Соціальна стабільність у суспільстві
— не тільки необхідна мета економічного прогресу, а й його вихідна передумова.
У цілому розуміння соціальної стабільності суспільства зводиться до забезпечення:
— стабільності суспільно-економічної системи;
— стабільності задоволення економічних потреб особистості;
— стабільності якісних параметрів середовища проживання (екологічних умов);
— стабільності соціального прогресу особистості.
Соціальна стабільність полягає в тому, що суспільство чітко окреслює цілі свого розвитку, наявний соціальний консенсус, за-
Соціальна стабільність складно досягається в соціумі, де не виконуються мінімальні вимоги забезпечення соціальної справедливості, відсутні можливості реалізації формально визначених прав і свобод для певних соціальних груп, не відбуваються зміни проблемних ситуацій у позитивному напрямі.
На соціальну стабільність значною мірою впливають і кризові явища, які відбуваються у глобальній економіці. Їх особливості були описані у попередньому питанні.
Отже, в сучасних умовах у соціальній сфері виникають серйозні проблеми, серед яких виокремимо найгостріші:
— занепад профспілкового руху;
— приховане безробіття;
— проблеми працевлаштування молоді;
— демографічна криза;
— погіршення соціальних стандартів і гарантій;
— корекція національних моделей соціально-економічного розвитку.
Розглянемо кожну з них докладніше.
Занепад профспілкового руху
Профспілки вважаються найбільш дієвим механізмом урегулювання прав працівників і роботодавців: «Профспілкові організації на локальному, регіональному, національному і міжнародному рівнях
— це важливі механізми, за допомогою яких працівники беруть участь у соціальному діалозі, відповідно поліпшують якість життя робітників і забезпечують збалансований і стійкий розвиток суспільства в цілому»,
— зазначає Міжнародна організація праці (МОП) . У соціальному діалозі МОП визначає роль профспілок як «цінний засіб захисту людської гідності на робочих місцях, перевірений інструмент управління соціальними і економічними змінами в період досягнення консенсусу і стабільності суспільства».
1 http://ilo.org/public/english/dialogue/themes/wo.htm
безпечується стійкий взаємозв’язок між результатами праці і доходами, відсутні (принаймні у великому масштабі) такі характерні для сучасної України приклади збагачення, як: незаконна приватизація державної власності; рейдерство; обман мільйонів вкладників, акціонерів; порушення контрактних зобов’язань з використанням кримінальних методів зведення рахунків; вивіз величезних коштів за кордон шляхом брутальних порушень валютного й експортного законодавства тощо.
Роль профспілок у покращенні умов праці та зайнятості детально висвітлена в темі 4. Ми розглянемо причини, через які профспілки нині відіграють дедалі менше значення в соціальноекономічних відносинах.
Передусім це пов’язано із структурною перебудовою економіки, яка зумовлена швидким розвитком науково-технічного прогресу, в результаті якого з’явилося багато нових спеціальностей, відбулась індивідуалізація корисних якостей працівників, кожний з яких володіє унікальними навичками, досвідом і знаннями.
Персоніфікація трудових відносин і зміщення фокусу праці для кожного, який працює, робить неможливим укладення колективних договорів, що зумовлює підвищену невизначеність трудових відносин, позаяк у них включається дедалі більше умов, недостатньо врегульованих чи зовсім не передбачених чинними колективними угодами чи законодавством.
Відбулися радикальні зміни на ринку праці, які спричинили зростання кількості самозайнятих працівників. Це призвело до зниження соціальної захищеності і навіть появи бідності, що виникає серед тих категорій зайнятих, які виявилися виключеними із трудових відносин. Серед економістів стає поширеною думка про колапс механізму колективних угод у США і «корпоративну дезінтеграцію» профспілок у Європі через те, що групи працівників, чиї інтереси захищають трудові договори, нечітко визначені.
З поглибленням міжнародного поділу праці знижується актуальність тих трудових відносин, які повністю базуються на національному законодавстві. Виникає необхідність переходу всієї сфери трудових відносин (а не тільки окремих її елементів) на міжнародний рівень. Національне трудове законодавство не в змозі надати працівникам необхідні права у разі, якщо вони стають учасниками міжнародних трудових відносин. Робота профспілок здійснюється на території однієї країни, що створює бар’єри для реалізації діяльності за кордоном, тобто захисту прав працівників-резидентів у іноземних компаніях.
Тож, профспілкові організації втрачають свою силу, перестають бути балансиром, який підтримує соціальний захист працівників на ринку праці, в умовах персоніфікації трудових відносин, зростання кількості самозайнятих працівників та швидкого розвитку міжнародного ринку праці.
В Україні профспілки
— це давно сформовані і добре організовані ще за радянських часів структури, що мають у своєму розпорядженні значні за своїм масштабом фонди, передусім вартіс-
— об’єкти соціально-побутової інфраструктури (пансіонати, санаторії, будинки культури, бази відпочинку і т.д.). Профспілки не відчувають, як правило, організаційно-технічних проблем, їх значення і статус не піддаються сумнівам. Не обмежені профспілки і фінансовою підтримкою з боку своїх багатьох членів, які в більшості сплачують внески згідно з традиціями (нерідко внески утримуються автоматично, без спеціального повідомлення працівнику).
Однак, незважаючи на це, профспілки в Україні залишаються достатньо пасивними гравцями на ринку праці. Їх активність надто незначна відносно потенційних можливостей. У сучасних умовах роботодавці не можуть жорстко контролюватися виконавчими органами влади, адже в умовах ринку кожен, хто не задоволений умовами праці, може покинути підприємство. Тому на підприємствах часто урізають витрати на соціальні потреби членів трудового колективу, затримують виплату заробітної плати чи її підвищення, не турбуються необхідним чином про елементарні умови праці для робітників.
Безсумнівна вина в такому несприятливому прояві ринкових перетворень лежить на профспілках, які повинні були бути головними захисниками інтересів трудового колективу, всіма наявними засобами боротися за недопущення порушення прав працівників.
За даними всеукраїнських репрезентативних опитувань Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, недовіра до профспілок (часткова і цілковита) становить близько 40 %. Цілком довірять профспілкам в Україні 6,7 % громадян . Це свідчить про те, що більшість громадян України не вбачає у профспілках організацію, яка захищає інтереси працівників. Такі негативні результати опитувань профспілки України отримали здебільшого через відсутність узгодженої тактики діяльності щодо захисту інтересів людини у праці. Не простежуються чіткі солідарні дії профспілкового руху і у відносинах з державою та роботодавцями. Низьким залишається рівень підтримки під час акцій протесту працівників.
Схожа статистика і в інших країнах Європи, наприклад, не довіряють профспілкам у Словенії
— 70 %, Греції
— 65 %, Румунії
— 63 %, Іспанії
— 59 %. Натомість більше довіряють профспілкам у Північній Європі, наприклад, у Фінляндії
— 67 %, у Данії
1 http://sconference.org/publ/nauchno_prakticheskie_konferencii/politicheskie_nauki/ politicheskie_instituty_i_ processy/18-1-0-1724
ну нерухомість
— 66 %, у Нідерландах
— 59 % . Це зумовлено особливостями країни, сучасною ситуацією на ринку праці (особливо після фінансово-економічної кризи, коли в рази зросла кількість безробітних у Південній Європі), традиціями профспілкового руху (наприклад, у Данії протягом багатьох років близько 80 % загальної кількості працездатного населення належить до профспілок).
Втрата довіри призводить до зниження чисельності членства профспілок, що особливо характерно для країн колишнього Радянського Союзу і Східної Європи. Так, упродовж 90-х років кількість членів профспілок, зокрема, в Естонії зменшилася на 73 %, Україні
— 62 %, Чехії
— 50 %, в Польщі
— на 45 %. Причинами такого значного скорочення є зміна структури зайнятості, поширення аутсорсингу, падіння престижу профспілок, низький рівень довіри до них, нездатність переорієнтувати профорганізації на роботу в нових соціально-економічних умовах та визначити захист прав найманих працівників як пріоритетний напрям діяльності.
Приховане безробіття
Приховане безробіття характерне для ситуації економічного спаду і невідповідного йому скорочення зайнятості, тобто перевищення пропозиції праці (трудових ресурсів) над попитом в умовах скорочення виробництва. Це явище зумовлено неповним завантаженням потужностей підприємств, різким зниженням продуктивності праці, наявністю значної кількості працездатних осіб, які лише формально зайняті, а фактично не працюють і одержують низьку заробітну плату (або зовсім не одержують її).
Дж. М. Кейнс зазначав: «Значною вадою суспiльства, в якому ми живемо, є його нездатнiсть забезпечити повну зайнятiсть» 2 .
Однією з причин даного явища стала «винахідливість» роботодавців та фактична безправність працівників (це зумовлено, зокрема, зниженням впливу профспілок). Приховане безробіття тому так і називається, що керівники підприємств намагаються його приховати від обліку, та характеризується широким використанням роботодавцями напівлегальних методів управління трудовим процесом.
Особливостями прихованого безробіття є:
— фактичне недоотримання оплати роботи працівником;
— тривала затримка виплат заробітної плати;
1 http://ec.europa.eu/public_opinion/archives/eb/eb74/eb74_publ_en.pdf
2
Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег.
— М.: 1949.
— С. 359.
— оформлення відпусток без збереження чи з частковим збереженням заробітної плати;
— рівень оплати праці, який не забезпечує відновлення витрачених зусиль;
— часткова чи повна незатребуваність працівника в процесі діяльності організації;
— вимушені виробничі простої з організаційно-технічних причин (порушення договірних зв’язків, відсутність електроенергії тощо);
— низька продуктивність праці, прогули і простої, пов’язані з недобросовісним ставленням працівників до роботи.
В Україні проблема прихованого безробіття пов’язана з низьким рівнем завантаженості виробничих потужностей, недостатністю сфери докладання праці, неузгодженістю процесів вивільнення, перерозподілу та працевлаштування людей, тобто з глибокими деформаціями, що відбувалися в попередній економічній системі та не були полагодженими сучасною економічною політикою.
У кризовий та посткризовий період підприємства продовжували зберігати кадри за допомогою масового переведення працівників у режим неповної зайнятості. Оскільки часткове безробіття в Україні офіційно не визнане, утримувати значну кількість прихованих безробітних підприємствам простіше, ніж провести офіційне скорочення персоналу, за якого необхідно виплатити всі борги із заробітної плати та значні компенсації.
З боку держави теж немає рішучості у створенні умов, за яких підприємствам було б невигідно утримувати таку кількість зайвих працівників, оскільки перетворення прихованого безробіття на відкрите турбує політиків більшою вірогідністю соціальних потрясінь.
Тому в останні роки лише за даними офіційної статистики в Україні майже кожен шостий працівник трудився у режимі скороченого робочого часу, а у відпустках з ініціативи адміністрації без збереження заробітної плати побували в середньому 22 % загальної чисельності працівників.
Соціально-економічними наслідками прихованого безробіття є звуження споживчого ринку, низька якість продукції, нарощування елементів кризи. Крім того, відбувається зниження реальної заробітної плати, зрівнялівка в оплаті праці, втрата професійних навичок, падіння дисципліни праці, зникають стереотипи трудової поведінки.
Безробіття молоді
Фінансова криза, яка стала соціально-економічною кризою, призвела до різкого зростання безробіття серед молоді у світі і збільшила недовіру молодих людей до інститутів, урядів і корпорацій. Понад 1,2 млрд осіб у світі
— це молодь.
Безробіття молоді
— це соціально-економічне явище, за якого економічно активне населення у віці 15
—29 років не зайнято у сфері виробництва й управління через відсутність робочих місць, низьку конкурентоспроможність чи прояви трудової дискримінації з боку роботодавця.
Молодь
— це неоднорідна група. Серед них існують підгрупи, які, крім молодого віку, відчувають і інші недоліки свого становища (наприклад, відсутність досвіду роботи), що додатково ускладнює пошук гідної праці. Тому виникає необхідність у прийнятті заходів з урахуванням специфічних проблем, з якими стикаються конкретні категорії молодих людей, коли виходять на ринок праці і намагаються там втриматися.
На рис. 8.1 наведено класифікацію безробіття серед молоді: причинно-наслідкове, тимчасове, професійно-кваліфікаційне, територіальне, статеве, вікове, за способом нарахування і за рівнем відкритості.
Міжнародна організація праці заявляє про те, що рівень безробіття серед молоді у світі досяг рекордного рівня і становить 12,5 %. Тобто кожен дванадцятий не має роботи.
Ця тенденція
— до зростання безробіття серед молоді
— простежується від 2008 року. Експерти вже назвали це явище «бомбою вповільненої дії», а самих молодих людей, які не можуть знайти роботу,
— «втраченим поколінням». Уперше цей термін застосували після Першої світової війни, коли з фронтів повернулися молоді люди без освіти, які так і не змогли знайти собі місце у повоєнному житті.
Найгостріше ця проблема стосується Європейського Союзу, де освічена, але не працевлаштована молодь стає рушійною силою масових протестів, що останнім часом охопили низку європейських столиць.
Гарантовані робочі місця, які були нормою для попередніх поколінь, принаймні в розвинутих країнах, стали не такими доступними для сучасної молоді. Поширення тимчасової та неповної зайнятості, особливо після того, як глобальна економічна криза досягла свого піку, свідчить про те, що така зайнятість найчастіше є для молодих людей єдиним можливим варіантом працевлаштування.
За часовою підставою: короткострокове, середньострокове, довгострокове
За методом розрахунку: реальне, офіційне
За рівнем відкритості: відкрите, приховане
За причинно-наслідковою підставою: фрикційне, циклічне, структурне, інформаційне, психологічне, добровільне, статусне
За професійно-кваліфікаційною підставою: некваліфіковане, кваліфіковане, висококваліфіковане
Безробіття серед молоді
За територіальною підставою
За статтю: чоловіче, жіноче
За віком: молодше, середнє, старше
За територією прояву: загальнодержавне, обласне, районне, місцеве
Урбанізаційне: міське, сільське
За територією виникнення: корінне, перенесене
Рис. 8.1. Класифікація безробіття серед молоді
Згідно зі статистичними даними Європейського Союзу, безробіття серед європейської молоді у 2,4 раза перевищує безробіття серед дорослого населення (табл. 8.3).
Таблиця 8.3
РІВЕНЬ БЕЗРОБІТТЯ СЕРЕД МОЛОДІ У КРАЇНАХ ЄС, %
201020112012 Євросоюз21,121,422,8 Єврозона20,920,823,0
Австрія8,88,38,7
Велика Британія19,621,121,0
Греція32,944,455,3
Данія14,014,214,1 Іспанія41,646,453,2
Закінчення табл. 8.3
201020112012 Італія27,829,135,3
Нідерланди8,77,69,5
Німеччина9,98,68,1
Польща23,725,826,5
Португалія27,730,137,7
Фінляндія21,420,119,0
Франція23,622,824,3
Швеція24,822,824,1
Джерело: Євростат.
Найнижчий рівень молодіжного безробіття зафіксований у Німеччині (8,1 %), Австрії (8,7 %), Нідерландах (9,5 %). Найбільша кількість безробітних молодих людей проживає в Греції (55,3 %), Іспанії (53,2 %), Португалії (37,7 %).
Молодіжне безробіття залишається великою проблемою і в США. Згідно з дослідженням компанії Gallup, рівень зайнятості серед американської молоді у 2010 р. був вищим, ніж у 2013 р.
Яскравим прикладом того, що перспективи працевлаштування молоді в США знизилися, є індустрія швидкого харчування. Якщо десять років тому 25 % робочих місць у цій галузі займали тінейджери, то тепер ця кількість становить лише 16 %. До того ж, багато молодих людей виконують посадові обов’язки, які є значно нижчими за їхню кваліфікацію.
В Україні, за даними Держстату за 2012 рік, безробіття серед молоді становило 26,8 % та у 2,3 раза перевищувало безробіття серед дорослого населення. При цьому, згідно з офіційною статистикою, 18,8 % українців у віці від 15 до 24 років не навчаються і не працюють.
Безробіття саме по собі є не тільки індикатором економічної нестабільності в країні, а й однією з найбільш глобальних соціально-економічних проблем сучасності. Зниження джерел доходів сім’ї за зростання безробіття викликає деградацію споживання. Безробіття негативно впливає на характер молодих людей, погіршує їхню професійну кваліфікацію. Це в свою чергу є чинником збідніння населення, гальмом економічного зростання та загрожує майбутньому розвитку держави.
Демографічна криза
Демографічна криза полягає в стрімкому зростанні чисельності населення в країнах, що розвиваються, і в загрозі депопуляції, тобто перевищення кількості померлих над кількістю народжених в економічно розвинутих країнах. Обидва процеси є негативними для людства.
Одним з основних досягнень минулого сторіччя стало значне зниження рівня смертності населення, яке у поєднанні зі збереженням високої народжуваності в країнах Африки, Азії та Латинської Америки призвело до «демографічного вибуху». Чисельність населення світу у 1900 році становила дещо менше 1,7 млрд осіб, через сторіччя сягнула 6,1 млрд, а у 2012 році перетнула відмітку у 7 мільярдів осіб.
Однак в останні десятиліття в усіх європейських державах та у розвинутих країнах інших регіонів світу посилилася тенденція до різкого падіння народжуваності. Наслідком демографічної кризи стало різке скорочення кількості дітей на кожну жінку. Наприклад, в Угорщині це число дорівнює
— 1,2; в Німеччині
— 1,4; в Іспанії
— 1,4; в Японії
— 1,4; в Росії
— 1,5; в Україні
— 1,8; у США
— 1,9. Для підтримки простого відтворення населення в середньому необхідно 2,15 дитини на кожну жінку. Отже, економічно розвинуті країни світу та ті, що розвиваються, виявилися неспроможними в своїй головній функції
— відтворення населення. Цьому сприяють ліберальна система цінностей, руйнування традиційних ідеологій у сучасному світі, збільшення часу на отримання освіти тощо.
Зниження показників народжуваності викликає зменшення кількості населення в працездатному віці та депопуляцію в майбутньому. Новий тип вікової структури викликає складні проблеми економічного, соціального, політичного і культурного характеру.
На відміну від ХХ «століття зростання», за результатами більшості сучасних демографічних прогнозів, ХХІ ст. буде «століттям старіння». Частка осіб, які досягли «першого порогу старості» (60 років) у населенні світу нині становить 11 %, осіб, старших 65 років
— близько 8 %. Основним регіоном з найвищою часткою літніх осіб сьогодні є Європа (майже 22 % населення представлено особами у віці 60 років і старше).
Якщо в розвинутих країнах спостерігалося різке падіння чисельності населення, за якого воно не відтворюється і стрімко старішає, то у бідних країнах спостерігається відмінна ситуація
— там кількість населення, в якому переважає молодь, швидко зростає.
У країнах Азії, Африки, Латинської Америки населення подвоюється через кожні 20
—30 років. Серед країн-лідерів за народжуваністю
— економічно відсталі країни (в Нігерії показник числа дітей на кожну жінку становить 7,6, в Сомалі
— 6,8, у Республіці Чад
— 6,5, в Уганді
— 6,1, в Замбії
— 5,8, в Танзанії
— 5,4), що призводить до загострення важливих соціальноекономічних проблем
— значного переважання темпів приросту населення над темпами економічного зростання і до ще більшого відставання від аналогічних показників розвинутих країн; швидких темпів урбанізації, збільшення кількості безробітних і осіб, які не знаходять застосування своєї праці (30 % працездатного населення світу), зростання чисельності неписьменних. За даними ООН понад 1 млрд людей у світі постійно недоїдає.
Специфіка демографічної ситуації в Україні в період її незалежності полягає у поєднанні масштабної депопуляції з погіршенням певних якісних характеристик населення (насамперед його здоров’я), що дає підстави характеризувати її як тривалу демографічну кризу. Україну на тлі розвинутих європейських країн вирізняє високий рівень смертності, що разом з низьким рівнем народжуваності зумовлює масштабну і сталу депопуляцію. Тривалість життя чоловіків в Україні на 12 років менша, ніж середня по країнах ЄС, українські жінки
— живуть на 6
—7 років менше, ніж у ЄС.
В останні десять років в Україні відбувалося зростання народжуваності, зумовлене дією комплексу чинників (вплив «демографічної хвилі», компенсація відкладених народжень, активізація пронаталістської політики). Це супроводжується певними змінами у структурних характеристиках народжуваності
— збільшенням частки народжень поза зареєстрованим шлюбом, «старішанням» материнства
— які наближають її до моделі народжуваності, притаманної більш розвинутим країнам і, очевидно, спостерігатимуться й у перспективі.
Зниження соціальних гарантій та стандартів
Соціальні стандарти характеризують певні кількісні та якісні параметри надання соціальних послуг. Формування ефективної системи державних мінімальних соціальних стандартів забезпечує умови динамічного розвитку суспільства, визначає позитивні зміни людського капіталу. Державні мінімальні соціальні стандарти є найважливішим інструментом соціально-економічної політики, який спрямований на підтримку структурної цілісності, забезпечення соціальних прав, розвиток здібностей до праці членів
Виділимо проблеми, які суттєво впливають на систему державних мінімальних соціальних стандартів:
— парааномія
— це розмивання і деформація соціальних норм, що призводить до ускладнення визначення засобів досягнення цілей соціального розвитку і викликає різке зниження соціальної солідарності;
— високий рівень соціальної диференціації суспільства, що вказує на неефективність концепції адресної соціальної допомоги, характерної для суспільств із значним ступенем розвитку соціальної сфери;
— зниження соціальної мобільності та значне перемішування рольових і статусних позицій суб’єктів соціальної взаємодії, що відображають складнощі адаптації населення до змінних соціально-економічних умов;
— глобалізація та загострення зовнішніх проблем, що полягає в посиленні впливу світової господарської системи та призводить до дестабілізації національної економіки.
Ситуація ускладнюється наростанням фінансової нестійкості сучасної держави, через що вона намагається зменшити державні витрати саме на соціальні цілі. Водночас спроби знайти альтернативні рішення виявили три аспекти даної соціальної проблеми: фінансову кризу, кризу легітимності і кризу інститутів.
1. Суттю фінансової кризи в соціально орієнтованій економіці є наростання невідповідностей між необхідністю зростання витрат на задоволення соціальних потреб і скорочення джерел, статей та обсяг державних доходів. Це
— конфлікт між соціальною необхідністю та економічними можливостями.
2. Криза легітимності полягає в послабленні підтримки суспільством державної макроекономічної політики. Соціальні групи, як і окремі індивіди, дедалі менше готові погодитися з фінансуванням великих соціальних програм, якщо вони не дозволяють цим групам отримати безпосередню вигоду від них.
3. Інституційна криза полягає в утраті довіри суспільства до економічної можливості держави адекватно реагувати на актуальні соціальні проблеми
— поширення неприйняття бюрократичного механізму сучасної держави, недовіра до теорії «держави
суспільства. Ці стандарти також мають подвійний вияв. З одного боку, вони покликані гарантувати задоволення базових соціальних потреб. З іншого, державні мінімальні соціальні стандарти повинні бути встановлені відповідно до фінансових можливостей держави.
Система соціального захисту повинна діяти з максимальною ефективністю, враховуючи права, потреби і життєві обставини тих, кого вони стосуються. Наприклад, Велика Британія після глобальної фінансово-економічної кризи 2007-2009 рр. значно зменшила страхові допомоги (обов’язкові виплати), чимало з яких були замінені цільовими пільгами. В інших європейських країнах політика скорочення соціальних пільг торкнулася переважно допомоги на сім’ю і доплати за житло. У Нідерландах була введена в дію система, відповідно до якої пільги, які виплачувалися через хворобу, інвалідність чи безробіття стали нижчими за рівень соціального мінімуму. Проте цей мінімум досить високий порівняно з іншими країнами.
У відповідності зі специфікою кожної країни повинен бути знайдений шлях до балансу між фінансуванням соціальних програм і структурою соціальних виплат. У такому разі всі громадяни так чи інакше будуть включені в систему соціального захисту. З іншої боку, витрати на діяльність системи соціального захисту повинні бути підконтрольні державі та суспільству.
Особливістю соціально-економічного розвитку України з початку ХХІ ст. було стабільне зростання доходів громадян, зокрема наявного доходу, номінальної заробітної плати із синхронним прискоренням зростання основних соціальних гарантій
— мінімальної заробітної плати, прожиткового мінімуму й мінімальної пенсії за віком. Однак невід’ємною складовою економічного розвитку країни є реалізація соціальної політики, створення ефективної системи соціального захисту населення. В Україні цього досягнуто не було, про що свідчить особливе загострення проблем соціального сектора під час економічної кризи, коли дедалі більше людей не могло самостійно забезпечити для себе гідний рівень життя та потребувало соціальної допомоги держави.
Реалізація стратегічного курсу на досягнення в Україні високих стандартів життя має ґрунтуватися насамперед не на екстенсивному збільшенні обсягів соціальних видатків бюджету та розширенні спектра соціального забезпечення, а на радикальному
1
Держава загального добробуту
— це термін, яким узагальнено характеризують політику держави, що має на меті забезпечення надання низки таких основних послуг, як охорона здоров’я, належний рівень освіти (зазвичай безкоштовної) завдяки державному фінансуванню.
загального добробуту» , відмова від традиційних інститутів перерозподілу, які на сьогодні переважно є нединамічними та малоефективними.
— соціальні пільги;
— соціальна допомога певним категоріям населення;
— адресна соціальна допомога.
Основними недоліками нинішньої системи соціальних пільг в Україні є їх фінансова необґрунтованість, непрозорість надання, що порушує принцип соціальної справедливості. Безсистемність формування цієї системи пільг не враховує особливості та можливості їх фінансового забезпечення. Справді, головною проблемою чинної системи пільг і досі залишається надмірне розширення кількості категорій громадян, які мають право на пільги за соціальною ознакою (що знецінює саму ідею надання пільг та порушує принцип соціальної справедливості).
Порядок надання допомоги більше ніж 20-ти пільговим категоріям населення в Україні регулюється понад 40 нормативноправовими актами, між окремими положеннями яких існують суперечності та неузгодженості. Така недосконалість нормативноправового забезпечення надання державних соціальних пільг не сприяє остаточному вирішенню питань щодо соціального захисту населення й узгодженню соціальної спрямованості чинного національного законодавства з нормами міжнародного права.
Найпоширенішими на сьогодні в Україні залишаються пільги на проїзд у міському та приміському транспорті. За результатами досліджень Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, право на такі пільги має більше ніж третина населення України . Водночас пільги не виконують функції соціального захисту населення від бідності, оскільки по-справжньому бідне населення найчастіше не використовує свої права на такі пільги. Наприклад, практично позбавлені більшості пільг на проїзд у міському транспорті сільські мешканці, які фізично не мають доступу до відповідної соціальної пільги.
А в цілому слід визнати, що соціальні трансферти та виплати лише частково поліпшують ситуацію із підтримкою соціального становища бідних. За даними Інституту демографії, у 2013 році близько 10
—12 % населення України перебуває за межею бідно
1
Людський розвиток регіонів України: можливості та напрями соціальних інвестицій: моногр. /за ред. Е. М. Лібанової.
— К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, 2007.
— 328 с.
піднесенні якості та ефективності надання послуг соціальної сфери, створенні та впровадженні правових і організаційних умов недопущення зниження рівня життя населення. Усі види соціальної допомоги населенню умовно можна об’єднати в три групи:
—15 % не дотягують до середніх суспільних стандартів, тобто можуть опинитися за межею бідності будь-якої миті .
Через низьку якість системи соціальних стандартів зростає соціальна втома та пасивність населення, знижуються очікування добробуту в майбутньому, звужуються перспективи особистого, сімейного та соціально-економічного планування. Як наслідок, знижується готовність брати конструктивну участь у трансформації суспільства, гальмується формування громадянського суспільства в Україні.
Корекція моделей соціально-економічного розвитку
Фінансово-економічна криза стала відображенням проблем усієї системи сучасного суспільства, включаючи його світогляд, суспільне життя, ціннісні критерії. Тому шляхи виходу з неї
— не тільки у фінансовій та економічній сферах, а й у необхідності соціалізації та гуманізації економічного розвитку.
Перед сучасним суспільством стоїть завдання подолати такі негативні явища, як:
— напружена демографічна ситуація;
— диференціація доходів і бідність (за прогнозами ООН, різниця в доходах між багатими і бідними буде лише збільшуватися);
— культ багатства і нестримного споживання;
— падіння моральності, тероризм, наркоманія, алкоголізм тощо.
Визначальною проблемою, яка впливає на соціально-економічний розвиток, є те, що, незважаючи на економічне зростання останніх десятиліть, не відбулося підвищення добробуту основної маси населення. Американський економіст Р. Вольфлостроіл зазначає, що з 1960-го до 2012 року продуктивність праці в розвинутих країнах зросла в 5 разів, а реальна заробітна плата практично не збільшилася. Це означає, що країни стають багатшими, компанії стають дедалі ефективнішими, але не відбувається створення нових робочих місць, не підвищується оплата праці. Зростання ВВП й економіки перестало бути пов’язаним зі зростанням добробуту населення, а означає тільки зростання доходів корпорацій та їх топ-менеджерів.
Ці дані вказують на посилення важливих характеристик економічних суб’єктів
— їх «економічного егоїзму» і, як наслідок, посилення соціальної несправедливості в світі. Посилення цих
1 http://tsn.ua/groshi/desyata-chastina-ukrayinciv-vipala-za-mezhu-bidnosti-320709.html
сті, ще 12
Під економічним егоїзмом розуміють таку ціннісну орієнтацію економічного суб’єкта, яка призводить до переважання в його економічній поведінці корисливих власницьких мотивів, що суперечать інтересам і потребам іншим економічних суб’єктів. Економічний егоїзм може виявлятися на всіх рівнях економічних відносин
— від мегарівня (відносини між країнами) до взаємодії окремих фізичних осіб (економічних суб’єктів). Економічний егоїзм є природним явищем для ринкової економіки, тому на практиці його викорінити неможливо. Однак, необхідно звести його до певного рівня, який ґрунтується на принципах співробітництва та довіри, але при цьому не ігнорує інтересів і прав інших учасників. У вирішенні даного питання велике значення має розвиток міжнародного співробітництва (велику роль повинні відігравати міжнародні організації), а також створення і підвищення ролі на всіх рівнях мережі науки та освіти з метою обміну і вдосконалення інформації.
Корекція соціально-економічного розвитку виникає не тільки через притаманну людині нераціональну економічну поведінку, а й унаслідок низького рівня моральної, духовної та етичної свідомості суб’єктів. Інформаційна політика і грамотне виховання повинні поміняти ідеологію нестримного споживання, розкішного способу життя і хибного уявлення про успіх на ідеологію соціальної справедливості, кваліфікованої праці і здорового способу життя. У системі освіти необхідно впроваджувати сучасні технології навчання, які сприятимуть розширенню світогляду молодого покоління.
Для поліпшення демографічної ситуації необхідно створити сприятливіші умови для ефективного використання трудових ресурсів на основі зростання їхньої кваліфікації та адаптації до сучасних умов. Також необхідно вирішити проблему забезпечення участі у суспільному відтворенні старшого покоління, яке досягло пенсійного віку, з урахуванням зростання дефіциту трудових ресурсів і необхідності створення гідних умов життя.
Одне слово, необхідно відмовитися від використання виключно економічних, організаційних та технологічних моделей розвитку і підвищити ефективність застосування гуманістичних критеріїв в економічних відносинах. Саме це допоможе вико-
