослідницею Е. Маркузен наприкінці 1990-х рр.
Для визначення регіонів зосередження промислового виробництва вона застосувала поняття «міст, який притягують» (sticky places) в однорідному просторі (slippery space). Такі місця, за Е. Маркузен, володіють ось якими характеристиками:
1. Забезпечую ть вищий, ніж середній по країні, рівень економічного зростання регіону.
2. Захищають регіон од безробіття, фірми — від банкрутства у коротко- та довгостроковій перспективі, а також від політичної нестабільності.
3. Створюють нові робочі місця та мінімізують можливість нерівномірного розподілу доходів.
53 Maillat D. From the industrial district to the innovative milieux: contribution to an analysis of ter-ritorialized productive organizations. Working Paper 9606b, Universit? de Neuch?tel, 1996. — 28 р. —
Р. 4.
54 Maillat D., Grosgean N. Globalization and territorial production systems. Working Paper 9906b, Universit? de Neuch?tel, 1999. — 19 р. 4. Стимулюють участь робітників у процесі прийняття рішень.
5. Сприяють взаємодії між фірмами та місцевими урядами.
На основі проведеного аналізу Е. Маркузен виокремила 5 типів просторової організації підприємства
55 .
Перший тип — нові маршаллові індустріальні райони (Marshallian new industrial districts), у сучасному вигляді — італійські промислові дистрикти.
Другий тип — райони типу «центр-мережа» (hub-and-spoke districts), де вся структура розвивається навколо кількох головних корпорацій, які працюють в одній або кількох галузях промисловості. Такий тип районів розвивається в автомобільній промисловості, наприклад, у місті Тойота (навколо заводу «Тойота мотор») , Детройті («Велика трійка» автомобільних корпорацій), в агломерації Штутгарта (головний завод «Даймлер Крайслер» з виробництва двигунів «Мерседес» у передмісті Унтертюркхайм та складальний завод у м. Зіндельфінген, який випускає автомобілі марки «Мерседес»). Така просторова організація виробництва спостерігається і в авіакосмічній промисловості (у місті Сіетл, де розташовані основні потужності корпорації «Боінг») . У довгостроковій перспективі такі райони значною мірою залежать від ефективного та стабільного функціонування районоутворюючих компаній.
Третій тип промислових районів — промислова платформа для дочірніх компаній (satellite industrial platform), на якій працюють виключно філіали або дочірні компанії транснаціональних корпорацій (ТНК), формуються в усіх країнах незалежно від рівня їх економічного розвитку. Так, у США зо на парку «Дослідницький трикутник» (Research Triangle Park), створена в штаті Північна Кароліна у 1950-х рр., нині являє собою масштабний промисловий район з розташованими у ньому не пов’язаними між собою філіями великих ТНК. До даного типу районів належать також такі вільні економічні зони, як Шеннон в Ірландії, Канаус у Бразилії, а також півде ннокорейські Кумі та Аннан. Необхідно зазначити, що для промислових «платформ» характерною є відсутність синергетичного ефекту, властивого локальним виробничим системам, оскільки головне джерело фінансування нових технологій, менеджменту та ідей знаходиться поза межами району — у штаб-квартирах материнських компаній.
Четвертий тип районів — державоорієнтований район (state-centred district), у якому провідну ро ль відіграють державні організації. Вони забезпечують район інфраструктурою, фінансами, технологіями, контролюють міграцію робочої сили, виступають замовниками та покупцями продукції. Це, зокрема, райони, що належать до військово-промислового комплексу (Альбукерке, Санта-Фе, Колорадо-Спрінгс у США) або до
55 Markusen A. Sticky Places in Slippery Space: A Typology of Industrial Districts // Economic Ge-ography, Vol.72, Issue 3, July 1996.
— Pp. 293—313. науково-дослідної сфери (зона навколо технопарку Цукуба в Кореї). До такого типу районів можна віднести значну кількість радянських міст, які свого часу займалися науковими розробками у сфері ВПК.
П’ятий тип районів — це райони змішаного типу. До такого типу просторової організації виробництва можна віднести Силіконову долину США, яка відрізняється від італі йських промислових дистриктів своєю генезою (цілеспрямоване створення технопарку у Стенфордському університеті), структурою фірм (наявність великих філій ТНК), принципами володіння компаніями (відсутність сімейних фірм). У Силіконовій долині можна виділити маршаллів промисловий район в електроніці, компанії якого тісно співробітничають з великими центрами — ТНК «Хьюлетт-Паккард» та
Стенфордським університетом, а також «платформу» для філій гі гантських
ТНК («АйБіЕм», «Окі», «Хюндай», «Самсунг»).
Розширив класифікацію Е. Маркузен на початку 1990-х рр. американський економіко-географ М. Стопер. Досліджуючи причини високої конкурентоспроможності товарів з країн Тріади, він дійшов висновку про існування особливих технологічних районів, де створюються оптимальні умови для виробництва високотехнологічної продукції
56 .
У 1980—1990-х рр. ґрунтовні та масштабні дослідження кластерної моделі підвищення конкурентоспроможності було проведено в США під керівництвом професора М.Портера, який виступив ініціатором запровадження поняття «кластер» у систему суспільно-економічних наук.
Кластер — група географічно сусідніх взаємопов’язаних компаній та пов’язаних з ними організацій, які діють у певній сфері і характеризуються спільністю діяльності та взаємодоповнюють одна одну
57 . Промисловому кластеру як новій формі просторової організації виробництва
М.Портер віддає перевагу у забезпеченні конкурентоспроможності країни. Це пояснюється тим, що кластер дозволяє використовувати переваги двох способів координації ринкової системи — внутрішньокорпоративної взаємодії та ринкового механізму — з метою інтенсифікації та підвищення ефективності дифузії нових знань і технологій. У межах кластера іннов ації — продукт діяльності кількох фірм або науководослідних центрів — поширюються мережею технологічних взаємозв’язків у загальному регіональному економічному просторі. Крім того, диверсифікація джерел нових знань спрощує комбінацію факторів виробництва та активізує інноваційну діяльність. Отже, інноваційний кластер являє собою не випадкову концентрацію різноманітних технологічних ідей, а певну систему поширення нових знань і технологій. При цьо му важливою передумовою трансформації винаходів в інновації (винаходи, що дістали практичне застосування) є форму
56 Storper M. The Limitations to Globalization: Technology Districts and International Trade // Eco-nomic Geography, Vol.68, Issue 1, January 1992. — Pp. 60—93.
57
Антоюк Л.Л. Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації. —
К.: КНЕУ, 2004.
— 276 С. — С. 207. вання мережі сталих зв’язків між усіма учасниками кластера — так званих «технологічних мереж». Фінансове забезпечення впровадження новацій у виробничу діяльність здійснюється за рахунок ефективного застосування системи венчурних фондів. Так, в США понад 50% біотехнологічних фірм фінансуються венчурним капіталом на початкових стадіях розвитку («start up»)
58 . Механізм формування конкурентних переваг кластеру М. Портер розкриває через модель «даймонду» конкурентоспроможності, основними складовими якої є: умови попиту, стан чинників виробництва, споріднені галузі і галузі підтримки, рівень корпоративної стратегії (основні детермінанти) та дві додаткові — уряд і випадок.
Подальший розвиток модель промислового кластера отримала в дослідженнях американського економіста М. Енрайта, який, ви вчаючи географічні масштаби конкурентних переваг, дійшов висновку про існування регіонального кластера. Регіональний кластер — це географічна агломерація фірм, які працюють в одній або кількох споріднених галузях господарства
59 .
Підсумовуючи багаторічні дослідження М. Портера та М. Енрайта, можна виокремити три позитивні ефекти розвитку кластерів: масштаб, охоплення (розширення) та синергетичний.
Узагальнюючи досвід розвитку кластерних систем провідних держав світу, можна констатувати, що вони дали значний імпульс розвитку регіонів тих країн, які застосували їх принципи. Так, у США налічується близько 380 кластерів, сфера діяльності яких охоплює широкий спектр посл уг та переробні галузі промисловості. Усього в них працюють 57 % робочої сили США та виробляється 61 % обсягу промислової продукції країни. У Німеччині функціонують три з семи найефективніших світових кластерів високих технологій (так звана «Силіконова долина ХХІ століття») — це Мюнхен, Гамбург, Дрезден. У Данії, яка на сьогодні є світовим лідером клас терізації, функціонує 29 провідних кластерів, які забезпечують 60 % експорту країни та охоплюють 40 % її фірм.
Особливого значення набуває світовий досвід практичного застосування теорії інноваційних кластерів для України в контексті підвищення рівня її конкурентоспроможності. Нині дана модель є не лише найоптимальнішою формою організації виробництва в світі, а й надає можливість створе ння стійких конкурентних переваг та забезпечення швидкого економічного зростання регіонів через формування кластерів на різних локальних територіях.
Перші кроки на шляху впровадження кластерної моделі регіонального розвитку в Україні вже зроблено. Так, з 1998 р. на Хмельниччині
58
Там само. — С. 73.
59 Enright M.J. The geographical Scope of Competitive Advantage // Stuck in the Region? Changing scales for regional identity / Edited by E.Dirven, J.Groenewegen and S. van Hoff. Utrecht, 1993. — P. 87—102. створено будівельний кластер, який на сьогодні об’єднує близько 25 підприємств. Тісне співробітництво всіх учасників виробничого процесу
— від постачальників сировини до споживачів кінцевої продукції — забезпечує планування роботи кластера на перспективу, зменшує собівартість продукції та послуг, створює єдиний інформаційний простір, що вже дозволило знизити вартість житла в Хмельницькому на 15 %
60 . Крім того, на Поділлі ефективно працюють швейний, харчовий та туристичний кластери. Водночас ще не варто говорити про формування національних чи міжнародних кластерів через низький рівень конкурентоспроможності продукції, що випускається. Однак, якщо перші кластери почнуть успішно працювати, то, згідно з кластерною теорією, можливі позитивні зміни як технологій, так і факторів виробни цтва.
Необхідно зазначити, що в даний час дедалі більшої актуальності набуває підхід, який пов’язує інновації із взаємодією між працівниками, фірмами та довкіллям бізнес-діяльності. Ряд авторів ідентифікує даний альтернативний підхід як «інноваційну діалогову модель», або «модель інноваційної взаємодії»
61 . Скандинавські автори теорії регіональної інноваційної системи Б. Ашейм та А. Ісаксен стверджують, що саме в регіонах фокусується процес створення нових знань та існує адекватна інфраструктура їх акумуляції і подальшого поширення. Передача знань є ефективнішою в процесі безпосереднього спілкування («face-to-face»), ніж у разі застосування довгих каналів зв’язку, що перетворює регіони на ключових економічних суб’єктів глобальної економіки. Тобто, інноваційне регіональне середовище визначає ріве нь міжнародної конкурентоспроможності країн. Так, за оцінками Всесвітнього економічного форуму, ключовим інноватором упродовж останніх 10 років є США, хоча в цій державі половина НДДКР здійснюється в шести з п’ятдесяти штатів, а на двадцять штатів припадає лише 5 % усіх наукових досліджень і розробок
63 .
Слід зазначити, що на сьогодні не існує єдиного загальноприйнятого визначення регіональної інноваційної системи (РІС). На нашу думку,
РІС являє собою сукупність приватних фірм, державних компаній, громадських організацій, органів влади та центрів створення нових знань і їх подальшої дифузії (таких, як університети, дослідницькі інститути, експериментальні лабораторії, агенції інноваційного розвитку тощо), які поєдна ні між собою специфічними партнерськими, базованими на довірі взаємовідносинами, що сприяють інтенсифікації інноваційної діяльності
60
Чевганова В., Брижань І. Кластери та їх економічне значення // Економіка України. — № 4.
— 2002. — С. 35
—41.
61 Asheim, B. and M. Gertler (2004) Understanding regional innovation systems. in Jan Fagerberg, David Mowery and Richard Nelson Handbook of Innovation. Oxford: Oxford University Press.
62 Asheim B., Isaksen A., Nauwelaers C., Todtling F., Regional Innovation Policy for Small-Medium Enterprises, Edward Elgar Publishing, 2003.
63
Антоюк Л. Л. Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації. —
К.: КНЕУ, 2004.
— 276 с.
та, як результат, підвищенню рівня конкурентоспроможності регіону. Крім того, варто підкреслити необхідність створення ефективного механізму фінансування та наступної комерціалізації досліджень і розробок, наприклад, через систему регіональних венчурних фондів.
Рівень розвитку РІС визначається двома ключовими характеристиками — типом системи управління інноваціями та масштабами інноваційної бізнес-діяльності.
За типом управління інноваціями виокремлюють: стихій ні, мережеві та дирижистські РІС; за масштабами бізнес-діяльності — локальні, інтерактивні та глобалізовані . Різні варіанти поєднання вищезазначених характеристик утворюють дев’ять типів регіональних інноваційних систем.
Типологія регіональних інноваційних систем
Система управління інноваціями
Масштаби інноваційної діяльності
Стихійні Мережеві Дирижистські
Локальні
Тасканія (північний округ Італії)
Тампере (Фінляндія)
Тохоку (Японія) Інтерактивні Каталонія (Іспанія)
Баден-Вюртемберг (Німеччина)
Квебек (Канада)
Глобалізовані
Силіконова долина (Каліфорнія,
США)
Північна Рейн
Вестфалія (Німеччина)
Сінгапур
Адаптовано автором за: European Competitiveness Report 2003.
— COMMISSION OF THE EUROPEAN COMMUNITIES. — Brussels. — Р. 136-139.
Отже, можна стверджувати, що рівень інноваційної активності окремих компаній визначається не лише їх внутрішнім потенціалом, а й значною мірою залежить від дієвості регіональної інноваційної системи, а саме: наявності розвинутого механізму трансферу технологій, ефективної інноваційної інфраструктури, інституціональної структури, а також встановлення специфічних партнерських взаємовідносин між економічними суб’єктами, що сприяє диф узії та поширенню нових знань. Тож саме розвиток регіональної інноваційної системи як потужного каталізатора локальної інноваційної діяльності є необхідною передумовою підвищення міжнародної конкурентоспроможності регіону в умовах формування економіки знань.
64 European Competitiveness Report 2003. — COMMISSION OF THE EUROPEAN COMMUNI-TIES. — Brussels. — Р. 136—137. Отже, третій напрям концепції міжнародної конкурентоспроможності національного регіону охоплює теорії, які аналізують окремі регіони як епіцентри виникнення нових знань. Крім того, автори теорій даного напряму приділяють значну увагу дослідженню впливу на динаміку інноваційного процесу додаткових ефектів, які виникають у результаті розвитку неформальних партнерських відносин між учасникам сучасних локальних виробничих у творень і забезпечують підвищення їх міжнародного конкурентного статусу в довгостроковій перспективі.
