Загальна характеристика молодшого шкільного віку
Найважливіша риса цього періоду — це те, що в цьому віці дошкільник стає школярем. Це перехідний період, коли в дитині поєднуються риси дошкільного дитинства з особливостями школяра.
З якого віку варто починати навчання в школі? Однозначно відповісти на це запитання не можна. Одну дитину бажано віддавати до школи у 7 років, а іншу — у 6. Усе залежить від індивідуальних особливостей дитини, від рівня її розвитку.
Більшість дітей у 6-річному віці хочуть стати школярами (якщо бажання не з’являється, то раніше у процесі соціалізації дитини були допущені прорахунки).
Дитина — «капітан корабля». «Ми сіли на мілину!» — кричить «моряк». Потрібно командувати, а «капітан» не знає, що наказувати. У складній творчій сюжетній грі потреба в нових знаннях, способах дій виникає на кожному кроці. Дитину 4—5 років це не бентежить: вона і так відчуває себе справжнім капітаном. А ось дитина віком у 6 років уже розуміє: справжній капітан має все знати і вміти. Де ж цього навчитися? Звісно, в школі!
Початок навчання шестиліток і підготовка до нього пов’язана з необхідністю врахування важливих психологічних закономірностей розвитку дітей цього віку. До них можна віднести суперечності між інтелектуальними можливостями дитини і специфічними «дошкільними» способами їх задоволення. Інтелектуальна сфера не тільки готова до навчання, а й потребує його. Ці суперечності поширюються і на особистісну сферу . У цьому віці дитина прагне самоствердження в таких видах діяльності, які суспільно оцінюються і охоплюють сфери життя, які раніше були недоступними для дитини.
Дитина не лише готова прийняти нову соціальну позицію, а й прагне її. Вона готова до оволодіння цілями й способами систематичного навчання.
На думку Л.С.Виготського, в цей період здійснюється перехід від учіння за власною програмою до учіння за програмою, заданою дорослими. В цей період виникає така особливість, яку можна назвати навчуваністю. Відомо, що цей період є оптимальним для навчання грамоті. Якщо пропустити цей момент, то засвоєння її буде ускладнено.
Отже, цілеспрямований педагогічний вплив є в цей період визначальним чинником психічного розвитку дитини.
Педагогам слід пам’ятати, що провідну роль у розвитку дитини відіграє практична діяльність. Якщо першокласникам важко впоратися з якимось навчальним завданням, варто перевести його в практичну площину або в гру і вони швидко виконають його.
«Один нездібний до навчання хлопчик, — писав Я.Корчак, — придумав собі таку гру. Коли я розв’язую задачі, цифри — це солдати. А я полководець. Відповідь — фортеця, яку я повинен захопити. Якщо мені було непереливки, я знову збираю розбиту армію, складаю новий план битви і здійснюю атаку. Вірші, які я маю вивчити, — це аероплани. Кожне вивчене слово — сто метрів угору. Якщо я вивчу вірш без помилок, я беру висоту в три кілометри».
Вчителям важливо завжди відповідати на запитання учнів. Таким чином ви підтримуєте інтерес до пізнання.
Дитина прагне, щоб її розуміння, оцінка навколишнього, ставлення до нього збігалися з розумінням, оцінкою й ставленням дорослого. Вона засвоює особливу позицію у ставленні до дорослого — позицію учня, яка створює особливо сприятливі умови для навчання в школі, де їй доводиться буквально занурюватися в новий матеріал, приймаючи його без заперечення, хоч би яким незвичним він був. Саме у цьому процесі дитина набуває таких інтелектуальних умінь, як здатність приймати та переробляти нову інформацію, самостійно відбирати й опрацьовувати її та обговорювати з іншими.
Найголовніше, що має сформуватися в першому класі, — це не конкретні знання, вміння та навички, а уміння вчитися.
Особливості розвитку особистості молодшого школяра
Педагогам слід враховувати те, що у молодшому шкільному віці яскраво виявляється взаємодія «хочу» і «потрібно». Вміння узгоджувати й регулювати дії, які спонукаються «хочу» і «потрібно», самоуправління власною поведінкою на основі заданих зразків сприяє розвитку в дітей довільності — особливої якості психічної діяльності. Вона виявляється в умінні свідомо ставити цілі і шукати й знаходити засоби для їх досягнення, долаючи труднощі та перешкоди.
Чим більше кроків своїх дій може передбачити учень і чим ретельніше він може порівняти різні варіанти їх, тим успішніше він буде контролювати виконання завдання. Необхідність контролю та самоконтролю в навчанні створює сприятливі умови для формування у молодших школярів здатності до планування і виконання дій подумки, у внутрішньому плані.
Існують спеціальні прийоми, спрямовані на формування у дитини самоконтролю, уваги. Один із них — навчання перевірці рішення. Воно починається з того, що дорослий (батьки , вчитель) пише стовпчик прикладів, у яких дитина має знайти помилки. При цьому помилкові відповіді чергуються з правильними. Для перевірки дитині дають червоний олівець: правильні відповіді вона відмічає плюсиком, а біля неправильних ставить потрібне число.
На другому етапі молодший школяр сам пише кілька прикладів так, щоб одні були правильні, а інші — ні. Аркуш відкладається на 2—3 дні, потім перевіряється дитиною (чи іншими дітьми, якщо це відбувається в школі).
Важливим моментом навчальної діяльності є те, що діти мають розгорнуто обґрунтувати й пояснити власні висловлювання, дії та вчинки. Навчитися цього їм допомагає вчитель, ознайомлюючи їх із прийомами такого обґрунтування. Необхідність міркувань і самостійні спроби будувати їх передбачають формування у школярів вміння нібито зі сторони подивитися й оцінити власні роздуми, дії та вчинки. Це вміння є підґрунтям зародження рефлексії.
Найважливіше, що мають зробити батьки, — це навчити дітей своєчасно сідати за уроки, відчувати, коли необхідно зробити перерву, закінчити заняття. Якщо в дитини є чіткий розклад дня, то нагадувати їй, що потрібно зробити завдання, батькам доведеться недовго — 4—5 місяців. Інакше, це «задоволення» може розтягтися на роки. Інколи навіть шестикласник не починає виконувати домашні завдання без нагадування.
Коли першокласник робить домашні завдання, необхідно, щоб тато чи мама були поруч. Треба стежити, щоб він не відволікався. Але батьківські зауваження мають бути мінімальними. Повернути увагу дитини до роботи можна жестом, хитанням голови , неголосним нагадуванням: «Пиши, пиши», здивуванням: «Чому ти не вирішуєш?». Нотації, довгі зауваження, роздратування, приниження, обурення не припустимі : вони ще більше відволікають від роботи. Якщо дитина щось не зрозуміла, необхідно пояснити їй, але не можна за неї вирішувати задачу, проводити обчислення.
Не давайте дитині додаткових домашніх завдань. Не примушуйте переробляти погано зроблену класну роботу. Завдання буде сприйняте як нудне і безглузде, воно відбиває бажання займатися, позбавляє віри у власні сили. Не сваріть дитину за виправлення, навіть якщо від них у зошиті «бруд». Самовиправлення — це перша форма самоконтролю, яку треба підтримувати.
Постійно потрібно знижувати міру контролю: сидіти з дитиною не протягом всього часу виконання нею домашнього завдання, а тільки перші кілька хвилин. Потім можна підійти ще кілька разів. До кінця початкової школи школяр має навчитися робити уроки самостійно, показуючи батькам готовий результат.
Спостерігається посилення стриманості емоцій, підвищення стійкості емоційних станів. Але вміння регулювати емоційну сферу формується поступово. В перші дні, тижні в школі у деяких дітей проявляється підвищена імпульсивність, емоційність, вони не можуть довго всидіти на одному місці (особливо шестилітки). Вчителю необхідно дозволяти таким дітям вставати з-за парти і рухатися в класі під час уроку. За деякий час ця потреба у дітей зникне.
Дошкільнята вже частково вміють управляти власним настроєм, маскувати його. Але якщо діти стримують емоції в школі і не виявляють їх, то вони обов’язково «виллються» вдома.
Важливим моментом у цьому віці є формування довільності психічних процесів, поведінки, засвоєння способів пізнання навколишнього світу. Зароджується відчуття особистої відповідальності за виконання окремих доручень, а потім і шкільних обов’язків, тому педагог має залучати дітей до виконання певних завдань, делегувати їм певну міру відповідальності за їх виконання.
У цьому віці головне для дітей — заслужити схвалення вчителя. Вони повністю довіряють його авторитету, дотримуються його порад і рекомендацій, заданих зразків засвоєння.
Міжособистісні стосунки молодших школярів базуються на спільності зовнішніх життєвих обставин і випадкових інтересів (діти сидять за однією партою, живуть поряд, відвідують один гурток тощо). Ставлення однокласників ще не є важливим моментом у життєвому просторі. Їхня оцінка, ставлення легко змінюється думкою та ставленням вчителя чи інших дорослих. Думка вчителя для учнів є найвагомішою і безапеляційною. Молодші школярі беззастережно визнають його авторитет.
Удома у школярів у цей період незрідка можна почути фразу, звернену до батьків: «А Марія Іванівна говорила, що це буде так..., а не так, як вважаєте ви».
Інколи вчитель може неправильно оцінити роботу дитини. Утакій ситуації найкраще сказати: «Я, як і ти, не знаю, за що Марія Іванівна поставила тобі 5 балів. Якщо вона на батьківських зборах це пояснить, то я тобі розповім. Тоді ми подумаємо, як зробити, щоб це не повторювалося». Ця ситуація — дуже делікатна, адже вчитель — безумовний авторитет. Якщо він помиляється, тоді все, що відбувається в школі, може бути помилковим. Саме сумніви в діях вчителя у багатьох дітей зумовлюють охолодження до школи. Тому віддаючи дитину до першого класу, батьки мають обирати не престижну школу, а доброго професіонала-вчителя, який любить дітей.
Пізнавальна сфера
Сприймання стає довільним, цілеспрямованим: дитина під керівництвом учителя вчиться планувати роботу сприймання і здійснювати її відповідно до задуму, визначаючи головне та другорядне, встановлює ієрархію ознак об’єкта, диференцюючи їх за рівнем спільності тощо. Таке сприймання, синтезуючись з іншими видами пізнавальної діяльності (увагою, мисленням), трансформується у спостереження. Якщо здатність до спостереження розвинена, можна говорити про спостережливість як особливу якість дитини.
Увага. Як уже зазначалося, у дошкільному віці переважає мимовільна увага, у молодшому шкільному віці дитина вчиться спрямовувати і стало зберігати увагу на потрібних, а не просто зовнішньо привабливих предметах, формується довільність — здатність навмисно спрямовувати увагу той чи інший об’єкт, задачу.
Велике значення у формуванні довільної уваги має чітка зовнішня організація дій дитини педагогом, повідомлення їй таких зразків, демонстрація таких зовнішніх засобів, користуючись якими, вона зможе керувати власною увагою.
Самоорганізація дитини є наслідком організації, яка першочергово створюється і спрямовується дорослими, особливо вчителем. Для формування довільності необхідно використовувати різноманітні види навчальної роботи, які чергуються на уроці й не втомлюють дітей (усна лічба різними способами, розв’язання задач, перевірка результатів, пояснення нового прийому, тренування використання цих прийомів тощо).
Важливо пам’ятати, що в учнів 1—2 класів увага є стійкішою при виконанні зовнішніх практичних, ніж власне розумових дій. Цю особливість важливо використовувати на уроках, чергуючи розумові заняття із практичними (малювання, аплікації, схеми, макети тощо). При виконанні простих, але одноманітних завдань школярі відволікаються частіше, аніж у разі розв’язання складніших завдань, які вимагають використання різних способів і прийомів роботи.
Пам’ять. У молодшому шкільному віці відбуваються якісні перетворення мимовільної та довільної пам’яті — встановлюється їхній тісний взаємозв’язок та взаємопереходи.
Співвідношення довільної та мимовільної пам’яті в процесі розвитку молодшого школяра різне. На початку цього періоду переважає мимовільна пам’ять. У процесі формування прийомів осмисленого запам’ятовування і самоконтролю, які пропонує вчитель, довільна пам’ять у багатьох випадках стає продуктивнішою за мимовільну. Здавалося б, ця перевага має зростати. Але відбуваються якісні психологічні зміни самих процесів пам’яті. Сформовані прийоми логічного опрацювання матеріалу учні починають застосовувати для проникнення в його сутнісні зв’язки та відношення, для розгорнутого аналізу їхніх властивостей, тобто для такої змістовної діяльності, коли пряме завдання запам’ятати відходить на другий план. Але результати мимовільного запам’ятовування при цьому залишаються високими, оскільки основні компоненти матеріалу в процесі аналізу, групування і порівняння були прямими предметами дій учнів. Можливості мимовільної уваги треба всебічно використовувати у навчанні.
Мислення. Спочатку мислення молодшого школяра нагадує мислення дошкільняти. У нього переважає наочно-дійове та наочно-образне мислення. Тому в процесі навчання попервах необхідно спиратися на спостереження конкретних ситуацій, на ознайомлення з їхнім детальним словесним описом. Порівнюючи цей матеріал, діти вирізняють схожі зовнішні риси і позначають їх відповідними словами. Основним критерієм повноцінного узагальнення знань є вміння дитини навести конкретний приклад або ілюстрацію. Ці особливості мислення будуть основою широкого використання принципу наочності у навчанні.
У процесі навчання формуються елементи словесно-логічного мислення. Важливе завдання вчителя — показати дітям зв’язки, що існують між окремими елементами матеріалу.
Для засвоєння певного поняття вчитель демонструє предмети, які це поняття позначає. Розглядаючи й аналізуючи їхні особливості за певним планом, діти вчаться за зовнішнім виглядом відрізняти їх один від одного, запам’ятовують їх призначення, тобто засвоюють певне поняття, наприклад поняття про гроші, товар тощо.
Отже, в процесі навчання необхідно широко застосовувати елементи гри, практичні завдання; вчити дітей розгорнуто обґрунтовувати та пояснювати власні висловлювання, дії та вчинки; створювати умови для розрядки емоцій; використовувати похвалу та схвалення в процесі навчання; не принижувати гідність дитини, ставитися до неї справедливо; пам’ятати, яким безумовним авторитетом для дитини є вчитель і обов’язково відповідати цим очікуванням дитини.
У процесі розвитку пізнавальних процесів необхідно формувати здатність до спостереження, вміння визначати головне й другорядне, встановлювати ієрархію ознак об’єкта, диференцювати їх за мірою спільності. Для формування довільності необхідно використовувати різноманітні види навчальної роботи, які чергуються під час уроку й не втомлюють дітей, широко використовувати практичні заняття, чергуючи їх із розумовими, формувати прийоми логічного опрацювання матеріалу, розвивати операції мислення: аналіз, групування, порівняння, узагальнення тощо, а також можливості мимовільної уваги у навчанні.
