Одним з перших дослідників, що здійснив вагомий внесок у розробку теорії монополістичної конкуренції, яку пов’язував з поняттям диференціації продукту, став американський економіст Е. Чемберлін (1899—1967). Е. Чемберлін звернув увагу на те, що функ

Модель Е. Чемберліна

ціонування виробників на ринку монополістичної конкуренції супроводжується товарною диференціацією: фірма прагне створити товар, який відрізняється від товару конкурента. Таким чином, кожна фірма, стає монополістом на ринку збуту свого товару — виникає монополія по диференціації продукту.

Диференціація продукту за підходом Е. Чемберліна, базується не лише на відмінностях в особливостях самого продукту, його зовнішнього вигляду та умов продажу. У роздрібній торгівлі факторами диференціації стають «… зручність місцезнаходження продавця, загальна атмосфера або загальний стиль, що властиві його закладу, його манера ведення справ, його репутація як порядного ділка, люб’язність, ділова майстерність і всі особисті узи, які пов’язують його клієнтів або з ним самим, або з тими, хто в нього працює. Оскільки ці й усякі інші — невловимі фактори варіюються від продавця до продавця, то «продукт» виступає в кожному випадку різним …».

Нагадаємо, що довгострокова рівновага на ринку монополістичної конкуренції встановлюється, коли кожна фірма одержує лише нульовий економічний прибуток, а ціна на товар фірми дорівнює середнім витратам (рис. 8.1). Різницю між випуском фірми, що мінімізує середні витрати (q

1 ), і оптимальним випуском (q

0 ) розглядають як надлишкову потужність, і свідчення прояву алокативної неефективності монополістичної конкуренції як ринкової структури.

При цьому основним аргументом на захист монополістичної конкуренції стає твердження, що різноманітність товарів, що властива ринку монополістичної конкуренції, — це благо для суспільства і, відповідно, q

0 –q

1 — плата за різноманітність, яку споживач хоче отримати і за яку згоден платити.

1

Чемберлин Э. Теория монополистической конкуренции: Реориентация теории стоимости.

— М.: Экономика, 1996.

— C. 94.

Рис. 8.1. Довгострокова рівновага фірми на ринку монополістичної конкуренції

Припустимо, що обсяг ресурсів, що знаходиться у розпорядженні фірм, дозволяє виробляти різну кількість товару (q) за різної кількості торгових марок (N). Збільшення числа торгових марок можливо лише за умови зниження кількості товару в межах однієї торгової марки, і навпаки, збільшення випуску будьякого товару можливо лише за умови зменшення числа товарних марок. Криву можливого вибору між випуском одного продукту в межах однієї торгової марки та різноманітністю представлено на рис. 8.2.

Оптимальний рівень продуктової диференціації

Точка А характеризує високий рівень диференціації продукту, точка В — її відсутність. Оптимальний рівень співвідношення між числом торгових марок та обсягом випуску товару однієї товарної марки визначається т. Е — точкою дотику кривої можливого вибору та кривої байдужості суспільства. За умови, що різноманітність — є нейтральним благом для суспільства, оптимальний вибір визначався би точкою В (крива байдужості суспільства — вертикальна лінія).

Рис. 8.2. Вибір суспільства між обсягом випуску та різноманітністю

Ситуація, що характеризується низьким рівнем диференціації продукту стає можливою, якщо занадто великими є незворотні витрати входу нових фірм (наприклад, витрат на рекламу, на вивчення ринку, на створення дистриб’юторської мережі). Зростання незворотних витрат призводить до збільшення показника нормальному прибутку, що в свою чергу знижує зацікавленість фірми в просуванні нових продуктів (торгових марок).

Дана модель показує особливості регулювання ринку монополістичної конкуренції: якщо реальний ступінь диференціації в економіці виявляється вище, ніж оптимальне число торгових марок, то найкраща державна політика полягає в тому, щоб обмежувати число фірм, що діють у галузі. Тоді за умови, що кожна фірма випускає один вид товару, скорочення числа фірм веде до зменшення числа товарних марок і отже до вивільнення ресурсів для збільшення обсягів випуску кожного товару, і навпаки.

Основні підходи економічної теорії просторової економіки (spatial economics) ще в XIX столітті були закладені представниками німецької класичної політичної економії І. Генріхом фон Тюненом (1826),