Posibniki.com.uaФінансиФінансові інвестиції4.5. Похідні іпотечні інструменти як засіб зменшення ризиків та підтримки ліквідності кредитора


< Попередня  Змiст  Наступна >

4.5. Похідні іпотечні інструменти як засіб зменшення ризиків та підтримки ліквідності кредитора


Зростання конкуренції на ринку банківських послуг взагалі та іпотечного кредитування зокрема спонукає банки до пошуку більш ефективних фінансових інструментів залучення ресурсів для довгострокового іпотечного кредитування та шляхів підвищення дохідності своїх активів.

Похідні фінансові інструменти (деривативи) можуть забезпечити низький рівень кредитного ризику, при цьому не впливаючи безпосередньо на позичальника. Вони дозволяють зм еншити існуючу концентрацію ризику. Можливість відокремити кредитний ризик від інших i розподілити його серед інших учасників фінансового ринку є досить привабливою.

Провідними країнами у свiтi за обсягами угод із кредитними деривативами є США та Німеччина, де вже сформувався ринок цих інструментів. Операції на ньому дають банкам можливість не тільки забез печити ліквідність наданих позичок, а й управляти окремими показниками кредитного портфеля. Група кредитних деривативів поєднує велику кількість фінансових інструментів із різними функціональними особливостями.

Здебільшого кредитні деривативи — це контракти типу своп або опцiон, які широко застосовуються на ринках цінних паперів.

Базовими активами кредитних деривативів є банківські кредити i боргові зобов’язання, якi вільно обер таються на ринку. Контракти з кредитними деривативами передбачають, що покупець компенсує продавцеві частину втрат, пов’язаних із такими подіями, як неповернення кредиту, банкрутство підприємствапозичальника, пролонгація кредиту тощо. Такий вид деривативів

відрізняється від звичайних похідних інструментів тим, що він має справу з власне кредитним ризиком, у той час як традиційні похідні інструменти базуються на ринкових чинниках ризику, таких як курси валют, ціни, індекси чи відсоткові ставки. Можливість відокремити кредитний ризик від активів i зобов’язань робить кредитні деривативи привабливими для використання. З їх допо могою можна хеджувати кредитні ризики, забезпечувати їх диверсифікованість, ставати в коротку або довгу позицію з бажаним профілем ризиків.

Серед перших банків, якi почали масово застосовувати кредитні деривативи, був один із найбільших банків Німеччини — Deutsche Bank. Проте останнім часом центр активності банківських операцій із кредитними деривативами перемістився до США, де вж е фактично й утворився міжбанківський ринок кредитних деривативів, представлений рядом стандартизованих контрактів: свопи на активи, дефолтнi свопи та опціони, свопи на сукупний дохід, опціони на кредитний спред тощо.

У США технологія «забезпеченого боргового зобов’язання» (collaterized loan obligations — CLO) допомагає банкам вирішувати питання залучення ресурсів для довгострокового іпотечного кредитування та заб езпечення підвищення дохідності своїх активів.

Забезпечене боргове зобов’язання може бути визначене як процес емісії цінних паперів емітентом, який з метою випуску цінних паперів купує або отримує іншим способом активи банку і, у свою чергу, є інвестором трансакції. На вихідному етапі активи належать банку, а після продажу спеціалізованій іпотечні й установі є забезпеченням інтересів інвесторів.

Відмінність забезпеченого боргового зобов’язання від типової сек’юритизації полягає в економічній меті, яку переслідують учасники трансакції. За класичної схеми сек’юритизації активів основна мета зводиться до мобілізації капіталу, тоді як метою банку — учасника забезпеченого боргового зобов’язання є більш ефективне використання власного капіталу. Сек’юритизація допома гає трансформувати виданий кредит в інструменти, які надають змогу банкам вивільнити значні кошти шляхом перерозподілу кредитного ризику.

З метою більш чіткого уявлення про правові та економічні характеристики забезпеченого боргового зобов’язання розглянемо схему відносин між його учасниками (рис. 4.11).

Рис. 4.11. Приклад угоди щодо сек’юритизації активів банку

Слід зазначити, що основним елементом наведеної вище схеми є обов’язковий продаж активів, що не завжди відповідає інтересам усіх учасників угоди. Класичним прикладом підтвердження цього є угоди за допомогою забезпеченого боргового зобов’язання двох німецьких банків (Deutschebank Core 1998-1 і Dresdnerbank Silvertower 125), які не тільки були вигідними для інвесторів, а й привернули увагу інших фінансово-кредитних інститутів до цього інструмента. Обидві угоди забезпечували передачу спеціалізованій іпотечній установі пулу кредитів, виданих корпоративним позичальникам. Для отримання банками відповідного вивільнення від вимог до достатності капіталу такі угоди мають відповідати вимогам федерального органу з нагляду за банками (ВaFin).

Через складність практичної реалізації банками наведених вище уго д було розроблено схеми, альтернативні класичній сек’юритизації. Їх основним інноваційним підходом є відмова від продажу активів спеціалізованій іпотечній установі — вони залишаються на балансі банку. Головну роль у цьому процесі відіграють кредитні деривативи як інструмент хеджування ризиків.

Технологія, за якої активи залишаються на балансі першого власника, отр имала назву синтетичної сек’юритизації (рис. 4.12).

Рис. 4.12. Приклад синтетичної сек’юритизації: 1 — банк емітує кредитні ноти сукупною вартістю 1,5 млрд дол. США; 2 — спеціалізована іпотечна установа емітує синтетичні цінні патери сукупною вартістю 1,5 млрд дол. США; 3

— надходження від продажу (1,5 млрд дол. США); 4

— надходження від продажу (1,5 млрд дол. США).

Необхідно враховувати, що кредитні ризики активів передаються спеціалізованій іпотечній установі за допомогою використання дефолтних свопів (credit default swaps) або облігацій, які абсорбують кредитні ризики — кредитних нот (credit linked notes — СLN). Таким чином банк отримує можливість уникнути проблем, пов’язаних із продажем активів, рефінансувати видані кредити та отримати вивільнення від вимог до достатнос ті капіталу.

Перед тим, як більш детально розглянути приклади угоди синтетичної сек’юритизації, надамо характеристику двох видів кредитних деривативів, які найбільш часто використовуються, а саме: дефолтних свопів і кредитних нот.

Дефолтний своп є найпоширенішим видом кредитних деривативів. Згідно з угодою про дефолтний своп одна сторона погоджуєт ься (в обмін за певну плату) з настанням обговореної події придбати цінні папери, в яких зосереджене зобов’язання, за попередньо обговореною ціною або виплатити різницю між попередньо узгодженою ціною таких цінних паперів та їх поточною ринковою ціною.

Дефолтний своп за своєю суттю є механізмом гарантії повернення банківської позики. У загал ьному вигляді схема може мати вигляд тристоронньої угоди, в якій задіяні гарант, банк та позичальник. Фактично банк укладає угоду із гарантом (іншим бан

ком або фінансовою компанією), згідно з якою в разi дефолту з боку позичальника гарант виплачує суму зобов’язань позичальника на користь банку, але банк сплачує гаранту певну компенсацію за те, що останній бере на себе ризик.

Кредитний дефолтний своп стає запорукою фінансової дисципліни позичальника, коли інформація про укладання тако го свопу надходить до позичальника. Але банк має можливість відкрити цю інформацію тільки у той момент, коли позичальник виявить перші симптоми несхильності до своєчасних розрахунків. Схема дефолтного свопу практично повністю готова до застосування на практиці, у ролі третьої особи можуть виступати як фінансова компанія чи інший банк, так i виробнича або комерці йна фірма, якій справді потрібний об’єкт застави за прийнятною ціною для перепродажу або застосування його у виробничому процесі. Пошук третьої особи для банку значно спрощується, оскільки у разі пошуку компанії нефінансової сфери стає зрозуміло, що покупцем на заставу можуть виступити конкуренти позичальника.

Кредитна нота зг ідно з Циркуляром ВaFIN 10/99 від 16.06.99 визначається як цінний папір (облігація), який емітований покупцем гарантії і має бути погашений за номіналом у строк платежу в тому разі, якщо попередньо узгоджена сторонами подія відносно певного активу не настала. Якщо така подія вже настала, то кредитна нота погашається протягом фіксованого періоду за мінусом су м компенсації (наприклад, різниці між номінальною вартістю облігації та реально отриманих від боржника сум за позичкою).

Кредитна нота є комбінацією облігацій зі змінною відсотковою ставкою та дефолтного свопу. Своп на сукупний дохід слід розглядати як кредитний дериватив, особливо в разі, якщо між банком та гарантом відбувається обмін сукупними доходами за одн аковими сумами кредиту, але за різними моделями обрахунку таких доходів. Система відносин, яка складається між банком та гарантом при свопi на сукупний доход, може базуватися на основах рівнозначності. У цьому разі гаранта як такого не існує, банки просто обмінюються сукупними доходами від різних позичальників, фактично перерахову ючи тільки сальдо, яке розраховується як різниця між щомісячними відсотковими доходами за конкретними кредитними угодами.

Банк може використати своп на сукупний дохід як інструмент управління i кредитним i відсотковим ризиками одночасно, коли кредитні угоди, що фігурують у свопi, розрізняються методом розрахунку відсоткових ставок. Інакше кажучи, коли су

купний дохід за позикою, що встановлюється за фіксованими ставками, протиставляється сукупному доходу, що розраховується за змінною ставкою за методикою <індикатор плюс спред>, банк, який укладає своп-угоду на такий сукупний дохід, змінює власну відсоткову позицію на базову суму свопу.

На відміну від дефолтного свопу і свопу на сукупний дохід, прода вець гарантії шляхом купівлі облігації здійснює авансовий платіж, який дорівнює вартості позики. Отримання покупцем гарантії сум, які надійшли в оплату кредитної ноти, має економічний ефект забезпечення первинного кредитного ризику. Різниця між ціною купівлі та дисконтом становить обсяг гарантії.

У практиці синтетичної сек’юритизації існує кілька видів позицій ризику. Пе рша позиція стосується грошового резерву, достатнього для компенсації можливих витрат. Такий резерв акумулюється протягом кількох років із додаткових доходів спеціалізованої іпотечної установи, наприклад, доходи від казначейських зобов’язань та надходжень від продажу дефолтних свопів, що перевищують відсотки, які ця установа платить інвесторам. Інвестори беруть на себе другу поз ицію ризику шляхом купівлі старших (senior) або молодших (junior) облігацій, емітованих спеціалізованою іпотечною установою. Молодші облігації є субординованими стосовно старших і в першу чергу приймають на себе ризики. Найбільш ризиковані облігації банк викуповує в іпотечної установи. Такі облігації на практиці мають досить високі рейтинги від ВВ для молод ших до ААА для старших за методикою рейтингового агентства Standard & Poor’s. Третя позиція ризику є найбільш захищеною та включає будь-які кредитні ризики, не покриті першою та другою позиціями. Як правило, банкінвестор залишає третю позицію за собою.

Світова практика вирізняє три найпоширеніші підходи структурування синтетичних забезпечених позикових зобо в’язань:

• угоди, в яких портфель активів, що є предметом угоди, повністю хеджований та реалізований на ринку капіталів (повністю профінансовані забезпечені боргові зобов’язання);

• угоди, в яких портфель активів хеджований, але банкінвестор тримає старшу позицію, що дорівнює вартості витрат за кредитами даного портфеля, які перевищують молодшу позицію (частково профінансовані забезпечені боргові зобов’язання);

• угоди, в яких портфель активів хеджований, але банк-інвестор тримає субординовану позицію, яка абсорбує перші втрати портфеля (непрофінансовані забезпечені боргові зобов’язання).

У повністю профінансованих синтетичних забезпечених боргових зобов’язаннях спеціалізована іпотечна установа приймає на себе всі ризики пулу шляхом купівлі кредитних нот, які емітуються банком-інвестором. Купівля здійснюється за рахунок коштів, отриманих через випуск серії облігацій, забезпечених кредитними нотами.

Оскільки вартість облігацій, які купуються інвесторами, дорівнює номіналу кредитної ноти, то банк-інвестор вва жається повністю вільним від ризику. Прикладом такої угоди можуть бути SBC’s Glacier Finance 1997 р.

В угодах частково профінансованих синтетичних забезпечених боргових зобов’язань для перенесення ризиків банк-інвестор використовує комбінацію дефолта свопу та іпотечних нот (рис. 4.13).

Рис. 4.13. Приклад частково профінансованого синтетичного забезпеченого боргового зобов’язання: 1—5 млрд дол. дефолтних свопів, річні платежі; 2 — Компенсація ризиків та застава казначейських зобов’язань; 3 — 400 млн дол. (виплата основного боргу та відсотків за кредитними нотами); 4 — 400 млн дол. (надходження від продажу кредитних нот)

Рис. 4.13. Приклад частково профінансованого синтетичного забезпеченого боргового зобов’язання: 1—5 млрд дол. дефолтних свопів, річні платежі; 2 — Компенсація ризиків та застава казначейських зобов’язань; 3 — 400 млн дол. (виплата основного боргу та відсотків за кредитними нотами); 4 — 400 млн дол. (надходження від продажу кредитних нот)

При цьому лише частина кредитного ризику всього пулу передається спеціалізованій іпотечній установі. Інші ризики або залишаються у банку, або передаються інвесторам на позабіржовому ринку.

У разі використання непрофінансованих синтетичних забезпечених боргових зобов’язань ніякі ризики пулу не передаються спеціалізованій іпотечній установі. Замість цього ризики переносяться контрагентам на поза біржовому ринку, тому структура забезпечених боргових зобов’язань ускладнюється (рис. 4.14).

Рис. 4.14. Приклад непрофінансованого синтетичного забезпеченого боргового зобов’язання:

1 — платежі за свопом та застава казначейських зобов’язань на суму 400 млн дол. для покриття ризиків більше 1%; 2

— плата за дефолтний своп; 3 — платежі за свопом та застава казначейських зобов’язань; 4 — кредитні ноти сукупною вартістю 400 млн дол.; 5

— надходження від продажу кредитних нот 400 млн дол.

Ефективність застосування кредитних деривативів залежатиме від створення в Україні відповідного ринку, який є об’єктивною необхідністю розширення банківського інструментарію впливу на позичальника, та механізмів управління кредитними і відсотковими ризиками.

Більшість механізмів рефінансування ґрунтуються на правовому інституті довірчої власності та передачі первинних активів у траст. У світовій практиці активне зростання спостерігається на ринк у боргових цінних паперів — кредитних нот (credit linked notes), які мають багато спільного зі звичайними облігаційними позиками, однак дозволяють більш гнучко підходити до питань розподілу кредитного ризику.

Таким чином, необхідно відпрацьовувати ефективну систему використання визнаних у світі інструментів на іпотечному ринку в Україні. Похідні іпотечні інструменти вторинного ринку допомагають ба нкам уникати ризиків або мінімізувати їх за допомогою схем сек’юритизації. Технологія традиційної сек’юритизації передбачає, що активи, які інвестори готові придбати, виділяються від інших активів банку, наприклад, шляхом їх передачі спеціалізованій іпотечній установі. Такий механізм дає змогу ліквідувати ризики, пов’язані з іншою діяльністю, яку зді йснює продавець активів.

Вихідним моментом створення ринку кредитних деривативів в

Україні має стати встановлення чіткого нормативного середовища, яке регулюватиме цей процес. Оскільки основними учасни

ками ринку кредитних деривативів є банки, а об’єктом торгівлі

— кредитний ризик, взятий на себе банківською системою, то дуже важливою з даного питання є позиція Національного банку України. Необхідне чітке розуміння банками системи оцінки прямих та прихованих ризиків, притаманних новим іпотечним інструментам, що визначить основні принципи їх роботи на ринку кредит них деривативів.

Для розвитку ринку кредитних деривативів в Україні необхідно розглянути також питання оподаткування операцій з даними інструментами, судового захисту державою виконання кредитних деривативів, формування системи рейтингових агентств, створення саморегулівних організацій учасників ринку похідних цінних паперів, розроблення за їх участю стандартів укладання угод із кредитними деривативами тощо.

Разом із ти м, розвиток ринку кредитних деривативів дозволить зробити кредитування банками реального сектору більш раціональним, гнучким, гармонійним. Нові економічні відносини, пов’язані з обігом цих деривативів, дадуть змогу досягти оптимального розподілу кредитного ризику, причому не обов’язково в національних межах, i збільшити обсяги кредитування реального сектору навіть за існуючого рівня капiта лiзацiї банківської системи без перевищення граничного значення ризику.

?


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
Частина 1. Розділ 5 ВИКОРИСТАННЯ ДЕРИВАТИВІВ В УПРАВЛІННІ ІНВЕСТИЦІЯМИ 5.1. Сутність строкового ринку і строкових угод
Частина 2. Розділ 5 ВИКОРИСТАННЯ ДЕРИВАТИВІВ В УПРАВЛІННІ ІНВЕСТИЦІЯМИ 5.1. Сутність строкового ринку і строкових угод
5.3. Операції з опціонами
5.4. Визначення та види своп-контрактів
Контрольні запитання
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki