< Попередня  Змiст  Наступна >

3. Партійний PR


Важливим суб’єктом сучасних зв’язків із громадськістю є політичні партії. Серед перелічених вище компонентів іміджу для партії важливе місце займає саме програма, від якої висувається той чи інший кандидат. Адже у демократичних державах програма кандидата і йо-го партії — це своєрідний контракт між ним і виборцями, що дозволяє громадськості контролювати хід виконання передвиборчих обіцянок.

Програма політичної партії — документ, що відображає основні ідеї, висунуті політичною партією, що включають оцінку поточної ситуації в країні й набір заходів, необхідних для досягнення мети.

Складові політичної програми:

1) проголошення основних цілей і завдань;

2) позиціювання до основних політичних сил, офіційної ідеології в державі;

3) трактування поточних проблем внутрішньої і зовнішньої політики.

Політична платформа, як правило, включає такі блоки проблем, як удосконалення державних і правових інституцій, соціально-економічна стратегія. Фактично програма — це система тих положень, які кандидати використовують у різних ситуаціях. Програма використовується на різного рівня виборах від парламентських до виборів до органів місцевого самоврядування, коли партія підтримує кандидата. Не менш активно програма партії використовується в період між виборами, оскільки це основний документ, що системно відображає ідеологію партії. Добре складена програма має бути читабельною, зрозумілою для середнього представника цільової аудиторії, охоплювати актуальні проблеми. Існує чимало підстав для класифікації програм за видами. Найбільше зручно виділяти види програм за способом викладу матеріалу:

1) сутнісна — у такій програмі відображається все, що думає партія або її лідер по всіх найбільш значимих проблемах громадського життя. Така програма буває дуже об’ємної, до кількох сотень сторінок;

2) особистісна — така програма обґрунтовує, чому виборці повинні довіряти саме цій партії й саме її кандидатів;

3) комбінована програма — найпопулярніша серед кандидатів, зустрічається частіше за інші види.

Доцільно підготувати кілька варіантів програми, її повний і короткий виклад.

Платформа партії — короткий виклад основних положень партійної програми.

Програма-мінімум — заходи, пропоновані партією для рішення поточних проблем, із виділенням першочергових завдань. Часто складається у формі набору гасел.

Програма-максимум — це стратегія партії на перспективу. Її положення звичайно пом’якшують більш рішучі вимоги програми-мінімум.

Структура програми залежить від рівня і масштабу виборів, на яких її планують використовувати. Існують різні підходи до структури програми.

Традиційний підхід. За зразком складена програма містить констатацію основних проблем, перелік ключових заходів, необхідних для їх вирішення, а також можливий особистий внесок партії в розробку відповідних заходів (тут можна вказати, які законопроекти партія підготувала, яку роботу проробила).

Творчий підхід. Найбільш характерна питально-відповідна форма викладу програми. Лідер партії нібито веде діалог із виборцями, відповідає на їхні наболілі питання. Діалог не тільки сприймається краще, ніж монолог, він дозволяє доступно і цікаво структуризувати програму, більш вдало побудувати зміст, уникнути програшних для партії питань, наголосити на її перевагах.

Виділяють такі рекомендації з викладу програми.

1. Програма повинна добре читатися і засвоюватися будь-яким виборцем, у тому числі малограмотним, що погано бачить та ін. — це ключовий момент. Не можна, щоб програма була примітивної, але при цьому необхідно, щоб вона була зрозумілою, інакше яке пуття від геніальності її положень?

2. Програма повинна бути пізнаваною. Це значить, що вона має бути обмежена певним розміром і містити набір чітких положень. Не можна роздмухувати програму до межі, тому доцільно використовувати різні варіанти програми на базі основної платформи, адаптовані під конкретне завдання (наприклад, перемогти на конкретних виборах).

3. Ні за яких умов неприпустимо обвинувачувати в сформованих труднощах самих виборців. Треба знайти інше джерело зла (або цапа відбувайла) і позначити напрям боротьби з цим злом. Нікому не подобається почувати себе дурним чи усвідомлювати свою провину.

4. Програма повинна бути респектабельною, не містити гострих докорів і обвинувачень конкурентів. Текст має бути витриманим, акцент варто робити на конструктивних, компромісних початках. Цього положення важливо дотримувати, якщо партія всерйоз домагається перемоги на виборах. Але є партії, які створюються під інші завдання.

Ще один документ, який покладено в основу іміджу партії — це статут.

Статут партії — документ, що визначає її внутрішній устрій і порядок функціонування. Основна мета цього документа — структуризувати партію, визначити права її членів, повноваження і порядок обрання її органів. Статут партії входить до числа обов’язкових документів, які подаються до державного органу, що реєструє, під час реєстрації партії.

Статут політичної партії має містити такі відомості:

1) назву політичної партії;

2) перелік статутних органів політичної партії, порядок їх утворення, повноваження і термін цих повноважень;

3) порядок вступу до політичної партії, зупинення і припинення членства в ній;

4) права та обов’язки членів політичної партії, підстави припинення чи зупинення членства в ній;

5) порядок створення, загальну структуру і повноваження обласних, міських, районних організацій політичної партії та її первинних осередків;

6) порядок внесення змін і доповнень до статуту та програми політичної партії;

7) порядок скликання і проведення партійних з’їздів, конференцій, зборів та інших представницьких органів політичної партії;

8) джерела матеріальних, у тому числі фінансових надходжень і порядок здійснення витрат політичної партії;

9) порядок ліквідації (саморозпуску), реорганізації політичної партії, використання її коштів та іншого майна, що залишилися після її ліквідації (саморозпуску).

Виборча функція партії являє собою певну сукупність різноманітних форм діяльності політичної партії, яка не знає перерв, але здійснюється з різною інтенсивністю. Ця функція складається з двох частин.

1. Відбір кандидатів. Спочатку партії займалися цією діяльністю, разом із групами інтересів, виборчими комітетами, підприємницькими чи профспілковими організаціями. Однак із часом їх роль у цьому процесі стає домінуючою, а в більшості розвинутих держав — навіть монопольною.

Суттєвою проблемою є питання про те, хто в рамках політичної партії має право висувати кандидатів у депутати на виборах. Спочатку провідну роль у цьому відігравали парламентарі, парламентська фракція, а також місцеві виборчі комітети. Офіційне партійне рішення з цього приводу приймало об’єднання парламентарів і партійних керівників (так званий кокус — у США і віп — у Великобританії) чи група місцевої знаті (нотаблі), яка визначала, хто має кандидувати в їхньому виборчому окрузі.

Можна зазначити, що чим більше політична партія набирає рис виборчої партії, тим менш стабільною в ній є процедура номінації кандидатів і тим більше різного роду неформальних, закулісних процедур з’являється на етапі відбору партією кандидатів. Навпаки ж, в масових партіях виступає чітка тенденція до врегулювання цієї процедури часто статутними нормами і рідше — за допомогою правових норм.

Виділяють такі типи відбору кандидатів.

1. Неврегульований, спонтанний тип відбору кандидатів. Має місце тоді, коли відсутні будь-які приписи стосовно його проведення. Відбувається тоді як результат неформальних, закулісних домовленостей між керівниками політичної партії, в результаті чого висунення кандидата здійснюється якоюсь певною групою діячів чи зацікавленою особою, а далі — її підтримка рештою членів партії. Інколи пізніше має місце певна декларація вищих органів партії, що надає висуванцям певної етикетки, а часом і цього немає — вистачає відсутності офіційного протесту чи контркандидата. Приклади такого типу відбору кандидатів можемо знайти у партіях французьких радикалів, буржуазних правих партіях. Так, у 1969 р. рішення про своє висунення в Президенти Франції Жорж Помпіду повідомив особисто на пресконференції. Згодом його кандидатуру підтримало правління соціалістичної партії Франції і рекомендувало парламентській фракції підтримати цю кандидатуру.

Зрозуміло, що при даному типі відбору важко говорити про якусь форму участі членів партії в цьому процесі: все вирішує партійна еліта, до того ж у спосіб, який жодним чином не врегульований.

2. Відбір місцевими організаціями. Висунення належить місцевим організаціям партії, які є достатньо близькими партійним масам і краще знають регіональні специфіку і інтереси. Акт номінації кандидатів відбувається під безпосереднім контролем членів партії, а кандидати стають відповідальними перед політичними партіями.

Найчастіше право номінації кандидатів мають ті партійні органи, діяльність яких охоплює чи відповідає території відповідного виборчого округу. Такий тип висунення кандидатів є в

християнсько-демократичній партії Німеччини, соціалістичній і голістській партії Франції, в британських та ін. Надалі ця процедура відбувається в умовах консультацій з центральними партійними органами, які часто мають право відхиляти запропоновану кандидатуру. Центральні органи партії, як правило, приймають активну участь в цьому процесі, але формальне висунення кандидата повинно відбуватися з ініціативи місцевих партійних організацій.

3. Відбір центральними органами. Визначення кандидатів відбувається центральними органами партії. Демократичні політичні партії намагаються уникати недемократичної процедури висунення кандидатів. Це характерно для фашистських партій, заснованих на засадах вождізму, а також у партіях з потужною авторитарною тенденцією. Так, у французькій голістській партії кандидати, висунуті місцевими партійними організаціями, мають пройти утвердження центральними органами. Вплив центральних партійних органів не є таким потужним, коли йдеться про мажоритарні округи, але буде дуже сильним у разі формування списку кандидатів від політичної партії. Це ж стосується процедури висунення кандидатів від партій до уряду чи на інші публічні посади.

4. Відбір членами партії. На практиці зустрічається дуже рідко, хоча вважається найбільш демократичним. Відбір може набирати двох форм — безпосередній, так як у партіях США, і опосередкований вибір, який відбувається спеціально для цього створеними партійними органами.

Безпосередній відбір кандидатів широко застосовується лише в США і стосується виборів президента. Дістав назву правиборів (праймериз) і полягає у висуненні кандидата в президенти публічним, організованим державою голосуванням прихильників даної партії.

Залежно від існуючих правових приписів висунення кандидатів відбувається або групою виборців, або партійним керівництвом, або самовисуненням. У такий спосіб відбір кандидатур є багатоступеневим: спочатку відбувається висунення кандидатів, пізніше їх номінація на правиборах і лише потім — офіційні вибори.

Формування виборчої програми, або виборчої платформи, завжди було невід’ємною складовою виборчого процесу. Кожний кандидат, що виступає перед виборцями, представляє їм своє розуміння ситуації і політичні плани.

Сформований у 1834 р. виборчий маніфест Консервативної партії Великобританії (Tamsworth Manifesto) започаткував у світовій практиці офіційне звернення партії до виборців напередодні виборів. Мали вони на меті пропагандистський характер і були засобом ідеологічного впливу на маси, способом консолідації їх навколо програми майбутньої діяльності.

Можна виділити дві процедури формування виборчих платформ:

По-перше, характерна для класичних партій-комітетів, залишає право опрацювання передвиборчої платформи окремим кандидатам. Партія або не має своєї окремої програми, або її програма обмежується окремими передвиборчими гаслами. Це надає кандидатам значної свободи в трактовці власної програми.

Відповідає дана ситуація такому типу партії, яка є слабо зорганізованою й об’єднаною навколо окремих популярних кандидатів. Така система характерна для американських партій (тут лише перед президентськими виборами партією формально затверджується виборча програма). У реальності над своєю виборчою програмою працює переважно сам кандидат і його виборчий штаб.

По-друге, формування виборчої програми партійним керівництвом і надання цьому процесу загальнопартійного характеру, який також виконує й мобілізаційну функцію. Кандидати від партії після прийняття цієї програми мають обов’язок її пропагувати та інтерпретувати, не змінюючи суті. Цей тип формування виборчої програми переважає у сучасних європейських партіях.

Там, де парламентські вибори ведуть ще і до виборів глави уряду, особлива роль у формуванні програми належить лідеру політичної партії. Така особлива роль партійного лідера зумовлена значним розвитком останнім часом засобів масової інформації і перетворенням партійного лідера на символ партії. Це надає виборчому процесу певний надпартійний характер.

Голосування за партію та її кандидатів автоматично означає підтримку їх виборчої програми. У такий спосіб через загальні вибори відбувається вираження формальної волі населення з приводу подальшого розвитку суспільства. Власне в цьому і полягає одна із важливих функцій політичних партій — формулювання і вираження волі суверенного народу. Це є особливою соціальною функцією політичних партій, яка відрізняє їх від решти соціальних організацій.

Мобілізаційна діяльність партії має на меті слугувати насамперед створенню колективної самоідентифікації, пункту бачення й орієнтації членів чи симпатиків партії, що веде до стру-ктуризації виборців. На характер виборчої стратегії впливають не лише політичні прагнення, але й конкретні умови, в котрих їм доводиться працювати. Може вона набирати характер наступальної стратегії, коли партія намагається розширити масштаби впливів і здобути підтримку виборців серед нових сегментів електорату. Оборонна стратегія спрямована на збереження існуючого статус-кво і захист попереднього становища, коли йдеться про відсоток контрольованого електорату.

Принциповий вплив на зміст виборчої стратегії може мати характер виборчого ринку, а особливо такі його параметри, як рівень організованості, відкритість, а також домінуючий стиль політичної конкуренції.

Один із принципових елементів виборчої інфраструктури — фінансування виборчих кампаній. Сучасне законодавство західних країн виходить із принципу множинності суб’єктів фінансування виборчих кампаній. Наприклад, згідно з федеральним законодавством США у них існує п’ять джерел, які кандидати можуть використовувати для фінансування виборів: скарбниця США (для кандидатів у президенти), пожертвування окремих громадян, пожертвування політичних партій, пожертвування комітетів політичних дій, власні збереження кандидатів.

В європейських країнах, як правило, залучається державне і недержавне фінансування виборчих кампаній. У Франції держава бере на себе витрати, пов’язані з організацією й діяльністю виборчих комісій, а кандидатам, які одержали не менше, як 5 % голосів виборців, відшкодовуються витрати, які вони задіяли на проведення своєї агітації.

Фінансування виборів в Україні передбачає залучення як державних, так і недержавних джерел. Під час виборчої кампанії кожний кандидат у президенти може мати особистий виборчий фонд розміром 10 тисяч мінімальних зарплат, сформований із власних коштів, коштів політичних партій, пожертвувань громадян (розмір внеску однієї юридичної або фізичної особи не повинен перевищувати 100 мінімальних заробітних плат).

Висновки. Зв’язки з громадськістю існують об’єктивно у будь-якій організації в різних сферах суспільного життя. У політиці цей вид діяльності має суттєвий вплив на рівень демократичності суспільства і стабільність суспільства. Важливо, щоб паблік рилейшнз мали зважений характер, відповідали визначеним етичним принципам, здійснювалися в інтересах громадянського суспільства на засадах свободи слова. Відповідальність за це несуть політичні партії, що висувають політичні програми і тим самим зобов’язуються перед прихильниками дотриматись передвиборчих обіцянок.

Завдання для контролю знань

Запитання

1. Назвіть п’ять особливостей зв’язків із громадськістю у політичній сфері.

2. Назвіть десять політичних гасел із вітчизняної чи світової політичної практики, що, на ваш погляд, є найуспішними.

3. Назвіть відмінності політичних і комерційних зв’язків із громадськістю за одним із таких критеріїв:

— суб’єкти зв’язків із громадськістю (хто є замовником, розробником і виконавцем PR-заходів);

— об’єкти зв’язків із громадськістю (на кого спрямовані ці заходи);

— мета зв’язків із громадськістю;

— використовувані засоби;

— можливі результати.

4. Визначте тип іміджу відомих політиків за різними критеріями.

5. Виконайте творчі завдання у групах:

• дайте назву і спрямування власної політичної партії;

• розробіть символіку партії;

• оберіть лідера і сформуйте його імідж;

• підготуйте і виголосіть презентацію на одну хвилину. Прес-секретарю оголосити заплановані напрями агітації й інформування населення.

6. Проаналізуйте уривки з програми політичної партії і визначте:

— ідеологічну основу програми цієї партії;

— місце партії в партійно-політичному спектрі;

— соціальну базу;

— пріоритети економічної політики;

— зовнішньополітичну орієнтацію;

— реалістичність програми;

— переваги і недоліки.

Приклади уривків із програм політичних партій. «Основне завдання державної політики — встановлення соціального стандарту споживання, який включатиме придбання житла, вартість комунальних послуг, освіти, лікування, харчування». «Наше завдання

реальне підвищення зарплат учителям, лікарям, працівникам сфери культури до рівня середньої в економіці; піднесення престижу працівників наукової сфери; надання працівникам закладів культури, вчителям і лікарям статусу державних службовців і додаткового окладу до щорічної відпустки на оздоровлення». «Для стабільності у фінансовій сфері держава має забрати в держвласність проблемні банки та налагодити рефінансування їх з боку НБУ. Коли банки почнуть кредитувати, отримаємо зміни в реальному секторі економіки, підприємництві». «Ми обіцяємо реальне виконання конституційної норми щодо доступності й безоплатності вищої освіти, збільшення розміру стипендій до рівня середньої заробітної плати. Відмінникам навчання — подвійний розмір стипендій».

7. Визначите тип партії за уривками із попередньої вправи і наведіть як приклад — одну з відомих партій такого ж типу.

8. Яку політичну партію ви вважаєте найуспішнішою? У чому секрет її успіху?

9. У чому полягає роль партійної програми в структурі зв’язків із громадськістю?

10. Розкрийте взаємозв’язок іміджів політичного лідера і партії, яку він представляє.

Теми рефератів

1. Особливості зв’язків із громадськістю у політичній сфері.

2. Завдання і функції сучасних політичних консультантів зі зв’язків із громадськістю.

3. Співвідношення понять політичних зв’язків із громадськістю, політичної реклами, політичного маркетингу.

4. Імідж політичного лідера.

5. Імідж політичної партії.

Література

1. Акайомова А. Політична комунікація як процес взаємодії політичних суб’єктів / Акайомова Анжела // Політичний менеджмент. — 2011. — № 1.

2. Алескеров Ф.Т. Выборы. Голосование. Партии. / Алескеров Ф.Т., Ортешук П. — М. : Academia, 1995.

3. Готун А. Основні концепції дослідження комунікації в політичній системі суспільства / Андрій Готун // Політичний менеджмент. — 2011. — № 1.

4. Дюверже М. Политические партии / М. Дюверже ; [пер. с франц.]. — М. : Академ. проект, 2000.

5. Иванова Т. Политичекий PR : [учеб.-метод. пособие] / Иванова Т. — К. : ЦВП, 2006.

6. Конституція України / Верховна Рада України. К. : Парламентське видавництво, 2007.— (Бібліотека офіційних видань).

7. Кочубей Л. Політичне лідерство і PR-діяльність / Кочубей Л. // Політичний менеджмент. — 2006. — Спецвип.

8. Кочубей Л.О. PR у політичній сфері : підручник / Кочубей Л. — К. : ІПіЕНД, 2013.

9. Олещук П. Ефективність інтернет блогу як засобу політичної комунікації / Олещук П. // Політичний менеджмент. — 2010. — № 3.

10. Ольшанский Д. Политический PR / Ольшанский Д. — СПб. : Питер, 2003.

11. Панарин И. Информационная война, PR и мировая политика : [учеб. пособие для студ., обуч. по спец. 350400 «Связи с общественностью»] / Панарин И. — М. : Горячая линия-Телеком, 2006.

12. Преснякова Л.А. Структура личностного восприятия политической власти / Преснякова Л. А. // Полис. — 2000. — № 4.

13. Про політичні партії в Україні : Закон України [станом на 24.03.2006; з останніми змінами, внесеними Законом № 2777-IV від 07.07.2005] / Верховна Рада України. — К. : Парламентське видавництво, 2006. — (Серія «Закони України»).

14. Романюк А. Партії та електоральна політика / Романюк А., Шведа Ю. / Львів. нац. унт ім. І. Франка ; Центр політ. досліджень. — Л. : Астролябія, 2005.

15. Тихомирова Є. PR-формування відкритого суспільства / Тихомирова Є. — К. : Наша культура і наука, 2003.

16. Шведа Ю. Теорія політичних партій і партійних систем / Шведа Ю. — Л. : Тріада плюс, 2004.

17. Яковлев Д.В. Політична взаємодія як комунікативний процес: медіатизація, демократизація, раціоналізація / Д. В. Яковлев. — Л. : Астропринт, 2009.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
2. Завдання і структура служб зі зв’язків із громадськістю при органах державної влади
3. Методи комунікації між органами влади і населенням
ТЕМА 12. ЛОБІЮВАННЯ, ЙОГО СУТНІСТЬ, ПРАВОВІ ОСНОВИ ТА ФУНКЦІЇ
2. Функції та методи лобіювання
3. Правова регламентація лобістської діяльності
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki (2022)