Т
Е
13
М
А
1. Сутність глобалізації. Економічний розвиток як чинник формування інституціональних основ глобалізації.
2. Глобалізація та проблеми міжнародної економічної безпеки.
3. Глобалізація та соціалізація економічного розвитку.
4. Глобалізація як інструмент запровадження ефективних соціальних чинників трансформації національних економічних систем.
5. Внутрішні чинники подолання технологічного розриву України в умовах її трансформаційного стану.
1. СУТНІСТЬ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИХ ОСНОВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
Становлення державності в Україні, взаємозв’язане з об’єктивними процесами системної трансформації економіки, ідеології, суспільства загалом, розпочалося у надзвичайно складних умовах, важливим чинником яких, безперечно, виступають
Глобалізація (фр. global — загальний; лат. globus — земна куля; всебічний, повний, загальний, універсальний) визнається сьогодні однією із закономірностей, які характеризують сучасний стан, умови та перспективи розвитку світового співтовариства, кожного ок ремого його суб’єкта як частки цілого. Водночас вона є однією з системних інституціональних форм, через які виявляється якісно новий рівень інтегрованості, цілісності сучасної світової метасоціальної системи, нова якість суперечностей у ній.
Такий підхід знаходить своє підтвердження у наявності різних, часом полярних позицій учених щодо визначення суті глобалізації, її впл иву на соціально-економічний розвиток окремих держав, регіонів, світу загалом. Розкриваючи сутність процесів глобалізації, науковець зі світовим ім’ям П. Штомпка зазначає, що тенденція до глобалізації є найхарактернішою для сучасної епохи історичною тенденцією, яка формує нову, глобальну структуру політичних, економічних і культурних відносин. Особливість таких відносин по лягає у тому, що вони простягаються за будь-які традиційні кордони та зв’язують окремі суспільства в єдину систему, внаслідок чого людство більше не розглядається як «статистична сукупність», філософська або ідеологічна категорія; воно перетворюється в соціальну цілісність, що охоплює всіх людей на землі. Таке розуміння сутності глобалізації дозволяє говорити про те, що феномен глобалізації виходить за су то економічні рамки та охоплює практично всі основні сфери суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, а також самі умови існування людства.
Новий поштовх розвитку процесів глобалізації всіх сфер життя на планеті, і зокрема економіки, зумовлений також розпадом економічної системи соціалізму, як а контролювала значні території та ресурси планети, перетворенням ринку на єдиний «універсальний» механізм єдиної економічної системи, що охоплює весь світ.
Поняття «глобалізація» ввійшло у науковий обіг у 80-ті роки ХХ ст. і призначалося, насамперед, для визначення масштабності соціальних змін, які охоплювали вже не стільки окремі нації і народи, скільк и цивілізацію в цілому. Цей термін свідчив також про досягнення західною цивілізацією якісно нового рівня розвитку, прагнення визначати основні тенденції світового розвитку для усіх без винятку регіонів планети. Водночас слід зазначити, що в
процеси, що відбуваються у світовій системі господарювання. Складність та неоднозначність цих процесів викликана динамізацією процесів системної глобалізації життя на планеті.
Об’єктивною основою глобалізації є насамперед закони ринку, які спричиняють і визначають потребу (та механізми її реалізації) у розвитку міжнародного поділу праці, принципи порівняльних переваг в організації виробництва та обміні його результатами між різними країнами, ведуть до появи національних та міжнародних мо нополій, сучасних форм їх функціонування та роз-витку. Адже економіка будь-якої держави — це не тільки сукупність галузей народного господарства, які забезпечують суспільство життєво необхідними благами та послугами на основі внутрішньонаціональної системи поділу праці. Водночас вона є залежною від економік інших країн, оскільки, по-перше, жод на національна господарська система не в змозі виробити всі товари та послуги, потрібні для задоволення потреб громадян, а, подруге, багато видів товарів і послуг можна отримати з інших країн значно дешевше, ніж коштує їх виробництво всередині країни.
Отже, з появою національних господарських систем, національних держав виникають міжнародна спеціалізація й міжнаро дний поділ праці як вища форма суспільного поділу праці. Ще А. Сміт у своїй теорії абсолютних переваг відзначав доцільність і корисність міжнародної спеціалізації для зменшення цін та підвищення рівня задоволення потреб споживачів.
умовах збереження та навіть поглиблення асиметричного розвитку окремих національних економічних систем стосовно ядра розвинутих країн деякі вчені вважають, що про справжню глобалізацію можна буде говорити тільки тоді, коли подолається економічне розмежування світу і більша частина людства вийде за межі економічної системи мотивації, тобто в умовах реального формування постекономічного су спільства. Історичне коріння сучасної глобалізації деякі дослідники проблеми шукають у часах переходу більшості європейських країн до християнства, з його об’єднувальними ідеями та принципами життя, на основі яких і почала формуватися нова людська цивілізація, що охопила більшість континентів та країн. Історична мета цього проекту полягала у побудові універсального співтовариства, заснованого на постулатах свободи ос обистості, демократії та лібералізму, наукового і культурного прогресу, а згодом повсюдного поширення «священного принципу» приватної власності та ринкової моделі індустріальної економіки. Одним із бажаних результатів реалізації такої мети має стати всесвітнє об’єднання національних співтовариств у рамках гомогенної соціальної конструкції: глобального громадя нського суспільства під егідою колективного міждержавного центру.
Коло чинників, що визначають стан і динаміку розвитку міжнародного поділу праці, розширювалось із розвитком продуктивних сил у кожній окремо взятій країні та під впливом інтернаціоналізації економічного життя на планеті. Міжнародне економічне спілкування, яке розпочалося тисячі років тому, поступово привело до формування стійких і систематичних зв’язків між агентами екон омічної діяльності різних країн, викликало стійку взаємозалежність національних економік. Цей процес посилився у період великих географічних відкриттів (Америка, Азія, Африка). Він спричинив бурхливе зростання торговельних операцій, фінансово-кредитних зв’язків, стимулював розвиток ринкових відносин у світі і, як результат, сприяв початку формування світового господарства капіталістичного типу, от же й процесів глобалізації.
До постійних чинників, що визначають ті чи інші напрями міжнародного поділу праці та міжнародної спеціалізації можна, насамперед, віднести:
— нерівномірність розподілу природних ресурсів у різних регіонах світу;
— відмінність природно-кліматичних умов, в яких відбувається розвиток економіки держави;
— нерівномірність розвитку продуктивних сил, зумовлену певними історичними, політичними та соціальними причинами.
Поглиблення міжнародного поділу праці особливо посилюється в умовах розвитку науково-технічної, і, зокрема, інформаційної революції, оскільки стає неможливим використання їх досягнень якоюсь однією окремою країною. Значно впливає на розвиток міжнародного поділу праці та його форм функціонування т ранснаціональних корпорацій. Зокрема, їх діяльність веде до трансформації уявлення про такі види суспільного поділу праці, як частковий та одиничний, оскільки навіть внутрішньофірмовий поділ праці в ТНК стає, фактично, різновидом її міжнародного поділу.
Поглиблення спеціалізації викликає необхідність у поглибленні кооперації у сфері виробництва. Можна визначити кілька етапів становлення та розвитку такого виробничого співробітництва. Перший етап пов’язаний із міжнародною спеціалізацією країн переважно на основі загального поділу праці, коли розвивався обмін продукції однієї галузі виробництва на товари іншої галузі (наприклад, сільське господарство — промисловість). Другий етап характеризується інтенсивним розвитком міжгалузевої спеціалізації. З’являються спеціалізовані галузі виробництва, з
Визначають такі основні форми міжнародного виробни чого співробітництва: ? спільна координація виробництва та збуту на основі спеціалізації та кооперування; ? спільне володіння підприємствами; ? науково-технічне співробітництво.
До характерних рис виробничого співробітництва можна віднести: довготерміновість, стабільність, регулярність економічних відносин між партнерами, наявність промислових фірм із різних країн як суб’єктів коопе рації, розподіл завдань у межах узгоджених програм.
Однією із найважливіших форм сучасної міжнародної виробничої кооперації слід визнати міжнародне науково-технічне співробітництво. Основними формами такого співробітництва є:
— створення спільних науково-дослідних центрів;
— здійснення спільних експериментів у галузі вдосконалення техніки й технологій;
— спільні пошуки та вивчення зарубіжного досвіду в галузі організації виробництва та праці;
— поточна координація та консультації з питань науковотехнічної політики;
— організація підготовки кваліфікованого персоналу дослідників.
Промислова революція ХІХ ст. і науково-технічна революція другої половини ХХ ст. стали передумовою та чинниками переходу до якісно нового етапу розвитку міжнародного поділу праці — на базі формування єдиного економічного простору на рівні окремих регіонів, угруповань, союзів тощо. Отже, сучасна міжнародна економічна інтеграці я являє собою процес госпо-
продукцією яких країна виходить на міжнародний ринок. Третій етап характеризується процесом поглиблення міжнародної внутрішньогалузевої спеціалізації, заснованої на частковому та одиничному поділі праці. Це виявляється у відособленні виробництва окремих частин продукту з метою досягнення масовості виробництва, високого рівня продуктивності праці на базі нової техніки й технології. Така спеціалізація, у свою чергу, вим агає широких коопераційних зв’язків для створення кінцевого продукту. Отже міжнародна виробнича кооперація — це безпосереднє поєднання у повсякденній взаємодії праці суб’єктів — юридичних осіб різних країн в одному й тому ж, або в різних, але пов’язаних між собою процесах виробництва на основі єдності конкретної виробничої мети.
— зони вільної торгівлі, де відміняються торговельні обмеження між країнами-учасницями;
— митні союзи, що базуються на встановленні єдиного зовнішньоторговельного тарифу та проведенні єдиної торговельної політики відносно країн «третього світу»;
— спільний ринок, який базується на вільній торгівлі, свободі руху капіталів та робочої сили, узгодженні економічної політики (це складніша форма інтеграційних процесів);
— економічний (валютний) союз, заснований на узгодженні економічної та валютної політики (одна з найскладніших форм міжнародної інтеграції).
Основними перевагами, які отримують країни — учасниці міжнародної інтеграції, є, насамперед: широкий доступ до різних видів ресурсів, створення стабільного ринку збуту продукції, сприятливих умов для окремих національних виробників, захист їх від зовнішньої конкуренції. Міжнародна інтеграція в межах економі чного союзу сприяє також спільному вирішенню складних соціальних проблем тощо.
Усі згадані вище чинники та інституціональні форми співробітництва формують світове господарство як сукупність національних та регіональних господарських комплексів, пов’язаних між собою системою міжнародного поділу праці, відносинами виробничого та науково-технічного, торговельного та кредитнофінансового співробітництва. Отже, світове господарств о являє собою єдиний організм, де кожна країна залежить від інших і є ареною загальносвітових процесів.
Як бачимо, процеси становлення світового господарства як цілісної системи із певною структурою, формами та інститутами функціонування мають об’єктивний характер, почалися досить давно і можуть бути дослідженими у просторі й часі. Од нак, як вже йшлося у попередніх розділах, специфічною особливістю існування цілісних систем, окремих їхніх структурних елементів, є те, що взаємодія цих елементів і підсистем під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників породжують нову якість, ведуть до розвитку та трансформації самої системи. Саме такою новою якістю і є сьогодні глобалізація про цесів суспільного розвитку. Ця нова інтеграційна форма та якість виявляються насамперед у:
дарсько-політичного об’єднання країн на основі розвитку глибоких стійких взаємозв’язків та поділу праці між національними господарствами, взаємодії їх структур на різних рівнях і в різних формах. До основних форм такої економічної інтеграції відносять:
Матеріальною, економічною основою процесу г лобалізації у другій половині ХХ — на початку ХХІ ст. виступає, як це вже зазначалося у другому розділі посібника, насамперед діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК) на основі сформульованих ще у ХІХ ст. стратегічних орієнтирів їх економічної діяльності та основних принципів глобальної стратегії, які склалися протягом уже ХХ ст.
За даними, що на водяться у наукових джерелах, сьогодні у світі налічується понад 63 тис. великих ТНК, їх мережа охоплює усю планету. Це єдина система, яка володіє третиною усіх виробничих фондів, виробляє понад 40 % загальнопланетарного продукту, здійснює понад половину зовнішньоторговельного обороту. Вона об’єднує також фінансові, страхові та інші організації, що складають інфраструктуру с учасного типу виробництва і налічують близько 180 тис. філій у 150 країнах світу. Через цю мережу проходить понад 80 % торгівлі високими технологіями, ТНК контролюють понад 90 % вивозу світового капіталу. Міжнародна торгівля сировиною також майже повністю перебуває під їх контролем. Зокрема ТНК контролюють 90 % світової торгівлі пшеницею, кавою, кукурудзою, лісоматеріалами, тютюном, джутом та зал ізною рудою, 85 % — міддю та бокситами, 80 — чаєм і оловом, 75 % — бананами, натуральним каучуком, сирою нафтою. У середньому 45 % загального обсягу продажів ТНК — експорт. Протягом останніх двох десятиліть щорічно приблизно половина експорту із США припадає на американські та іноземні ТНК, у Великій Британії ця частка сягає 80 %, у Сінгапурі — 90 %.
Про рівень і характер інтеграції, яка дося гається завдяки діяльності ТНК, можуть свідчити й такі дані: більша частина усіх пла-
? появі потреб в уніфікації певних правил гри для всіх учасників світового господарства; ? нових формах управління світовою економікою, які враховують інтереси не тільки національного (у його взаємодії з іншим національним), а й наднаціонального та загального, спільного для всього людства; ? появі нових закономірностей політичної діяльності окремих національних держав, як і, до певної межі, втрачають самостійність у прийнятті всіх необхідних рішень щодо функціонування держави; ? обмеженні альтернатив вибору цілей та інструментів розвитку окремих країн, окремих регіонів з боку світового співтовариства і в інтересах цього співтовариства, хоча механізми такого впливу ще перебувають лише у стадії формування.
У 90-ті роки ХХ ст. — на початку ХХІ ст. набула сили тенденція до об’єднання та злиття великих корпорацій, до переходу ві д галузевих до міжгалузевих концернів. Значна кількість компаній (у тому разі й ТНК), які тривалий час конкурували між собою, змінюють стратегію поведінки у конкурентному середовищі, вважає доцільнішим і вигіднішим об’єднання наявних ресурсів. За останніх 25 років фірми із розвинутою багатогалузевою структурою виробництва (серед найбільших промислових кампаній Заходу) перевищували кількість гал узевих фірм більш ніж у 10 разів, а в Японії — у 20 разів. За ступенем цілісності та безперервності міжгалузева інтеграція в них наближається до технологічних ланцюгів усередині окремого підприємства. Діяльність таких потужних локомотивів розвитку національної та світової економіки (сьогодні зі 100 найбільших економічних суб’єктів глобальної економіки лише 49 є національними еконо міками) не може не викликати до життя якісних змін у структурі світового господарства, нового типу залежностей між різними його ланками, між державами, сприяє глобальній інституціоналізації економіки.
Чинником, що визначає динамічний характер змін у природі світового господарства, все виразніше стає таке незаперечне явище, як перехід від суто «матеріального» до інформаційного су спільства, коли «матеріальна складова в структурі життєвих благ віддає першість інформаційній». До того ж, підкреслюють дослідники цієї проблеми, сьогодні може йтися не тільки й не стільки про технологічну інформацію, необхідну для сучасного матеріального виробництва, скільки про інформацію, нетехнологічну, неекономічну, духовно-творчу, яка виходить на чільне місце в інформаційному просторі планети.
Такі зм іни у стані та ролі окремих сфер і підсистем суспільного виробництва (згадаємо у зв’язку зі сказаним вище й четверту сферу — сферу безприбуткових громадських підприємств П.
тежів, пов’язаних із трансфертом новітніх технологій, виробляється усередині МНК (80 % у США та Великій Британії, до 90 % у Німеччині). Особливо сильно інтегровані автомобільна, електротехнічна, комп’ютерна, хіміко-фармацевтична галузі, а також точне машинобудування та сфера фінансових послуг. У середині 90-х років ХХ ст. майже 90 % світового обсягу прямих зарубіжних інвестицій п рипадало на транснаціональні корпорації. Основна частина цих інвестицій (а їх загальний світовий обсяг становив, наприклад, у 1995 р. 2,6 трлн дол.) зосереджена у США, країнах ЄС та Японії.
Ефективними інструментами прискорення процесу трансформації економічної системи у систему інформаційно-економічн у виступають, як вже зазначалося у попередніх розділах, інформаційно-комунікативні технології (ІКТ) і, зокрема, суцільна комп’ютеризація усіх сфер економічної діяльності людини, об’єднаних у глобальну інформаційну мережу.
Відомо, що ідея Інтернету виникла у США в 1962 р., у 1969 р. вона уперше практично запрацювала, однак на початок 2005 р. на пл анеті вже налічувалося близько 813 млн користувачів інформаційної мережі, основна частка яких припадала на США, Канаду, Європу та Азійсько-Тихоокеанський регіон. До того ж, Інтернет вже сьогодні став не лише комунікаційною технологією у сфері наукової діяльності, надшвидкого поширення будьякої інформації виробничого й невиробничого характеру, а й ефективним інструментом маркетингу, реклами, банківсь ких операцій, консалтингу, здійснення угод, розв’язання адміністративно-управлінських завдань, здійснення моніторингу, досліджень, функціонування принципово нових технологій, дистанційного навчання тощо.
Швидке зростання сили та ролі ТНК у світовому господарстві, динамічний розвиток планетарних інформаційних мереж спричинили значні зміни у механізмах функціонування світової фінансової системи, яка виступає сьогодні формою, ре зультатом і умовою розвитку процесів економічної глобалізації.
До основних тенденцій та форм глобалізації світового фінансового ринку вчені відносять насамперед:
— подолання світової фінансово-економічної кризи початку 70-х років ХХ ст., створення нової, більш гнучкої та відносно стабільної, міжнародної валютної системи, яка більше не пов’язана із зо-
Дракера) дозволяють розглядати сучасну економіку як гігантську інформаційну мережу зі своїми згущеннями (вузлами) — фірмами, де виробляється, циркулює та споживається інформація. В цих згущеннях-вузлах виростають ієрархії для більш ефективного «оволодіння» інформацією. Подібною ж мережею, вважають науковці, стає й усе сучасне суспільство, де як вузли виступають численні та рі знорідні інформаційні центри — економічні, наукові, навчальні, культурні, адміністративні, військові. Така структура докорінно відрізняється від смітіанських уявлень про економіку як про сукупність атомізованих виробників і споживачів, що виступають анонімними незалежними продавцями — покупцями, яких пов’язує лише «невидима рука» ринку.
— зниження торговельних та регуляторних бар’єрів між країнами, що сприяє фінансовій інтеграції та вільному руху фінансових потоків у межах усієї планети;
— прискорення процесів концентрації та централізації у сфері фінансових послуг через злиття банків й інших фінансових організацій. У США, наприклад, кількість банків за період з 1980 до 2000 р. скоротилася на 40 %, у ЄС — на 25 %;
— універсалізацію фінансового бізнесу та зміни у структурі ринків фінансових послуг (злиття банківського та страхового бізнесу; появу агрегаторів — компаній, які надають споживачам можливість порівнювати ціни на різні фінансові послуги, а також компаній, що надають банківські та брокерські послуги в режимі реального часу; вертикально інтегрованих компаній, в яких поєднуються процеси розроблення та викор истання інформаційних мереж та надання фінансових послуг);
— широке та ефективне використання інформаційних мереж та інших інформаційних технологій для проведення фінансових операцій з обслуговування бізнесу у будь-якому регіоні планети.
Комп’ютеризація, технологізація (поява та швидке упровадження в обіг різновидів електронних грошей), широке запровадження мікропроцесорної техніки, телекомунікацій, цифрових технологій, помножене на принципи неолібералізму та монетаризму, стали тією базою, що сприч инила швидке формування триступеневої моделі глобалізації процесів регулювання фінансових потоків, здешевлення, отже доступність кредитів для переважної більшості суб’єктів світової економіки і, водночас, більшу залежність і контрольованість їх діяльності з боку міжнародних фінансових інститутів та окремих розвинутих країн. Спільно із міжнародними фінансово-кредитними організаціями, розвинуті країни по чинаючи з 1995 р. наполегливо працюють над створенням правової бази міжнародного ринку капіталів — Багатосторонньої угоди про інвестиції (БУІ). Основою такої угоди є ідея домінування пріоритетів міжнародних операторів фінансового ринку над пріоритетами національних політичних систем у галузі фінансово-кредитної політики. Згідно з цією угодою, в разі її схвалення міжнародним співтовариством, капіт али можуть надходити до національних господарств та виходити з них, керуючись виключно власними корпоративними інтересами. Свобода руху цих капіталів має забезпечуватися наднаціональними судовими інстанціями, які, за необхідності, «можуть притягнути до відповіда-
лотою грошовою масою, що дає змогу оперативніше реагувати на потреби ринку товарів і послуг, окремих держав;
Однією з домінуючих форм процесу фінансової глобалізації стала тенденція до появи наднаціональних платіжних засобів, тобто об’єднання національних платіжних систем на базі світових валют. Така тенденція почала формуватися ще на початку ХХ ст., про що мо же свідчити існування свого часу зони фунта стерлінга, зони франка тощо, як регіональних міжнародних валют. Однак у сучасних умовах сутність процесів і причин, що ведуть до появи концепції загальних грошей, кардинально змінюються. Істотно змінюються й механізми їх виникнення, система ризиків, яка супроводжує розвиток цієї тенденції.
Саме в останні десятиліття ХХ ст. остаточно сформувалася інституціональна та інструментальна система глобального впливу на рух фінансових засобів у всіх визначальних ланках світового господарства. Основними її елементами стали: національні та міжнародні фінансові інститути, приватні фінансові інститути, світова резервна валюта, глобальний борг, феномен глобального ризику.
Як наслідок, уже у 90-х роках ХХ ст. щорічний обсяг світових фінансови х трансакцій оцінювався сумою в півквадрільона доларів, що створило ситуацію кредитного ризику у глобальному масштабі, який може спричинити загальносистемну кризу. Обсяг тільки валютних угод у межах глобальної фінансової системи сьогодні перевищує 1 трлн дол. у день.
За умов, коли концепція монетаризму стала домінуючою у формуванні еконо мічної політики багатьох країн світу, значно підвищилася роль національних фінансових інститутів, оскільки національні банки окремих країн перебирають на себе частину функцій держави з управління господарською системою за допомогою кредитно-грошових методів. Однак їхня політика навіть на національному рівні не є цілком самостійною, оскільки перебуває у системі зв’язків із ф інансовими інститутами та інструментами, що обслуговують та забезпечують глобальний рух капіталів, фінансових засобів, часом у віртуальному полі їх потоків. Провідну роль тут відіграють міжнародні валютно-фінансові інститути, такі як Міжнародний валютний фонд (МВФ), функції якого значно трансформувалися у процесі становлення глобальної економіки, Європейський банк реконструкції та ро звитку (ЄБРР), Європейський інвестиційний банк, Міжнародний банк реконструкції та розвитку (Світовий банк) (МБРР), Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС), Банк міжнародних розрахунків (БМР), Паризький та Лондонський клуби тощо.
льності будь-якого президента та будь-якого прем’єр-міністра, якщо інтереси цього капіталу будуть ущемлені».
До речі, останнім часом пожвавився процес створення у фінансовій сфері неурядових альтернативних систем, метою функціонування яких є протистояння фінансовим ризикам і, зокрема, ризикам глобального масштабу, що виникають унаслідок помилок у політиці міжнародних фінансових інститутів, або спекулятивної діяльності окремих фізичних та юридичних осіб у міжнародному масштабі, чому сприяють саме глоб альний характер світової економіки та її залежність від особливостей руху фінансових засобів. Такі чинники ризиків пов’язують із тим фактом, що фінансова глобалізація певною мірою виступає інтегральним символом глобалізації, оскільки в ній переплітаються економічна інтеграція, повсюдна інформатизація та транснаціональна комунікація, що породжує дух нового універсалізму, який зам інив проект універсального громадянського суспільства на ідею глобального планування і контролю за перерозподілом ресурсів, а «ідеологію чесної праці на ідеологію фінансового успіху».
Об’єктивні процеси фінансової глобалізації відбуваються останнім часом під впливом двох суперечливих чинників: поперше, домінування у світовому суспільстві ідеології неолібералізму та, по-друге, наслідків світової фінансової кризи 1997— 1998 років. Зокрема, згі дно з поглядами прихильників концепції неолібералізму на сутність фінансової глобалізації, її основними цілями, завданнями, інструментами та результатами мають стати:
— «економічна раціональність», пов’язана із домінуванням інтересів власників капіталів;
— забезпечення провідної ролі грошей у всіх ланках системи економічних відносин між суб’єктами господарювання;
— забезпечення умов для вільного функціонування основних ресурсів національних господарств у системі координат світового фінансового ринку на принципах універсальної економічної доцільності;
— створення умов, за яких управління фінансовими потоками у світовій економіці здійснювалось би не тільки і не стільки національними урядами, скільки міжнародними фінансовими організаціями та центрами;
— поступове створення єдиного світового платіжного засобу та світового емісійного центру.
Механізм досягнення таких цілей формується розвинутими країнами та міжнародними фінансово-кредитними організаціями на основі значного збільшення, насамперед з боку США, маси вільної ліквідності, що обертається за межами країни та безпосеред-
Якісною відмінністю цього процесу від попередніх періодів розвитку світового господарства є значна децентралізація процесів формування грошової маси на ринку капіталів, швидкий розвиток системи безпосередніх контактів приватних кредиторів і позичальників, фактично без використання на ціональних фінансових інституцій. Специфічною формою контролю за поверненням боргів стає поширення системи операцій з надання кредитів під заставу майна боржника.
Новий характер процесів у системі міжнародних фінансовокредитних відносин, що виникають під впливом їх глобалізації, виявляється в таких особливостях руху позикового капіталу:
— збільшення його обсягів, виникнення постійного надлишку;
— значне здешевлення кредитних послуг, що робить цей капітал доступнішим багатьом суб’єктам господарської діяльності у різних регіонах світу;
— домінування на світовому ринку позикового капіталу «коротких» грошей (коротко- та середньотермінових позик), що негативно впливає на інвестиційні процеси, викликає суперечності у системі відносин: кредит — очікуваний результат;
— динамічне формування глобального ринку цінних паперів специфічного призначення; основна функція такого ринку полягає в обслуговуванні боргових зобов’язань приватних боржників. Цей ринок реагує на можливість неодноразової зміни власника в разі своєчасної несплати боргу, отже створює можливість переходу частини національного капіталу під контроль капіталу іноземного.
