в себе зустрічі (Базельські зустрічі) представників центральних банків країн-членів та інших центральних банків, співпрацює з Групою десяти. Головна мета цих зустрічей — досягнення високого ступеня взаєморозуміння з питань грошово-кредитного й економічного характеру, функціонування світової валютної системи тощо.
Система світових фінансових інститутів, які роблять вагомий внесок у розвиток світової економіки, не обмежується Світовим банком, МВФ та іншими регіональними банками. З початку світової кризи заборгованості 70
—80-х років XX ст. у центрі уваги світової громадськості опинилися дві неформальні організації — Паризький та Лондонський клуби, завдяки своїй ролі у вирішенні проблем платіжного дисбалансу й комерційного боргу, з якими стикалося все більше країн, що розвиваються, а також країн Центральної та Східної Європи.
Паризький та Лондонський клуби було створено з метою координації взаємодії зовнішніх інвесторів з питань надання, погашення та обслуговування коштів, які передаються в інші країни на умовах позики.
Паризький клуб кредиторів — неформальна міжурядова організація промислово розвинених країн-кредиторів, яка займається кредитними ресурсами, наданими урядами, державними установами або банками країн-кредиторів під гарантії національних урядів країн-позичальників, а також місце, де обговорюються проблеми врегулювання, відстрочення платежів із державного боргу країн-позичальників.
Основною метою Паризького клубу є забезпечення впорядкування реструктуризації боргів суверенних держав і квазідержавних структур, або заборгованості, гарантованої державою. Ініціатором створення в 1956 році Клубу з метою реструктуризації заборгованості країн, що розвиваються, була Франція. Постійними членами клубу є 19 країн-кредиторів (США, Канада, Японія, Велика Британія, Швейцарія, Нідерланди, Бельгія, Росія, Австрія, Австралія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Ірландія, Італія, Нідерланди, Норвегія, Іспанія, Швеція, Швейцарія).
але Національний банк України розглядає можливості щодо організації співробітництва з БМР. Адже Банк міжнародних розрахунків є великою світовою організацією, яка сприяє міжнародному валютно-кредитному співробітництву, є банком центральних банків.
З 80-х рр. ХХ ст. роль Паризького клубу в питанні врегулювання зовнішньої заборгованості країн-позичальників посилюється. За період 1976—1997 рр. кредитори клубу уклали 267 угод про реструктуризацію заборгованості на загальну суму 333,5 млрд дол. США, в т.ч. 21 угоду на 143,9 млрд дол. США — із країнами з перехідною економікою.
Членство в Паризькому Клубі передбачає постійний обмін інформацією між кредиторами стосовно заборгованості та її погашення. Членство у клубі служить для кредиторів гарантією повернення боргів.
У рамках Паризького клубу країни, що зазнають труднощів у виплаті боргів іншим державам та приватним установам, проводять переговори зі своїми кредиторами про перегляд умов і графіків платежів. Сама назва «Паризький клуб» не зовсім точна, хоча це неформальне об’єднання, а не офіційна міжнародна організація. У нього немає штаб-квартири, секретаріату, а головне — немає статуту. Іншими словами, цей клуб не має юридичного статусу.
Особливість структурної організації Паризького клубу полягає в тому, що він є зборами представників суверенних державкредиторів під головуванням високопоставленого урядовця Державного казначейства Франції. Будучи створений не як постійно діючий орган, а для вирішення конкретних проблем погашення кредитів окремими боржниками, клуб керується низкою принципів, наприклад, принципом консенсусу. Деякі з них періодично переглядаються.
Оскільки Паризький клуб не має фіксованого членства, в переговорному процесі в рамках клубу може брати участь будь-яка держава-кредитор, що є утримувачем зобов’язань за боргами, за якими може знадобитися перегляд умов погашення. Велику частину позик і кредитів країни, що розвиваються, а також держави Центральної та Східної Європи одержують від країн-членів Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), тому останні майже завжди беруть участь у таких переговорах. Серед інших традиційних учасників переговорів у Паризькому клубі слід назвати Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Конференцію ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД) і, природно, саму країну-боржника, що звернулася з проханням про перегляд заборгованості. Ряд великих боржників, наприклад Росія та Бразилія, самі надають значні кредити іншим країнам, і їхні боржники також звертаються до Паризького клубу. Таким кредиторам вигідно вирішувати питання вже на багатосторонній основі.
Різносторонній підхід є ефективнішим і полегшує роботу в адміністративно-організаційному плані, оскільки боржник має нагоду вести переговори зі всіма кредиторами одночасно, а не з кожним окремо. Крім того, кредитори надають велике значення принципу рівності або рівномірного розподілу тягаря неоплачених заборгованостей. Вони хочуть бути впевненими в тому, що одержані від них пільги відносно умов погашення боргу не використані для обслуговування боргових зобов’язань іншими кредиторами.
У своїй роботі Паризький клуб керується трьома основними принципами: наявність безпосередньої загрози припинення платежів, обумовленість реструктуризації боргу зобов’язанням боржника проводити певну економічну політику й рівномірний розподіл тягаря неоплачених боргів серед кредиторів. Перші два принципи — це умови, які країна-боржник зобов’язана виконати, перш ніж питання про перегляд старих умов погашення кредиту може бути розглянуто Паризьким клубом. Третій принцип належить до позиції кредиторів і не є обов’язковим: він свідчить, що в розподілі між собою тягаря проблем, пов’язаних із переглядом умов погашення кредитів, кредитори повинні діяти спільно й координувати свої дії та вимоги.
1. Наявність безпосередньої загрози припинення платежів із погашення заборгованості.
Для того щоб умови погашення кредиту можна було переглянути, боржникові слід довести, що без цього він не у змозі виконати свої зобов’язання з виплати зовнішнього боргу. Як правило, наявність великої заборгованості з обслуговування й погашення зовнішніх кредитів є для Паризького клубу достатнім доказом того, що ці платежі незабаром будуть припинені. Крім того, Паризький клуб може проаналізувати ступінь серйозності проблем даної країни за допомогою прогнозу МВФ про стан платіжного балансу країни на майбутній рік.
Такі договірні зобов’язання за платежами, як правило, стосуються кредитів або особливих фінансових умов, наданих або безпосередньо урядові країни-боржника, або його уповноваженій установі чи відомству (борг державного сектору), або приватним юридичним особам, якщо вони помістили суму в місцевій валюті, що дорівнює сумі заборгованості, у вітчизняний комерційний банк або в центральний банк цієї країни, і переказ коштів іноземному кредиторові в конвертованій валюті не було здійснено через брак іноземної валюти (борг приватного сектору). Нездатність приватного боржника залучити достатні засоби в національній
2. Умови погашення для боржників.
Пом’якшення умов погашення заборгованості шляхом відстрочення платежів направлене на те, щоб боржникові відновити кредитоспроможність через здійснення визначених реформ і перетворень. Тому держави-кредитори йдуть на перегляд графіків погашення заборгованостей лише за умови ухвалення країнамиборжниками програм макроекономічних перетворень, що фінансуються за допомогою додаткових позик від МВФ. Даному факту держави-кредитори надають велике значення. Звичайно, в узгодженому протоколі про перегляд умов погашення заборгованості міститься таке зауваження: «Положення справжнього протоколу зберігають силу доти, доки країна-боржник має домовленість із Міжнародним валютним фондом про додаткові позики».
У боржників, що зазнають фінансових труднощів, зазвичай накопичуються великі суми неплатежів із погашення заборгованості не тільки перед офіційними та приватними кредиторами, але й перед МВФ. Статут МВФ забороняє надавати таким країнам нові кредити й позики і, отже, укладати з ними відповідні додаткові домовленості. А це, у свою чергу, позбавляє країнкредиторів Паризького клубу можливості врегулювати фінансові відносини з такими країнами.
Щоб вирватися з цього зачарованого кола, Паризький клуб розробив спеціальну стратегію, згідно з якою країна-боржник повинна здійснювати програму макроекономічних перетворень відповідно до вимог, які висуваються до одержувачів додаткових позик від МВФ. У міру успішного впровадження такої програми країна поступово завойовує право на отримання фінансової допомоги Фонду, і тоді ці права використовуються для погашення наявних заборгованостей. До моменту завершення зазначеної програми країна-позичальник повинна повністю розрахуватися з боргами та придбати право на отримання кредитів від МВФ у звичному порядку.
Обумовленість кредитів зобов’язанням боржників проводити певну економічну політику не є строгим юридичним визначенням. Визначення цього принципу немає навіть у Договорах про Міжнародний валютний фонд і про Світовий банк. Деякі країниборжники стверджують, що обумовленість кредитів МВФ зо-
валюті для придбання необхідної суми в іноземній валюті (щоб потім виплатити борг іноземному кредиторові) не вважається наявністю безпосередньої загрози припинення виплат із погашення заборгованості. Така ситуація є реалізацією комерційного ризику й не тягне відповідальність із боку держави.
План перетворень МВФ, який висловлюється в листі-зобов’язанні країни-позичальника, включає, як правило, такі вимоги:
• обмеження зростання грошової маси;
• скорочення дефіциту державного бюджету;
• контроль над наданням кредитів, удосконалення політики обмінного курсу національної валюти (йдеться про усунення штучного завищення курсу шляхом девальвації);
• усунення контролю над цінами, вдосконалення торгового балансу;
• обмеження втручання держави в економіку.
Проте у практичному плані програми перетворень МВФ пов’язані зі скороченням витрат на соціальні потреби (освіта, охорона здоров’я тощо) і скасуванням державних дотацій на виробництво продуктів харчування та інших товарів і послуг першої необхідності. Виконання таких програм у багатьох випадках приводило до безладів і політичної нестабільності, так що під час здійснення подібних планів стабілізації уряд країни-боржника нерідко змушений вдаватися до жорстких заходів.
Бувають і винятки з цього правила: якщо країна-боржник не є членом МВФ, вона обговорює необхідні перетворення безпосередньо з кредиторами. Як правило, країни-кредитори направляють до цієї країни групу експертів для оцінювання реальної економічної обстановки. Такі групи було направлено в 1994 році до Польщі й Мозамбіку до того, як ці держави вступили в МВФ. Такий же підхід був прийнятий і відносно Куби, а ця країна не є членом МВФ. Крім того, кредитори стверджують, що країниборжники неохоче йдуть на такі умови; адже на відміну від МВФ Паризький клуб не в змозі надати нові кредити як стимул до проведення економічних реформ.
3. Рівномірний розподіл тягаря непогашених боргових зобов’язань серед кредиторів.
Це правило називають ще принципом рівних умов. Воно забезпечує рівномірний розподіл серед кредиторів тягаря проблем, пов’язаних з переглядом умов погашення боргових зобов’язань. З метою спрощення цієї роботи кредитори Паризького клубу, як правило, домовляються про те, що для всіх кредитів, наданих даній країні до певного терміну, буде встановлено один і той самий пільговий період і термін погашення.
Зазначений принцип поширюється і на кредиторів, що не беруть участі в переговорах у рамках Паризького клубу. Офіційні
бов’язанням проводити певну економічну політику лише посилює економічні труднощі.
Переговори в Паризькому клубі не вимагають великих витрат, проте для представників країн-боржників ця процедура принизлива й неприємна. Як правило, переговори в Паризькому клубі завершуються впродовж одного дня, але іноді бувають тривалішими. Найкоротші за всю історію клубу переговори були в жовтні 1983 р., коли для досягнення домовленостей із делегацією Малаві знадобилася всього одна година. Трапляється, що переговори тривають досить довго, а буває, що й заходять у безвихідь. ватну зовнішню заборгованість країн-боржників. Умовою для цього є прийняття країною програми МВФ зі структурного коригування економіки. У рамках Лондонського клубу уряди таких країн укладають угоди з банками про реструктуризацію боргу. Історія Лондонського клубу кредиторів розпочалася в 1976 р. Клуб був сформований для вирішення проблем, які виникають через нездатність низки країн (у першу чергу країн, що розвиваються) регулярно обслуговувати зовнішню заборгованість. Перше засідання Лондонського клубу було скликано в 1976 році та пов’язано з урегулюванням боргових проблем Заїру. Із 1981— 1983 рр. укладено 14 угод на 10 млрд дол. США; наступні два роки, після світової боргової кризи 1982 року, — 47 угод на 130 млрд дол. США. Після 1985 року, згідно з планом Дж. Бейкера, держсекретаря США в 1989—1992 рр., щодо врегулювання боргу країн із середнім рівнем доходу, стали застосовуватися спеціальні програми фінансового вирівнювання країн-боржників.
На відміну від Паризького, Лондонський клуб є неурядовою організацією, проте свої стосунки він будує саме з урядами країн. Він об’єднує кредиторів, представлених приватними комерційними банками, які є найбільшими кредиторами країн-боржників. Лондонський клуб кредиторів, покликаний урегульовувати при
кредитори не хочуть, щоб поступки, які надаються Паризьким клубом, використовувалися боржниками для покриття боргових зобов’язань перед іншими категоріями кредиторів. Тому у протоколі про перегляд умов погашення заборгованостей міститься вимога на адресу країни-боржника про необхідність добиватися аналогічних поступок за умов погашення зовнішніх заборгованостей і від інших кредиторів. Відповідне положення протоколу визначає, що: «З метою забезпечення рівних умов для державкредиторів від приватних кредиторів, уряд країни-боржника зобов’язується добиватися від іноземних кредиторів, зокрема від банків та фірм-постачальників, відстрочень і умов рефінансування аналогічних викладеним у протоколі відносно кредитів з аналогічним терміном погашення, з тим щоб не допустити виникнення нерівних умов для різних категорій кредиторів».
На регулярній основі списання боргу перед кредиторамичленами Лондонського клубу застосовано в 1990 р. щодо Мексики, потім тим самим шляхом пішли Угорщина, Польща, Болгарія, Румунія та деякі країни, що розвиваються (наприклад, Бразилія та Габон), реструктуризацію зовнішньої заборгованості яких Лондонський клуб здійснив у 1994
—1996 рр.
Сьогодні до складу Лондонського клубу входять близько 1000 комерційних банків індустріально розвинених країн світу на чолі з банківським консультативним комітетом (БКК). Банкичлени БКК Лондонського клубу: Німеччина [Deutshe Bank AG (голова БКК), Dresdner Bank, Kommerzbank AG], Італія (Banca Commerciale Italiana, Mediocredito Centrale), США (Bank of America), Велика Британія (Midland Bank), Японія [Bank of Tokyo Mitsubishi, Dai-Ichi Kangyo Bank, Industrial Bank of Japan (співголова БКК)], Франція [Credit Lyonnais SA (співголова БКК), Banque Nationale de Paris SA], Австрія (CreditanstaltBankverein).
Відповідно до розробленої в кінці 1985 р. Нової стратегії врегулювання боргу держав із середнім доходом (план Бейкера) став проводитись аналіз програм фінансового вирівнювання країнборжників, при цьому результати безперервно контролювалися МВФ. У середині 80-х років великі держави із середнім доходом отримали кращі умови кредитування, ніж більшість африканських держав. Як результат — країни, що «не потрапили» до ініціативи Бейкера, були змушені шукати альтернативні форми перегляду боргу та полегшення тягаря заборгованості. Одною з таких альтернатив виявився Лондонський клуб.
Лондонський клуб намагається полегшити тягар країнам, що розвиваються, з обслуговування боргу. Він займається реструктуризацією боргів комерційним структурам, тоді як у Паризькому — офіційних боргів.
Що стосується ролі МВФ у процесі реструктуризації боргів, то фонд займає досить упереджену позицію, представляючи тільки інтереси держав-кредиторів, які, до речі, повністю контролюють процес ухвалення рішень у МВФ. Вже багато років робляться спроби аргументовано довести, що обумовленість кредитів МВФ зобов’язаннями проводити певну політику ставить країнборжників у нещасне становище перед обличчям могутніх держав-кредиторів на переговорах у Парижі. У принципі більшість
ні програми фінансового вирівнювання країн-боржників. Координація розвитку ринку суверенних боргів здійснювалася за безпосередньої участі МВФ.
У 1978 р. з боку ЮНКТАД було висловлено ідею про те, що процес ведення переговорів про перегляд умов кредитів однаковою мірою повинен забезпечувати захист інтересів і боржників, і кредиторів. Поки що це не виходить, оскільки процес переговорів цілком і повністю готується та проводиться кредиторами й на користь кредиторів. Переговори в Паризькому клубі жодною мірою не сприяють інтересам боржника. Перш за все сама процедура переговорів вельми принизлива. По-друге, перегляд боргів дає лише тимчасове відстрочення, але не вирішує проблеми. Погашення боргу відкладається на майбутнє, тобто гріхи нинішнього покоління перекладаються на плечі майбутніх поколінь без їхньої згоди. На кожну дитину, що народжується сьогодні, одразу ж лягає вантаж відповідальності за погашення кредитів, які вона не брала.
