Posibniki.com.uaІсторіяІсторія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ — початок ХХІ ст.9.5. Радянське вторгнення в Афганістан і зрив політики розрядки. Загострення «холодної війни» між протилежними системами


< Попередня  Змiст  Наступна >

9.5. Радянське вторгнення в Афганістан і зрив політики розрядки. Загострення «холодної війни» між протилежними системами


У квітні 1978 р. в Афганістані перемогла національно-демократична революція і країну було проголошено Демократичною Республікою Афганістан (ДРА). СРСР першим визнав ДРА, підписавши у грудні 1978 р. Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво. Очолив нову державу Н. Таракі, його наступниками стали Б. Кармаль і Х. Амін. У ході проведення соціально-економічних реформ було доп ущено низку серйозних помилок, що призвело до загострення внутрішнього становища ДРА. Усередині правлячої Народнодемократичної партії Афганістану (НДПА) розгорілася міжфракційна боротьба і насаджувався культ особи Таракі.

Політика керівництва НДПА викликала збройний опір загонів самооборони і розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями (Ісламська партія Афганістану — керівник Г. Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б. Рабба ні та ін.). На території сусідніх Ірану й Пакистану з’явилися афганські біженці, які стали джерелом поповнення збройної опозиції.

На початку 1979 р. становище в країні погіршилося. Починаючи з березня

—квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталося до СРСР по збройну допомогу. У березні 1979 р. Х. Амін здійснив заколот, усунувши від влади Таракі. 8 листопада 1979 р. Таракі був засуджений прихильниками Аміна. Після зако лоту Амін запроваджує в країні диктаторський режим. Але репресивні методи результату не дали: більшу половину країни було охоплено партизанським рухом; Амін втрачав контроль над ситуацією.

За таких обставин радянське керівництво опинилося у складному становищі: подальша підтримка режиму Аміна могла призвести до падіння авторитету СРСР на міжнародній арені і до виходу Афганістану із ра дянської зони впливу. Водночас загострилися відносини між СРСР і США, вибухнув конфлікт навколо Ірану. Радянське керівництво, незважаючи на заперечення Генерального Штабу СРСР і дипломатів, приймає рішення про введення в Афганістан обмеженого контингенту радянських військ (близько 100 тис. осіб) і про усунення Аміна від влади.

25 грудня 1979 р. розпочалося вве дення радянських військ до ДРА. 27 грудня спецпідрозділ «Альфа» захопив президентський палац, під час штурму якого загинув Амін. Нове афганське керівництво очолив Б. Кармаль.

Введення радянських військ до Афганістану призвело до різкого погіршення міжнародних позицій СРСР. Особливо різко засуджувало збройну акцію Радянської держави керівництво США. У промові у конгресі президент Картер назвав ак цію Кремля найбільшою загрозою мирові у всьому світі з часів Другої світової війни. Оскільки США вважали, що загарбання нейтрального Афганістану може стати трампліном для радянського стрибка у багату нафтою Перську затоку, Картер застеріг, що таке просування наштовхнеться на американський ядерний опір.

14 січня 1980 р. за участю делегацій від ста сорока країн світу відбулося засідання Генеральної Асамблеї ОО

Н. 104-ма голосами «проти», 18 — «за» (18 — «утрималось») Генеральна Асамблея ООН засудила радянське збройне втручання в Афганістан.

Прорахунок радянського керівництва був очевидним. Введення радянських військ не принесло миру афганській землі. Партизанська війна набрала форми джихаду — священної війни за віру. Починаючи з березня 1980 р., радянські війська поступово втягнулися в боротьбу з опозицією. За роки пер ебування в Афганістані вони провели понад 400 операцій, але здолати партизанський рух не вдалося.

У 80-ті роки проходив процес консолідації збройної опозиції. У червні 1981 р. був заснований Ісламський союз моджахеддінів Афганістану, який остаточно оформився 1985 р. Двома головними постачальниками зброї захисникам країни (т. зв. моджахедам) стали США і Китай. А Пакистан ст ав транзитним центром, країною, де знаходили притулок 3 млн афганських біженців, і місцем нескінченних переговорів між керівниками груп опору, проте досягти відносної єдності їм так і не вдалося.

Радянське збройне вторгнення в Афганістан стало тим водорозділом у міжнародних відносинах, який остаточно зірвав політику розрядки, водночас сприявши загостренню стану «холодної ві йни» між протилежними системами.

Сполучені Штати Америки відклали ратифікацію Договору ОСО-2, наклали ембарго на продаж зерна і технологій у СРСР і закликали всі країни світу бойкотувати Олімпійські ігри 1980 р. у Москві.

Сесія країн-членів НАТО, що відбулася у січні 1980 р., продемонструвала єдність західноєвропейських країн у протидії радянській експансії. Особ ливо жорсткою до Москви була позиції Великої Британії, яка перервала політичні, парламентські, науково-технічні та культурні зв’язки з СРСР, призупинила надання йому кредитів за попередньою угодою.

25 липня 1980 р. президент США Картер підписав директиву № 59 про підготовку «тривалої, але обмеженої ядерної війни» проти СРСР. На президентських виборах у листопаді 1980 р. перемогу дістав кандид ат від Республіканської партії Р. Рейган. У перший період свого правління (1981—1985 рр.) сороковий президент США довів американсько-радянську конфронтацію до найбільшого напруження. Відносини між двома країнами супроводжувалися справжньою пропагандисткою війною. Виступаючи з промовою у британському парламенті у червні 1982 р., Р. Рейган проголосив початок «хрестового походу проти комунізму». Американський президент відверто заявив, що завдання Зах оду полягає в тому, щоб залишити марксизм-ленінізм на згарищі історії.

Нова американська адміністрація схвалила «стратегію суперництва», згідно з якою планувалося розвивати перспективні озброєння, максимально використовуючи науковотехнічні досягнення, де США мають пріоритети. Ця стратегія мала не тільки забезпечити воєнну перевагу, а й економічне виснаження СРСР. У рамках даної стратегії було розробле но політику «прямого протиборства», яка передбачала рішучіше використання воєнної могутності для досягнення політичної мети. Важливою її особливістю стало положення про підготовку США до розв’язання воєн різних масштабів та інтенсивності.

23 березня 1983 р. президент США Р. Рейган зробив заяву про розробку в Сполучених Штатах програми СОІ (стратегічної оборонної ініціативи), відомішої під назвою «зоряних війн».

Програма СОІ передбачала створення глобальної протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь. Це означало, що гонка озброєнь переноситься і на космічний простір, а всі попередні домовленості про обмеження стратегічних озброєнь фактично б втратили силу.

Проект «зоряних війн» здобув підтримку в Конгресі США та військових колах. На перші п’ять років передба чалося витратити на програму СОІ 20 млрд дол. Варто зауважити, що до участі в цій програмі запрошувався і СРСР. Проте реакція радянського керівництва на програму СОІ була різко негативною, оскільки вона потребувала великих ресурсів, матеріальних витрат, яких би радянська економіка не витримала.

Про характер і стан радянсько-американських відносин красномовно свідчить той фа кт, що до весни 1983 р. припинили діяльність 8 з 11 радянсько-американських груп, які займалися питаннями обмеження озброєнь і роззброєння, а також 11-ть двосторонніх комісій, створених у період розрядки і призначених для співробітництва в галузі науки, техніки, охорони здоров’я, космосу тощо.

Ще більше загострила ситуацію трагічна історія з південнокорейським пасажирським літаком, збитим над Сахаліно м у ніч з 31 серпня на 1 вересня 1983 р. радянським винищувачем, у результаті чого загинуло 296 пасажирів. Напруження у відносинах США та СРСР сягнуло апогею. Американці спалювали радянські прапори перед штаб-квартирою ООН, вимагаючи найсуворіших санкцій проти Радянського Союзу. Газети писали про «скривавлені руки Москви» і звинувачували Р. Рейгана у недос татній рішучості перед злочинцями. «Реабілітація» президента США Р. Рейгана в очах американської громадськості відбулося у жовтні 1983 р., коли за його наказом морська піхота США окупувала в Карибському морі острів Гренада (маленьку острівну країну з населенням в 110 тис. осіб), уряд якої дотримувався радянсько-кубинської орієнтації. Це викликало нову хвилю взаємних звинувачень і посиле ння військового протистояння двох держав у різних частинах світу.

Восени 1983 р. США розпочали, а СРСР продовжили модернізацію тактичної і стратегічної ядерної зброї та засобів її доставки на європейському континенті. 14 листопада 1983 р. американські крилаті ракети «Томагавк» з ядерними боєголовками були доставлені в Англію. Через кілька днів перші балістичні ракети «Першінг-2» було розміщено на територі ї ФРН.

Отже, на початку 1980-х років гельсінкський процес опинився в умовах жорстоких конфронтаційних підходів «другої холодної війни». Як і в попередні роки, основною ареною протистояння двох воєнно-політичних блоків знову стає Європа. ОВД і НАТО активно розміщують ядерну зброю першого удару, збільшуються арсенали неядерних озброєнь.

За збереження від носного паритету СРСР і його союзники мали перевагу в бронетанковій техніці (утричі), артилерії (у шість разів), засобах протиповітряної оборони (у п’ять разів). У свою чергу, блок НАТО мав перевагу в протитанкових засобах, бойових вертольотах, флоті. Перевазі СРСР в наступальних озброєннях НАТО вирішує протиставити нову оборонну стратегію. В листопаді 1984 р. Комітет про планування НАТО схвалив так званий «план Роджерса» (на той час Роджерс був головнокомандувачем НАТО). В основу плану лягла ідея глибокого удару по другому ешелону військ противника із застосуванням високоча- стотних систем неядерних озброєнь.

Але, незважаючи на все, загальноєвропейський процес тривав. З 11 листопада 1980 р. по 9 вересня 1983 р. у столиці Іспанії Мадрид і проходив наступний раунд загальноєвропейської наради з проблеми безпеки і співробітництва. Попри надзвичайно складне міжнародне становище, мадридська зустріч завершилася загалом з позитивними результатами. Державам-учасницям вдалося досягти домовленостей, які створювали нові можливості для розширення їх співробітництва у найрізноманітніших сферах, для активізації їх зусиль в інтересах зміцнення європейського та загального миру.

На мадридській нараді було прийнято підсумковий документ, який повністю ґрунтується на принципах та положеннях Гельсінкського Заключного Акта. В цьому документі підтверджується необхідність суворого і невідступного дотримання всіх десяти принципів, якими країни-учасниці Наради зобов’язувались керуватися у своїх взаємозв’язках.

Було розроблено широку програму т. зв. «подальших кроків», яка була покликана матеріалізувати досягнуті в Мадр иді домовленості із усіх Хельсінкських «кошиків». Нарада звернулася до всіх держав-учасниць із закликом розглянути питання про приєднання до міжнародних пактів про права людини, якщо вони цього ще не зробили. Про зацікавленість більшості країн-учасниць у розвитку справи Гельсінкі найяскравіше свідчить рішення про проведення після Мадрида серії важливих загальноєвропейських нарад і переговорів. Насамперед йшлося про такий істотний для Європи крок, як рішення скликати в січні 1984 р. у Стокгольмі конференцію із зміцнення довіри, безпеки й роззброєнню в Європі.

Стокгольмська конференція проходила з 17 січ ня 1984 р. по 19 вересня 1986 р. Вона розпочала свою роботу за несприятливих умов, коли ситуація у світі й Європі значно погіршилася: США проголосили «хрестовий похід» проти СРСР; на території ФРН, Англії та ряду інших західноєвропейських держав

—членів НАТО почалось розміщення американських ядерних ракет нового покоління; в Женеві було зірвано переговори про обмеження ядерної зброї в Єв ропі.

Підсумковий документ Стокгольмської конференції складається з кількох розділів. Він включає домовленість про незастосування сили чи загрози силою, набір конкретних заходів зміцнення довіри й безпеки у військовій сфері (попереднє повідомлення про певні види військової діяльності, нагляд, обмін щорічними планами), положення про додержання узгоджених заходів та перевірку, а також заклю чну частину. Домовленість про незастосування сили чи загрози силою викладена у вигляді декларації, яка має характер політичних обов’язків і містить конкретні зобов’язання держав-учасниць утримуватись від загрози силою або її застосування у всіх видах, у тому числі й збройних сил. Жодні міркування не можуть використовуватися для того, щоб обґр унтувати звернення до загрози силою, або до її застосування.

Отже, в результаті Стокгольмської конференції було зроблено ще один істотний крок до того, щоб зобов’язання утримуватись від всякої загрози силою або її застосування стало чинним законом міжнародного життя.

Наприкінці 70-х-початку 80-х років загострюється протистояння між США і СРСР, країнами НА

ТО і ОВД за їх вплив на розвиток подій у країнах «третього світу». Лінія протиборства двох наддержав проходила через Афганістан, Центральну Америку і Південь Африки. Прихід до влади у 1979 р. в Нікарагуа сандіністів, режим яких підтримали Куба і СРСР, успіхи партизанської боротьби в Сальвадорі і Гватемалі викликали адекватні дії США. Вони ор ганізували і озброїли антисандіністський рух в Нікарагуа, переозброїли армії Сальвадору та Гватемали. Як уже відмічалося вище, в жовтні 1983 р. США провели агресію проти Гренади під приводом недопущення побудови на острові бази стратегічних бомбардувальників СРСР.

В 1975 р. до влади в південноафриканських країнах — Анголі та Мозамбіку прийшли режими, які орієнтувалися на СРСР та інші со ціалістичні країни. За військової підтримки Куби та СРСР вони розгорнули громадянську війну проти опозиційних їм сил і намагалися утвердитися при владі. У внутрішні події цих країн постійно втручалася ПАР, яку таємно підтримувала США та інші країни Заходу. Спецпідрозділи ПАР здійснювали періодичні збройні інтервенції проти Анголи і Мозамбіку, підтримуючи антиурядові угр упування в цих країнах.

Перманентним фактором міжнародної напруженості залишався арабо-ізраїльський конфлікт, який на початку 80-х років знову загострився. Цього разу ареною протиборства став Ліван, в якому до того ж йшла громадянська війна між християнами та мусульманами. Ізраїльське керівництво намагалося шляхом короткочасної військової операції при допомозі ліванських християн знищити бази палест инців на півдні Лівану, з яких вони здійснювали постійні напади на Ізраїль. Проте швидкої операції не вдалося: ізраїльські війська пов’язли в боях з сірійцями в долині Бекаа, у вуличних боях в Бейруті і сутичках з партизанами на півдні країни. Навіть виведення палестинських загонів з території Лівану не принесло спокою Ізраїлю: на їх місце ста ли загони проіранської організації «Хезболлах» і ліванські партизани.

Після того, як стало очевидним, що ізраїльська агресія в Лівані влітку 1982 р. не принесе бажаних політичних результатів, американська адміністрація у вересні того ж року висунула «план Рейгана» по близькосхідному врегулюванню. Мета плану полягала в тому, щоб роз’єднати арабські країни, на в’язати їм рішення, вигідні лише Ізраїлю і США, і не допустити створення незалежної палестинської держави.

В грудні 1983 р. США уклали з Ізраїлем двосторонню угоду про воєнно-стратегічне співробітництво в регіоні. В тому ж році Вашингтон створює т. зв. багатонаціональні сили (БНС) для Лівану, до участі в яких були за лучені партнери по НАТО — Франція, Італія, Англія.

Але вже в лютому-березні 1984 р. БНС вимушені були покинути Ліван. Відчутною поразкою проізраїльських сил стало і анулювання в березні 1984 р. лівано-ізраїльської Активну роль у розв’язанні цього конфлікту відіграла політика арабських країн, які виступали за виведення всіх ізраїльських військ з окупованих територій і здійснення права палестинського народу на самовизначення. Ця позиція знайшла своє відображення в рішеннях конференції голів арабських країн у Фесі (1982 р.) і IV Нараді організації Ісламська конференція (Касабланка, 1984 р.).

У 1980 р. розпочалася війна між Ір аном і Іраком. Не дивлячись на причини, які викликали її, вона стала складовою частиною глобального протистояння СРСР і США.

Війну розв’язав диктаторський режим Саддама Хусейна 22 вересня 1980 р. раптовою агресією проти Ірану. На початковому етапі війни перевага була за Іраком. Проте, влітку 1982 р. у результаті контрнаступу війська Ірану по вернули всю втрачену територію. Надалі війна набрала позиційного характеру. З 1983 р. СРСР почав переозброювати Ірак. США через посередників постачали зброю Ірану, що стало причиною досить гучного політичного скандалу, так званого Ірангейту. Воюючі сторони, починаючи з 1985 р., прагнули завдати один одному якнайбільших економічних збитків. Ірак розпочав бомбардування нафтових терміналів і міст Ірану. У свою чер гу, Іран систематично обстрілює прикордонні міста, мінує води Перської затоки. Такі дії призвели до нарощування воєнної присутності великих держав у цьому регіоні і до небувалої напруженості міжнародних відносин.

Міжнародні відносини другої половини 70-х років характеризувалися поступовим відходом від політики розрядки, наростанням суперечностей світового розвитку. Логіку «холодної війни» так і не вдалося здолати. Стосунки мі ж лідерами протилежних блоків — СРСР та США стають все більш напруженими, ведуть до згортання більшості двосторонніх програм з проблем економічного, політичного розвитку, обмеження гонки озброєнь.

Наприкінці 70-х років СРСР і США розпочали новий виток гонки озброєнь. Першим порушив військово-стратегічний паритет Радянський Союз, розмістивши в країнах Східної Євро пи нові ракети з ядерними боєголовками СС-20. У відповідь країни НАТО приймають рішення розмістити в західноєвропейських країнах крилаті ракети і ракети класу «Першинг2». Особливо небезпечною стала програма СОІ (стратегічної оборонної ініціативи), яка переносила гонку озброєнь на космічний простір.

Остаточно політика розрядки була зірвана актом радянського збройного вторгнення в ДРА. Більшість країн світу рі зко засудили СРСР як агресивну державу. Президент США Р. Рейган проголошує початок «хрестового походу проти комунізму». Інцидент з південнокорейським пасажирським літаком, збитим радянським винищувачем в 1983 р. над Сахаліном довів стан «холодної війни» до найвищої напруженості, який був кваліфікований політологами як «психологічна війна».

Ареною гострої конфронтації між США і СРСР, країнами НАТ

О і ОВД стають країни «третього світу». Лінія протиборства двох наддержав проходила через Афганістан, Центральну Америку і Південь Африки.

До позитивних моментів цього історичного періоду слід віднести підписання договору ОСО-2 (1979 р.), Мадридську (1980

—1983 рр.) і Стокгольмську (1984

—1986 рр.) конференції загальноєвропейської наради з проблем безпеки і співробітництва, які виро били і прийняли підсумкові документи в контексті Заключного Акту НБСЄ.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
10.2. Вплив нового зовнішньополітичного мислення, американо-радянського співробітництва на світові процеси
10.3. Антитоталітарні демократичні революції у країнах Східної Європи. Розпад Югославії. Об’єднання Німеччини
10.4. Серпневі події 1991 р. у Москві і розпад СРСР. Утворення СНД, закінчення «холодної війни» та її наслідки
ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН В УМОВАХ ПОСТБІПОЛЯНОРНОСТІ
11.2. Проблема міжнародної безпеки за умов глобальних викликів постбіполярних часів
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki