Сьогодні у світі функціонують дві основні моделі правового регулювання політичного лобіювання:
— англосаксонська модель (США, Канада, Австралія та деякі інші країни), котра передбачає обов’язкову державну реєстрацію лобістських організацій і визначення конкретних функцій груп тиску;
— європейська модель (Італія, Німеччина, Франція), за якою групи інтересів можуть впливати на владу, беручи участь у роботі комітетів і комісій при законодавчому органі.
Основна відмінність між названими моделями полягає у тому, що у першому випадку лобістські групи реєструються і щорічно звітують про діяльність та основні фінансові операції, у другому — робиться ставка на формальне включення різних груп інтересів до процесу прийняття тих чи інших рішень.
Відомі й інші підходи до врегулювання політичного лобіювання. Так, в Австрії, Голландії створений спеціальний інститут, що займається основними напрямами лобістської діяльності. Це своєрідний «лобістський парламент», котрий має чіткий юридичний статус і виконує роль консультативно-дорадчого органу, може мати вирішальний голос у законодавчому процесі.
Однак є й слабкі сторони цієї моделі, оскільки залишається відкритим питання про те, які лобістські групи мають бути представлені у цій інституції.
Правове регламентування водночас означає його легалізацію і перетворення на повноправний інститут суспільства і передбачає такі заходи:
• створити законодавчі бар’єри для зловживань та корупції;
• захистити органи державної влади від незаконного впливу;
• вивести з тіні прихованих суб’єктів лобіювання;
• сприяти підвищенню професіоналізму і рівня відповідальності посадових осіб при розробці та реалізації державної політики;
• дати можливість громадянам знати, хто і що лобіює в органах влади;
• створити ефективні механізми контролю;
• сприяти оформленню інтересів різних суспільних груп;
• визначити легальні форми лобіювання.
Однак не все поле лобістської діяльності потребує правової регламентації. Так, сюди не входить значна частина соціальних контактів, що сприяють впливу на осіб, які відповідають за прийняття рішень (це пошук партнерів для збільшення політичної ваги, вивчення громадської думки, дослідження соціологічних рейтингів із вивчення популярності об’єкта лобіювання, заходи у засобах масової інформації).
У різних країнах світу по-різному вирішують проблему регулювання політичного лобіювання. У США, наприклад, ще з 1946 р. функціонує федеральний закон про регламентацію лобістської діяльності. Відповідно до ст. 308 цього закону «будь-яка особа, що за плату або з інших міркувань веде діяльність з метою чинити вплив на ухвалення або відхилення будьякого законодавчого акта в Конгресі, перш ніж розпочати дії в цьому напрямі, має обов’язково зареєструватися у Конгресі та в письмовій формі і під присягою надавати відомості про себе; особу, котру вона представляє та в чиїх інтересах працює або виступає; термін виконання цих обов’язків; щоквартальні детальні витрати і джерела фінансування лобістських дій».
У Німеччині в Основному Законі також немає прямої згадки про лобіювання, але ефективно діє Положення про реєстрацію союзів та їх представників у Бундестазі, яке регулює діяльність лобістів у найвищому представницькому органі влади Німеччини. У Російській Федерації лобізм не врегульований на загальнофедеральному рівні, проте в Краснодарському краї з
1995 р. діє крайовий закон «Про правотворчість», одна із глав якого носить назву «Лобізм в законотворчості краю». В інших країнах лобізм прирівняний до корупції, наприклад в Індії.
З позиції правового регулювання політичного лобіювання всі держави умовно поділяють на чотири групи:
— для перших характерне існування законодавчого регулювання лобізму (наприклад, США, Канада, Японія);
— у країнах другої групи є закони, що регулюють певні аспекти лобізму (наприклад, Кодекс етики лобістів у Франції чи Положення про реєстрацію союзів та їх представників у Бундестазі у Німеччині);
— до третьої групи належать країни, у яких немає відповідного правового регулювання, але тривають активні дискусії чи обговорюються проекти законодавчих актів (наприклад, активно обговорюється ця проблема в Італії, Швеції, Польщі, Казахстані, Росії та ряді інших державах);
— до четвертої групи належать ті, в яких ця проблема не привертає належної уваги суспільства та політиків, наприклад Україна. Існує ряд умов, які визначають ефективність політичного лобіювання:
1. Цивілізовані, законні методи лобістської діяльності. Це підвищує не лише її ефективність, але і відповідальність.
2. Інтегративність лобістської діяльності, яка дозволяє об’єднувати групи або окремих людей (включаючи колег-лобістів), інтереси яких збігаються, на підтримку ухвалення або неприйняття певного законодавчого акта чи розпорядження.
Коаліційне будівництво дозволяє об’єднати ресурси, інтелектуальний потенціал тощо і більш ефективно діяти у потрібному напрямі. Наприклад, у захисті прав жінок активно діють різні американські об’єднання (Національна жіноча організація, Американська асоціація студенток, Ліга жінок-виборців та ін.).
3. Лобістською діяльністю мають займатися професіонали. Лобісти у багатьох випадках досягають успіху або зазнають поразки залежно від того, якою мірою вони володіють знаннями з питань державного управління, законотворчого процесу, соціальної політики, формування громадської думки, загальними надбаннями науки. До того ж важливими є особисті якості суб’єкта лобіювання — авторитет, здібності налагоджувати стосунки з об’єктами впливу, подавати переконливу інформацію, з одного боку, законодавцям і державним посадовцям, а з другого — рядовим виборцям і зацікавленим громадянам. Не менш вагомим фактором є своєчасність і повнота інформації, якою оперують лобістські групи.
4. Поєднання громадського та індивідуального інтересів.
Неефективним буде обстоювання приватного інтересу, якщо це суперечить загальній системі цінностей, скажімо, порушує чиюсь свободу слова чи право на приватну власність. Позитивні аспекти лобіювання полягають у тому, щоб певний суб’єкт, захищаючи власні інтереси, досягав позитивного для суспільства результату.
Сприяючи ефективності політичного лобіювання, у багатьох європейських країнах впроваджують у дію так званий етичний кодекс лобістів, численні положення якого зобов’язують, зокрема, до такого:
• бути носієм знань;
• скорочувати шляхи передачі інформації;
• бути завжди в епіцентрі подій;
• діяти швидко, не гаючи часу;
• представляти інтереси з політичною обережністю;
• завойовувати довіру так, щоб слухали з інтересом і повагою;
• діяти обережно, не вдаючись до обману;
• бути впевненим і мати почуття власної гідності;
• вимагати у міру;
• зберігати нейтралітет до політичних партій;
• уміти переконувати громадськість.
Ефективність політичного лобіювання тісно пов’язана з поширеним сьогодні поняттям «цивілізованість лобіювання», основні ознаки якого полягають у виконанні таких умов:
1. Опосередкування процесу лобіювання за допомогою лобістських структур, що дає громадськості можливість оцінювати, прогнозувати і контролювати їх діяльність.
2. Гласність, прозорість лобістської діяльності і контроль за нею — це ознаки того, що просування інтересів бізнесу відбувається демократичним шляхом.
