Відкрита економіка, так само як і вільна торгівля на принципах та у законодавчому полі СОТ, до яких прагне залучитися Україна, ставлять перед державою, суспільством принципові запитання: 1) чи спроможна наша економіка витримати цінову конкуренцію сьогодні, або, принаймні, у найближчій перспективі, не втративши пріоритетні для структури національного господарства галузі та сектори еконо міки; 2) чи є можливість, у найближчій перспективі відчути в країні переваги відкритості для решти світу національного економічного простору?
Відповіді на такі запитання слід насамперед шукати у розумінні принципів, закономірностей і механізмів ціноутворення, особливостей міграції капіталів та інших факторів виробництва у світовому економічному просторі, який сьогодні трансформується під впливом глобалізаційних тен денцій.
Однією з перших концепцій, що сформулювала критерії переваг для тієї чи іншої країни у міжнародній торгівлі, стала теорія різниці абсолютних витрат А. Сміта. Він вважав, що країни повинні спеціалізуватися на виробництві товарів і послуг, які коштують цим країнам дешевше за їх купівлю, тому імпортувати товари треба з країн, де витра ти на необхідний товар абсолютно нижчі, а отже, ця країна має абсолютні переваги у виробництві даного товару.
Д. Рікардо розвинув теорію різниці абсолютних витрат А. Сміта та сформулював теорію порівняльних витрат, основою
них світових витрат на аналогічну продукцію. Товари таких експортерів обкладатимуться додатковими митними ставками.
Звичайно, сучасне світове господарство набагато складніше, масштаби його незрівнянно більші за господарство ХVІІІ
—ХІХ ст., через це модель Рікардо, яка має сп рощену базу аналізу (розглядає лише взаємозв’язок двох країн та двох товарів, виходить з існування лише вільної торгівлі, постійних витрат виробництва), у першій половині ХХ ст. поступається місцем новій моделі, яка визначає основні принципи міжнародної спеціалізації з позицій вигідності та ефективності міжна родної торгівлі для різних країн.
Авторами нової моделі стали шведи Елі Хекшер та Бертель Олін, а також П. Самуельсон, який у подальшому розвивав основні положення цієї моделі. Суть теорії: порівняльні переваги міжнародної спеціалізації залежать від витрат, які визначаються співвідношенням цін на фактори виробництва, технологією, станом попиту та пропонува ння. Розподіл таких чинників, як матеріальні та людські ресурси, з причин географічного та історичного характеру між різними країнами відбувався нерівномірно, що, безперечно, впливає на різницю у цінах на товари, а це, у свою чергу, — на національні порівняльні переваги.
Аналіз наявної в кожній країні структури чинників дозволив Б. Оліну сформулювати закон проп орційності факторів, за яким міжнародний обмін — це обмін достатніх факторів на рідкісні: країна експортує товари, виробництво яких вимагає великої кількості факторів, що є в достатку. Залежно від структури факторів, які є в достатній кількості в тій чи іншій країні, експорт цієї країни може бути орієнтований на грани чно ефективне використання природних, трудових, капітальних, наукових ресурсів або всієї їх сукупності.
Згідно з поглядами Е. Хекшера та Б. Оліна, країна, яка має достатньо капіталів, експортуватиме капіталомісткі товари, тоді як країна, що має велику кількість трудових ресурсів, постачатиме на експорт товари з високим вмістом людської праці. Однак, у
якої став закон порівняльної переваги. Сутність цього закону полягає в тому, що країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть виробити з відносно нижчими витратами порівняно з витратами на такі самі види товарів в інших країнах. Отже, виробництво однакових видів товарів у різних країнах з різними витратами є, за Рікардо, не обхідною умовою існування міжнародної торгівлі. В умовах вільного ринку, вважав учений, закон порівняльних переваг є основою оптимальної спеціалізації національних економік, яка забезпечує більш ефективне розташування світових ресурсів та зростання світового виробництва відповідних товарів.
Все ж, унаслідок відкриття так званого парадо ксу В. Леонтьєва, економісти, фахівці у галузі теорії міжнародної торгівлі внесли поправки в теорію О. Хекшера та Б. Оліна, зробивши наголос на тому, що професійна майстерність, здібності населення країни, рівень розвитку технологій є найважливішими чинниками у формуванні структури зовнішньої торгівлі товарами й послугами порівняно з наявною робочою силою та капітало м. Було зроблено висновок, що достатність факторів для виробництва того чи іншого товару впливає на порівняльні переваги міжнародної торгівлі залежно від інтенсивності використання цих факторів у процесі виробництва.
Отже, під час формування базових стратегічних напрямів зовнішньоекономічної та зовнішньоторговельної політики, в тому числі й етапів та ум ов вступу до ЄС, СОТ, інших міждержавних об’єднань, владним структурам в Україні слід предметно визначитися зі співвідношенням переваг та ризиків, які мають такі чинники формування світових цін, як: ? рівень монополізації світового ринку виробництва та реалізації того чи іншого виду товарів і послуг; ? рівень відкритості світового та ре гіональних ринків для товарів тієї чи іншої країни; ? рівень достатності та розвитку факторів національного виробництва того чи іншого товару чи послуги, інтенсивність їх використання; ? розвиток спеціалізації і відповідний ступінь залежності країни у споживанні товарів, які виробляються іншими країнами; ? співвідношення світових і національних пос тійних та змінних витрат у виробництві тих чи інших товарів;
На жаль, аналіз чинників, які безпосередньо впливають на процеси формування світових цін, свідчить, що використання їх у всіх сферах зовнішньоекономічних відносин в умовах вступу до
1956 р. видатний американський економіст Василь Леонтьєв визначив, що в експорті США переважали товари з великою кількістю людської праці, в імпорті — товари капіталомісткі. На перший погляд для такої країни, як Сполучені Штати Америки це парадокс. Результати дослідження дістали саме таку назву — парадокс Леонтьєва. Насправді ж ніякого парадоксу не існувало. Річ у тім, що рівень кваліфікації американс ьких робітників вже на той час був набагато вищий, ніж в інших країнах, а товари, що йшли на експорт із США, потребували саме висококваліфікованої праці, відповідно до чого й вміст її в експортних товарах був високий.
У зв’язку зі вступом України до СОТ політикам слід ґрунтовніше проаналізувати вплив на наші конку рентні можливості вимог так званого закону однієї ціни, сформульованого англійським економістом У. Джевонсом. Згідно цього закону: за відсутності транспортних витрат, бар’єрів у торгівлі, однаковій якості, продукт повинен продаватися за однією ціною в усіх країнах відповідно до валютних курсів. Відмінність фактичних цін від паритету купівельної спроможності може поясн юватися помилками у вимірі, різницею у якості товару, затримкою поставок. Якщо ж відмінність не можна пояснити переліченими причинами, то відхилення є наслідком суттєвих перепон у торгівлі або невідповідності валютного курсу купівельній спроможності валют, що обмінюються.
Отже, існування закону однієї ціни ставить перед нашою владою насамперед потребу розв’язання пр облеми продуктивності праці у базових галузях народного господарства, оскільки без вирішення її на наші ринки прийдуть дешевіші та якісніші товари з усього світу, однак ми не зможемо протистояти їм як конкурентоспроможні виробники.
Становище будь-якої країни на міжнародному ринку товарів та послуг визначається як обсягами експортних ресурсів та засобів для оплати імпорту, так і рівн ем розвитку зовнішньоекономічної, зовнішньоторговельної інфраструктури, тобто системи форм і методів організації просування продукту праці від виробника до споживача за межами країни або з однієї країни в іншу через якусь певну країну транзитом, формуючи, таким чином, для національної економіки переваги чи ри зики у системі світових конкурентних відносин. Забезпечення переваг тут означає наявність розвиненої матеріально-технічнної бази економічних зв’язків, зовнішньої торгівлі, системи розрахункових організацій і фірм, банків, страхування, маркетингових досліджень, а також низку потужних транзитних магістралей всередині країни: залізничних, шосейних, повітряних, морських, річкових, трубопровідних, оптико-електронних мереж зв’яз ку тощо. Наявність спеціалізованої, розгалуженої інфраструктури сприяє спрощенню пересування товарів і послуг на світовому ринку, скорочує витрати на обслуговування їх руху і, таким чином, впливає на рівень світових цін,
СОТ не завжди складатиметься на користь українського виробника. Це пов’язано з тим, що в національній економіці ще не сформовані механізми реалізації глобальної мети економічної політики розвинутих держав — забезпечення нової якості економічного зростання.
У спадок від СРСР Україні дісталася доволі розгалужена система залізничних доріг, відкрита на Схід, Захід і Північ, що дає можливість переміщувати товари з однієї країни до іншої через Україну в межах майже всього євразійського субконтиненту (звісно, за безпечення якості транспортування передбачає великі інвестиції у проекти збільшення пропускної спроможності доріг, отже переоснащення, ремонт, охорону вантажів тощо). Чорноморське та дунайське пароплавства з кількома потужними пасажирськими та вантажними портами спроможні транспортувати, обробляти величезні потоки товарів із країн європейського, африканськ ого та азійського Середземномор’я і віддаленішого зарубіжжя, пересуваючи ці товари у напрямку Росії, Польщі, Білорусі, Прибалтики, скандинавських країн. Як потужна авіабудівна держава, Україна потенційно може заробляти значні кошти, необхідні для розвитку галузі, не тільки завдяки контролю за своїм повітряним простором, а й надаючи послуги з транзиту вантажів і паса жирів до різних регіонів світу.
Ще один сектор національної економіки, який, забезпечуючи транзитне пересування товарів нашою територією, реалізує переваги міжнародного поділу праці, дає мільярди доларів, однак водночас знаходиться у мережі реальних та можливих ризиків, — це сектор обслуговування транзиту нафти та газу до країн Європи. Основні ризики для України у цьо му секторі пов’язані з необхідністю вирішення надскладних завдань диверсифікації джерел внутрішнього споживання нафти і газу та їх стабілізації; забезпечення якісного обслуговування транзитних газо- та нафтопроводів, що потребують досить великих інвестицій у відновлення зношеної матеріально-технічної бази усього комплексу трубопроводів; збереження права на роль тра нзитної держави у відносинах із Росією; набуття такого права у конкурентному суперництві з Туреччиною, Іраном, Болгарією, Румунією на транзит великої нафти з регіону Каспійського моря через Грузію.
за якими відбувається реалізація продукції тієї чи іншої країни за її межами, отже на її торговельний і платіжний баланс, державний бюджет, добробут громадян. Інтеграція України у світове господарство безпосередньо пов’язана як із забезпеченням експортної орієнтації інноваційних галузей народного господарства, так і переваг, що складаються у процесі та під впливом п оглиблення взаємозалежності окремих регіонів світової економіки, що передбачає масове пересування товарів і послуг через території національних держав, зокрема й нашої.
Значними проблемами реалізації економічної політики держави у сфері використання її території для транзиту товарів і послуг, як однієї з важливих форм інтеграції до європейського та світового господарства, є недосконала фіскальна тарифна та митна політика, неузгодженість цих питань між центром і регіонами, місцевою владою, окремими суб’єктами господарської діяльності, низька проду ктивність праці, а отже, тривалі терміни обробки вантажів у вузлах пропуску та перевалки, втрати вантажу, продукту, що проходить трубопроводами через крадіжки й побори чиновників і службовців, низький рівень комфорту, дорожнього сервісу, високі ціни за проживання у готелях для транзитних пасажирів, іноземних туристів тощо. Як наслідок — значна частина транзитних товарів, ре йсів йде в обхід України. Це призводить до втрати щороку сотень мільйонів, навіть мільярдів доларів доходу в бюджет держави, регіонів, окремих міст і територій. Ефективне вирішення цих проблем потребує оптимізації законодавства, узгодження дій виконавчої влади по всій її вертикалі, активної співпраці з іншими державами, організаціями, компаніями щодо зал учення інвестицій, введення та дотримання міжнародних стандартів, тарифів у процесі обслуговування пересування товарів і послуг через національні кордони України.
Важливими чинниками реформування економіки та суспільства в Україні є достатня кількість капіталу для максимально повного використання інтелектуальних здібностей працівників, потенціалу країни. Однак рух капіталу у світовому господарстві регу люється передусім законами конкуренції, попиту і пропонування, особливостями циклічного розвитку ринків. Капітал, як і людина, вимагає економічної свободи, найбільш прибуткового свого застосування, найсприятливіших умов, за яких він може бути використаний найефективніше.
Міграція капіталу у світовому економічному просторі, основною формою якої є його експорт, має свої відмінності від руху товарів, н асамперед пов’язані із наявністю ризиків, адже на відміну від товару капітал не відчужується остаточно, його функція не реалізується негайно, тобто остаточна корисність його як для експортера, так і для позичальника роз’єднані в часі. Це підвищує рівень вимог з боку експортерів до стану політичної та правової захищеності з бок у держави, де передбачається використання цього капіталу.
Оскільки види експортованого капіталу можуть бути різноманітними — це фінансові засоби (займи, кредити, купівля цінних паперів), надання устаткування, технологій, матеріалів у разі створення спільних підприємств, а терміни кредитування чи зай-
Водночас на початк у 90-х рр. ХХ ст. Торгова палата США сформулювала 12 «заповідей» міжнародного інвестування, що мають виконуватися національними урядами як обов’язкові у процесі залучення зарубіжних інвестицій. Це:
— стабільна передбачувана макроекономічна політика;
— наявність дієвого та чесного уряду в країні;
— наявність великого ринку, що невпинно зростає на основі зростання платоспроможного попиту;
— забезпечення свободи дій на ринку, тобто умов для ефективної конкуренції;
— мінімальне втручання з боку уряду;
— захист права власності;
— створення надійної господарської інфраструктури;
— наявність високоякісних складових елементів виробництва;
— забезпечення стабільної місцевої валюти;
— можливість пересилати прибутки, дивіденди, відсотки;
— сприятливий податковий клімат;
— свобода здійснення міжринкових операцій (особливо в умовах функціонування ТНК та ФПГ).
Отже, проблема формування сприятливого інвестиційного клімату в країні — це проблема спрощення, прозорості та стимулювальних можливостей національного законодавства, зменшення обсягів втручання держави в економічні відносини партнерів на ринку, справжня боротьба з корупцією, відкритість економіки, певна система пільг, поширення в інших країнах. Такі завдання для нашої законод авчої та виконавчої влади надзвичайно актуальні, оскільки випливають із особливостей сучасних форм, можливостей та джерел міжнародної міграції капіталу. Адже, незважаючи на величезні можливості та обсяги прямих інвестицій в економі-
мів — коротко-, середньо- та довгостроковими, проблема політичної, економічної та фінансової стабільності країни, до якої вивозиться капітал, надзвичайно цікавить власників капіталу, адже ніхто не хоче втрачати власність, яку б форму вона не мала. Україна — потенційно привабливий партнер, її ринки в майбутньому забезпечать значні та сталі прибутки. Однак сьогодні рівень ризикі в у країні переважає інтерес експортерів капіталу до проникнення на ці ринки. До того ж, за останні роки сформувалася величезна бюрократична машина регулювання процесів проникнення іноземних капіталів в економіку України: процедура оформлення прямих або портфельних (навіть довготермінових) інвестицій вимагає від 30 до 43 узгоджень, відповідно підписів різних посадових осіб.
Сучасна пр актика свідчить про значну обмеженість вільних експортних капіталів, основне джерело яких це сучасні ТНК, тобто приватний капітал, що визнає основою своєї міграції лише прибутковість. Водночас попит на кредити, прямі інвестиції зростає в усьому світі, оскільки, наприклад, країни — «нові тигри» після фінансової кризи 1997—1998 рр. потребують величезних свіжих фінансових вливань для по жвавлення економіки. Десятки країн світу в Європі, Латинській Америці, Азії реформують свої системи господарювання. Не згасає економічне піднесення у США, Канаді, інших розвинутих країнах. Отже, за залучення іноземних капіталів до економіки України слід предметно боротися не лише приватному бізнесу, а й державі. До того ж, нагальною проблемою держави є т іньовий експорт капіталу у країни із стабільним законодавством, гарантованими умовами функціонування цих капіталів і гарантованими доходами. Форми нелегальної міграції капіталів уже досить сталі. Це, наприклад, прямий експорт капіталу, портфельні інвестиції, ненадходження виручки від експорту товарів, непогашення авансів, бартерні операції, створення компаній в офшорних зонах з метою акуму ляції та використання неврахованого прибутку в інших країнах. Офшорний бізнес, зокрема, сприяє міграції тіньового капіталу насамперед тим, що так звані секретарські компанії, які створюються для легалізації бізнесу, заснованого на вивезених з країни, у тому числі з України, капіталів, діють на засадах гарантування з боку країни, де вони розташовані, пов ної конфіденційності та захисту професійної таємниці. На подібних принципах функціонують і офшорні банки, які не контролюються країною розташування і не мають обмежень на угоди з нерезидентами.
У відкритій економіці, особливо в межах сталих регіональних об’єднань, таких, наприклад, як Європейський Союз, НАФТА, важливим позитивним чинником розвитку продуктивних сил, що
ку країн світу, ситуація з вільними капіталами є вкрай напруженою. Пояснюється це різними причинами, в тому числі й існуванням довгих хвиль у фінансовій сфері. Як це дивно не виглядає на тлі величезних оборотів фінансового капіталу в сучасній глобалізованій економіці, світові фінансові потоки у формі прямих іноземних інвестицій по відно шенню до валового світового продукту піднялися до рівня, що був досягнутий перед Першою світовою війною, лише після відміни у 70—80-х роках ХХ ст. контролю над фінансовими ринками (такий контроль був введений ще в повоєнні роки з метою запобігти повторенню «великої депресії»), тобто у процесі лібералізації світової економіки.
Пряма вигода розвинутих держав у такій міграції полягає в тому, що їх уряди еконо млять значні кошти на підготовку висококваліфікованих працівників, залучаючи у масовому порядку фахівців з інших країн. США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, наприклад, після Другої світової війни проводять цілеспрямований відбір спеціалістів, оперуючи такими перевагами, як висока заробітна плата, сучасні умови праці, комфортабельні умови проживання тощо. Сотні тисяч фах івців у галузі науки, медицини, освіти мігрували сюди за останні десятиліття з Китаю, Індії, Латинської Америки, колишнього СРСР, сприяючи розвитку науковотехнічного потенціалу ядра країн постіндустріального типу.
Однак, якщо для розвинутих країн світу така міграція створює додаткові переваги у конкурентній боротьбі на світових ринках, оскільки, по-перше, скоро чує витрати на формування інтелектуального капіталу, а по-друге, дає можливість отримати додатковий економічний ефект від його функціонування в межах національної господарства, для України вона породжує насамперед нові ризики, негативно впливаючи на перспективи інноваційного розвитку її економіки. Адже за останні 10
—15 років з нашої країни у пошуку кращих умов праці та життя виїхали близь ко 3 тис. докторів наук у віці до 50
—55 років та понад 4 тис. кандидатів наук. Лише незначна частина з них працює за кордоном за тимчасовими контрактами, більшість обрали країну постійного місця проживання. На законних підставах, за запрошеннями або контрактами працює за кордоном значна кількість інженерно-технічних працівників, висококваліфікованих ро бітників — нафтовиків, водіїв, будівельників. Подальший розвиток тенденції до міграції може стати небезпечним не лише для майбутнього нашої господарської системи, а й для суспільства в цілому, особливо на тлі стрімкого зростання кількості людей пенсійного та похилого віку (сьогодні їх налічується близько 14 млн), унаслідок чого навантаження на працюючих буде по стійно зростати, що негативно відіб’ється на розв’язанні проблем соціального захисту, підвищення добробуту народу тощо.
Якщо легальна міграція робочої сили є до певної межі контрольованою і може регулюватися країнами за допомогою квот, вікових та професійних обмежень, тобто стримуватися, то нелегальна міграція набуває не тільки стихійного, а й криміна льного
