—0,9 %, а в нових країнах-членах цей рівень навіть нижчий. Середнє значення цього показника у країнах ОCSE дорівнює 2,2 %, а в ЄС — 1,9 %. Також частка вчених та інженерів від загальної кількості осіб, які працюють у науково-дослідних та дослідно-конструкторських закладах у країнах ЄС, відстає від аналогічних показників у США. У Штатах це 0,6 %, а у Великій Британії, Франції та Німеччині — близько 0,3 %. Ця проблема може стати в найближчому майбутньому перешкодою розвиткові. Також треба відзначити, що через недофінансування науково-дослідних і дослідноконструкторських робіт ЄС значно відстає від США та Японії в таких сучасних провідних галузях економіки, як біотехнологія, інформаційні комунікаційні технології, мікроелектроніка.
Останнім часом в економіці ЄС намітився процес зростання кількості малих підприємств, а також поступове зростання їх за розміром. Це дуже позитивний процес, тому що таким чином вирішується проблема зайнятості, особливо в секторах із вищим рівнем новацій — вони є природним каналом для технологічного прогресу, який через них може розвинути всю свою потужність і мати відповідні наслідки. Створення підприємств, однак, є лише частиною відповіді на проблему розвитку промисловості: на багато відкритих припадає також чимало закритих, тому кінцевий результат у галузі зайнятості часом нижчий від очікуваного. Фак-
достатній спроможності трансформувати європейські технологічні й наукові знання належного рівня в ефективні підприємницькі можливості. Поліпшення співпраці між науковцями та промисловцями залежить від багатьох факторів. Така співпраця необхідна для стимулювання появи нових підприємств і консолідації наявних підприємств передових галузей із великим вмістом високих технологій. Електроніка, інформатика та біотехнологія
— у Німеччині, 6
— у Франції, 5 — в Іспанії та 4 — в Італії.
На першому етапі побудови спільної Європи, коли ще переважали національні ринки, але вже видно було обрії розширення майбутньої конкуренції, по Європі прокотилася велика хвиля об’єднань. Вони набули несподіваних форм, проте могли бути пояснені раціонально. У період, коли політика ще залишалася національною, але передбачалася майбутня втрата можливостей втручання з боку держав, кожний уряд поспішав зміцнити власні підприємства, щоб вони могли брати ефективну участь у майбутній міжнародній конкуренції. У перший період функціонування спільного європейського ринку злиття підприємств і придбання їх відбувалися, отже, переважно в національних рамках. Саме в цей період — у 1960-ті роки — було створено «компанії-прапороносці», які лише підсилили національний характер європейської промисловості, замість того щоб його послабити. У галузі чорної металургії, базової хімічної промисловості, в автомобілебудуванні та практично в усіх секторах збільшилася концентрація промисловості в окремих країнах. Багато років злиття підприємств між різними європейськими країнами відбувалося досить рідко (фактично єдине — між фірмами AGFA та Gevaert). Виникла парадоксальна ситуація, коли впродовж напоєних націоналізмом бурхливих років перед Другою світовою війною народилися великі багатонаціональні підприємства, такі як Royal Dutch, Shell, Unilever, зате в перший період об’єднаної Європи явно посилився промисловий націоналізм. У середині 90-х нова Європа консолідується економічно, і розпочинається взаємне погодження адміністративних правил і дисципліни конкуренції. Підприємства обирають континентальну стратегію та починають діяти за логікою континентального ринку. Відбувається злиття підприємств на міжнародному рівні, підприємства застосовують стратегію, яка поєднує мінімізацію вартості виробництва й водночас політику забезпечення від ризиків дева-
тично має завжди існувати безперервний процес відкриття підприємств і їх зростання. «Малі підприємства мусять ставати середніми, а потім — великими: це найкраща гарантія того, що на світових ринках величезних потужностей європейська економіка тривалий час залишиться конкурентоспроможною». Але спостерігається, що недостатньо було зроблено у країнах ЄС у галузі політики збільшення розміру підприємств, хоч картина і змінюється від країни до країни: за недавнім дослідженням, процитованим у Business Week, поміж малих європейських підприємств, персонал яких зростав найшвидше на початку XXI ст., з перших 50 підприємств 15 розташовані у Великій Британії, 9
А якщо включати автомобілебудування, хімію, електромеханічну промисловість, то кількість економічних суб’єктів у Європі виявляється навіть більшою, ніж у Сполучених Штатах. Спостерігається і явна тенденція включати також американські підприємства, візьмемо до уваги злиття Daimler-Benz i Chrysler, поглинення Bankers Trust з боку Deutsche Bank (унаслідок чого виникла найбільша у світі фінансова група) і таку саму операцію між Ford i Volvo. Є взаємне прагнення і всередині європейської промисловості: досить вказати на British Aerospace i GEC Marconi, інші приклади — Hoechst-Rhone Poulenc (фармацевтика й агрохімія), Zeneca — Astra (фармацевтика), Viag Alusuisse (алюміній і тара), Total-Petrofina (нафтопереробна промисловість), не кажучи вже про численні операції в банківському секторі та в галузі страхування. Так хвиля злиття підприємств усередині ЄС і з підприємствами інших країн перейшла у XXI століття. Узагалі слід зазначити, що домовленості між більшістю європейських підприємств робляться переважно з метою досягнення мінімального розміру, достатнього для конкуренції у світовому масштабі. Їх можна розглядати як позитивне зрушення тому, що, супроводжуючи процес глобалізації ринків, вони самі часто створюють вищі рівні ефективності без зниження елементів конкуренції.
Якщо США та Японія сьогодні є лідерами у великому бізнесі, наукомісткій промисловості, то країни Європейського Союзу демонструють істотні переваги в галузях, що базуються на спеціалізованій робочий силі, тобто там, де людські ресурси, досвідченість і нагромаджена компетентність відіграють важливу роль на високих і середніх рівнях підприємницьких організацій. У той час як належна Європі частка світового ринку (без урахування торговельного обміну між країнами-учасницями ЄС) у галузях, які використовують наукові дослідження, дорівнює близько 18 %, у галузях із застосуванням кваліфікованої праці вона близька до 32 %.
Економічна модель ЄС формувалася впродовж півстолітньої історії існування цього міжнародного угруповання. Станом на початок XXI ст. вона складається: з митного союзу, спільного ринку, економічного і валютного союзу.
Митний союз є етапом багатонаціональної інтеграції, протягом якого держави-члени такого утворення домовляються, укла-
львації. Можна передбачити, що європейська промисловість поступово прийде до рівня концентрації олігополістичних видів промисловості, який існує в США.
Митний союз почав діяти в ЄС у сфері торгівлі вугіллям і сталлю з 1951 року та швидко поширився на всі сфери торгівлі і послуг. У період від 1958 до 1968 року обсяг торгівлі між шістьма державами-членами, що заснували Союз, та третіми країнами збільшився втричі, а торгівля в межах власне Союзу зросла вдев’ятеро. Таке винятково високе зростання обсягів торгівлі стало основним чинником розвитку економіки й поліпшення рівня життя в перших шести державах-членах ЄС. Стимуляційний ефект розширення ринку викликав почуття довіри в бізнесстосунках, що, у свою чергу, проявилося у зростанні інвестицій. Споживачі виграли в будь-якому разі: порівняно з періодом, що передував скасуванню тарифів, пропозиція стала більш різноманітною, а самі товари — дешевшими. Беззаперечно, шлях до мети європейської інтеграції — добробуту європейців — через митний союз був правильним. Завдання спільних інституцій полягало передусім в усуненні проблем, які ще залишалися, та посиленні позитивного ефекту від функціонування митного союзу. Позитивні результати запровадження митного союзу сприяли завершенню формування спільного ринку, що, у свою чергу, було потрібно для остаточного формування митного союзу.
Митний союз і спільний ринок, визначені як завдання Римського договору, фактично були обтяжені однаковими проблемами, які згодом було розв’язано в однаковий спосіб. Натхненні явними успіхами митного союзу, інституції ЄС під керівництвом Європейської комісії вели «війну з формальностями на виснаження», яка завдяки Єдиному європейському актові 1987 року успішно завершилася 31 грудня 1992 року. Від 1 січня 1993 року торгівля в межах Союзу звільнилася від будь-яких митних процедур. Відтоді скасовано всі митні формальності на рух товарів між країнами ЄС. Так було утворено єдину вільну від кордонів зону для перевезення товарів згідно з митними документами ТІК (міжнародні дорожні перевезення) та АТА (тимчасовий допуск товарів). Це заощаджує багато часу під час здійснення економічних операцій і, отже, сприяє зниженню транспортних витрат у країнах Со-
даючи відповідний договір, скасувати будь-які митні збори, інші збори, які матимуть рівноцінний ефект, чи кількісні обмеження, що поширюються на членів договору. Спільний митний тариф передбачає не лише спільну митну політику, а й спільну політику у сфері зовнішньої торгівлі. Мало того, свобода руху поширюється на всі товари всередині митного союзу, незалежно від країни-виробника. Отже, скасовується митний контроль на внутрішніх кордонах.
Митний союз став найпомітнішим зі зникненням перевірок на внутрішніх кордонах ЄС. Цього результату досягли завдяки скасуванню близько 60 мільйонів адміністративних митних документів, які щороку обтяжували торгівлю між державами-членами ЄС, довготривалій реформі непрямого оподаткування та набуттю чинності низки положень, які реорганізували фінансові, ветеринарні, фітосанітарні, санітарні й безпекові перевірки, а також збір статистичних даних. Найвиразніший аспект цього процесу — полегшення адміністративного тягаря для компаній, що здійснюють продаж та закупівлі в межах країн Союзу. Реальним наслідком митного союзу є те, що товари в магазини держав-членів ЄС надходять зі всього континенту, і придбати їх можна за помірними цінами.
Основною метою Римського договору було створення єдиного Європейського економічного простору, що ґрунтується на спільному ринку. Спільний ринок — це етап економічної інтеграції, спрямований на скасування всіх торговельних перешкод у межах Союзу задля об’єднання національних ринків у єдиний ринок, створюючи таким чином умови, якнайбільше наближені до справжнього внутрішнього ринку. Згідно зі статтею 14 Договору, це «простір без внутрішніх кордонів, де вільний рух товарів, послуг, капіталу, а також вільне пересування людей забезпечуються відповідно до положень цього Договору». Упродовж майже чверті століття відбувається процес скасування митних зборів і кількісних обмежень між державами-членами ЄС. Цей процес має на меті паралельне формування митного союзу та спільного ринку ЄС.
1 січня 1993 року 18 держав — 12 держав-членів Союзу та шість (на тоді) держав ЄАВТ — створили економічний простір з населенням 380 мільйонів мешканців, у рамках якого було скасовано перевірку руху товарів на внутрішніх кордонах. Наслідком цього було зменшення виробничих і транспортних витрат, збільшення експорту й реалізації важливих цілей економік країн. Зменшення адміністративних і фінансових витрат внутрішньої торгівлі ЄС, а також втілення в життя економії, зумовленої зростанням масштабу виробництва, призвело до пожвавлення діяльності та зростання творчого потенціалу європейських підприємств і компаній, що, у свою чергу, закладало міцний фундамент їхньої міжнародної конкурентності. Європейські споживачі, вибір яких донині був обмежений національними ринками, тепер
юзу. Відсутність зборів і формальностей сприяє розвиткові торгівлі всередині ЄС.
Запровадження основних свобод спільного ринку дозволяє безперешкодно функціонувати факторам виробництва. У системі вільної конкуренції підприємства мають право виробляти та продавати свою продукцію в будь-якій країні ЄС, де умови функціонування є для них найсприятливішими. Водночас вони мають доступ до численних джерел капіталу в будь-якій державічлені ЄС. Лібералізація руху капіталу сприяє ліпшому розподілові ресурсів у межах Союзу. В усіх державах-членах державні контракти на постачання відкрито для участі в тендері будь-якої компанії Союзу. У сфері банківських послуг і страхування, де обмеження транскордонної торгівлі були найвідчутнішими, транскордонна конкуренція привела до зростання кількості філій і розширення ринку збуту в інших державах-членах ЄС. У такий спосіб спільний ринок засвідчив переваги багатонаціональної інтеграції як щодо економічної ефективності, так і щодо добробуту громадян держав-членів.
Завершення формування єдиного ринку сприяє інтенсифікації процесу європейської інтеграції в цілому. Вони прискорили процес фіскальної гармонізації, в такий спосіб стираючи фіскальні кордони. Єдиний ринок сформував потребу в посиленні економічного й соціального гуртування, що сприяло пожвавленню регіональної та соціальної політики ЄС. Єдиний ринок прискорив формування європейських ринків електрики й газу, транспорту та телекомунікацій. У рамках єдиного ринку дедалі більше розвивалися правові засади політики із захисту прав споживачів та довкілля, політики з питань науково-дослідної діяльності й розвитку. І нарешті, одним із найважливіших наслідків є той факт, що консолідація в рамках єдиного ринку стала рушійною силою для Маастрихтських домовленостей, спрямованих на розбудову економічного й валютного, а також політичного союзу.
Економічний і валютний союз (ЕВС) уособлює високий рівень багатонаціональної інтеграції, який передбачає запровадження спільної монетарної політики та тісну координацію економічних політик держав-членів. ЕВС має ґрунтуватися на спільному ринку товарів і послуг, але й сам він необхідний для нормального функціонування спільного ринку, оскільки коливання валютних
здобули доступ до величезного ринку високоякісних товарів і послуг за цінами, сформованими в умовах вільної конкуренції. Вільний рух працівників, свобода надання послуг і свобода підприємницької діяльності становлять основні права, що, у свою чергу, гарантують громадянам ЄС право проживання в будь-якій державі-члені ЄС.
Перша спроба виявилася невдалою через свою передчасність, зумовлену ситуацією на міжнародному валютному ринку, що характеризувалася нестабільністю долара та станом економічної інтеграції всередині Союзу, яке тоді лише завершило формування митного союзу. Однак спроби не були марними. Саме на етапі цієї першої спроби заснування ЕВС було запроваджено інструменти й механізми такого союзу. Друга спроба запровадження ЕВС, яка розпочалася з Маастрихтського договору 1992 року й закінчилася введенням у готівковий обіг банкнот євро у 2002 р., без сумніву, була успішною, особливо якщо взяти до уваги виклики, пов’язані з переходом до єдиної валюти. Як громадяни, так і підприємства постали перед істотними проблемами, пристосовуючись до нової валюти. Споживачі потребували часу для пристосування до євро, а також для вироблення нової шкали цінностей. Крамарі мали виставляти ціну на свої товари та давати решту в євро. Підприємства й компанії мали програмувати обладнання, підготуватися до використання нової валюти в розрахунках, а також скористатися перевагами дедалі більшої конкуренції всередині спільного ринку, зумовленої дедалі більшою прозорістю цін. Попри всі ці ускладнення, обіг євро доволі вдалий, і саме завдяки зразковій співпраці та плануванню національних і європейських органів влади.
Мало того, незважаючи на вагомі переваги багатонаціональної інтеграції, реалізованої започаткуванням ЕВС, певною мірою втрачалася й частина національного суверенітету. На третьому етапі ЕВС держави-члени ЄС, безперечно, втрачали автономію у валютній політиці, оскільки вони вже не могли вільно впливати на два суттєві складники цієї політики — обмінний курс і відсоткову ставку. Водночас із втратою відповідальності за паритет національних валют і рівновагу платіжного балансу держави-члени тепер мали поділяти відповідальність за паритет євро відносно валют третіх країн і рівновагу спільного платіжного балансу країн, що вступили до третьої фази ЕВС.
Стабільність цін є важливою передумовою ЕВС, а також позитивно впливає на зростання й ефективне використання механізму ціноутворення для розподілу ресурсів. Національна бюджетна
курсів між державами-членами ускладнюють взаємопроникнення ринків капіталів, порушують стабільність на спільному сільськогосподарському ринку й не дають спільному ринкові промислової продукції стати повністю подібним до внутрішнього ринку. Зусилля зі створення економічного й валютного союзу беруть свій початок у 1971 р.
Важливо, що євро посилює позиції Європи в безладі міжнародного фінансового ринку, водночас сприяючи балансу міжнародної валютної системи, де вже півсторіччя панує долар, який є резервною валютою для 60 % світової торгівлі за частки експорту США у світовій торгівлі у 12 %. Завдяки запровадженню єдиної валюти ЄС отримав змогу відігравати у світовій валютній системі роль, що відповідає його економічному й торговельному потенціалові (16 % світового експорту). Суттєвий прогрес, якого досягли держави-члени ЄС у процесі економічного зближення (стале державне фінансування, дуже низький рівень інфляції, стабільний валютний курс), а також механізми тіснішого координування економічної політики держав-членів ЄС, як складник процесу запровадження євро, сприяли тому, що економічний і валютний союз уже перетворив ЄС на осередок стабільності у світі, захищений від постійних фінансових криз. Єврозона є полюсом стабільності для держав-учасниць, який захищає їх від спекуляцій та фінансового безладу. Вона посилює внутрішній ринок і закладає підґрунтя для стабільних базових показників стійкого розвитку. Стабільність єврозони, яка стала результатом політики та структурних перетворень ЄС останніми роками, забезпечує можливості протистояти спадові економічної діяльності, зокрема, після вересня 2001 року. Водночас спроби консолідації громадянського фінансування формують необхідні можливості для маневрування задля пожвавлення дії автоматичних стабілізаторів економіки. Вони також дозволили Європейському центральному банкові відіграти ключову роль у подоланні збоїв в економічній рівновазі європейської економічної системи.
Стратегії Європейського Союзу. На початку XXI ст. ЄС стоїть перед складним завданням забезпечення стійкої динаміки
політика та державне фінансування все ще підпадають під певні обмеження, оскільки держави мають чітко й цілковито дотримуватися критеріїв зближення до й після запровадження єдиної валюти. З іншого боку, через зникнення ризиків валютних курсів та інфляції відсоткові ставки перебувають на низьких рівнях, формуючи додаткову надбавку для національних бюджетів більшості країн, яка перевищує втрати прибутків, спричинених випуском нової валюти. Головний прямий «статичний зиск» полягає в результаті, в рамках об’єднаного ринку, оскільки всі витрати на операції, пов’язані з використанням декількох валют, становлять від 0,3 до 0,4 % ВВП ЄС. Комівояжери й туристи, які раніше втрачали суттєві суми, обмінюючи одну валюту на іншу, особливо прихильно ставляться до такого зиску.
1.Промислові та підприємницькі стратегії
Промислова стратегія спрямована, в першу чергу, на забезпечення умов, необхідних для підвищення конкурентоспроможності промисловості ЄС. Задля цього згідно із системою відкритих і конкурентних ринків їхня діяльність спрямована на: прискорення пристосування промисловості до структурних змін; забезпечення сприятливого середовища для ініціативи та розвитку підприємств усередині ЄС, особливо стосовно малих і середніх підприємств; сприяння співпраці між підприємствами; стимулювання ліпшої експлуатації промислового потенціалу інноваційної політики й розвитку дослідної діяльності та технологій.
Спільна промислова стратегія базується на трьох принципах:
— постійному звертанні до всіх спільних політик, що зачіпають промислову діяльність, зокрема до політики охорони довкілля;
— поліпшення доступності підприємств ЄС зовнішнім ринкам і заходам, що спрямовані проти нечесної торговельної практики та сприяють міжнародній промисловій співпраці;
— позитивному й послідовному пристосуванні до змін у промисловості.
розвитку на новому якісному рівні в умовах внутрішньої трансформації та загострення світогосподарської конкуренції. Перша половина 90-х років була не дуже вдалою для західноєвропейських країн із точки зору економічного розвитку. Відносно низькі темпи зростання виробництва, погіршення конкурентоспроможності європейських економік, проблеми в соціальній сфері, які вилилися у високий і довготривалий рівень безробіття. Разом із тим кінець 90-х рр. став періодом всебічної та глибокої раціоналізації і санації національних економік як на макро-, так і на мікрорівні, початком реформування господарських моделей європейських країн, і нарешті, великим проривом у процесах регіональної інтеграції. Вступ у XXI ст. ЄС почав із дуже рішучих економічних і політичних кроків. Так, у 2002 році ввів в обіг готівкову валюту євро, а у 2004-му збільшив свій склад на 10 нових країн і в 2007 році — ще на 2 країни. Як і впродовж більш ніж півстолітньої історії існування ЄС усі свої реформи впровадив дуже послідовно, за чітко наміченими стратегіями. Отже, на XXI століття урядовці ЄС розробили стратегії розвитку в усіх сферах діяльності цього багатонаціонального угруповання, в політичній, економічній, соціальній сферах, у міжнародних відносинах і т.д. Ми зупинимо нашу увагу на стратегіях ЄС у різних секторах економіки, оскільки вони цікавлять нас в першу чергу.
На цих принципах базується програма дій ЄС із посилення конкурентоспроможності європейської промисловості. Основними напрямами дій є:
— стимулювання нематеріального інвестування, наприклад, використання конкурентних переваг, пов’язаних із кращою охороною довкілля;
— розвиток промислової співпраці;
— забезпечення чесної конкуренції та модернізація ролі держави, що позбавляє підприємства від зайвого бюрократичного навантаження.
Багаторічна програма підтримки підприємств та підприємництва, яка приймається ЄС на п’ять років, запроваджує підприємницьку стратегію, що має бути реалізована через нову процедуру координації діяльності з державами-членами, так звану процедуру BEST. Вона є спеціальною комісією з питань спрощення ділового середовища, складається з незалежних експертів, і її головне завдання — вносити конкретні пропозиції щодо підвищення якості законодавства та скорочення перешкод на шляху розвитку малих і середніх підприємств (МСП) у понад 30 країнах. Крім країн членів Європейського Союзу її діяльність також поширюється на країн-членів Європейського Економічного простору та на країн-кандидатів на членство в ЄС. Програма має на меті посилити зростання та конкурентоспроможність бізнесу в умовах наукомісткої глобалізованої економіки, заохотити підприємництво, спростити та поліпшити адміністративну й регулятивну структуру для бізнесу, щоб дослідна діяльність, інновація та креативність бізнесу могли процвітати, поліпшити середовище для ділової активності у формі кредитної поруки та підтримки ризикованих інвестицій. Також забезпечити бізнесові легший доступ до допомоги ЄС, його програм і мереж.
У 2000 році Європейською Радою було прийнято Європейську Хартію малих підприємств, яка зазначає, що становище малих підприємств у ЄС можна поліпшити шляхом стимулювання підприємництва, оцінювання наявних заходів і, за потреби, адаптації цих заходів до інтересів малого бізнесу, а також урахування розробниками політики потреб малих підприємств. У цій хартії держави-члени зобов’язалися посилити дух інновації та підприємництва; створити регуляційну, податкову й адміністративну структури, сприятливі для підприємницької діяльності; забезпечити доступ до ринків на найменш складних умовах, що відповідають основним цілям державної політики; полегшити доступ до найкращих досягнень науки й техніки; постійно спрощувати доступ
2.Стратегії щодо досліджень і технологій
Запорукою успішності економіки ЄС у майбутньому є конкурентоспроможність і сталість економіки. Вони зумовлюють здатність громадян, підприємств, регіонів, держав та ЄС розробляти й використовувати знання, науку й технології майбутнього у виробництві високоякісних товарів, процесів і послуг, а також у нових та ефективніших організаційних формах. Зміцнюючи інноваційну здатність європейської промислової системи та стимулюючи появу підприємств і послуг, заснованих на нових технологіях та нових ринкових можливостях, європейська дослідна діяльність і технологічний розвиток допомагають державам ЄС долати основні виклики суспільства, зокрема зайнятості населення. Водночас дослідна діяльність, спрямована на забезпечення сталої мобільності й охорони довкілля та споживача товарами й послугами, може сприяти поліпшенню якості життя та умов праці.
Кожні п’ять років Рада ЄС, діючи спільно з Європейським Парламентом, після консультацій з Економічно-соціальним комітетом ухвалює багаторічну рамкову програму з дослідного та технологічного розвитку, що визначає основні наукові й технологічні цілі ЄС, вказує ключові напрями дослідної діяльності в рамках програми та встановлює максимальну суму фінансування для всіх запланованих дій, а також визначає цілі основних робіт. Рамкові програми реалізуються через спеціальні програми, що їх приймає кваліфікована більшість Ради ЄС після консультацій з Парламентом та Економічно-соціальним комітетом. У період 2002—2006 рр. працювала Шоста рамкова програма (2002— 2006), яка враховувала пріоритетні напрями дослідницької діяльності, основні з яких:
— реалізація програм досліджень, технологічного розвитку та демонстраційних заходів через заохочення співпраці з підприємствами та між ними, дослідницькими центрами й університетами;
— заохочення співпраці в цих сферах із третіми країнами й міжнародними організаціями;
— поширення й оптимізація результатів у сфері досліджень, технологічного розвитку та демонстраційних заходів ЄС;
— стимулювання професійного навчання та мобільності дослідників у ЄС.
Поряд із вищезгаданими заходами приблизно 30% ресурсів програми були спрямовані на такі галузі:
до фінансів і вдосконалень, щоб ЄС міг забезпечити найліпше у світі середовище для малого бізнесу; заохочувати високоякісну підтримку малого бізнесу.
— дослідну діяльність загального характеру. Така діяльність спрямована на підтримку дослідної діяльності у сфері загальних знань або технологій у секторах, які швидко розвиваються й мають високий потенціал для майбутнього;
— підтримку дослідної інфраструктури. Ця підтримка має забезпечити оптимальне використання наукових і технічних споруд ЄС та держав-членів, а також забезпечити — завдяки транскордонному співробітництву — раціональний та економічно дієвий розвиток нової інфраструктури.
Визначною новацією програми є концепція «Провідних дій», на які використовують 70 % бюджету і які мають спрямувати європейську дослідну діяльність на розв’язання основних соціально-економічних проблем. Основні її спеціальні програми:
— програма підвищення якості життя та здоров’я громадян ЄС;
— програма наближення інформаційного суспільства до користувача;
— програма досягнення конкурентного та сталого зростання;
— програма енергетики, охорони довкілля та сталого розвитку;
— програма стимулювання інновацій та заохочування участі МСП в інноваційній діяльності;
— програма розвитку людського дослідного потенціалу ЄС. ЄС визнала провідну роль науково-дослідної діяльності та технологічного розвитку в багатьох сферах, особливо в галузях ядерної безпеки, термоядерного синтезу, телекомунікаційних технологій та біохімії. Ця роль має залишатися провідною й авангардною. Інші сфери потребують поліпшень, які б у майбутньому принесли користь суспільству, бізнесу та промисловості. Розвиток нових концепцій, серед яких є екопромисловість, транспортна інтермодальність, нові покоління літаків та інших транспортних засобів, а також інноваційні підходи до інтегрування нових технологій, допоможуть виробити стратегічне бачення дослідної діяльності в усіх промислових секторах ЄС та підготувати європейську промисловість до викликів нового тисячоліття.
3.Енергетичні стратегії ЄС
Енергетична стратегія вкрай важлива, оскільки енергія становить основу економічної та соціальної діяльності індустріалізованих країн. Енергетичні витрати впливають не лише на ті галузі, що вирізняються значним енергоспоживанням, а й на промисловість загалом і навіть на життєвий рівень громадян, передусім тому, що ціни на енергоносії мають вплив на транспортні видатки та витрати на опалення.
Два основоположні договори ЄС було присвячено енергоносіям минулого — вугіллю, та, як вважали, майбутнього — атомній енергії. ЄС відчув весь ризик своєї залежності від імпортної нафти під час енергетичної кризи 1973 р. Починаючи з 1974 р. Союз почав ставити цілі та здійснювати заходи, спрямовані на зменшення своєї залежності від імпортної сирої нафти та нафтопродуктів. Відтоді й бере свій початок формування спільної енергетичної політики.
У доповіді Комісії під назвою «Загальний огляд енергетичної політики та заходів у галузі енергетики» представлено комплексний аналіз усіх заходів ЄС в енергетичній сфері та зроблено спробу закласти підвалини для визначення майбутнього напрямку його політики в цій галузі, враховуючи виклики, з якими стикається ЄС, зокрема: дедалі більшу залежність від зовнішніх чинників, потребу підвищити конкурентність європейської економіки та зважати на екологічні завдання, особливо стосовно викидів парникових газів, передусім СО
2 . На пропозицію Комісії рада прийняла рамкову програму дій в енергетичному секторі, мета якої полягає в об’єднанні під одним дахом усіх стратегічних заходів у галузі енергетики, аби підвищувати їх ефективність і відповідність приоритетним цілям та аби забезпечувати тісніше координування з іншими заходами в цьому секторі, що здійснюються в межах інших політик ЄС. Рамкова програма складається з базового рішення, що визначає загальні правила, і шести галузевих програм:
