Posibniki.com.uaЕкономікаБюджетно-податкова політика12.5. Податкові реформи в країнах ЄС


< Попередня  Змiст  Наступна >

12.5. Податкові реформи в країнах ЄС


Загальною рисою податкових систем країн ЄС стало проведення податкових реформ, з одного боку — з метою забезпечення соціальної спрямованості бюджетно-податкової політики країн співдружності, а з другого — з метою координації та гармонізації у сфері оподаткування.

Наприклад, однією з особливостей податкової системи Франції є принцип, що будь-який платник податків чесний, і саме цей принцип покладено в основу розвитку податкового механізму цієї країни. Крім того, податкова реформа у Франції відбувалася досить тривалий час, що й привело до прийняття у цій країні зважених, економічно обґрунтованих рішень, оскільки її основна мета — це скорочення кількості податків та спрощення податкового законодавства, приведення його до єдиних вимог ЄС. Тільки за останні роки минулого століття у Франції без запровадження нових було скасовано ряд податків, відсутність яких не призвела до суттєвого скорочення податкових надходжень загалом. Водночас за такого підходу до оподаткування Податковий кодекс Франції є цілісним документом стосовно ор-ганізації контролю за надходженням платежів до бюджету, який передбачає дієві методи та механізми для боротьби з ухиленням від оподаткування.

Одним з головних аспектів ухилення від сплати податків є створення так званих офшорних зон (спеціальних зон) та переказ до них прибутків. У міжнародній практиці вони створювалися переважно з політичних міркувань і нині існують тільки завдяки політичній волі держав, так званому «державному егоїзму». Будьякий переказ грошей до таких зон має оподатковуватись у джерела отримання доходів, оскільки, як правило, метою здійснення таких операцій є «відмивання» коштів. Таке положення було закладено до Податкового кодексу Франції на підставі того, що фінансовоекономічні відносини з офшорними зонами не вилучено із загального режиму оподаткування в країнах ЄС, хоча необхідність такого положення було схвалено всіма членами ЄС, крім Великобританії. Поряд з негативними рисами існування офшорних зон необхідно зазначити й позитивні. Так, у Франції офшорні зони було створено у 1985 р. у трьох районах, у тому числі і в галузі суднобудування. Протягом 10 років підприємства цілком звільнялися від податку на прибуток (загальнодержавний податок) і місцевих податків. Пільги не надавалися лише з ПДВ. Це дало змогу Франції залучити значні іноземні інвестиції та створити нові робочі місця. Проте в 1996 р. було запроваджено обмеження щодо термінів та розмірів звільнення від податку на прибуток. Наприклад, прибуток у розмірі 300 тис. франків на рік не оподатковувався зовсім протягом п’яти років. Суми прибутку, отримані понад зазначену межу, оподатковувалися на загальних підставах.

Податкове законодавство Франції пропонує й іншу схему надання пільг, за якою протягом перших двох років діяльності підприємство повністю звільняється від сплати податку на прибуток і місцевих податків. На третій рік звільняється 75 % прибутку, на четвертий — 50 %, на п’ятий — лише 20 %. Пільги надаються лише на підставі Податкового кодексу, а перелік офшорних зон визначається рішеннями уряду Франції, які чітко окреслюють межі зони (до назв вулиць включно). Діяльність таких зон узгоджується з планами розвитку територій та спеціально визначається мета застосування офшорних зон. Як правило, це призупинення відпливу населення із сільської місцевості, розвиток економічно відсталих районів.

Податкові реформи в країнах ЄС мають не лише загальні особливості, а й власні специфічні механізми їх реалізації. У Данії, наприклад, підприємець (одноосібне володіння або парт-нерство) має можливість кожного року обирати чи то спеціальну схему оподаткування нерозподіленого прибутку за ставкою податку на прибуток юридичних осіб, чи то звичайний прибутковий податок з фізичних осіб. Це створює умови, за яких підприємець може регулювати рівень стягуваного податку, максимізувати, залежно від результатів року, здатність підприємства до самофінансування. За спеціальною схемою, яку введено з 1987 р. (спеціальні ділові застереження, або «режим підприємств»), здійснюється розмежування за характером отримуваного підприємцем прибутку — між прибутком від капіталу та особистим прибутком. Прибуток від капіталу, який визначається шляхом застосування середньої ставки прибутку від облігацій за рік до чистих активів підприємства, потрапляє у сферу дії пільгового податкового режиму для дивідендів (традиційно застосовуваний до доходу від акцій). Особистий дохід, тобто дохід, отримуваний підприємцем на додаток до прибутку на капітал, оподатковується за змінною шкалою прибуткового податку з фізичних осіб. Цей метод створює умови для досягнення рівності податкових режимів, які застосовуються до одноосібних володінь, партнерств та суб’єктів господарювання зі створенням юридичної особи, що стосується нерозподіленого прибутку підприємств, оскільки останній оподатковується за ставкою 34 % (така сама ставка, що й податку на прибуток юридичних осіб).

У Норвегії та Швеції також передбачено схеми, які за концепцією є відносно схожими на датську. Зворотною стороною таких податкових положень є те, що вони передбачають більше адміністративних формальностей (в основному стосуються здійснення обліку) для підприємств, які роблять вибір на їх користь.

У Греції податкова реформа 1992 р. також запровадила схожий механізм для підприємств, створених у формі партнерств, командитних товариств чи приватних компаній з обмеженою відповідальністю. Спочатку вони підлягали оподаткуванню за прогресивною шкалою щодо податку на прибуток від 5 % до 40 %. Після проведення реформи їхні прибутки підлягають оподаткуванню за єдиною ставкою 35 % (як у разі публічних компаній з обмеженою відповідальністю) за вирахуванням винагороди, виплачуваної партнерам або менеджерам (фізичним особам, у власності яких є принаймні 1/3 акцій партнерства/компанії). Така винагорода, незалежно від того, чи сплачена фактично, оцінюється за єдиною ставкою 50 % чистого доходу партнерства/компанії, тимчасом як у відношенні партнера чи мене-джера вона обкладається прибутковим податком з фізичних осіб. Отже, перевагою проведеної податкової реформи стало те, що вона забезпечила нейтральний режим щодо капіталізованих підприємством прибутків.

У Німеччині в результаті податкового реформування було запроваджено положення, що набуло чинності з 1 січня 1994 р., яким було обмежено прогресивність прибуткового податку у відношенні прибутку одноосібних володінь та партнерств, максимальну граничну ставку для цього виду доходу було встановлено на рівні 47 %. Однак у відповідних випадках продовжувала застосовуватися найвища ставка 53 % до всіх інших оподатковуваних доходів платників податку. Різниця між ставкою податку на прибуток юридичних осіб (45 % — на нерозподілені прибутки) і ставкою податку на прибуток суб’єктів господарювання без створення юридичної особи (47 %) була обмежена до 2 %. Ці податкові зміни іншого характеру, порівняно з тими, які запровадили Греція та Данія, тому що охоплюють весь дохід (розподілений чи нерозподілений) окремого підприємства, хоча їх запровадження свідчить про подібну мету, яка ставиться в межах реформи, — обмежити різницю податкових режимів між капіталізованими прибутками суб’єктів господарювання зі створенням юридичної особи та прибутками одноосібних володінь і партнерств.

Наведені приклади ілюструють способи розв’язання проблем в оподаткуванні, які можуть бути застосовані без втручання в загальну систему оподаткування (Данія та Греція) або не піддаючи ризику принцип податкової прозорості, який традиційно застосовується до одноосібних володінь і партнерств (Німеччина). Вони мають як переваги, так і недоліки, зумовлені технічним та політичним вибором з огляду на специфіку національного контексту (табл. 12.3). Однак, незважаючи на їхню різноманітність, усі способи мають спільний позитивний ефект, що полягає в зниженні в країнах, які їх застосовують, податку, стягуваного з нерозподілених прибутків одноосібних володінь і партнерств, наближаючи або прирівнюючи ставку, що застосовується, до номінальних ставок податку на прибуток юридичних осіб, застосовуваних за тих самих обставин до суб’єктів господарювання зі створенням юридичної особи.

Податкові реформи проводяться також у нових країнах — членах ЄС постсоціалістичного табору, насамперед з метою виконання вимог співтовариства. Однією з особливостей реформ у цих країнах є введення єдиної ставки податку з доходів громадян.

Таблиця 12.3

ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ ПОДАТКОВИХ РЕФОРМ

НА ПРИКЛАДІ ДЕЯКИХ КРАЇН ЄС

Суть податкових змін ПеревагиНедоліки
Специфічні риси податкового реформування: ілюстрація податкових змін на прикладі деяких країн ЄС
Данія — надання підприємцю (одноосібне володіння чи партнерство) вибору або спеціальної схеми оподаткування прибутку за ставкою податку на прибуток юридичних осіб або звичайний прибутковий податок з фізичних осіб на вибір — забезпечення податкового нейтралітету; —витонченість та адекватність оподаткування; — можливість регулювати рівень стягуваного податку; — можливість максимізувати здатність підприємства до самофінансування; —заохочення підп риємця до налагодження інформаційної системи, необхідної для ефективного управління бізнесом —складність із точки зору адміністрування; —необхідність вести деталізований облік; — спричиняє незначні бюджетні втрати; —необхідність с уворого нагляду з метою попередження зловживань під час використання пільгової схеми
Греція — запровадження особливого податкового режиму щодо капіталізованих підприємством прибутків —забезпечення партнерствам/приватним компаніям з обмеженою відповідальністю рівного податкового режиму стосовно їх нерозподілених прибутків; —забезпечення автоматичності застосування схеми оподаткування — відсутність права вибо ру для підприємства; — найменші підприємства, які до реформування підлягали обкладанню податком за нижчою граничною ставкою податк у на прибуток, можуть опинитись у ситуації, коли будуть покарані новими податковими правилами
Німеччина — запровадження механізму максимізації прибуткового податку щодо прибутку одноосібних володінь та партнерств — стимулювання промислової та коме рційної діяльності одноосібних володінь та партнерств; —п ростота і легкість застосування; —збереження податкової прозорості при застосуванні схеми — створення переваг для незалежних підприємців порівняно з найманими працівниками, оскільки для них податковий тягар є більшим (53 % для особи, котра п рацює на заробітну плату, проти 47%для підприємців)

Закінчення табл. 12.3

Суть податкових змін ПеревагиНедоліки
Загальні характеристики податкових реформ
Запровадження різноманітних схем щодо оподаткування прибутків підприємств —зниження податкових ставок з прибутку для одноосібних володінь і партнерств; —наближення або вирівнювання ставок податку на прибуток для підприємств різних організаційних форм; —тільки фактично отриманий прибуток підлягає обкладанню податками; — можливість варіативного вибо ру механізму оподаткування прибутків (застосування схеми на мінімальний термін, зворотний вибір, безповоротний вибір тощо) — зумовлюють більше адміністративних формальностей; —неможливість виокремлення однієї конкретної схеми, яка була б ідеальною для всіх країн ЄС; —за певних умов призводить до незначних бюджетних втрат; —вимагає попе редження зловживань такими податковими схемами

Єдина ставка податку з доходів громадян передбачає великі неоподатковувані мінімуми. У результаті категорія громадян з низькими доходами не сплачує податків узагалі, а громадяни із середніми доходами сплачують податки, які зростають разом з їхніми доходами. Більше того, податкові реформи запроваджуються разом з реформами системи соціального забезпечення, які, між іншим, спрямовуються на зважене надання адресної соціальної допомоги тим, кому вона справді необхідна (табл. 12.4).

Зниження ставок прямих податків і посилення зв’язку між внесками та виплатами в системі нарахувань на фонд заробітної плати допомагають боротися з тіньовою економікою та зменшують ухилення від податків і нарахувань на фонд заробітної плати. У глобальній економіці контроль над стягненням прямих податків і нарахувань на фонд заробітної плати дедалі більше ускладнюється, і такі податки легше не платити порівняно з непрямими податками. У результаті досить високі прямі податки та нарахування на фонд заробітної плати шкодять бюджету країни та її конкурентоспроможності — відбувається відплив капіталу до тіньового сектору або до країн, які застосовують нижчі ставки податків. Таке перенесення податкового навантаження на непрямі податки й посилення зв’язку між внесками та виплатами має зменшити кількість випадків ухилення від сплати податків.

Таблиця 12.4

КРАЇНИ, ЩО ЗАСТОСОВУЮТЬ ЄДИНІ СТАВКИ ПОДАТКІВ

Країна (рік запровадження податку)

По да т о к

Литв а (1

4)

4)

5)

1)

3)

4)

4)

5)

Рум ун і я (2005)

Ро сія (2

Ук ра ї н а (2

Сло в а ч чина(2

Ес то н і я (1

Ла тв і я (1

Г руз ія (2

99

99

99

00

00

00

00

00

Се р б і я (2

ПДГ26 %33 %25 %13 %14 %13 %19 %12 %16 %
ППП26 %15 %15 %24 %14 %25 %19 %20 %16 %

ПДГ — податок з доходів громадян, ППП — податок на прибуток підприємств. Інший важливий результат податкових реформ останніх років — початок міжнародної конкуренції у сфері податків. Наприклад, Словаччина стала сьомою країною в Європі, що запровадила єдину ставку податку з доходів громадян (19 %). Невдовзі ще дві країни запровадили таку систему оподаткування: Грузія та Румунія, які знизили ставки цього податку до 12 % і 16 % відповідно. Найбільші опозиційні партії Польщі та Чехії також агітують за єдині ставки податку й навіть пообіцяли запровадити таку ставку, якщо вони виграють парламентські вибори. Швидко відреагувала Австрія, яка зменшила ставку податку на прибуток підприємств з 34 % до 25 % з 2005 р., хоча спочатку планувалося зменшити ставку до 31 %. У 2004 р. Чехія знизила максимальну ставку ПДВ з 22 % до 19 %, а ставку податку на прибуток підприємств буде зменшено з 28 % до 24 % у 2006 р.

Угорщина знизила ставку податку на прибуток підприємств з 18 % до 16 %, а Польща — з 27 % до 19 %. Західні демократії, що застосовують набагато вищі ставки податку на прибуток підприємств (38,3 % у Німеччині, 34,3 % у Франції, 34,5 % у Нідерландах, 37 % у Італії та 30 % у Великобританії), звинувачують Словаччину в «податковому демпінгу» та закликають до гармонізації податкових систем з оподаткуванням в Євросоюзі. Вони зазначають, що нові країни — члени ЄС можуть зменшувати податки лише завдяки істотній регіональній допомозі, яку вони отримують від багатших країн ЄС.

Західна економічна теорія і практика приділяють бюджетноподатковій політиці надзвичайно велику увагу, виокремлюючи три основні напрями, що її формують в умовах сучасних інтеграційних процесів, насамперед у Європі.

Перший напрям — забезпечення бюджетними ресурсами напрацьованої урядами та парламентами країн стратегії розвитку держави у внутрішньому та зовнішньому секторах.

Другий напрям — підтримання внутрішньої стабільності, зростання ВВП, зменшення безробіття, уникнення циклічних економічних і фінансових криз.

Третій напрям

— коригування саморегульованого ринкового механізму, доповнення його в тих сферах, де його дія послаблена або відсутня взагалі.

Отже, бюджет країни — не тільки інструмент макроекономічної політики, але насамперед — інструмент надання суспільних благ, фінансова основа всієї економічної діяльності держави, а по суті справи — фундамент її економічного суверенітету. І як би не відбувалися процеси інтеграції, поки є бюджет — є держава. Його головна мета — вирівнювання умов економічного зростання в окремих країнах за мінімального вилучення засобів з бюджетів окремих країн-учасниць.

Структура бюджету країни — своєрідне дзеркало державних пріоритетів і функцій. Треба сказати, що в країнах ЄС приблизно половину бюджетних витрат поглинають соціальні. Ці витрати, як би не долучався до їх здійснення приватний сектор, як і раніше, залишаються найважливішою прерогативою держави.

Останнім часом у країнах Європи виникають нові проблеми — зростання безробіття, нові вимоги до кваліфікації праці, швидке старіння населення, зростання кількості неповних родин. Усе це ставить перед соціальною політикою кожної держави складні завдання, а саме: як в умовах помірного економічного зростання й обмеженості ресурсів розвивати соціальну інфраструктуру, зокрема соціальне забезпечення? Як за наявності соціальних гарантій, що забезпечують прожитковий мінімум, не привести певну категорію людей у «пастку бідності»? Як підтримати в людині стимули до трудової діяльності, як зберегти трудову мотивацію?

Вирішення цих завдань вимагає гнучкіших форм соціальної допомоги й застережень у разі її надання, розширення професійної підготовки та перепідготовки поряд зі створенням додаткових робочих місць. Підтримка соціальних гарантій на колишньому рівні потребує ще більшого зростання державних видатків. Саме тому реформи у сфері соціального забезпечення та соціального страхування, завдяки яким частину видатків такого роду можна було б перекласти на саме населення, стали найважливішим пріоритетом бюджетно-податкової політики останніх років. Такі реформи проводять уряди майже всіх європейських країн.

Інший важливий аспект бюджетно-податкової політики — прагнення переорієнтувати частину державних видатків на розвиток так званого людського капіталу, інакше кажучи — на користь освіти, охорони здоров’я, професійної підготовки та перепідготовки кадрів.

Окрім того, слід ураховувати також той факт, що країни Європи розвиваються далеко нерівномірно, особливо в умовах світового економічного спаду, що й обумовлює загалом різний ступінь використання бюджетно-податкової політики як інструменту макроекономічного регулювання в цих країнах та можливість їх класифікації на три групи за рівнем інтегрованості:

1) країни ЄС, що входять до складу Європейської валютної системи;

2) країни ЄС, що не ввійшли до складу ЄВС;

3) країни Європи, що не входять до ЄС (рис. 12.7).

Рис. 12.7. Класифікація європейських країн за ступенем використання бюджетно-податкової політики як інструменту макроекономічного регулювання національної економіки

Рис. 12.7. Класифікація європейських країн за ступенем використання бюджетно-податкової політики як інструменту макроекономічного регулювання національної економіки

Бюджетно-податкова політика в 90-ті роки ХХ ст. в Євроленді була зумовлена цілою низкою чинників, основними з них є інтеграційні: створення ЄВС, уведення з 1 січня 1999 р. єдиної валюти євро для безготівкових розрахунків та введення готівки з 1 січня 2002 р., створення ЄЦБ, основи чого було закладено Маастрихтською угодою (Нідерланди, грудень 1991 р.) між представниками урядів країн ЄС під час прийняття рішення про створення ЄС.

З метою відбору кандидатів на вступ до ЄВС (1997 р.) Європейський валютний інститут (створений у 1994 р.) запропонував певні критерії — критерії фінансової конвергенції (табл. 12.5).

Таблиця 12.5

КРИТЕРІЇ ФІНАНСОВОЇ КОНВЕРГЕНЦІЇ

КритеріїЗміст вимог
Грош ов о кр едит ні 1. Інфляція в країні-учасниці не може перевищувати середній з трьох найнижчих темпів інфляції у ЄВС більш як на 1,5 % 2. Процентна ставка у країні не може перевищувати середню з процентних ставок трьох країн з найнижчими темпами зростання 3. Валютний курс країни має змінюватись у вузьких межах без девальвації впродовж принаймні двох років
Бю дж ет ні 4. Державний борг країни не може перевищувати 60 % її ВВП 5. Бюджетний дефіцит країни не може перевищувати 3 % її ВВП

Три перші критерії спрямовані на утримування низької інфляції. Два останні є жорсткими бюджетними обмеженнями і стосуються ризику монетизації державного боргу, коли його збільшення не супроводжується зростанням ВВП. Отже, задовольнивши зазначені критерії в умовах фінансового валютного курсу та єдиної грошової політики, що проводиться в межах ЄВС, бюджетно-податкова політика залишається єдиним інструментом макроекономічного регулювання, але її антициклічна спрямованість дуже жорстко обмежена Пактом стабільності та зростання («The Stability and Growth Pact»), що був ухвалений в 1997 р. як гарантія економічного та валютного союзу (рис. 12.8).

Рис. 12.8. Пакт стабільності та зростання в ЄС

Рис. 12.8. Пакт стабільності та зростання в ЄС

Для низки країн приведення бюджетних показників у відповідність до встановлених критеріїв зближення призвело до занадто жорстокої рестриктивної бюджетно-податкової політики та уповільнення бюджетної конвергенції. У теорії державних фінансів

бюджетна конвергенція означає цілеспрямоване зниження структурних бюджетних дисбалансів, що забезпечує скорочення бюджетного дефіциту та державного боргу в довгостроковому періоді. Наприклад, метою бюджетної конвергенції 1993—1997 рр. в ЄС було досягнення встановлених Маастрихтською угодою кількісних показників, що мало певні негативні наслідки для країн з високим структурним дефіцитом, таких як Бельгія, Італія, Португалія, Іспанія.

Для забезпечення ефективної бюджетної конвергенції необхідні: по-перше, гармонізація бюджетних систем як у дохідній, так і витратній частинах, що є досить тривалим процесом; по-друге, згладження та синхронізація циклічних коливань у країнах ЄВС, що потребує створення розвинутої системи міждержавних трансфертів; по-третє, установлення контролю над бюджетно-податковою політикою, що має стати логічним завершенням еволюції національних бюджетних і податкових систем у межах ЄВС.

Політичні чинники, такі як зміна політичної ситуації в Євроленді, прихід до влади в деяких країнах (Німеччині, Франції) «лівих» урядів, призвели до зіткнення монетаристських і неокейнсіанських принципів у межах ЄВС. У зв’язку з цим виникає питання про можливість унесення поправок до Маастрихтської угоди, що стосуються насамперед бюджетного дефіциту і штрафних санкцій. Вважається, що це питання пов’язане з проблемою співвідношення національно орієнтованих і наднаціональних інструментів економічного регулювання. Варто зазначити, що у фінансовому механізмі ЄВС бюджетно-податковій політиці нині відводиться пасивна роль забезпечення ефективності кредитно-грошової політики. Пом’якшення бюджетних критеріїв призведе до підсилення ролі національної бюджетно-податкової політики.

Отже, ураховуючи існуючі проблеми, пріоритети та напрями бюджетно-податкової політики, що формуються в умовах інтеграційних процесів саме в ЄС, слід розрізняти два рівні її формування та реалізації:

1) національну бюджетно-податкову політику країн — членів ЄС, яка на відміну від грошово-кредитної залишається під контролем самих держав;

2) наднаціональну бюджетно-податкову політику, що забезпечує діяльність співтовариства через бюджет Європейського Союзу.

Бюджет Європейського Союзу — це нормативно-правовий акт, який щороку дозволяє здійснювати законні витрати фінансових засобів на діяльність співтовариства. Він передбачає розміщенняфінансових засобів у такому вигляді, у якому відображаються існуючі пріоритети й напрями політики співтовариства.

Починаючи з 1988 р. річний бюджет Союзу складався відповідно до середньострокових запланованих фінансових обмежень (перспективний фінансовий прогноз), що встановлюють межі річних витрат. У 1999 р. частина переговорів щодо «Порядку денного

2000» проводилася щодо майбутніх пріоритетів Союзу, у результаті було прийнято перспективний фінансовий прогноз (на 2000—

2006 рр.), що відобразив у показниках Лісабонську стратегію розвитку ЄС, ухвалену в 2000 р. на десятиліття.

Шляхом установлення керівних принципів на кілька років цей пакет документів, прийнятий спільно Європейським парламентом і Радою Європейського Союзу, сприяв ухваленню річного бюджету, що неминуче спричинив укладання угоди між Радою і

Парламентом (бюджетними інституціями Союзу). Більше того, установлені на кілька років верхні межі дозволяють контролювати вдосконалення механізму витрат фінансових засобів Європейського Союзу.

Перспективний фінансовий прогноз на 2000—2006 рр. передбачає асигнування на розширення Союзу шляхом прийняття країн Центральної та Східної Європи без підтвердження небезпеки щодо основних пріоритетів Союзу на даний момент. Відрахування держав-членів у європейський бюджет (засновані на ВВП) також зафіксовані щодо їхньої величини в 1999 р.

Установча угода Європейського Союзу, враховуючи зміни, унесені Амстердамською угодою (ст. 268—280), установлює процедуру складання Бюджету ЄС. Європейська комісія готує попередній проект бюджету з обліком попередньо розрахованих засобів на покриття дефіциту, а також відповідно до політичних пріоритетів на майбутній рік. Він подається до Ради, яка вносить у нього зміни і приймає його, у відношенні Ради він стає проектом бюджету. Потім його направляють в Європейський парламент, повноваження якого залежать від природи видаткових статей. У випадку обов’язкових витрат відповідно до установчих договорів, а також відповідно до прийнятих за ними актів (40 % витрат становлять витрати на підтримку сільськогосподарського ринку) парламент лише може запропонувати внесення змін, а Рада зберігає повноваження щодо встановлення остаточної суми. У випадку необов’язкових витрат (60 % витрат) Парламент сам вносить зміни в проект бюджету. Після двох читань, проведених кожним органом, Європейський парламент приймає остаточний бюджет, і його Голова підписує його. На практиці процедура, регламенто-вана установчою угодою, розширена різними міжінституціональними угодами між Парламентом, Радою і Комісією.

Варто зауважити, що в процесі формування національної бюджетно-податкової політики кожна країна — член ЄС має подавати в Раду ЄС і Комісію програму стабільності бюджетноподаткової політики на майбутні роки. Отже, можна сказати, що контроль за бюджетно-податковою політикою з боку наднаціональних органів посилений, але про відмову від суверенітету в цій сфері навіть не йдеться.

Потрібно також зазначити, що заходи й домовленості в межах бюджетно-податкової політики в ЄС принесли вражаючі результати. Бюджетні дефіцити в більшості країн-членів до 2000 р. знизилися до мінімального рівня, а деякі країни вже досягли профіцитного балансу. Більше того, у країнах ЄС спостерігається поступове скорочення державних витрат поряд зі скороченням державних надходжень.

Серйозною проблемою в країнах ЄС залишається державна заборгованість. У більшості країн ЄС вона перевищує прийнятий норматив вступу в Союз (60 %) і породжує великі процентні платежі (рівень державної заборгованості в 2003 р. в країнах європейської валютної зони усе ще перевищував нормативний, становлячи в середньому 70,6 % ВВП, в тому числі Греції, Бельгії, Італії — понад 100 %).

Неабияке значення має структура заборгованості. Країни ЄС прагнуть зменшити частку короткострокових боргів, збільшивши частку довгострокових, що скорочує бюджетні витрати на їх обслуговування. Окрім того, у деяких країнах існують тверді правила, що визначають умови зовнішніх запозичень, наприклад нові позики не повинні перевищувати суми щорічних боргів, що підлягають погашенню.

Проблемою нинішнього періоду, яку євроспільноті поки що не вдається розв’язати, є затвердження перспективного фінансового прогнозу або фінансових меж розбудови ЄС у вигляді Бюджету ЄС на 2007—2013 рр. Нові держави-члени, що офіційно приєднались до ЄС у 2004 р. (10 держав), розглядають Бюджет ЄС як джерело фінансування свого розвитку, вимагають вкладати якомога більше коштів до нього, хоча заради ухвалення бюджету готові до зменшення дотацій у свої економіки. Старі — хочуть якомога менше віддавати в Бюджет ЄС, аби залишити кошти на розв’язання власних проблем. Франція вимагає скасування знижки у 5 млрд євро, яку має Великобританія стосовно свого внеску до Бюджету ЄС. Великобританія критикує спільну сільськогос-подарську політику Союзу, через яку значна частина коштів спільноти витрачається на дотування французьких фермерів.

У 2005 р. ЄС уже відчув бюджетний цейтнот, бо зволікання з ухваленням фінансових меж на 2007—2013 рр. здатне поставити під сумнів виконання бюджету у 2007 р., оскільки євроустановам може забракувати часу на підготовку та ухвалення низки актів, що закладають підвалини для виконання бюджету, — це десятки мільярдів євро, що їх ризикують недоотримати зі спільного європейського бюджету держави-члени. Окрім цього, у нинішніх бюджетних суперечках Євросоюзу каменями спотикання є Румунія та Болгарія, які поки що не стали членами ЄС, тому що потреби фінансування їхнього сільського господарства (близько 6 млрд євро) покладено в основу вимог про збільшення витрат на заходи в цій сфері.

Отже, з огляду на існуючу кризу кількісного та якісного зростання спільноти, перспективи майбутнього розширення ЄС поки що не визначені, лишаються центром запеклих дискусій, поряд із проблемами «конституційної кризи» в ЄС (гальмування ратифікації Договору про запровадження Конституції ЄС), перегляду

Пакту стабільності та зростання, переосмислення Лісабонської стратегії розвитку ЄС 2000 р., узгодженості дій інституцій євроспільноти тощо.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
Додатки
Додатки
Додатки
Додатки
12.3. Бюджетно-податкова політика в зарубіжних країнах у другій половині ХХ ст.: загальне та специфічне
12.2. Бюджетне законодавство як основа бюджетної політики в країнах Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР)
БЮДЖЕТНО-ПОДАТКОВА ПОЛІТИКА:
11.10. Боргова безпека: сутність і стандартні індикатори заборгованості
11.9. Боргова політика в Україні: етапи, пріоритети та особливості
Дисциплiни

МаркетингАнглійська моваБухгалтерський облікЕкономікаІнформатикаМенеджментПолітологіяСтатистикаФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki