Posibniki.com.uaЕтика та естетикаЕтика, естетикаІсторичний розвиток етичної думки


< Попередня  Змiст  Наступна >

Історичний розвиток етичної думки


5. Функція гармонізації людських і суспільних відносин. У сучасному суспільстві, особливо диференційованому, у різних соціальних груп (етнічних, професійних, територіальних), політичних угруповань, різних громадських об’єднань, особистостей, що до них належать, існують власні інтереси, які не тільки схо

дяться чи розходяться, а й нерідко бувають протилежними, непримиримими, що призводять до суперечностей у соціальній практиці, аж до антагоністичних. Мораль разом з іншими формами духовного життя і соціальними інститутами через свої цінності, механізми знаходить шляхи примирення, залагодження, зняття суперечностей заради єдності, цілісності суспільства відповідно до ідеалів добра, справедливості, гуманізму.

6. Регулятивна функція є своєрідним синтезом усіх інших, бо завдання моралі в першу чергу полягає у спрямуванні помислів і

18дій окремої людини. Але, як відомо, регулює поведінку індивіда не тільки мораль, але і право, релігія, мистецтво, політична свідомість тощо. Однак саме мораль надає людині найбільш важливі, глибинні орієнтири, саме моральні цінності виявляються центром усього духовного світу особистості і впливають на її політичні позиції, на ставлення до існуючого права (правосвідомість), на оцінку тих чи інших релігійних учень або витворів мистецтва.

Специфіка регулятивної функції полягає у такому. По-перше, мораль регулює практично усі сфери життєдіяльності людини (чого не можна сказати про право, економічну свідомість, політику). По-друге, мораль ставить людині максимальні вимоги, вимагає від неї «рівняння» на моральний ідеал, який сам по собі є недосяжним. По-третє, регулятивна функція моралі здійснюється, спираючись на авторитет суспільної думки і на моральні переконання (передусім — совість) людини.

Виокремлення соціальних функцій моралі є дещо умовним. У реальному житті вони злиті, нерозривні, доповнюють одна одну, діють у єдності. Мораль одночасно і орієнтує, і регулює, і оцінює, і виховує людину. У цілісності функціонування виявляється унікальність її впливу на життя людини, спільноти, суспільства.

§ 3. Історичний розвиток етичної думки

Становлення і розвиток етичної думки — тривалий процес, витоки якого можна знайти вже на ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли звичайні уявлення про мораль під впливом досвіду, що поширювався, отримували новий зміст та ставали основою для виникнення загальних теоретичних висновків. Перші ж етичні системи, що досліджували моральні процеси, з’явилися на відносно розвиненій стадії класових відносин.

А розпочався процес формування етики в середині першого тисячоліття до нашої ери в Давній Греції, Індії, Китаї. Сам термін «етика», як зазначалося вище, увів у науковий обіг Аристотель (384—322 рр. до н. е.), автор таких робіт, як «Нікомахова етика», «Велика етика» тощо. Але не його слід вважати «першим етиком». Ще до Аристотеля проблеми моралі активно розробляли його учитель Платон (428—348 рр. до н. е.), а також учитель самого Платона — Сократ (469—399 рр. до н. е.). Отже, у V столітті до нашої ери етичні дослідження починають посідати важливе місце у духовній культурі. Виникнення інтересу до цих досліджень не було

19випадковим, а виявилося наслідком соціально-економічного, духовного розвитку людства. В попередній період протягом тисячоліть був накопичений певний розумовий матеріал, що закріплювався, головним чином, в усній творчості — у міфах, казках, релігійних уявленнях первісного суспільства, у прислів’ях і приказках, і в якому здійснювалися перші спроби відобразити, осмислити стосунки між людьми, ставлення людини до природи, уявити місце людини у світі. Пізніше процесу становлення етики сприяли значні зміни у суспільному житті, які відбувалися в середині першого тисячоліття до нашої ери. Державна влада витісняла родоплемінні відносини, старі традиції, звичаї. Виникла потреба у формуванні нових орієнтирів, ідеалів, нових механізмів регулювання стосунків між людьми. У відповідь на цю потребу в осмисленні нового способу життя і виникла етика. Невипадково багато хто з давніх мислителів підкреслював практичну спрямованість етики. Як зазначав Аристотель, мета етичного вчення — «не пізнання, а вчинки». Наука про державу, на його думку, «користується іншими науками як засобами». Інакше кажучи, етика ніби обслуговує політику.

Така спрямованість у розумінні етики деякими філософами певною мірою зумовлювалася попереднім розвитком духовної культури. Так, мудреці, які творили ще до виникнення філософії, надавали практичні рекомендації для повсякденного життя: «Нічого занадто» (Солон), «Краще — міра» (Клеобул), «Старість поважай» (Хілон) тощо. Тобто моральне вчення частіше розумілося як життєва мудрість, що потребує певної гармонії, ладу, міри.

Звідси досить логічною уявляється та увага, яку приділяли розгляду чеснот давньогрецькі мислителі. Ціла низка діалогів Платона («Протагор», «Менон», «Ефтіфрон» тощо), присвячена аналізу різних проявів чеснот, виявленню сутності доброчинності як такої. Багато чеснот всебічно розглядаються у творах Аристотеля, стоїків (Зенон, Сенека, Епіктет та ін.). А ще раніше перший, можна сказати, мораліст Гесіод (кінець VIII ст. до н. е. — VII ст. н. е.) в поемі «Труди і дні» дає ґрунтовну емоційну характеристику чес

нот і пороків. Серед перших він виділяє ощадливість, працелюбність, пунктуальність тощо.

Здійснювалися спроби якимось чином систематизувати чесноти, щоб у них було простіше орієнтуватися. Так, Платон виділяє чотири базові чесноти: мудрість, мужність, помірність, справедливість. Пізніше фактично ті самі основні чесноти виділяли стоїки. Аристотель же вважав, що існують дві основні групи чеснот: діаноетичні (пов’язані з діяльністю розуму) — мудрість, поміркованість, кмітливість — і етичні (пов’язані з діяльністю волі) —

20мужність, урівноваженість, щедрість та ін. При цьому давньогрецький філософ вважав, що кожна чеснота — це середина між двома крайнощами. Так, скромність є серединою між безсоромністю і соромливістю. Почуття власної гідності є серединою між норовливістю і підлабузництвом. Правдивість — середина між удаваністю і хвастощами. Треба зауважити, що уявлення про «золоту середину» існує і в культурі Давньої Індії, Давнього Китаю.

Намагаючись з’ясувати сутність чеснот, мислителі Античності повинні були виходити на основоположні, глибинні проблеми моральної теорії — такі, як природа самої моралі та її походження, свобода і відповідальність, специфіка морального виховання.

Відомо, що в культурі Античності можна знайти зачатки майже всіх напрямів філософії, у томі числі й моральної філософії, що отримали свій розвиток пізніше. Так, софістів Протагора (481—411 рр. до н. е.), Горгія (483

—375 рр. до н. е.) та ін. можна вважати засновниками релятивізму (від лат. relativus — відносний). Попередники софістів, які багато в чому поділяли уявлення давньої міфології, вважали, що вся світобудова і людина існують за одними законами. Космос навіть у чомусь уподібнювався до людського організму. Протагор же і його однодумці фактично першими заявили про те, що закони природи суттєво відрізняються від законів суспільства. Якщо перші існують об’єктивно, то другі встановлюються самими людьми з урахуванням їхніх власних інтересів. До цього висновку їх могла підштовхнути як активна законотворчість правителів давньогрецьких полісів, так і зображення богів у творах Гомера, Гесіода такими, що їх досить складно вважати творцями моральних правил. «Людина є мірою всіх речей», — промовляє Протагор. Саме людина, а не боги. Це висловлення несе в собі певний гуманістичний пафос. Однак у ньому неважко знайти засади для суб’єктивізму, бо можна припустити, що кожен індивід встановлює свої критерії, свою «мораль». І для останнього були свої підстави. За свідченням відомого грецького історика Діогена Лаертського (ІІІ ст. до н. е.),

саме Протагор заявив, що «про всяку річ можна сказати двояко і протилежним чином». У тому числі й про моральні закони і принципи. Софісти вказували на строкатість нравів і робили поспішні висновки про відносність добра і зла. Вони нерідко стверджували, ніби одна чеснота у державотворця, друга у ремісника, третя у воїна. Все це приводило до думки про нестійкість приписів моралі й, відповідно, про можливість їх порушувати. Один із софістів — Гіппій — відкрито промовляв, що «не варто надавати серйозного

21значення законам і підкорятися їм», бо навіть самі законодавці постійно вносять до них поправки і навіть скасовують їх.

Подібні думки можна вважати однією з перших, не зовсім вдалих, спроб виявити природу моралі. Однак вони могли викликати (і дійсно викликали) нігілістичні настрої у частини населення, розхитували моральні засади суспільства. Видатний давньогрецький драматург Софокл не без підстав вважав, що вчення софістів породжує в людях надмірну гординю, безвідповідальність. Особливо небезпечною була доктрина софістів для політиків, формуючи в них цинізм, вседозволеність тощо.

Опонентом софістів у цілому ряді питань був Сократ (469

— 399 рр. до н. е.), якого вважають одним із засновників етичного раціоналізму (від лат. rational — розумний). Сократ прагнув знайти надійну основу для моральних законів. На його думку, зло індивід робить лише через невідання. З власної волі ж людина ніколи не здійснить недобрих учинків. Того, хто пізнав, що є погане, а що добре, ніхто не змусить діяти погано. Тобто Сократ прирівнював доброчинність до знань про доброчинність. Наприклад, мужність — це розуміння того, що страшно, а що не страшно, помірність — це знання про те, як приборкувати пристрасті, мудрість — це знання про те, як дотримуватися законів. Тобто у Сократа усі доброчинності пронизані розумністю. Якщо ж цієї розумності недостатньо, то може йтися про порок. Мужність, що не має достатньої розумності, — це лише зухвальство.

Певна річ, повністю погодитися з давньогрецьким філософом неможливо. Відомо, що злочинці часто добре знають і норми закону, і норми моралі, але все одно порушують їх. Аристотель зазначав, що знання сутності доброчинності ще не робить людину моральною особою. До того ж, прирівнюючи доброчинність до знань, Сократ, за зауваженням Аристотеля, «скасовує позарозумову частину душі, а разом з нею і пристрасть, і норов», тобто моральне життя людини помітно спрощується, збіднюється.

У той же час важко не побачити раціональне в ідеях великого

мислителя. Доброчинною повною мірою може бути визнана дія, що цілком усвідомлена, із знанням, осмисленням конкретної ситуації. Якщо ж вчинок здійснений випадково, несвідомо, то навряд він може якимось чином характеризувати людину. Наприклад, ви увійшли ввечері до під’їзду дому і тільки одним цим запобігли бійці підлітків або налякали квартирного злодія. Чи можна вас хвалити за це, якщо ви самі не помітили наслідків своєї дії? Мабуть, ні. Отже, знання є важливим, хоча і не єдиним компонентом моральної поведінки.

22Необхідно також підкреслити, що етичний раціоналізм Сократа був забарвлений вірою в глибинну порядність, шляхетність людини, що у цілому підносило і саме вчення, і особистість філософа.

Етичний раціоналізм отримав своє логічне завершення в доктрині учня Сократа — Платона, який надав поняттям (ідеям) про доброчинності самостійного існування, онтологізував їх. На думку Платона, існує особливий, надчуттєвий світ ідей, що має істинне буття, а земний світ являє собою лише неточну і недосконалу копію цього вищого світу, в якому центральне місце посідає ідея вищого блага. Людська душа до свого вселення у тіло (в’язницю душі) мешкала в цьому чудовому світі та безпосередньо споглядала ідеї блага, справедливості, шляхетності тощо. У земному ж житті душа пригадує те, що було вже відомо, безпосередньо споглядалося у надчуттєвому світі ідей. Здобуте у процесі земного існування знання тільки тоді може вести до добра, приносити користь, коли воно спирається на знання, отримані в іншому світі.

Такий радикальний відрив Платоном світу ідей від земної дійсності, а по суті, сущого від належного, ідеалу від реальності схвалювався не всіма філософами. Уже Аристотель писав, що хоча «ідеї належать близьким нам людям» (нагадаємо, що він був учнем Платона), заради порятунку істини краще відмовитися від близького і дорогого («Платон мені друг, але істина дорожча»). Аристотель вважав, що блага, зовсім незалежного від почуттєвого світу, не існує. Крім того, не без підстав, він вважав, що знання одних лише ідей недостатньо для повсякденного життя, бо необхідні ще знання і навички конкретного втілення цих ідей у конкретних обставинах.

В Античності зародився такий напрям, як евдемонізм (від давньогрец. еudamonia — щастя, блаженство), який намагався установити гармонію між доброчинністю і прагненням до щастя. Позиції евдемонізму поділяв багато хто з мислителів давнини — Сократ, Демокріт, Платон та ін. Як зазначив Аристотель, «називати щастя вищим благом уявляється чимось загальновизнаним».

При цьому не передбачалося, що щаслива людина прагне до справедливих, добрих дій, а добрі вчинки у свою чергу ведуть до щастя. Сократ говорив, що несправедлива людина є «нещасливою за всіх обставин, але особливо вона нещаслива, коли залишається непокараною». Тобто щастя можливе лише в служінні вищим моральним цінностям.

У творах ряду мислителів давнини евдемонізм нерідко переплітався з гедонізмом (від давньогрец. hedone

— насолода), який стверджував, що доброчинна поведінка повинна сполучатися з

23переживаннями задоволення, а порочна — зі стражданнями. «Неможливо жити приємно, якщо не живеш розумно, морально і справедливо, і навпаки, неможливо жити розумно, морально і справедливо, якщо не живеш приємно», — навчав Епікур (341

—270 рр. до н. е.). Засновниками гедонізму вважають Демокріта, Епікура, Аристіппа (435—356 рр. до н. е.). Іноді гедонізм набував вульгарних форм. Прибічники, своєрідні «романтики» черевоугодництва та інших прагнень плоті існують у всі часи. Але вже мудреці давнини застерігали проти крайнощів. «Якщо перетнеш міру, то найприємніше стане найнеприємнішим», — стверджував Демокріт.

Евдемонізму, гедонізму певною мірою протистояв аскетизм, який моральне життя людини пов’язував із самообмеженням почуттєвих прагнень, задоволень. Зрозуміло, що ці обмеження не треба розглядати як самоціль, а лише як засіб досягнення вищих моральних цінностей. Елементи аскетизму можна знайти в ученнях кініків і стоїків. Засновником кінізму вважається Антисфен (435—370 рр. до н. е.). Але легендарно відомим став його учень Діоген (404

—323 рр. до н. е.), який не тільки проповідував відмову від надлишкових потреб, що були викликані до життя сучасною йому цивілізацією, а й у своєму особистому житті справді задовольнявся малим.

Засновником стоїцизму вважається Зенон (336—264 рр. до н. е.). Але найбільш відомими стали твори представників римського стоїцизму — Сенеки (3 р. н. е. — 65 р. н. е.) і Марка Аврелія (121—180 рр.). Вони також проповідували необхідність відмови від почуттєвих задоволень, прагнення до спокою духу. Марк Аврелій висував ідею тлінності, хиткості земного існування. Земні цінності недовговічні, оманливі й не можуть бути основою людського щастя. До того ж людина, на думку стоїків, не в змозі щонебудь змінити у навколишній дійсності, і їй залишається тільки підкоритися долі. Завдання філософії полягає в тому, щоб допомогти людині прийняти удари долі. Її рекомендація, мабуть, по

лягає в такому: «Ми не можемо змінити навколишній світ, але ми в змозі змінити своє ставлення до нього». Ми, наприклад, прикуті ланцюгами до стіни, але хто заважає нам вважати себе вільними.

Давньому світу була відома моральна проповідь не тільки словом, нехай навіть найбарвистішим, піднесеним, але і своєю власною поведінкою. Тут перш за все необхідно пригадати Сократа, якого безпідставно засудили до страти. Він без особливих перешкод міг би утекти в інше місто і тим самим уникнути сумної долі. Але в такому разі він фактично визнав би слушність

24звинувачень на свою адресу і хибність свого вчення. Сократ, як відомо, обрав добровільну смерть. У зв’язку з цим слід згадати Епікура, який також проповідував не тільки словом, а й власним прикладом. Він не тільки пропагував розсудливість, спокій духу, закликав наслідувати природу, а не ґвалтувати її, але і сам мужньо зустрів останні хвилини свого життя. Епікур, як свідчить, спираючись на різні джерела, Діоген Лаертський, мав велику кількість друзів, а його школа пережила майже всі філософські напрями давнини. Популярність Епікура була багато в чому зумовлена його вдячністю до батьків, людяним ставленням до всіх. Звинувачення філософа в аморальності він спростовує як безпідставні.

Таким чином, можна сказати, що мислителі Античності розглядали багато проблем моралі й створили те культурне підґрунтя, яке визначило значною мірою розвиток етики у наступних століттях.

Безпосереднім спадкоємцем античної культури, хоча і досить однобічним, стала етика Середньовіччя (V—XV ст.), яка сприймала культуру Античності головним чином через призму християнських догматів. У вченні християнських мислителів неважко побачити відгомін цілої низки положень стоїцизму, вчення Платона, трохи менше — Аристотеля та деяких інших філософів давнини. Однак культура античності відрізнялася досить широкими поглядами на людину, припускала існування різних думок про світ і людину в ньому. Християнський світ, особливо в перші століття свого існування, досить жорстко піклувався про «чистоту віри». В етичних дослідженнях християн панував теоцентризм, тобто все розглядалося через призму ставлення до Бога, перевірялося на предмет відповідності Святому Письму, постановам соборів. Так формувалося нове розуміння людини. У Нагорній проповіді Христа стверджуються як найважливіші чесноти такі якості: смирення, терпіння, покірність, лагідність, милосердя і навіть любов до ворогів. Значне місце у християнській етиці посідає така доброчинність, як любов до Бога. Взагалі саме поняття любові онтологізується: «Бог є

любов». Таким чином, у Середньовіччі у масовій свідомості закріплювалися нове бачення людини, нові підходи до вирішення вічних моральних питань, до повсякденної моральної поведінки індивіда. Варто відзначити ще одну рису християнського вчення, яка у Давньому світі великого поширення не набула, — це ідея загальної гріховності і необхідності масової покути.

Позитивним слід вважати посилення особистісного аспекту в моральному вченні християнства, яке зверталося до кожної людської особистості незалежно від її соціального статусу і стверджувало

25рівність усіх перед Богом. Посиленню особистісного аспекту сприяв і образ Христа — боголюдини, надособистості, що пройшов земний шлях і постраждав за гріхи кожної людини. У зв’язку з цим доцільного навести слова відомого католицького теолога Романо Гвардіні (1885—1968), який писав: «Античність гідна всілякого захоплення, але в її великій творчій могутності й багатому житті духу прозирає якась нерозвиненість. Дух і душа людини християнської культури порівняно з її античними собратами багатше на один вимір; її здатність відчувати, творчість серця і енергія страждання — не від природної обдарованості, а від спілкування з Христом».

Одна з центральних проблем будь-якої моральної філософії — походження, природа моралі. І треба визнати, що з цього питання погляди християнських мислителів практично збігаються: усі вони говорять про божественну природу моралі виходячи з одного з найважливіших догматів, відповідно до якого творцем всього світу, всього сущого є Бог. Саме Бог створив людину з праху земного і вдихнув у неї подих життя, і стала людина душею живою,

— читаємо у Святому Письмі.

Уже перші християнські мислителі так чи інакше стверджували, що моральні переконання людина отримує від Бога. У процесі творення душі Бог закладає в неї певні моральні почуття і уявлення. Тобто індивід з’являється у цей світ уже з певними моральними задатками. Ці задатки повинні визначати подальший моральний розвиток особистості і, відповідно, її повсякденну поведінку. Ця моральна схильність називається природним моральним законом. Але, як виявляється, одного природного морального закону недостатньо для забезпечення необхідного рівня моральності. По-перше, людина живе у грішному світі з його спокусами, і не кожен може виявити достатню твердість духу. По-друге, людська природа зіпсована первородним гріхом, і тому індивід може не почути або не зрозуміти голос божественної совісті. Тому природний моральний закон доповнюється богоодкровенним моральним законом, тобто тими заповідями, приписами, що викладені у

Святому Письмі.

У середні віки між видатними богословами розгорнулася полеміка з однієї з центральних проблем будь-якого морального вчення — проблеми свободи. Отці і вчителі церкви (Ориген, Тертулліан, Макарій Єгипетський, Іоан Златоуст, Іоан Даманський та ін.) не заперечували наявність у людини свободної волі (інакше неможливо було б говорити про первородний гріх). Але, на думку Августина і його прихильників, індивід з власної волі може творити тільки зло. Добрі ж справи індивід здійснює тільки під

26впливом божественної благодаті. Такий песимістичний погляд на людську особистість, створену за образом і подобою Бога, сприймався не всіма релігійними мислителями. Британський монах Пелагій вступив у відкриту полеміку з Августином, стверджуючи, що за своєю волею людина може здійснювати як злі, так і добрі вчинки. Думка Пелагія була більш гуманістичною, але церковна влада з кон’юнктурних політичних міркувань підтримала позицію Августина, а Пелагію оголосила анафему.

Пізніше Фома Аквінський (1225

—1274) — одна з найзначніших фігур у католицькому богослов’ї — по-своєму відредагував Августина. Він вважав, що людина може творити добро і з власної волі, але в межах, визначених Богом.

Слід мати на увазі, що за гострою полемікою релігійних мислителів стоїть складне питання, яке викликає серйозні труднощі й у філософів-матеріалістів, а саме: якою мірою у своєму моральному житті індивід залежить від обставин (соціальних, природних тощо)? Добре відомо, що людина не завжди може реалізовувати свої шляхетні наміри з різних причин.

Досить гостро для християнської етики постала проблема зла. Над нею розмірковували і філософи античності. Так, Платон у своєму творі «Держава» наводив думку, що для зла треба шукати якісь інші причини, тільки не Бога, і засуджував Гомера за те, що у нього Зевс надає не тільки блага, а й зло. Але все-таки слід визнати, що в політеїстичних релігіях Давнього світу питання про природу зла постає в більш м’якій формі, бо відповідальність могла перекладатися не тільки на людей, а й на богів, титанів тощо. Християнство ж проголосило догмат про створення світу не з хаосу (як у міфології давніх греків), а з Нічого. Тобто виходить, що всі події у цьому світі — і добрі, і злі — визначені самим Богом. Відповідно постає питання про причетність Бога до численних страждань і підступів, що кояться на землі.

Якою ж була думка Августина з цього питання? Він вважав, що зло як таке, що протистоїть добру, не існує. Усе у світі ство

рено Богом, який чинить лише добро. Ми стикаємося лише з відходом від моральних цінностей, недостатком добра. Провина за це покладається на вільну волю людини. Крім того, вважав теолог, цю проблему слід розглядати у світових, космічних масштабах, а не з позицій обмеженої і у часі, і у просторі людини. Тобто нерідко зло існує лише у людському розумінні.

Таке пояснення проблеми зла влаштовувало, зрозуміло, далеко не всіх. Врешті-решт, і поведінка людини контролюється Богом. Почали з’являтися й інші пояснення проблеми зла. Виник навіть

27цілий напрям богословської думки — теодиція, завдання якого полягало в доведенні непричетності Бога до існуючого зла (якщо взагалі визнається факт існування зла).

Активно займаючись пропагандистською, місіонерською діяльністю, релігійні ідеологи вимушені були глибоко вивчати внутрішній світ людини, суперечності духовного, морального життя, детально розглядати доброчинності та пороки. Цим проблемам присвячені твори Іоана Златоуста (350

—401 рр.), Сави Дорофея (VI ст.), папи Григорія І та ін. Отці і вчителі церкви підкреслювали роль віри в моральному житті людини, а у своїх класифікаціях доброчинностей найбільш важливими вважали віру, надію, любов.

Таким чином, у середні віки, коли існувало тотальне володарювання релігії та церкви, найважливіші моральні проблеми вирішувалися досить специфічно — через призму релігійних догматів, в інтересах церкви.

Епоха Нового часу характеризується глибокими змінами в духовній, економічній, політичній сферах. Хоча позиції релігії все ще залишаються достатньо міцними, релігійні реформи відбуваються в таких країнах, як Німеччина, Англія, Франція та ін. З’являється новий різновид християнства — протестантизм, етична доктрина якого у ряді пунктів суттєво відрізняється від учення католицької церкви. «Католицька мораль має християнський, містичний, а протестантська з самого початку — раціоналістичний характер. Католицька мораль була Mater Dolorosa (Скорботна Богоматір); протестантська — «огрядна, благословенна дітьми господарка дому», — писав Л. Фейєрбах.

Протестантизм не тільки спростив обряди, але й морально підніс повсякденне життя людини, перетворив його на форму служіння Богу. В результаті протестантське учення про те, що Бог заздалегідь прирікає одних до спасіння, а інших до загибелі, породжувало не пасивність, як можна було очікувати, а активність індивіда: тільки успіх у справах може свідчити про його богообра

ність. Тому протестанти у світському житті прагнули проявити себе. Звідси досить логічно, що багато хто з вчених визнавав особливу роль протестантизму у становленні капіталістичного виробництва.

Хоча позиції релігії в Новий час залишаються досить міцними, духовне, у тому числі релігійне життя суспільства стає більш різноманітним. По-перше, виникають різні напрями протестантизму. По-друге, в Новий час поширюються різні форми вільнодумства (атеїзм, деїзм, скептицизм, пантеїзм та ін). Відповідно трохи

28інакше трактуються деякі питання моралі. Так, скептики М. Монтень (1533

—1592), П. Бейль (1647—1706) припускали можливість існування моралі, незалежної від релігії, і навіть стверджували, що й атеїст може бути моральним.

Найвизначнішою фігурою розвитку європейської думки Нового часу став Імануїл Кант (1724—1804), який стверджував, що етика нічого не запозичує з інших наук про людину, а моральні принципи існували набагато раніше емпіричного знання про навколишній світ. Етика Канта системно розроблена у таких творах, як «Критика практичного розуму», «Метафізика вдач», а також у лекціях з етики.

На думку Канта, в моральних законах задається абсолютна межа людини, та першооснова, яку не можна переступити, не втративши людської гідності. Оскільки людина є істотою слабкою, недосконалою, для неї моральний закон може мати силу тільки як повеління, імператив. Категоричний імператив Канта: чини тільки відповідно до такої максими, керуючись якою ти в той самий час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом, — є вимогою до людської волі керуватися моральним законом, привести свої максими у відповідність до нього. Категоричний імператив зобов’язує кожну людину ставитися до людства у своїй особі і в особі будь-кого іншого як до мети, і ніколи тільки як до засобу. Щоб не бути рабом свого природного егоїзму, людина змушена удаватися до вольового самопримушення. Обов’язок для Канта — це чистота морального мотиву і твердість переконань. Через обов’язок затверджується і загальність морального закону, і внутрішня гідність особистості. Індивідуальна воля може трансформуватися у загальну, а чеснота — з’єднатися зі щастям у тому разі, якщо особистість у самій собі знайде ту тверду моральну опору, яку раніше вона шукала зовні — у природі, у вірі в Бога, у суспільному середовищі.

Деякі мислителі Нового часу намагалися відшукати витоки моралі в розумі людини, його природі. Причому і природа, і ро

зум не завжди розглядалися в релігійному аспекті, а іноді як явища досить автономні. Англійські філософи нерідко виходили з прагнень емпіричного, «живого» індивіда і витоки моралі шукали або в його почуттях (Шефстбері, Юм), або в його інтересах, прагненнях до користі (Бентам, Мілль). Причому користь частіше за все розумілася не у вузькоегоїстичному плані, а в сенсі досягнення найбільшого щастя для найбільшої кількості людей. Ця теорія дістала назву утилітаризму (від лат. utilitas — користь).

29У XVII —XVIII ст. отримує поширення теорія розумного егоїзму (Спіноза, Гельвецій, Гольбах). У XIХ ст. її підтримували Л. Фейєрбах, М. Чернишевський та ін. Відповідно до цієї теорії людині просто не вигідно вести аморальний спосіб життя, бо на її негативні дії оточуючі будуть відповідати тим же самим. І, певна річ, людині вигідно боротися проти всього того, що заважає її власному щастю і щастю близьких людей.

Порівняно з Середньовіччям етичні пошуки Нового часу відрізняються більшою різнобарвністю, багатоплановістю, що дозволило створити певне теоретичне підґрунтя для моральної філософії наступних століть. Слід підкреслити, що саме в Новий час етика набула глибокого гуманістичного пафосу, який зберігся і до нашого часу і став її відмітною рисою.

Отже, саме наприкінці XVIII ст. завдяки зусиллям багатьох мислителів етика набула самостійного статусу, виявила специфіку об’єкта свого дослідження (моралі), створила досить розвинений понятійний апарат. Зрозуміло, не може йтися про якусь завершеність, а про її остаточне виділення як самостійного явища в багатообразному спектрі духовної культури. Тим більше, що і тепер моральна філософія не поставила всі крапки над «і», і зараз стикається з серйозними труднощами. І це зрозуміло, бо етика повернута до найглибинніших проблем людського буття, до тайни людини, до її відносин з іншими людьми і Світом у цілому.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
Тема 2 ЕТИЧНІ КАТЕГОРІЇ
Свобода та відповідальність
Моральнісні смисли любові
Щастя як етична категорія
Тема 3 МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ АСПЕКТИ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОСТІ
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki