Свого часу Дж. Ст. Мілль, досліджуючи проблему власності, назвав її фундаментальним інститутом, який має першорядну важливість серед способів розподілів продуктів землі та праці і завжди є підґрунтям економічної системи суспільства. Цю тезу ще нікому не вдалося спростувати ані в теорії, ані на практиці. Інститут власності у його ко нкретних формах є основою формування не тільки економічних відносин, а й багато в чому визначає соціальну структуру суспільства. Тому власність впливає на всю систему соціально-економічних відносин. Вона є причиною і наслідком панівних у суспільстві форм розподілу суспільного продукту і визначає характер взаємодії учасників суспільного виробничого процесу.
Проблемі власності пр иділялось дуже багато уваги в теоретичних дослідженнях науковців колишнього Радянського Союзу. Ця проблема постійно перебувала у полі зору ідеологів тодішнього режиму. Дослідження спрямовувались у напрямі загальнотеоретичних міркувань про переваги загальнонародної власності. Щодо конкретизації досліджень власності на рівні реалізації її прав окремою людиною, як складової соціуму, то на такі аспекти дослід жень було накладено жорстке табу. Тому дослідження проводилися переважно у схоластичному напрямі. Проблема реалізації загальнонародної власності розв’язуватися через державнопредставницькі структури, а тому загальнонародна власність ототожнювалася з державою.
Таке спрямування досліджень власності та їх ідеологізація зрозумілі, адже власність була на службі життєзабезпечення й амбіці й політичної та адміністративно-командної верхівки. Якщо ж зважати на те, що загальнонародну коаліцію як самостійну силу, що змогла б протистояти правлячій верхівці, структурувати і організувати практично неможливо, то ця верхівка безперешкодно виступала від імені народу, узурпувавши всю владу.
Складність, а то й неможливість організації ефективної економіки, заснованої на пануванні інституту державної власності без усебічної демократизації суспільного життя, призвела до всеохоплюючої кризи самої соціально-економічної системи та подальшого її розпаду.
Зараз складно стверджувати про безперспективність організації суспільного життя на соціалістичних засадах, хоча свого часу Дж. Ст. Мілль гово рив про переваги суспільного ведення господарства і навіть певною мірою обґрунтував це на практичних прикладах, а Й. Шумпетер теоретично обґрунтував трансформацію капіталізму у соціалізм через демократизацію суспільного життя. Поки що Україна взяла курс на реверсний режим соціально-економічного розвитку, від соціалістичних форм господарювання до приватно-капіталістичних.
Головною п ричиною необхідності реформування державної власності була низька ефективність її використання. Державна монополія на ресурси заперечувала можливість використання їх за принципом порівняльних переваг, оскільки споживач отримував їх не на основі відчуження прав іншого їх власника, або навіть споживача, а на основі простого розподілу між користувачами. Дієві методи зовнішнього при мусу раціонального використання були відсутні, а користувач не був економічно відповідальним за результати їх застосування, оскільки не був їх реальним власником.
Жорстко встановлений у директивному порядку обсяг виробництва для підприємств, із не завжди чітко організованим постачанням ресурсів, змушував керівників підприємства за можливості нагромаджувати сверхнормативні ресурси, тим самим обме жуючи доступ до них іншим виробникам. Структура виробництва погіршувалась, і ця проблема ускладнювалась разом зі зростанням обсягів виробництва. Внутрішньо вбудовані в економічну систему регулятори раціонального використання ресурсів були відсутні, а тому розширення виробництва не сприяло поліпшенню життєвого рівня населення. Швидше навпаки, і це має теоретичне пояснення. Ад же відсутність підпорядкованості виробництва засобів виробництва вимогам споживчого ринку порушувала вимоги закону вартості щодо доцільності застосування праці. Збільшення витрат суспільної праці (грошова форма витрат ресурсів) без відповідного збільшення споживчих товариств свідчить про те, що частина праці була використана нераціонально, а тому не брала участі у створенні вартості. Нераціо нально використана праця накладалася на вартість всіх раніше створених
споживчих товарів і практично робила їх дорожчими. За стабільності цін і заробітної плати це тягло за собою інфляцію у прихованій формі. Цим пояснюється дефіцит робочої сили разом із періодичним дефіцитом споживчих товарів і благ.
Отже, існували об’єктивні причини, хоча і суб’єктивного походження, реформування основ власності, з на дією, що приватна власність через перевірені часом механізми її реалізації вирішить проблему ефективності використання ресурсів.
Реформування власності здійснювалося державними інституціями за згодою і навіть певною мірою під тиском громадськості за принципом орієнтації на аналоги західних економічних систем, без глибокого теоретичного обґрунтування і практичних рекомендацій фахівців стосовно методів управління й координації використанн я ресурсів в умовах запровадження інституту приватної власності. Більше того, провідні фахівці в галузі економіки з системи Академії наук були практично відлучені від процесів трансформації соціально-економічної системи. Натомість були залучені західні консультанти із різноманітних центрів, які запроваджували в практику соціально-економічних реформувань України положення так званого Вашингто нського консенсусу, що передбачав здійснення реформувань на теоретичній базі неокласичної школи, а точніше її ліберально-монетарної течії, яка передбачає вихід держави з економічного простору через лібералізацію цін, ліквідацію планових органів, запровадження інституту приватної власності шляхом роздержавлення, завдяки чому відбувається перехід управління економічним життям у режим дії сил ринкової самоорга нізації. За державою зберігаються лише регуляторні функції грошової політики.
Саме за таким сценарієм запроваджувались реформи в Україні.
Слід зазначити, що неокласична теорія розглядає економічне життя як дію сил абстрактно економічних, переважно ринкових структур без урахування поведінки реальних економічних агентів. А тому сам термін «ринкова економіка» скриває за собою всі колізії, реальні про блеми і суперечності економічного життя. Навіть термін «соціально орієнтована ринкова економіка» несе в собі елемент абсурдності, адже ринок сам по собі індиферентний до соціальних проблем.
У практиці реформування суспільної системи України верх взяли не економічні, а політичні міркування щодо механізмів реорганізації соціально-економічних процесів. Ідеологи реформ і влад ні структури, що здійснювали їх, намагались забезпечити
безповоротність цих реформ, нехтуючи принципами прямих і зворотних зв’язків щодо відповідності результатів меті й завданням трансформацій.
Уважалось, що чим більший шлях реформувань буде пройдено, тим краще для становлення нової системи. Унаслідок цього економічні результати трансформаційних перетворень були сховані за популістськими пропагандистськими гаслами майбутніх успіхів.
Проблема становлення форм ефективного господарю вання полягала у розподілі власності без корекції цього процесу на основі принципу зворотного зв’язку у досягненні мети перетворень.
Вважалось, що досить передати господарські об’єкти до рук приватних власників, і з’явиться ефективний господар, особисто зацікавлений у найкращому використанні ресурсів, а сили ринкової конкуренції примусять власника підтримувати викор истання ресурсів на межі їх виробничих можливостей.
Ця доволі спрощена схема економічних трансформацій власності не мала успіху. Запровадження інституту приватної власності на основі роздержавлення призводило не до синхронного покращення показників економічного розвитку, як це має бути, а навпаки, до погіршення.
Теоретично й логічно правильна схема розбилась об практ ику суспільного буття із негативними наслідками. У процесі роздержавлення були порушені елементарні норми соціальної справедливості. Об’єкти державної власності опинилися в руках олігархічних структур, дії яких далекі від норм і принципів моралі. Зараз важко сказати, чим визвані результати реформувань — чи то злочинною некомпетентністю реформаторів, чи їх компетентною зна чимістю. Адже всі владні й навколовладні структури, що здійснювали реформи, зосередили у своїх руках на правах приватної власності левову частку роздержавлених об’єктів. Про негаразди приватизації і роздержавлення досить багато сказано в наукових публікаціях. Проте незалежно від наслідків приватизації серед переважної кількості науковців і пересічних громадян України не має сумніву щодо необхідності й доцільності запровадження інституту приватної власності для забезпечення успішного розвитку економіки та поліпшення добробуту населення. Тому потрібно створити умови для успішного її функціонування та ввести обмеження на шляху дії егоїстичних сил протиставлення приватних і суспільних інтересів у процесі реалізації прав приватного власника, тим більше коли об’єкти влас ності мають загальнонародне походження.
Без наведення ладу у відносинах власності відповідно до їх економічного змісту і юридичного забезпечення форм існування, неможливо говорити про досягнення мети системної трансформації.
Відносини власності пронизують всю систему господарських зв’язків і активно впливають на розвиток економічної системи. Це загальновизнано західними та вітчизняними провідними економістами, а тому економічна теорія прав власності є чи не центра льною складовою у сучасних економічних дослідженнях, особливо серед вчених інституціонального напряму. Вони переконані, що всі негаразди в економічній сфері у процесі трансформації соціально-економічної системи криються в особливостях інституціональних змін та у механізмах змін і спеціалізацій такого провідного інституту, як власність.
У процесі дослідже ння постсоціалістичних трансформаційних процесів постає істотна проблема — чому ліквідація монополії державної власності і запровадження інституту приватної власності не супроводжувалися відповідним підвищенням ефективності розподілу і використання ресурсів та забезпеченням стійкого економічного зростання й підвищенням на цій основі добробуту населення. Адже приватна власність довела свою ефективність протягом усієї історії розвитк у економічної системи капіталізму, основою якої є саме приватна власність.
У загальнотеоретичному плані відповідь може бути отримана шляхом пристосування добре відомої теореми Коуза до наших трансформаційних реалій.
Коуз, досліджуючи теоретичні аспекти прав власності стосовно умов приватнокапіталістичної системи, дійшов висновку: «Якщо права власності чітко визначені (специфіковані) і трансакційні ви трати дорівнюють нулю, то алокація ресурсів (структура виробництва) залишатиметься незмінною незалежно від змін у розподілі прав власності, якщо абстрагуватися від ефекту доходу».
Ця теорема сформульована на високому рівні абстракцій і передбачає дотримання жорстко регламентованих умов, проте вона може бути з успіхом використана в умовах трансформаційної економіки шляхом розблок ування жорстких допущень і використання їх як перемінних, які тягнуть за собою зовсім протилежні висновки. Якщо права власності чітко не специфіковані і трансакційні витрати досить значні (внаслідок невизначеності прав власності й високого рівня опортунізму економічних агентів), то алокація ресурсів (їх розподіл і ефективність використання) сут-
тєво залежатимуть від розподілу прав власності, що відбивається на рівні дохідності внаслідок механізмів використання об’єктів власності та отримання на цій основі доходу як економічної форми реалізації права власності.
В Україні від самого початку формування приватної власності у різноманітних її різновидах була відсутня чітка правова база, тобто сама власність не була чітко інститу ційована на основі формалізації норм. Роздержавлення здійснювалося, в основному, шляхом запровадження інституту сертифікаційної приватизації. Приватизаційні сертифікати були іменними і не підлягали вільній купівлі-продажу як цінний папір, а могли лише обмінюватись на права власності щодо певного об’єкта в установленій державними структурами формі. Разом із тим чіткого правово го механізму обліку й реєстрації приватизаційних сертифікатів не було. А тому з’явились ділки, які скуповували приватизаційні сертифікати, часто за символічну ціну, і через всілякі махінації реєстрували і обліковували їх на своє ім’я, втілюючи їх у конкретні об’єкти власності, що підлягали роздержавленню. Внаслідок цього специфікація власності віднос но багатьох об’єктів із самого початку була чітко не визначеною, а право власності часто було сумнівним. За цієї ситуації нові власники, через відсутність упевненості у своїх правах на довготермінову перспективу, реалізувати своє право власності виходячи з короткотермінового інтересу, а об’єкти власності виробничого призначення використовувались часто далеко від межі їх виробничих можливостей.
Система, заснована на приватній власності, тобто капіталістична система, передбачає право альтернативного використання ресурсу або будь-якого блага на розсуд і ризик самого власника. Інформація в цій системі досить розсіяна, і поведінка контрагентів має великий ступінь невизначеності, а тому люди п овинні володіти твердо гарантованими правами власності на виробничі ресурси і продукти, які можуть відчужуватись лише за згоди власника через обмін за взаємноузгодженими цінами.
Власність — це відносини, які сформовані у суспільстві з приводу реалізації економічних і юридичних прав на певний об’єкт власності. Власник використовує економічне благо на свій розсуд, і су спільство йому це забезпечує. Приватна власність — це приналежність економічного блага індивіду з правом його відчуження з дозволу власника, в тому числі через обмін. Ніхто не може на законних підставах використовувати або впливати на фізичний стан блага без згоди на то його власника. Власник є пов-
новласним господарем долі об’єкта власності. Але це стосується до власності, походження якої відповідає її природному змісту. Походження приватної власності може бути природним за рахунок заощаджень результатів трудової, законної підприємницької діяльності, або якщо власність надійшла у спадок. Реалізація права власності з такими формами походження безпосередньо не зачіпає інтересів інших осіб, коалі цій або суспільства загалом, а тому не підлягає контролю і будь-якому обмеженню. Разом з тим дії власника щодо приналежного йому блага або сила права приватної власності залежать від дій уряду, стану неформальних інститутів, у тому числі від панівної в суспільстві моралі та етичних норм. Передбачається, що власник вик ористовує благо у найдоцільнішій формі, проте ступінь доцільності залежить від багатьох обставин, в яких перебуває сам власник. Так, отримавши у власність об’єкт унаслідок приватизації без відповідних умов і вимог щодо доцільності його використання та без чітко визначених норм і механізмів відповідальності, власник може його використати на свій розс уд, не враховуючи доцільність використання об’єкта з погляду суспільного інтересу, якщо іншого не передбачено механізмами і порядком приватизації. І саме це є головною причиною зниження ефективності виробництва на приватизованих підприємствах. Новий власник, користуючись необмеженими правами приватного власника або навіть безкарного розпорядника власності колективу, розпродує устаткування, часто як метал обрухт, привласнюючи виручені кошти, або вивозить продукцію за кордон, залишаючи гроші на власних рахунках. Це суперечить будь-якій логіці економічній доцільності зміни прав власності. Специфікація прав власності на об’єкти власності загальнонародного походження повинна здійснюватись з урахуванням загальнонародного інтересу щодо збереження і примноження власності. Погіршення пока зників економічної діяльності на роздержавлених об’єктах свідчить про недоцільність реорганізації форми власності. Разом з тим це є свідченням того, що форма власності має бути чітко специфікована на предмет реалізації економічної форми прав власності з урахуванням походження власності.
Приватна власність передбачає обмеження дій власника, якщо ці дії заважають або не дозволяют ь реалізувати право власності іншої особи.
Разом із тим невиправдані обмеження прав власності, так само як вибірковий дозвіл на їх реалізацію, деформують відносини власності і обмежують ефективність використання об’єкта влас-
ності. Так, посадова особа, користуючись своїм виключним правом вседозволеності й безкарності, привласнює об’єкт суспільної власності на свою користь, відстороняючи від цього будь-кого з тих, хто має таке саме юридичне право на цей об’єкт. Вона перерозподіляє суспільний продукт не за принципом порівняльних переваг, а за принципом сильного, тому цей пр одукт не може бути використаний на межі виробничих можливостей. У цьому разі ефективність реалізації економічних властивостей блага буде навіть нижчою, ніж до зміни власника. Саме цим можна пояснити зниження ефективності використання ресурсів у процесі зміни форми власності, адже масовий перерозподіл суспільного багатства шахрайськими методами знижує ефективність йог о використання, а тому у програші всі ті, хто брали участь у створенні і примноженні цього багатства.
В системі, де панує приватна власність, власник може укладати угоди відносно відчуження — привласнення об’єктів власності на будь-яких умовах, аби ці умови сприймались за взаємною згодою контрагентів. Там, де уго да забороняється, права приватної власності заперечуються.
Чітко визначені, специфіковані права власності мають більшу вагу, ніж менш специфіковані. Чітка специфікація прав власності дає гарантію недоторканності до об’єкта власності без згоди на то власника і сприяє підвищенню ефективності використання цього об’єкта.
Відсутність гарантії збереження прав власності на приватизовані об’єкти без відпові дних умов і зобов’язань щодо їх подальшої долі спонукає власників цих об’єктів продавати їх часто за заниженою ціною і спрямовувати виручені кошти на задоволення власних потреб сьогодення.
Панівною формою власності в капіталістичній економіці є приватна, яка існує у різних формах, проте ці форми є похідними від п риватної, як-то колективна, корпоративна, акціонерна тощо. Крім того існує державна власність, власність громадських організацій та різноманітних асоціацій. Усі вони існують як самостійні форми, але не ізольовані одна від одної, бо всі разом формують основу економічної системи.
Зважаючи на те, що власність є основним фундаментальним інститутом будь-якої еконо мічної системи, трансформаційна економіка й відповідна їй економічна система мають теж свої специфічні особливості, а, відповідно, ці особливості притаманні й відносинам власності, на яких ґрунтується ця система. В період трансформаційних змін невизначеність, нелінійність і ймовір-
ність перебігу економічних процесів зростають, що не може не зачіпати відносин власності. Це виявляється в тому, що права власності не чітко специфіковані. Існує невідповідність між юридичною формою та економічним змістом. Запровадження нових форм власності потребує не тільки юридичного закріплення об’єктів власності за суб’єктами з відповідними правами і обов’яз ками, а й перебудови всієї системи відносин між учасниками суспільного виробництва. Потрібен час, щоб кожен усвідомив свої права і обов’язки та механізми їх реалізації. Адже трансформаційній економіці притаманна значна інерційність у господарській, інституціональній і правовій сферах.
Усі риси поведінки минулого не можуть зникнути раптово, вони істотно впливають на зміст відносин вла сності у всіх формах її існування, і це треба враховувати під час аналізу тої чи іншої форми власності. Крім того, як і на всі економічні явища, на власність, механізми її формування й економічні форми реалізації впливають багато позаекономічних чинників.
Проблема власності виникає внаслідок обмеження благ і наявності су б’єктів, які претендують на ці блага. У реальному житті блага концентруються в руках суб’єктів не тільки і не стільки з метою задоволення власних потреб, адже потреби зростають незмінно в межах суспільства, проте для кожної особистості потреби у благах обмежені розумними, соціально визнаними і панівни ми нормами, включаючи чинник престижності, а й з’являється потреба в економічній владі, ступінь панування якої визначається масою благ у формі грошового багатства, яке концентрується в руках тої чи іншої особи. Потреба у грошовому багатстві не має меж, так само як немає меж у досягненні рівня престижності та відчуття економічної влади. Це нео бхідно враховувати в інституціональному підході до аналізу проблем власності. З огляду на це власність може бути сформульована як набір суспільно прийнятих норм і правил, що регулюють володіння благами. Як економічне явище власність відзеркалює зв’язки між наявністю благ і суб’єктами з приводу володіння і розпорядження ци ми благами, або еквівалентною формою існування цих благ, тобто грошовим багатством. Історично приватна власність розпочала свій розвиток з індивідуальної, або сімейної, де власник і працівник одна й та сама особа. Ця форма зберігається і зараз навіть у високорозвинутих країнах і є вихідною для інших форм приватної власності.
На теренах сучасної Ук раїни приватна власність була започаткована як індивідуальна трудова діяльність, яка згодом існувала
поруч з кооперативною, які рухались в напрямі формування капіталістичної, тобто до господарської діяльності із залученням найманої праці.
На сучасному етапі розвитку приватнокапіталістичної системи господарювання, а саме така система сформувалася і є визначальною в Україні, основною формою організації виробництва є корпорація, або фірма в її корпоративній формі, яка являє собо ю діяльність об’єднаних спеціалізацією приватних власників і на якій створюється переважна більшість економічних благ.
Корпорація або фірма трансформує у благо специфічні ресурси, є власністю різних суб’єктів, поєднаних довгостроковими інвестиційними контрактами. В межах фірми специфічні ресурси перебувають у спільній власності, але специфікованій через контрактні обмеження, що запобі гає опортуністичним діям об’єднаних виробничою програмою приватних власників. Отже фірма, корпорація, хоча й функціонує на основі спільної власності, не перестає бути похідною від приватної, або можна сказати, вона є формою існування і функціонування приватної власності, оскільки спирається на розділення і спеціалізацію окремих компонентів приватних прав власності і насправді є наборо м ресурсів, що є власністю різних людей.
Для ефективного функціонування фірми в умовах постсоціалістичних трансформацій необхідно запровадити вдосконалене конкретне право щодо сумісного використання об’єктів власності, сформованих на основі інвестування у специфічні ресурси, та дієвий механізм впливу на формування вартості продукції фірми та реалізацію прав власності на дох од.
На особливу увагу заслуговує спеціалізація прав власності у корпораціях, ресурси яких перебувають у власності акціонерів.
Акціонована корпорація має можливість залучати кошти для інвестицій у специфічні для фірми ресурси шляхом випуску і реалізації акцій, які засвідчують право власності і є вільно відчужуваною приватною власністю. Кожний з власників акцій не несе відпо відальності за дії інших власників акцій щодо їх відчуження як об’єкта приватної власності. Разом з тим кожний відповідає перед іншими власниками лише в розмірі своєї частки загальної власності. Домінуюча роль у реалізації права власності, у тому числі і в організації корпоративного управління об’єктами акціонерної власності, належить утримувачам, або власникам, контрольного пакета акцій, які визначають тактику і стратегію господарської діяльності корпорації.
Запровадження інституту акціонерної форми власності передбачає не тільки створення відповідної правової бази, а й адекватних механізмів корпоративного управління і контролю. Пріоритетним завданням для акціонерних корпорацій має бути підвищення їх інвестиційної привабливості на основі покращання господарської діяльності та зростання курсової вартості акцій. Слід зазначити, що у процесі постсоціалістичних перетворень акціонерна форма влас ності, хоча й стала провідною в Україні, свої позитивні якості реалізувати поки що не змогла. Не створена ефективна модель корпоративного управління, яка поєднувала би норми законодавства, практику господарювання та особливості корпоративної культури акціонерів.
В Україні склався тип корпоративної економіки з концентрованою структурою власності, який був сформований у результаті перерозподі лу акцій на користь адміністративного корпусу.
Домінуючі власники, керуючи компаніями, суворо стежать за діями найманих менеджерів. Вони максимізують свою власну вигоду, часом нехтуючи інтересами акціонерної більшості дрібних власників. Тому в українському корпоративному секторі основним є не суперечність між власниками і менеджерами як форма відокремлення власності від управління, а су перечність між домінуючими власниками і підпорядкованими їх інтересам менеджерів і дрібними утримувачами акцій, інтереси яких, унаслідок відсутності законодавчого захисту, ігноруються. Тому можна говорити, що акціонерна корпорація себе поки що не реалізувала.
Концентрація влади в руках окремих, як правило, всесильних керівників та підпорядкованих їм менеджерів за умов відсутності відповідних інстит уціональних обмежень спрямовує інтерес домінуючись власників з максимізації курсу акцій та дивідендів на самозабезпечення шляхом різноманітних маніпулювань.
Розв’язання проблеми вбачається у формуванні ефективних правових норм, дієвої законодавчої бази щодо механізмів корпоративного управління власністю.
В Україні зберігається державна власність, проте її частка як у загальної кількості підприємств, так і в про мисловому виробництві постійно зменшується, і на початку 2004 р. кількість промислових підприємств від загальної кількості підприємств становила 2,1 %, на яких вироблялось 14,5 % промислової продукції (Статистичний щорічник України за 2003 р., ст. 318, 319). В розпорядженні державної власності залишились тільки підприємства, які мають стратегічне значення для економічної безпеки країни.
