Статус державного службовця — особливий вид спеціально визначених і гарантованих державою норм, що характеризують місце державного службовця в суспільстві. Він складається з правового, організаційного та матеріального аспектів.
Правовий аспект статусу державного службовця або правовий статус державного службовця зумовлений змістом державно-службових правовідносин. Він визначається Конституцією України, Законом України «Про державн у службу», іншими нормативно-правовими актами та характеризується сукупністю прав, обов’язків, повноважень та обмежень. При цьому слід розрізняти загальні права, обов’язки, повноваження та обмеження, встановлені для всіх державних службовців, і посадові права, обов’язки, повноваження та обмеження, визначені для конкретних посад.
Правовий аспект статусу дер жавного службовця проявляється через права, функціональні обов’язки і повноваження, що залежать від посади, яку він обіймає, та коло обмежень.
Організаційний аспект статусу державного службовця визначається місцем органу державної влади в структурі державного апарату, посадою, яку він обіймає в цьому органі. Порядок заміщення посади державного службовця, що є не від’ємною складовою цього аспекту статусу, залежить від категорії посади. Організаційний аспект безпосередньо визначає значну кількість чинників правового аспекту статусу. Також він впливає на матеріальне забезпечення службовця, тобто на матеріальний аспект статусу.
У суспільному визнанні статусу державного службовця чільне місце посідає громадська думка, що неформально визначає ставлення суспільства до державних службовців.
Виходячи з цього, статус державного службовця — це комплексний показник положення державного службовця в соціальній системі, один з найважливіших параметрів його соціального стану. Основними складовими статусу державного службовця є його позиція в стру ктурі державного апарату та уявлення суспільства про місце, роль і значення даної позиції. Відповідно до цього статус у громадській думці визначається такими категоріями, як престиж, пошана, повага.
Таким чином, статус державного службовця передбачає: ? безпосередню належність за родом професійної діяльності до підготовки, прийняття та/або запровадження рішень у сфері держа вного управління, причому ці дії, як правило, мають економічні та соціальні наслідки для всього суспільства або його певної частини; ? наявність у державного службовця повноважень виступати від імені органу державної влади (тим самим від імені держави), обстоюючи державний інтерес; ? законодавче та нормативно-правове визначення компетентності, повноважень, прав, обо в’язків, обмежень і відповідальності згідно із займаною посадою; ? належність до особливої професійно-статусної групи, яка складається з професійно підготовлених до державної служби представників різних професій.
Державні службовці, виконуючи свої обов’язки, повинні мати чітке уявлення про свою діяльність: її соціальну значущість; її організованість; її матеріально-технічну та ін формаційну забезпеченість; певну форму дій в апараті; компетентність керівництва державною діяльністю. Сукупність цих уявлень виступає як усвідомлена база соціально необхідного способу діяльності.
Важливою складовою діяльності державних управлінців є соціальна відповідальність.
Серцевиною її проблем є особисті цінності управлінців. Етична поведінка державних службовців значно впливає на довір у звичайних людей до дій уряду та до їх соціальної відповідальності. Державний службовець у спілкуванні з громадянами повинен постійно відчувати себе представником влади, мати свій імідж, який ґрунтується на таких якостях, як професіоналізм, державна позиція, інтереси. Особисті якості (темперамент, відповідаль
ність, дисциплінованість), біографія, коло спілкування, ораторське мистецтво, зовнішній вигляд, міміка, стиль мислення — все це становить поняття іміджу.
Предметом та продуктом праці в управлінні є інформація. Для аналітичної діяльності — це різнопланова інформація про стан справ у певній сфері.
Важливою умовою ефективної діяльності є вміння кваліфіковано збирати та обробляти інформацію. Державні службо вці постійно використовують різні методи збирання інформації. Головні серед них:
• аналіз статистики та вивчення офіційних документів, особисті спостереження;
• соціологічні опитування;
• соціальні експерименти.
Застосування раціональних методів статистичної обробки інформації, особливо за допомогою сучасних комп’ютерних технологій, вміння максимально їх використовувати для збирання, накопичення, класифікації та обро блення інформації — це важливий елемент професійної компетентності сучасного державного службовця. Суттєвим інструментальним засобом ефективної аналітичної діяльності державних службовців є висока культура діловодства: вміння правильно оформляти, класифікувати та зберігати різні види і типи інформаційних та аналітичних документів, уміння користуватися літературою, документальними архівами, аудіовізуальними документами. Ос обливим завданням багатьох службовців державного апарату на всіх рівнях (від районного до центрального) є контроль, аналіз та регулювання діяльності певних підприємств та установ (промислових та комунальних підприємств, навчальних, медичних закладів, лікарень тощо). Для ефективної реалізації контрольно-аналітичних функцій за певними сегментами економічного, соціального та культурного життя необхі дно: ? знати відповідне законодавство та інші нормативні документи, які регламентують діяльність певних підприємств, установ; ? знати технологічну та організаційно-управлінську специфіку їх діяльності; ? володіти основними методами контролю (статистичний аналіз, фінансово-економічний аналіз, техніко-технологічна експертиза, соціологічний аналіз).
Державний апарат не тільки аналізує проблеми та ситуації і гот ує проекти управлінських рішень. Після того як ці рішення
ухвалені вищим політичним керівництвом, службовці державного апарату повинні організувати їх реалізацію. Тому організаційно-управлінські функції є невід’ємною і надзвичайно важливою складовою діяльності державного апарату. Вирізняють дві групи організаційно-управлінських функцій:
• зовнішні (організація виконання державних рішень окремими громадянами, групами громадян, підприємствами, установами тощо);
• внутрішні (організація діяльності працівникі в державного апарату та окремих його структурних підрозділів).
Характерною рисою зовнішньої організаційно-управлінської діяльності державного апарату є опора переважно на законодавчо-нормативне регулювання, стимулювання та ціннісноорієнтаційне регулювання. Можливості прямого командноадміністративного впливу на ділову поведінку окремих суб’єктів обмежені. Зовнішні організаційно-управлінські функції реалізуються за допомогою цілого комплексу як пря мих, безпосередніх (правове та нормативне регулювання, контроль за дотриманням законів і нормативів та відповідні санкції, виконання прийнятих рішень, кадрова політика тощо), так і непрямих засобів (пропаганда, навчання, стимулювання, виховання, формування певних ціннісних орієнтацій, відповідного соціально-психологічного клімату, певної суспільної думки, традицій тощо).
Державні службовці повинні володіти знаннями та практ ичними навичками організації виконання рішень, координації діяльності різних юридичних та фізичних осіб, які відповідають за реалізацію окремих елементів державних рішень тощо. Особливе значення має оволодіння технікою ефективного контролю за виконанням прийнятих рішень.
Процес оволодіння управлінським мистецтвом значно складніший за оволодіння іншими функціями. Надзвичайно важливою є здібніст ь державних службовців самостійно аналізувати конкретні ситуації та знаходити певну міру між різними альтернативами. Тільки гнучке і критичне, діалектне мислення може бути надійним захистом проти бюрократизму. Адже бюрократичні риси в діловій поведінці, такі, наприклад, як формалізм, безвідповідальність, тяганина тощо, — це не що інше, як втрата почуття системності, комплексності та перспективної цільової орієнтації під час реалізації своїх функцій.
Службовець, який орієнтується на ситуацію в процесі розроблення та реалізації управлінських рішень, — це не тільки професійно грамотний виконавець положень законів, нормативів, ін
струкцій, а й одночасно дослідник, експериментатор, який постійно самостійно веде пошук оптимальних підходів при вирішенні тих чи інших проблем.
Для того щоб успішно вирішувати завдання, пов’язані із задоволенням багатопланових потреб та інтересів громадян, потрібно: по-перше, знати законодавче поле, права та обов’язки громадян і різних дер жавних та приватних інституцій, причетних до потреб різних категорій громадян, уміти аналізувати та прогнозувати їх динаміку; по-друге, знати психологію особи та міжособові взаємодії, соціальну психологію міжособистісних стосунків, відносин та конфліктів; по-третє, володіти технікою психодіагностики особи та соціально-педагогічними методами впливу на її поведінку.
Реалізація перелічених вище фу нкцій (аналітичних, соціально-консультативних, організаційно-управлінських) спирається на інтенсивну комунікацію державних службовців: як по горизонталі (комунікації з колегами, працівниками інших підрозділів, різних підприємств, установ), так і по вертикалі (спілкування з керівниками і підлеглими); як усередині установи (внутрішня комунікація), так і за її межами (зовнішня комунікація); як у пи сьмовій формі, так і в усній; як контактну (безпосередня міжособова комунікація), так і опосередковану (ділове листування, повідомлення по факсу, електронна пошта, комп’ютерні системи тощо).
Комунікація є головним засобом і одним з основних методів вирішення всіх багатопланових завдань державних службовців.
Тому оволодіння специфічною технікою та культурою кому нікаційної взаємодії — одна з головних проблем професіоналізації державних службовців.
У діяльності державних службовців вагому роль відіграють різні форми колективного пошуку оптимальних рішень з тих чи інших проблем, тому важливо оволодіти мистецтвом організації колективної творчої діяльності (методи «мозкового штурму», публічного захисту проектів, колективного творчого пошуку в японських «гуртках якості» тощо).
Професійне форму вання державного службовця, яке включає не тільки базову професійну підготовку в спеціальному вищому навчальному закладі, а й професійне зростання безпосередньо у процесі службової діяльності, відбувається протягом тривалого часу.
