Слід зауважити, що вже під час спадних фаз циклу індустріального суспільства відбувається формування нової наукової парадигми , що визначає підходи до дослідження причин і чинників якісних змін в економічній системі капіталізму. Основу її складають принципи динамічного підходу до моделювання економічних систем. Функціональні особливості його визначаються тим, що на відміну від статичного економічного підходу, за допомогою якого визначаються допустимі та раціональні стани економіки, економічна динаміка досліджує процеси, тобто послідовності станів та переходи від одни х станів до інших, визначаючи, таким чином, можливі та кращі траєкторії розвитку економічної системи, що моделюється. Функціонування економіки у даному разі розглядається як такий процес суспільного відтворення, що здійснюється безперервно.
Сьогодні вчені визначають, як мінімум, дві фази життєвого циклу нової, постіндустріальної парадигми: перша — фаза зародження, припадає на 20—30 -ті рр. ХХ ст., друга — фаза становлення — на останню чверть ХХ ст. Водночас вони виходять з того, що нова парадигма вбере у себе всі теорії трансформаційного розвитку, які виправдали себе та придатні для передавання наступним поколінням дослідників цього унікального суспільного процесу.
Один із парадоксів становлення постіндустріальної парадигми в науці поляг ає в тому, що на початку ХХ ст. термін «постіндустрі- альне суспільство» розглядався не у контексті потреб прогнозу основних рис суспільства, що виникне внаслідок розвитку продуктивних сил індустріального господарства, а як певна противага суспільству буржуазному, що може з’явитися в разі відмови від шляху індустріалізації, подальшого промислового розвитку тощо.
Лише післ я Другої світової війни, коли науково-технічна революція відкрила нові можливості, горизонти економічного й соціального розвитку і, водночас, створила нові потреби та вимоги до виробництва, споживання, характеру використання основних факторів виробництва, термін постіндустріальне суспільство набуває свого конструктивного методологічного змісту у структурі справді нової наукової парадигми, важливими складовими якої є визнання постіндустріального суспільства аналітичною кон-струкцією, а не картиною специфічного чи кон кретного суспіль-ства (Д. Белл), та перехідного характеру даного суспільства до складнішої і вищої стадії його розвитку.
Такий підхід дає змогу розглядати постіндустріальне суспільство саме як новий етап розвитку системи господарювання та суспільства у рамках однієї економічної системи під впливом внутрішніх чи нників їх розвитку.
У систему категоріального інструментарію сучасної науки термін постіндустріальне суспільство вперше ввів у 1958 р. Д. Рісмен, хоча батьком теорії постіндустріального суспільства по праву вважається Д. Белл, автор усесвітньо відомої книги «Прийдешнє постіндустріальне суспільство». Саме він поклав в основу досліджень сутності трансформаційних процесів, що відбувалися в надрах та в рамках капіталісти чної економічної системи, такі якісні відмінності нового суспільства від усіх тих, що передували йому:
1) зниження ролі матеріального виробництва та швидкий розвиток сектору послуг та інформації;
2) якісні зміни у характері людської діяльності;
3) якісні зміни у типах ресурсів, що залучаються до виробництва економічних благ;
17
Парадигма (грец. — paradeigma — приклад, зразок; англ. — paradigm) — висхідна концептуальна схема, модель постановки проблем і методів їх розв’язання, панівних протягом певного історичного періоду у науковому співтоваристві. Зміна парадигми являє собою наукову революцію. Часом парадигмою називають приклад із історії, який береться для порівняння чи доказів чогось.
634) істотна якісна трансформація традиційної соціальної структури капіталістичного суспільства.
Розглядаючи постіндустріальне суспільство як «ідеальний тип», побудову, складену соціальним аналітиком на основі різних змін у суспільстві, Д. Белл формулює певні критерії, на основі яких можна виявити принципові відмінності між доіндустріальним, індустріальним і постіндустріальними суспільствами. Одним із головних таких критеріїв, на його думку, є місце лю дини у різних ідеальних типах суспільства, її ставлення до навколишнього світу та до інших людей.
Саме цей критерій взято за основу вченим у його дослідженнях характеру принципових відмінностей таких типів організації господарства і суспільства, у яких відбувається «взаємодія людини із природою» (доіндустріальне суспільство), «взаємодія людини із перетвореною природою» (індустріальне су спільство) та «ігри між людьми» (постіндустріальне суспільство). І саме такий підхід дозволив Д. Беллу відстоювати тезу про доцільність «розглядати суспільство як сукупність різних сфер, яка визначається своїм принципом, що виступає як чинник її розвитку».
Виходячи із реально існуючої відносної автономності розвитку трьох основних сфер соціального життя вчений відрізняє серед них такі: ? сфер у «соціальної структури», яка містить у собі технологічні та економічні складові. Саме ці складові є найважливішими, оскільки через певну організацію виробництва товарів із обмежених ресурсів формується соціальний устрій суспільства; ? сферу політичної організації суспільства. Основними функціями політичних інститутів Д. Белл вважає мінімізацію суперечностей, що виникають в економічному механізмі посту пального розвитку та подолання конфліктних ситуацій у системі соціальних відносин основних суб’єктів господарювання; ? культурне поле суспільства — важливу сферу соціального життя, поза якою неможливий ефективний економічний розвиток. Саме культура, з погляду вченого, забезпечує стабільність в інших сферах соціального життя, у суспільстві загалом, через збереження позитивних традицій, розвиток освітньої та ду ховної бази функціонування суб’єктів економічної діяльності.
Отже, за Д. Беллам, постіндустріальне суспільство можна розглядати як новий принцип соціотехнічної організації та новий спосіб життя, який дає змогу говорити про три типи соціальної організації суспільного виробництва: доіндустріальний (взаємодія людини із природою), індустріальний (взаємодія людини із штучною природою за допомогою енергії та маши н) і постіндустріальний, пов’язаний із обробкою даних, управлінням інформацією та взаємодією людей).
Саме останній тип сьогодні витісняє індустріальну систему, як вона колись витіснила аграрну. Такий підхід дає підстави розрізняти соціально-технологічні аспекти трансформації суспільства (у нашому разі це трансформація від індустріального до постіндустріального його типу) та соціально-економічні (трансформація, примі ром, феодального суспільства у капіталістичне).
Виходячи з окреслених позицій, деякі вчені (наприклад, В. Іноземцев), визнаючи єдину економічну природу постіндустріального суспільства, водночас вважають, що на базі постінду-стріальної економіки може виникнути (і виникає) цілий ряд су-спільств, кожне з яких повинно бути охарактеризоване та відповідно означене не тільки й не стільки з погля ду його технологічної організації, як, насамперед, виходячи з найбільш важливих соціальноекономічних відносин, що складаються всередині цього суспільства. На думку вченого, сьогодні слід уже відмовитися від спроб аналізу усіх соціальних систем, що засновані на сучасних технологіях, як єдиного типу суспільства.
У зв’язку із таким розумінням природи відмінностей сучасної господарської сис теми та сучасного суспільства В. Іноземцев аргументує тезу про дві моделі сучасного постіндустріалізма, які склалися на основі специфічних особливостей становлення суспільства індустріального у Європі та у Сполучених Штатах Америки.
Ці особливості пояснюються насамперед різними історичними умовами становлення та розвитку капіталістичної економічної системи та капіталістичного господарства у названих регіонах:
— індустріальна економіка та індустріальне суспільство виникли у США у короткі історичні терміни, їм не передували, як це було у Європі, віки феодалізму, середньовіччя не тільки із суперечностями соціально-економічного розвитку, а й багатою, розвиненою культурою, у тому разі із культурою спілкування з іншими народами, іншими системами господарювання;
— у США постіндустріальний тип економіки не означав нічого, крім соціального порядку, який виникає після завершення, в основному, етапу індустріального розвитку; зміни у соціальній сфері, на думку дослідників, у США значно відстають від економічних
64— у Європі становлення постіндустріального типу господарства безпосередньо впливає на формування постматеріальних, надутилітарних мотивів діяльності (наприклад збільшення вільного від роботи часу), зростає роль культурних цінностей, як основи подальшого розвитку суспільства; стимули індустріального етапу (зокрема суто матеріальні) поступово втрачають свою актуальність; на перший план виходить не рівень, а якість життя;
— на відміну від США, у Європі досягнення інформаційної революції значно ширше використовуються у галузях соціального спрямування, пов’язаних із масовим «споживанням» громадянами культурних досягнень і спадщини власних країн, людської цивілізації загалом. До того ж, як підкреслюють дослідники, загальноєвропейська культура не є альтернативою національним або регіональним культурам, подібно за того, як американська ку льтура, вільно або невільно, виявляється альтернативою рідним культурам (передусім культурам іммігрантів, що живуть у США).
Одним із висновків, до якого можна дійти розглядаючи вищезгадані моделі постіндустріалізму, є такий, що переважною основою переходу до постіндустріального суспільства, на відміну від постіндустріального типу господарства, є як системні зміни у технологічному способі виробництва у провідних гал узях економіки, перехід до економіки «виробництва знань», так і зміни у соціальній природі, соціальному становищі людини, яка виступає в нових умовах не лише індивідуумом, а й членом громадянського суспільства, що формується під впливом складної сукупності економічних і позаекономічних чинників.
Слід зазначити, що у ХХ ст. найхарактернішою рисою розвитку суспільства став факт завершення автономії економіки, підпорядку вання економічної функції соціальним цілям. Матеріальною ж основою зміни місця й ролі економіки у житті суспільства стали процеси, що відбувалися саме в економіці під впливом розвитку НТР, стрімкого скорочення часу між науковими відкриттями та впровадженням їх результатів у виробництво, інші сфери суспільного життя.
Розвиток НТР не лише змінив уя ву про можливості продуктивних сил щодо задоволення матеріальних потреб суспільства та окремої особистості, а й привів до принципової структурної перебудови народного господарства, сектору матеріального виробництва, сукупної робочої сили, принципів, характеру та форм її функціонування, взаємодії з іншими суб’єктами господарювання, форм реалізації відносин власності. За цих умов на зміну інду стріальному типу економіки у найбільш розвинутих країнах поступово приходять господарство та суспільство, головними відмінностями яких є не зсув від промислового виробництва до сфери послуг, а сучасні інтелектуальні технології, інформація та знання, які стають вирішальним чинником інновацій, породжуючи цілу низку трансформацій у системі економічних відносин.
Однією з визначальних особливостей і потреб постінду стрі-ального суспільства, що формується під впливом НТР, змін у характері сукупної робочої сили, є перехід саме до інноваційного типу економіки, головною рисою якої стає створення ідей. Реалізація ідей вимагає творчих підходів не лише від авторів цих ідей, а й від тих, хто займається їх практичним впровадженням, що стрімко збільшує поле інтелектуальної праці. Наприклад, наприкінці ХХ ст. в інтелектуальних кампаніях США, де частка працівників розумової праці доходить до 40 та більше відсотків, було зайнято 28 % усіх працюючих в країні, однак в останні п’ять років на ці компанії припадало 43 % новостворених робочих місць.
Такі потреби та зміни стають можливими завдяки значним структурним зрушенням, що відб уваються в інвестиційних процесах і проектах. Зокрема, одним із найпріоритетніших напрямів інвестування в економіці розвинутих країн протягом останніх десятиріч, як на макро-, так і на мікрорівні, є освіта та виробництво нових знань. До того ж систематичні інвестиції у ці інноваційні сектори економіки спрямовують усі суб’єкти господарювання: приватний та корпоративний біз нес, держава, домашні господарства, окремі фізичні особи, розуміючи, що соціальний статус людини дедалі більше залежить від рівня освіти.
Наприклад, у США витрати на науково-дослідні роботи у 2001 р. лише з федерального бюджету були заплановані в обсязі 78,2 млрд дол., асигнування на фундаментальні розробки у галузі інформаційних технологій збільшилися з 1,7 млрд дол. у 2000 р. до 2,3 млрд дол. у 2001 р. і були спрямовані на виконання нової програми «Інформаційні технології ХХ1 століття». Державні та приватні витрати на освіту за 1980—1990-ті рр. зросли у США на 66 % і становили 7 % ВВП. До того ж, за різними оцінками, до 150 млрд дол. становлять витрати на так звану освіту дорослих, у рамках якої у середині 90-х рр. ХХ ст. у різноманітних програмах
6580-х рр. — лише 13,3 %). Загалом із державних джерел різних рівнів у США фінансується 80 % усіх закладів освіти.
Наслідок такої політики — близько 60 % американської робочої сили наприкінці ХХ ст. мали вищу та незакінчену вищу освіту, що є одним з найвищих показників у світі. Така увага з боку правлячих кіл США до розвитку «економіки знань»
18 справедливо перетворила цю країну на технологічну та економічну наддержаву. Адже 45 % ВНП у США створюється у сфері наукових досліджень, освіти, охорони здоров’я та виробництва програмного забезпечення. На частку країни припадає 36 % світових наукових кадрів, 44 % витрат — на наукові розробки та 72 % — світового ринку інформаційних послуг. Експорт патентів і технологій із США переважає їх імпорт май же у 8 разів. Близько 2/3 нових робочих місць створюються у сфері «нової економіки», а витрати на освіту майже удвічі перевищують військові витрати. Як наслідок, в останне десятиріччя ХХ ст. інфляція у країні скоротилася з 6,2 до 2,9
—3,0 % на рік, середньорічні темпи зростання становили 4—5 % на рік, а безробіття зменшилося до мінімального за останні тридцять років значення — 3,9 % працездатного населення, стабільно зростають доходи населення.
Загалом, у 80—90-х рр. ХХ ст. та на початку ХХІ ст. значно посилилася роль розвинутих держав у забезпеченні зростання наукоємності ВВП (визначається відношенням національних витрат на НДР та до ВВП) (табл. 2.2). Згідно зі статистикою, у цьому процесі держава забезпечує половину, а то й біл ьше, витрат, безпосередньо впливаючи на формування цілісної інтелектуальної інфраструктури, отже на розвиток інтелектуальної власності, інтелектуального капіталу і, як наслідок, на інноваційну спрямованість розвитку усього суспільного виробництва.
Таблиця 2.2
ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАУКИ РОЗВИНУТИХ КРАЇН (ЧАСТКА ВИТРАТ НА НДР ТА
КОНСТРУКТОРСЬКІ РОЗРОБКИ У ВВП, %)
| Країни Роки |
США |
Японія |
Німеччина |
Франція |
Велика Британія |
Італія |
Канада |
| 1985 |
2,8 |
2,6 |
2,7 |
2,3 |
2,3 |
1,1 |
1,4 |
| 1990 |
2,7 |
2,9 |
2,8 |
2,4 |
2,2 |
1,3 |
1,5 |
| 1995 |
2,6 |
2,7 |
2,5 |
2,4 |
2,2 |
1,3 |
1,5 |
| 2000 |
2,8 |
2,9 |
2,7 |
2,4 |
2,3 |
1,7 |
1,6 |
| 2005 — прогноз |
3,0 |
3,0 |
2,9 |
2,6 |
2,5 |
2,3 |
1,9 |
Постійне нарощування витрат розвинутих країн за рахунок бюджетних надходжень супроводжується водночас системною політикою преференцій і пільг для підприємств і фірм, що здійснюють на постійній основі певні наукові дослідження щодо створення новітніх технологій і товарів, просування їх у виробництво та на ринок. Такий висновок можна аргументувати характеристикою системи податкових пільг, що надаються підп риємствам, фірмам та організаціям у розвинутих країнах у разі проведення ними науково-дослідних та конструкторських робіт (табл. 2.3).
Таблиця 2.3
ПОДАТКОВІ ПІЛЬГИ ОРГАНІЗАЦІЯМ, ЩО ЗДІЙСНЮЮТЬ НДКР У КРАЇНАХ ІЗ РОЗВИНУТОЮ РИНКОВОЮ
ЕКОНОМІКОЮ
| США |
20 % суми приросту витрат на НДКР за певний період вираховується з податку з прибутку корпорацій |
| Японія |
20 % (але не більше 10% суми податкових зобов’язань) вираховується із податку з прибутку корпорацій; 6% витрат на НДКР (але не більше 15% суми податкових зобов’язань) вираховується з податку з прибутку малих і середніх підприємств |
| Франція |
50% (але не більше 40 млн французьких франків — до переходу на євро) вираховується з податку з прибутку корпорацій |
| Нідерланди |
25% витрат на зарплату наукових працівників у діапазоні до 100 тис. гульденів (до переходу на євро) та 12% — понад цей ліміт (але не більше 10 млн гульденів) вираховується з податку з прибутку корпорацій та відрахувань на соціальне страхування |
18
| Канада |
20% суми витрат на НДКР та 35% із перших 20 тис. канадських дол. таких витрат для малих і середніх підприємств вираховується із податку з прибутку корпорацій |
66
До наведених інструментів держави щодо заохочення приватного та корпоративного капіталу до впровадження наукових досліджень у практику свого повсякденного господарського життя можна додати, що в окремих випадках держава йде ще далі, посилюючи мотивацію дозволом (для окремих підприємств і фірм) списувати витрати на НДКР як на амортизаційне майно, або вираховувати із бази оподаткування 1
00 % засобів витрачених підприємством на дослідження та розробки. До того ж, у 35 штатах США у 90-ті рр. ХХ ст. застосовувався податковий кредит на дослідження та розробки, що, безперечно, позитивно впливало на поширення поля такої діяльності у бізнесових структурах.
Специфічною особливістю функціонування цілісних систем, як уже зазначалося, є те, що у процесі їх життє вого циклу взаємодія та взаємовпливи різних структурних елементів під тиском внутрішніх та зовнішніх чинників породжують нову якість, ведуть до розвитку і трансформації самої системи. Саме такою новою якістю світової капіталістичної економічної системи є сьогодні глобалізація процесів соціально-економічного розвитку, яка у свою чергу ініціює якісні зміни у всіх підсистемних, національних та надна ціональних сферах світового суспільства. Ця нова інтеграційна форма та якість виявляються насамперед:
— у появі потреб в уніфікації певних правил гри для всіх учасників світового господарства;
— у нових формах управління світовою економікою, які б мали враховувати інтереси не тільки національного (у його взаємодії з іншим національним), а й наднаціонального, до того ж не тільки у межах інтересів ТНК, а й загального, спільного для всього людства;
— у появі нових закономірностей політичної діяльності окремих національних держав, коли вони вже не можуть бути самостійними у прийнятті усіх необхідних рішень щодо забезпечення свого функціонування;
— в обмеженні альтернатив вибору цілей та інструментів розвитку окремих країн, окремих регіонів з боку світового співтовариства і в інтересах цього співтовариства, хоча механізми такого впливу ще перебувають лише у стадії формування, тощо.
Отже, процеси глобалізації формують нову структуру політичних, економічних і культурних відносин, що простягаються за будь-які традиційні кордони та зв’язують окре мі суспільства в єдину систему, внаслідок чого людство, на думку деяких дослідників, більше не розглядається як «статистична сукупність», «філософська або ідеологічна категорія; воно перетворюється в соціальну цілісність, що охоплює всіх людей на землі». В усякому разі, такий підхід до розуміння суті глобалізації дозволяє говорити про те, що феномен глобалізації вихо дить за суто економічні рамки та охоплює практично всі основні сфери суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, а також самі умови існування людства, дозволяє розглядати сучасну світову економічну систему як таку, що перебуває у перехідному стані системної трансформації.
Чинниками, що прискорюють за сучасних умов глобалістські тенденції у світі, та формами, в яких ці тенденції реалі зуються, є насамперед науково-технічна революція, що включає й інформаційну революцію, діяльність транснаціональних монополій в умовах цієї революції, соціалізація економічного життя в країнах, глобалізація проблем безпеки (екологічної, сировинної, продовольчої, ядерної тощо), економічна політика розвинутих держав та міжнародних фінансово-кредитних організацій. Ці чинники можуть забезпечувати як позитивну динаміку та результати глобалізац ії, так і негативні наслідки цього процесу.
Об’єктивною основою глобалізації виступають насамперед закони ринку, які спричиняють і визначають потребу (та механізми її реалізації) у розвитку суспільного поділу праці, у тому числі й міжнародного, використання принципу порівняльних переваг в організації виробництва та обміні його результатами між різними країнами, ве дуть до появи національних та міжнародних монополій, сучасних форм їх функціонування та розвитку.
Матеріальною, економічною основою процесу глобалізації у ХХ ст. особливо в останні його десятиліття, є насамперед становлення та розвиток транснаціональних, або наднаціональних корпорацій (ТНК), які діють відповідно до характерного для них принципу, а саме: бути представленими на основних р инках, спираючись на єдність управління торговельною, промисловою та фінансовою діяльністю.
Ще у ХІХ ст. великими корпораціями були сформульовані основні стратегічні орієнтири їх економічної діяльності протоглобалістського типу: ? забезпечення свого виробництва іноземною сировиною; ? закріплення на іноземних ринках збуту шляхом створення там своїх філій; ? раціоналізація виробництва шляхом його переміщення (делокаліз ації) у країни, де витрати виробництва нижчі, ніж на національній території;
67? орієнтація на техно-фінансову стратегію, яка виявляється у використанні своїх зарубіжних інвестицій для створення таких форм закріплення на іноземних ринках, як організація субпідрядних підприємств; ? укладання довгострокових партнерських угод з іншими фірмами; ? відмова від частини старих виробництв та поширення нових видів діяльності, передусім у галузі науково-технологічних досліджень і розвитк у, пошуки прибутків на міжнародних фінансових ринках, включаючи участь у спекулятивних операціях.
Реалізація та розвиток цих стратегічних орієнтирів протягом ХХ ст. створили умови для визначення основних принципів глобальної стратегії у діяльності найпотужніших корпорацій, за якими вони працюють вже у ХХI ст. Серед них загальнопланетарне бачення ринків і конкуренції; доскональне вивчення своїх суперн иків (це стає можливим унаслідок олігополістичної структури глобальних ринків); контролювання своїх операцій у загальносвітовому масштабі або, як мінімум, у масштабі США, ЄС, Японії; здатність виступати у ролі глобального гравця, спроможного гнучко змінювати тактику у конкурентній боротьбі на будь-якому зі світових ринків; оперування у високотехнологічних промислових галузях; уміння ефективно використовувати закон по рівняльних витрат, розміщуючи своє виробництво там, де воно найбільш рентабельне; координація своєї діяльності за допомогою гнучкої інформаційної технології та гнучкого виробництва, інтегрованих у єдину сітку внутрішньофірмового бухгалтерського обліку; інтеграція своїх підприємств і спеціалізованих філій в єдину міжнародну мережу управління, інтеграція у мережу угод з іншими МНК.
