Обґрунтовано доцільність застосування витратного підходу до розрахунку нижньої межі ринкової ціни ліцензій на право використання об’єктів інтелектуальної власності. Запропоновано методи приведення витрат за умов змінної ставки дисконтування, врахування часової та моральної зношеності об’єктів інтелектуальної власності. Врахування цих пропозицій у методичних розробках дозволить підвищити об’єктивність оцінки вартості об’єктів інтелектуальної власності.
Ключові слова: інтелектуальна власність, ринок інновацій, об’єкти інтелектуальної власності.
Уведення у господарський обіг будь-якого майна зумовлює необхідність оцінки його вартості. Об’єкти інтелектуальної власності (ОІВ) розглядаються як об’єкти громадського, зокрема господарського обігу, отже, можуть бути об’єктами оцінки. ОІВ можуть бути самостійними об’єктами оцінки або входити до складу майнових комплексів підприємств та організацій. Проте в господарській практиці найчастіше оцінюються не самі ОІВ, а права на них, при цьому оцінка прав на ОІВ залежить від цілей їх використання та багатьох інших чинників .
Темпи науково-технічного прогресу і підвищення ефективності виробництва у ХХІ столітті залежать від техніко-економічного рівня застосованої технології і техніки. Унаслідок цього дедалі більшого значення набуває купівля ліцензій на новітні технології та запатентовані технічні рішення. Ліцензійна торгівля спричиняє необхідність оцінки економічної ефективності продажу і закупівлі ліцензій. З цього погляду розроблення методичних підходів до визначення вартості ОІВ та ціни ліцензій на використання ОІВ є актуальною науковою проблемою, розв’язання якої сприятиме формуванню національного ринку інновацій.
Методологія оцінювання вартості прав на використання ОІВ тривалий час перебуває у полі зору багатьох учених. Останніми роками у зв’язку з різким збільшенням обсягів світової то ргівлі ліцензіями ця проблема посідає одне з центральних місць у дослідженнях як закордонних, так і вітчизняних науковців. Слід відзначити фундаментальні праці Р. Коуза, Г. Десменда, Р. Келлі, Н. Ордуея, Р. Парра, Г. Сміта, Д. Фрідмана. Проте, з огляду на недостатню розвинутість ринку ОІВ в Україні, практично не можливо використати розробки зарубіжних авторів без відповідної адаптації, оскільки вони стосуються усталених корпоративних та фінансових відносин. Значний внесок у подальший розвиток методології оцінювання вартості ОІВ та його адаптацію до умов транзитивної економіки зробили О. В. Бутнік
1
У цій статті «ОІВ» і «права на ОІВ» використовуються як синоніми. Сіверський, С. В. Бромберг, С. В. Валдайцев, В. В. Клявлін, А. Н. Козирєв, П. П. Крайнев, В. І. Мухопад, О. В. Новосельцев, Н. С. Орлова, Г. М. Соловйова та ін. При цьому слід зазначити, що методичні аспекти оцінювання вартості ОІВ та ціни продажу (купівлі) ліцензій ще не розроблені так, щоб відповідати вимогам практики [1—3]. Основним недоліком запропонованих методик, на наш погляд, є низька достовірність результатів оцінювання внаслідок неповноти або неточності інформації, на якій вони ґрунтуються. Звичайно, будь-яку інформацію стосовно витрат на створення ОІВ чи доходів від їх використання можна вважати певною мірою неточною, тому методологічні дослідження повинні спрямовуватися на підвищення об’єктивності оцінки вартості ОІВ.
Метою даного дослідження є розроблення методичного підходу до оцінки вартості прав на використання ОІВ, які б, з одного боку, ґрунтувалися на ринкових принципах ціноутворення, а з іншого — спиралися на реальну і доступну інформаційну базу.
Класична концепція оцінювання вартості ОІВ базується на трьох основних підходах: дохідному, який полягає в оцінці здатності інтелектуальної власності приносити дохід у процесі її комерційного використання; порівняльному (ринковому), у якому використовуються знання про ринкові ціни в операціях з аналогічною інтелектуальною власністю; витратному, згідно з яким основою для визначення вартості ОІВ є витрати, необхідні для повного відтворення об’єкта оцінювання [4].
У наукових працях та методичних розробках, на жаль, немає єдиної думки щодо класифікації методів оцінювання ОІВ та їх різновидів, проте можна виділити певну їх сукупність, яка є загально визнаною (рис. 1) [5—8].
Рис. 1. Класифікація методів оцінки вартості ОІВ
Незважаючи на досить велику кількість методів оцінки ОІВ, практичне використання більшості з них є вельми обмеженим. У дохідному підході застосовується оціночний принцип очікування, що обумовлює ймовірний характер величини вартості об’єктів оцінки, внаслідок чого вона не може бути використана у фінансової звітності підприємств. Застосування ринкового (аналогового) підходу пов’язане з великими складнощами. Передусім це пояснюється унікальністю багатьох ОІВ, обмеженістю інформації про продаж ОІВ, складністю порівнювання ОІВ за різними параметрами, впливом багатьох суто неринкових чинників на ціноутворення у цій сфері. З цієї причини метод аналогового підходу, як правило, використовується не самостійно, а в комплексі з іншими методами оцінювання. Можна погодиться з думкою авторів, які вважають, що в умовах України, де об’єктивна інформація про трансакції на ринку ОІВ майже відсутня або тільки формується, витратний підхід часто виявляється єдино можливим [2, с. 70].
Суть витратного підходу в припущені, що потенційний покупець, володіючи певною інформацією про предмет купівлі, не заплатить за нього більше, ніж за інший об’єкт тієї ж корисності. Для цього потрібно визначити витрати на відтворення первинної вартості ОІВ із вирахуванням суми зносу протягом періоду від створення об’єкта до дати оцінки. Сума витрат включає витрати на створення (придбання), правову охорону ОІВ (нематеріального активу) та доведення його до стану, що є придатним для використання.
Застосовуючи витратний підхід, можна використовувати такі методи: фактичних витрат, планових витрат, коефіцієнтів, вартості заміщення, відновлюваної вартості.
За методом фактичних витрат вартість ОІВ складається з прямих витрат на оплату праці (дослідницького та інженерно-технічного персоналу), прямих матеріальних витрат, амортизації основних засобів, які безпосередньо використовуються для створення даного об’єкта (дослідницьке та технологічне обладнання, пристрої для вимірювання й т. ін.), витрат на створення дослідного зразка, витрат, пов’язаних із доведенням ОІВ до стану, що є придатним для використання, вартості придбання ОІВ (ціни придбання, мита, непрямих податків, що не підлягають відшкодуванню), витрат на правову охорону ОІВ, загальновиробничих витрат у частині відповідно із прийнятим в організації , методом їх розподілу. Розподіл загальновиробничих витрат здійснюється з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, прямих витрат, обсягу діяльності тощо). Фактичні витрати корегуються на величину індексу цін на дату оцінки та зменшуються на величину амортизації ОІВ [9, с. 23—25].
Вартість ОІВ, визначену методом фактичних витрат, називають ще історичною, тому що вона базується на фактично здійснених витратах, одержаних із бухгалтерської звітності організації. При цьому головними чинниками формування вартості ОІВ є суми витрат, терміни їх здійснення, тривалість періоду, протягом якого ОІВ можуть використовуватися у виробництві, тривалість періоду фактичного використання ОІВ, зміни рівня цін протягом періоду створення та використання ОІВ, нормативні коефіцієнти економічної ефективності капітальних вкладень тощо. Врахування цих чинників зумовлює необхідність приведення витрат, що здійснені у різні терміни, до певної дати, як за фактором часу, так і за рівнем цін.
Розрахункова вартість ОІВ за методом фактичних витрат при його прийнятті на баланс в організації, де він був створений, обчислюється за формулою: ? ? ?
К
КЗК cмфв t tt u ttt H aС, (1) де К с — коефіцієнт старіння, який враховує часовий та моральний знос ОІВ і визначається на дату оцінки за формулою: де К чз — коефіцієнт часового зносу ОІВ; К мз — коефіцієнт морального зносу ОІВ; З t — сума щорічних витрат на створення ОІВ у t-му році визначена за формулою: де З t ндр — витрати на науково-дослідні роботи у t-му році; З t ктд — витрати на розроблення конструкторсько-технологічної документації у t-му році; З t п — витрати
К с = (1 – К чз )(1 – К мз ), (2)
К с = (1 – К чз )(1 – К мз ), (2)
З t = З t ндр + З t ктд + З t п , (3)
З t = З t ндр + З t ктд + З t п , (3)
1
Тут і далі під «організацією» ми розуміємо будь-яку організацію, підприємство, установу, яка створила або придбала об’єкт оцінки — право на використання ОІВ. на правову охорону ОІВ у t-му році; a t — коефіцієнт приведення щорічних витрат t -го року до певної дати оцінювання (коефіцієнт нарощення вартості): ? ? ?? к н t tt tt da)1(, (4) де d t — ставка дисконтування (нарощення) у t-му році. У практичних розрахунках, як правило, обирається на рівні середньої річної величини процента за депозитними вкладами у комерційних банках; t — коефіцієнт, що враховує зміну цін у t-му році порівняно з цінами на дату оцінки (індекс цін); t — поточний рік здійснення витрат на створення ОІВ; t
К н — початковий рік здійснення витрат на створення ОІВ; t к — рік оцінювання вартості ОІВ.
Для ОІВ (нематеріальних активів) характерними є часовий і моральний знос. Під часовим зносом слід розуміти відношення терміну від моменту виникнення права на ОІВ (визнання цього об’єкта нематеріальним активом та прийняття його на баланс організації) до дати оцінення порівняно з нормативним строком його корисного використання (але не більше встановленого законодавством максимального для цих об’єктів періоду амортизації у 10 років безперервного використання [10, стаття 8, пункт 8.3.9]). Такий знос пов’язаний з умовами придбання прав на ОІВ та законодавчими нормами. Якщо термін дії права на використання ОІВ у будь-якій організації (підприємстві) вичерпується, це не означає, що він не приноситиме прибутку за інших умов на інших підприємствах [5, с. 34]. Моральний знос ОІВ зумовлений появою прогресивніших рішень, які виконують ту саму функцію і виявляються у падінні прибутку від використання об’єкта оцінки.
У зв’язку з наведеними формами зносу ОІВ їх вартість підлягає амортизації. Амортизація ОІВ здійснюється за лінійним методом, відповідно до якого кожний окремий вид ОІВ (нематеріального активу) амортизується рівними частками, виходячи з його первісної вартості з урахуванням індексації залежно від зміни цін на вказані об’єкти під впливом інфляції [10, стаття 8, пункт 8.3.9].
Отже, коефіцієнт часового зносу може бути розрахований за формулою: де Т ф — фактичний строк використання ОІВ (дії охоронного документа) на дату оцінення; Т н — нормативний строк використання ОІВ (дії охоронного документа).
Найпростіший спосіб врахування морального зносу ґрунтується на припущенні, що зменшення прибутку від використання ОІВ буде прямо пропорційним до співвідношення основних техніко-економічних параметрів, які характеризують новий, прогресивніший ОІВ та об’єкт оцінки. Тоді коефіцієнт морального зносу (К мз ) розраховується за формулою:
ВВ? ?, (6) де В
12 мз
К
В
2
2 — основний техніко-економічний параметр нового ОІВ; В
1 — основний техніко-економічний параметр об’єкта оцінки.
Оцінювання ОІВ, придбаних в інших юридичних або фізичних осіб, здійснюється на основі витрат (платежів), обумовлених ліцензійною угодою. У цьому разі ціна ОІВ на дату оцінення розраховується за аналогічною формулою, але з тією відмінністю, що замість щорічних витрат на створення ОІВ у t-му році враховуються витрати на придбання ОІВ та платежі, обумовлені ліцензійною угодою у t-му році.
Основним недоліком згаданих вище методів є те, що фактичні витрати не відображають попиту на певний ОІВ, а значить, не відображають і ринкової ціни цього об’єкта. Крім цього, фактичні витрати формуються в ін дивідуальних умовах ство- рення ОІВ у певній організацій. Отже, фактичні витрати на створення ОІВ можуть значно відрізнятися як від середнього рівня витрат, так і від їх ринкової ціни.
Частково розв’язати проблему визначення ціни ОІВ, яка б відображала середній рівень витрат на створення аналогічних об’єктів, вдається через урахування витрат, обчислених за допомогою нормативного методу. Але такий спосіб знаходить практичне застосування лише у науково-дослідних організаціях, які мають багаторічний досвід наукових досліджень і розробок у певній галузі науки та техніки, що дає їм можливість розробити систему внутрішньоорганізаційного планування витрат на основі норм і нормативів .
На практиці для експертизи інноваційних проектів часто потрібно визначити вартість ОІВ ще до початку його створення, а, отже, за відсутності фактичних витрат та невизначеності величини майбутніх прибутків. Для цього користуються методом планових витрат, у якому за основу вартості ОІВ приймається сума планових витрат, приведених на дату оцінки та скоригованих на величину індексу інфляції. Планові витрати розраховуються на основі внутрішньоорганізаційних норм і нормативів. У цьому методі у формулі (1) коефіцієнт К с не застосовується, а коефіцієнт приведення щорічних витрат t-го року до певної дати оцінки (a t ) розраховуєтьОІВ при їх прийнятті на бухгалтерський облік як нематеріальних активів в організації, де вони були створені. У разі продажу права на використання ОІВ їх ціна має встановлюватися з урахуванням певної величини прибутку, який вони принесуть як капітал. Відповідно до поглядів відомих фахівців у сфері оцінки бізнесу Г. Десмонда і Р. Келлі, останнє зауваження випливає з узвичаєного у ринковій економіці погляду щодо використання капіталу [11]. Згідно з ринковою концепцією, використання капіталу, у даному випадку — права користування ОІВ, має супроводжуватися не лише поверненням його у повному обсязі, а й виплатою винагороди за користування ним у господарській діяльності. Таким чином, мова йде про розподіл прибутків від використання ОІВ між тими, хто їх створив, і тими, хто їх використовує. Це здійснюється методом включення до складу ціни, що визначена на основі фактичних або планових витрат, певної величини «нормального» прибутку у вигляді одноразової виплати або роялті. Як справедливо зауважує П. П. Крайнев, відповідні уточнення необхідно внести і в методичні рекомендації визначення прибутку від використання ОІВ [3]. Аналогічної думки дотримується й А. Н. Козирєв, який вважає, що мінімальна оцінка права користування ОІВ повинна враховувати розподіл майбутнього прибутку від використання ОІВ [12, с. 115
ся як коефіцієнт дисконтування [a t =1/(1 + d) t к ].
Наведені методи фактичних та планових витрат використовуються для оцінки ся як коефіцієнт дисконтування [a t =1/(1 + d) t к ].
Наведені методи фактичних та планових витрат використовуються для оцінки
—130]. Величина цього прибутку розраховується як прирі ст прибутку від реалізації продукції власником прав на ОІВ на певному сегменті ринку. Тоді продаж ліцензії на право використання ОІВ можна розглядати як уступку новому власнику прав певної частини ринку, тобто зменшення приросту прибутку первинного власника прав на ОІВ. У сучасній теорії оцінювання вартості ОІВ величину приросту прибутку у кожного ліцензіара знаходять за допомогою виконання оптимізаційного завдання за теоремою Р. Коуза на підставі критерію оптимальності розподілу продуктів за Парето [12, с. 169—189]. Проте практичне виконання цього завдання має сумнівну цінність через надзвичайну узагальненість вихідних даних та багатоваріантність рішень. Тому у практиці оцінювання вартості ОІВ частіше використовують методи, базовані на емпіричних даних, а саме: метод коефіцієнтів, метод вартості заміщення, метод відновлюваної вартості.
1
В умовах ринкової економіки нормативи витрат економічних ресурсів на створення ОІВ розробляються науково-дослідними й дослідно-конструкторськими організаціями та затверджуються їх керівництвом. Вони розраховуються на основі відповідних середніх фактичних даних і диференціюються залежно від специфіки ОІВ, видів робіт (ресурсів), техніко-огранізаційних умов проведення робіт тощо. Норми та нормативи мають бути більш прогресивними порівняно із середніми фактичними даними. Вони повинні систематично переглядатися відповідно до зміни умов проведення робіт (витрат ресурсів). За методом коефіцієнтів ціна ОІВ розраховується як сума приведених на дату оцінки витрат на його створення, скоригована на коефіцієнт технікоекономічної значущості ОІВ, коефіцієнт морального старіння, індекс цін на дату оцінки.
З урахуванням формули (1) ціну ОІВ можна розрахувати за формулою: мфвзмк
СКЦ?, (7) де К з — коефіцієнт техніко-економічної значущості ОІВ.
Коефіцієнт техніко-економічної значущості К з по суті враховує частину прибутку від виготовлення продукції на основі ОІВ, що має належати власнику ОІВ. Цей коефіцієнт розраховується на основі статистичних даних багаторічних досліджень співвідношення прибутків від використання та витрат на створення різних за значущістю ОІВ. Найтиповіша шкала коефіцієнтів технікоекономічної значущості ОІВ, які застосовуються у промисловості, наведена у табл. 1 [13, с. 187 ].
Таблиця 1
ШКАЛА КОЕФІЦІЄНТІВ ТЕХНІКО-ЕКОНОМІЧНОЇ ЗНАЧУЩОСТІ
| Характеристика техніко-економічної значущості |
Коефіцієнт технікоекономічної значущості |
| Винаходи, що стосуються однієї простої деталі, зміни одного неосновного параметра чи однієї операції технологічного процесу, одного неосновного інгредієнта рецептури |
1,0 |
| Винаходи, що стосуються конструкції складної деталі неосновного вузла, зміни декількох неосновних параметрів чи операцій технологічного процесу, кількох неосновних інгредієнтів рецептури |
1,5 |
| Винаходи, що стосуються одного основного або кількох неосновних вузлів, зміни неосновних технологічних процесів, неосновних інгредієнтів рецептури |
2,0 |
| Винаходи, що стосуються конструкції машин, приладів, верстатів, апаратів, технологічних процесів, рецептур |
2,5 |
| Винаходи, що стосуються конструкції зі складною системою контролю, складним комплексом технологічних процесів, особливо складної рецептури |
3,0 |
| Винаходи, що стосуються конструкції та технологічних процесів, особливо складних рецептур у нових розділах науки й техніки |
4,0 |
| Винаходи, які приводять до створення принципово нових конструкцій, технологічних процесів, рецептур |
5,0 |
Оцінка ОІВ за методом вартості заміщення ґрунтується на тому, що максимальна вартість об’єкта оцінки визначається мінімальною ціною, яку потрібно заплатити за об’єкт, еквівалентний за функціональними можливостями й варіантами його використання, або такий, що має аналогічну споживчу вартість.
За методом відновлюваної вартості ціна ОІВ визначається як сума витрат на створення нової, точної копії об’єкта, що оцінюється, за цінами на дату оцінення. За допомогою цього методу переважно оцінюються унікальні ОІВ — права власності на об’єкти машино-, суднобудування, у будівництві тощо.
Ціна ліцензії базується на визначенні вартості ОІВ і є договірною взаємовигідною сумою платежу за використання предмета ліцензії. Вона знаходиться в інтервалі між верхньою й нижньою межами ціни ліцензії. Верхньою межею ціни ліцензії є найменша з величин: приросту прибутку ліцензіата внаслідок використання ОІВ; вартості закупки ліцензіатом аналогічного ОІВ в іншого власника; витрат на самостійне розроблення технології ліцензіатом. Нижньою межею ціни ліцензії є величина витрат на трансфер ОІВ плюс утрачена вигода ліцензіара (приріст додаткового прибутку, який міг би отримати ліцензіар на ринках, якими він поступається на користь ліцензіата).
Крім того, на ціну ліцензії впливають як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. До об’єктивних (ринкових) чинників належать: державні правила ліцензування; рівень виробничої та технологічної конкуренції на ринку; політичний та комерційний ризик у країні ліцензіата; стандарти, що стосуються якості продукції у відповідній галузі, тощо. До суб’єктивних чинників, що встановлюються у ліцензійній угоді, відносять: обмеженість попиту на певному ринку; обмеження на обсяг виробництва продукції, вимоги до якості продукції, термін дії ліцензійної угоди, інші обмеження на використання ОІВ.
Витратні методи оцінки дозволять встановити об’єктивнішу вартість ОІВ та ціну ліцензії, оскільки спираються на інформаційну базу, що реально існує. Вони також є незамінними для визначення вартості ОІВ, що належать до соціальної сфери, дослідження космосу, оборонних програм, запобігання надзвичайним ситуаціям і катастрофам тощо. Специфіка ОІВ у цих сферах діяльності полягає у тому, що інтереси щодо обмеження витрат не повинні перевищувати їхнього значення у підтриманні стабільності держави.
Література
1. Порядок експертної оцінки нематеріальних активів // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію.
— 1995. — № 10. — С. 56—59.
2. Методика оцінки об’єктів інтелектуальної власності / А. Н. Алимов, В. Н. Ємченко, В. В. Лобанов та ін. // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію.
— 1998. — № 11. — С. 66—75.
3. Визначення прибутку від використання об’єктів промислової власності. (Методичні рекомендації). — К.: Держпатент України,
1997. — 25 с.
4. Gordon V. Smith, Russell L. Parr. Valuation of Intellectual Property and Intangible Assets. 2nd Edition
— New York: John Wiley & Sons, 1994
— 440 р.
5. Інтелектуальна власність в Україні: правові засади та практика. — Наук.-практ. вид.: у 4-х т. / За заг. ред. О. Д. Святоцького. — Т. 4: Оцінка інтелектуальної власності. Бухгалтерський облік та оподаткування / О. Б. Бутнік-Сіверський, О. П. Гавриленко, С. О. Довгий та ін. — К.: Видавничий Дім «ІнЮре», 1999.
— 352 с.
6.
Крайнев П. П. Інтелектуальна економіка: управління промисловою власністю: Монографія. — К.: Видавничий Дім «ІнЮре», 2004. — 448 с.
7. Лынник Н. Международные стандарты оценки и сертификации стоимости объектов интеллектуальной собственности // Интеллектуальная собственность. — 1996. — № 9—10.
8. Мухопад В. И. Лецензионная торговля: маркетинг, ценообразование управление. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: ИНИЦ, 1998. — 339 с.
9. Методичні рекомендації з формування собівартості продукції (робіт, послуг) у промисловості. — К.: Київський державний інститут економіки хімічної промисловості, 2001. — 147 с.
10. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств».
11.
Десменд Г. М., Келли Р. Э. Руководство по оценке бизнеса / Пер. с англ. — М.: Энциклопедия оценки, 1988.
— 272 с.
12. Козырев А. Н. Оценка интеллектуальной собственности. — М.: Экспертное бюро-М, 1997. — 289 с.
13. Экономика знаний / В. В. Глухов, С. Б. Коробко, Т. В. Маринина. — СПб.: Питер, 2003. — 528 с. Надійшла до редакції: 24.01.2006 р. УДК 334.012.64 А. Е. Фукс, проф.
