ка безробіття) або суттєво не відрізнятиметься від них (слабка пастка бідності). Чистий дохід безробітного може перевищувати чистий дохід зайнятого ще й тому, що роботодавці, виплачуючи заробітну плату своїм працівникам, утримуватимуть з неї визначені законодавством країни податки та соціальні внески, натомість перерозподільчі допомоги не підлягають оподаткуванню. Такі явища дедалі частіше спостерігаються в розвинутих країнах, сприяють поглибленню процесів безробіття та зумовлюють подальше розширення перерозподільчого втручання держави.
Ефективність перерозподільчої діяльності держави передбачає досягнення Парето-покращення розподілу благ у суспільстві відповідно до критерію компенсації Калдора–Хікса, засади якого висвітлені в темі 1. Він дозволяє чітко розмежувати зміни економічної ефективності та процеси перерозподілу і широко використовується на практиці у здійсненні порівняльної оцінки пропонованих державних заходів. Утім, для реалізації перерозподільчої політики урядами країн часто обираються напрями, які не відповідають критерію компенсації, оскільки його дотримання потребує концентрації економічних вигід у досить вузького кола суб’єктів та, відповідно, значних втрат у більшості інших суб’єктів. Тому дотримання Парето-ефективності у перерозподільчих рішеннях держави стає політично неприйнятним, що потребує використання інших підходів до їх оцінювання.
Як ключовий орієнтир для розробки та впровадження державної політики часто використовується досягнення умовної справедливості. Для пересічних громадян, доходи яких є об’єктом перерозподілу, прийняття справедливого державного рішення має вирішальне значення з погляду поліпшення суспільного добробуту. Утім, сутність поняття «справедливість» для суспільств різних часів і країн є відмінним. Тож постає питання, який саме перерозподіл необхідно та можливо вважати справедливим та які критерії використовувати для його визначення.
У теорії економіки суспільного сектору категорія «справедливість» має екзогенних характер, заданий зовнішніми правилами розподілу благ у суспільстві. Проблема визначення її змісту завжди перебувала в центрі уваги багатьох учених, причому їх висновки досить часто виявлялися суперечливими. Подружжя Р. А. та П. Б. Масгрейви здійснили групування різноманітних
мічної ефективності може стати посилення нерівності. Вирішення суперечності між рівністю та ефективністю пов’язано з питанням доцільних меж втручання держави, яке зумовлюється розумінням у тому чи іншому конкретному суспільстві поняття справедливості.
• критерії, що ґрунтуються на гіпотезі прав (Т. Гобс, Дж. Локк, Р. Нозік), відповідно до яких кожна людина повинна мати невід’ємні права на результати своєї праці, отримані легітимним шляхом. Ключовою умовою законності виробничої діяльності є наявність конкурентного ринку, натомість монопольний прибуток не можна вважати справедливим. Можливість дотримання правил ринкового розподілу визначається рівністю вихідних умов і шансів економічних суб’єктів;
• критерії, засновані на гіпотезі корисності (Дж. Бентам), які передбачають максимізацію сукупної вигоди для всіх індивідів. Сукупна корисність зростає у разі перерозподілу доходів від багатих до бідних, а за певних умов, коли кількість населення та національний дохід стають незмінними, виникає необхідність у їх зрівняльному розподілі;
• критерій обмеженої рівності (К. Маркс), який базується на тому, що кожна людина має одержувати блага і послуги у відповідності з рівнем своїх потреб. Однаковий рівень задоволення потреб передбачає рівномірний розподіл сукупної корисності серед усіх членів суспільства, порушення якого потребуватиме виплати певних компенсацій і допомог. На думку Дж. Роулза, нерівність допустима лише в тому разі, коли в результаті вирівнювання доходів поліпшується добробут найбідніших верств населення.
Уявлення про справедливість у теорії економіки суспільного сектору репрезентуються за допомогою функції суспільного добробуту, яка агрегує у собі сукупність індивідуальних корисностей окремих членів суспільства. Залежно від етичних поглядів щодо того, за яких умов повинна максимізуватися загальна корисність кожного індивіда від споживання певного набору благ (чи використання доходів), вченими розроблено різні функції суспільного добробуту: утилітаристська, егалітарна, роулсіанська та лібертаріанська (рис. 4.4).
На рис. 4.4 крива FF відображає досяжні межі корисності U для суспільства з двох індивідів А і В (або однієї людини А та решти членів соціуму В), які, перерозподіляючи мі ж собою блага, можуть отримувати в підсумку різні величини корисності. Функції суспільного добробуту пояснюють принцип перерозподілу благ, що панує в суспільстві. Точки 1
—6 відображають суспільний оптимум
— ситуацію, яка найбільшою мірою влаштовує усіх членів суспільства.
1 Musgrave R. A., Musgrave P. B. Public finance in theory and practice. – New York, 1989.
— P. 73
—86.
думок щодо норм справедливості і сформулювали три такі критерії :
1 F
1 B U B
2 а) функція Дж. Бентамаб) функція Дж. Харсаньї в) функція Дж. Нешаа) функція К. Маркса д) функція Дж. Роулзае) функція Ф. Ніцше
2 B F U B
45° U A FU
45° U A U
2 A
1 A U
6 U
3
4 B U
3 B U A F U
4
45° U B F U
45° FU
4 A F U A F U B U A
3 A U
5
6 B F U B
5 B
45° U
45° F U
6 A
5 A U A U B F U
Рис. 4.4. Функції суспільного добробуту та суспільний оптимум
F
Класичний підхід до трактування справедливості сформований на етичних засадах утилітаристської функції суспільного добробуту, яка припускає, що між членами соціуму існує відпочаткова нерівність, причинами якої можуть бути фізичні, психологічні, інтелектуальні, майнові відмінності, однак вони не повинні впливати на розподіл корисностей (і доходів) між суб’єктами. Для поліпшення суспільного добробуту необхідно максимізувати суму корисностей усіх індивідів. В основу утилітаристської функції покладено ідеї Дж. Бентама, який вважав, що максимізації сукупної корисності індивідів можна досягти і без перерозподілу. Для суспільства в цілому зміна розподілу добробуту між індивідами є несуттєвою і тому воно погоджується на втрату корисності у бідного індивіда В (U
В ) заради пропорційного приросту корисності у багатого індивіда А (U
1
А ). Виходячи з цих позицій функція суспільного добробуту Дж. Бентама графічно має вигляд прямої лінії (рис. 4.4 (а)), яка відображає пропорційну обернену залежність між корисністю багатого (А) та бідного (В) індивідів: втрата одиниці корисності бідного перетворюватиметься на додаткову одиницю вигід для багатого, і навпаки. За таких умов суспільний оптимум досягається в точці 1. Перехід на вищу (або нижчу) лінію добробуту можливий тільки за умови одночасного збільшення (або зменшення) рівнів корисності обох індивідів.
1
У подальших розробках утилітаристів зазнали суттєвих трансформацій їхні етичні погляди та підходи до розуміння справедливості. Ключову роль при цьому відіграла теорія міжособистісних порівнянь корисностей, яку було покладено в основу розробки функції суспільного добробуту Дж. Харсаньї. Якщо у класиків утилітаризму суспільний добробут є простою сумою корисностей, отриманих від споживання певних благ усіма індивідами, то неоутилітаристи зважують корисності кожного з індивідів, адже для бідного і багатого одне й те саме благо має різну значущість. Отже, якщо приріст зваженої корисності від використання певної кількості благ для багатого індивіда А (U
А ) буде перекривати втрату зваженої корисності за їх відсутності у бідного індивіда В (U
1
В ), то суспільний добробут буде збільшуватися. Графічно функція суспільного добробуту Харсані також має вигляд прямої лінії (рис. 4.4 (б)), одначе кут нахилу кривої FF до осі y є більш негативним, при цьому оптимум досягається в точці 2. Іншим варіантом неоутилітаристської функції суспільного добробуту, який базується на етичних вимогах до рівномірнішого розподілу добробуту в суспільстві, є функція Дж. Неша. В її основу закладено етичний принцип: одиниця добробуту бідного індивіда є вагомішою, ніж одиниця добробуту багатого індивіда,
1
Зазначимо, що неоутилітаристські підходи до трактування функціональної залежності суспільного добробуту мають більше передумов до проведення політики перерозподілу. Їх апологети погоджуються на усунення нерівності і наголошують на необхідності створення рівних стартових позицій для соціальної конкуренції для всіх індивідів. Оскільки основним утилітаристським критерієм суспільного добробуту є сумарне, а не індивідуальне зростання корисності, виправданим і доцільним визнається лише такий перерозподіл доходів від багатих до бідних, за якого зростає суспільний добробут, навіть якщо при цьому погіршується добробут найбідніших верств.
Принципово інший підхід до розуміння справедливості покладено в основу егалітарної функції суспільного добробуту, націленої на досягнення абсолютної рівності доходів і корисностей серед індивідів, що утворюють суспільство. Засновником такого підходу є К. Маркс, який пропонував розподіляти блага між людьми в однаковій кількості, ігноруючи індивідуальні потреби чи корисності (U
А = U
В ). Графічно егалітарна функція суспільного добробуту має вигляд бісектриси (рис. 4.4 (г)), яка відображає, що всі члени суспільства отримують рівні блага та, відповідно, корисності, а суспільний оптимум досягається в точці 4. Егалітаризм формує широке поле для державного перерозподілу, адже стверджує, що будь-який додатковий приріст корисності у бідних індивідів В є більш важливим з погляду покращення суспільного добробуту, ніж її скорочення у багатих індивідів А. На практиці надмірний перерозподіл благ через суспільний сектор від багатого індивіда А до бідного індивіда В, як уже зазначалось, активізуватиме дестимулюючий ефект і, відповідно, вестиме до зменшення перерозподільчих можливостей держави.
3
3
З позиціями утилітаристського та егалітарного підходу не погоджуються прихильники ліберально-державної концепції справедливості Дж. Ролза, який пропонував будувати державну політику таким чином, щоб підвищувати доходи лише найбіднішої
тому суспільство не повинно бути байдужим до того, у кого з них відбувається зміна добробуту. Якщо добробут бідного індивіда В знизиться на одиницю корисності, то для компенсації цієї зміни і збереження колишнього рівня суспільного добробуту необхідно, щоб зростання добробуту багатого індивіда А відбулося більше, ніж на одиницю. Така залежність випливає із закону спадної граничної корисності і графічно має вигляд увігнутої кривої (рис. 4.4 (в)), рух уздовж якої показує зростання рівня корисності одного індивіда за одночасного непропорційного її зниження у іншого індивіда. Суспільний оптимум досягається в точці 3.
— принцип рівності свобод
— зобов’язує суспільство забезпечувати для всіх своїх членів абсолютно рівні права і свободи, що дозволяють їм реалізуватися в будьякій сфері. Другий
— принцип диференціації
— припускає існування нерівності у суспільстві лише за умови, якщо вона є результатом вільної конкуренції і сприяє поліпшенню становища найменш забезпечених членів суспільства.
У роулсіанській моделі головною метою державного перерозподілу є не протидія бідності, а підтримка зростання добробуту. Вважається, що ніяке збільшення добробуту багатого індивіда А не зможе компенсувати зменшення добробуту бідного індивіда В. Тому графічно дана функція (рис. 4.4 (д)) має L-подібний (прямокутний) вигляд. Люди виступають украй несхильними до ризику втрат, що, зрештою, стимулює їх обирати такий варіант розподілу доходів через суспільний сектор, який є наближеним до рівномірного (навколо точки суспільного оптимуму 5).
Діаметрально протилежними до роулсіанскої концепції є погляди щодо справедливого перерозподілу відповідно до функції суспільного добробуту Ф. Ніцше. У ній справедливим вважається лише такий розподіл доходів, який максимізує добробут найбільш забезпечених членів суспільства, оскільки механізм перерозподілу ресурсів від багатих до бідних є неефективним і призводить до значних втрат. При цьому, величина цих втрат у багатих індивідів перевищує додаткову корисність для бідних. Отже, для збільшення суспільного добробуту необхідно виходити з інтересів найзабезпеченіших верств населення, реалізація яких надалі сприятиме поліпшенню становища бідних.
Графічно функція суспільного добробуту Ф. Ніцше має Г-подібний вигляд (рис. 4.4 (е)) і показує, що при досягненні найкращого розподілу доходів (у точці суспільного оптимуму 6) обидва індивіда (багатий А та бідний В) максимізують свій стан за даного рівня суспільного добробуту. Будь-які спроби перерозподілу лише призводять до втрати індивідуальної корисності одного з них за незмінності корисності іншого індивіда, що не покращує
частини населення. Таку ідею покладено в основу ро лсіанської функції суспільного добробуту, відповідно до якої в умовах невизначеності щодо свого майбутнього індивід, щоб захистити себе від ризику стати найбіднішим, відхиляє особисті егоїстичні інтереси і прагне рівного доступу до первинних благ (права, свободи, доходи, багатство) для всіх членів суспільства. Тож між членами суспільства укладається соціальний контракт про справедливість, де первинні блага розподіляються відповідно до встановлених двох принципів. Перший
Лібертаріанська функція суспільного добробуту базується на положеннях економічної теорії, яка в центр уваги ставить інтереси індивіда і вважає неефективним і руйнівним державне втручання в розподіл благ і доходів між індивідами. Відповідно до даного підходу економічні суб’єкти спроможні самостійно найбільш ефективно реалізовувати свої таланти. Справедливість встановлюється лише ринковими механізмами, а ефективність розподілу благ у суспільстві необхідно оцінювати на основі критерію Парето. Роль держави для досягнення ефективного розподілу полягає лише у розробці законів, які повинні забезпечувати свободу від посягань на особистість індивіда та його власність, а також виконання вільно укладених договорів. Оподаткування вважається аморальним і потребує заміни на добровільні методи фінансування державних послуг населенню, зокрема за кошти приватного бізнесу, благодійних та інших організацій.
Світова практика свідчить, що в соціальних утвореннях із низьким ступенем довіри між учасниками схильність до ризику перебуватиме на вищому рівні, підштовхуючи суспільний оптимум до утилітаристського положення. Навпаки, в соціумах з чіткими правилами гри для учасників і високим рівнем довіри до інших потреба в ризикованій поведінці буде не такою високою, наближаючи модель суспільного сектору до ролсіанського оптимуму.
Ключові положення
1. Нерівномірний розподіл доходів у суспільстві скорочує можливості найбідніших задовольнити свої потреби та загострює суперечності з найбагатшими стратами соціуму. Тому діагностика проблеми диференціації за доходами є вкрай важливою. Для її оцінки використовуються різні методики та показники, серед яких провідними є крива Лоренца та побудований на її основі коефіцієнт Джині, коефіцієнт фондів і коефіцієнт диференціації. Для аналізу абсолютної та відносної бідності у світовій практиці використовуються показники її масштабу, рівня та глибини, а також коефіцієнт диференціації. Усі вони мають свої обмеження, але їх одночасне застосування дозволяє створити комплексну картину розподілу доходів у суспільстві.
становища суспільства загалом. Зростання суспільного добробуту можливе лише за одночасного зростання індивідуального добробуту обох індивідів.
2. Скорочення нерівності в країні покладається на суспільний сектор економіки, який, з-поміж іншого, може через зміну податків впливати на ціни та надлишок виробників; через механізм державних закупівель поліпшувати доступ менш заможних верств до соціально значимих благ (таких, як медицина, освіта тощо); через бюджетно-податковий механізм перерозподіляти доходи та багатства від найзаможніших верств; за допомогою трансфертів і соціального захисту поліпшувати добробут найнезахищеніших частин суспільства. Водночас, здійснюючи перерозподіл доходів у суспільстві, державна політика призводить до виникнення економічних втрат і спричиняє дестимулюючий вплив на поведінку суб’єктів господарювання.
3. Розробка державної політики, спрямованої на вирівнювання доходів між різними верствами населення, здійснюється з орієнтацією на усталені в суспільстві уявлення про справедливість. В основу сформованих норм справедливості покладено гіпотезу про права людини отримувати результати її праці, гіпотезу максимізації корисності всіх індивідів і критерій обмеження розподілу рівнем потреб індивідів. Залежно від того чи того підходу до розуміння справедливого розподілу економічна наука напрацювала кілька видів функції суспільного добробуту, які базуються на різних способах агрегування індивідуальних корисностей окремих членів суспільства.
Терміни та поняття
Абсолютна бідність
Відносна бідність
Глибина бідності
Державний перерозподіл
Диференціація (нерівність) доходів
Зубожіння
Коефіцієнт Джині (індекс концентрації)
Коефіцієнт диференціації
Коефіцієнт диференціації бідності
Коефіцієнт фондів
Крива Лоренца
Масштаб бідності
Межа бідності
Пастка безробіття
Пастка бідності
Рівень бідності
Функція суспільного добробуту
Завдання для самоперевірки
1. Чому як у розвинутих країнах, так і в країнах, що розвиваються, держава ставить собі за мету протидіяти бідності? У чому будуть відмінності в боротьбі з цим явищем у згаданих групах країн?
2. Який зв’язок існує між нерівністю в розподілі доходів і бідністю? За допомогою яких показників він оцінюється?
3. Які поточні завдання може ставити перед собою суспільний сектор з метою протидії бідності?
4. Яким чином можна оцінити економічні втрати від перерозподільчої діяльності держави? Чи можна визначити їх певні допустимі межі в суспільстві?
5. У чому виявляється дестимулюючий ефект перерозподільчої діяльності держави? До яких наслідків може призвести надмірне втручання держави у соціальну нерівність?
6. Яку роль відіграє категорія справедливості у розробці державної перерозподільчої політики? Чи достатньою мірою вона враховується у сучасній практиці державного управління?
7. У чому полягають переваги та недоліки окремих підходів до побудови функцій суспільного добробуту? Яким чином застосування тих чи тих функцій у державній політиці може вплинути на результати розшарування добробуту в суспільстві?
Завдання для індивідуальної роботи
