Соціальна політика посідає чільне місце в цілісній системі функцій і завдань, виконуваних державою, незалежно від рівня її економічного розвитку чи особливостей геополітичного розміщення. Безумовним фактом є те, що нині соціальну політику розробляють і реалізують як найбідніші країни світу, так і найзаможніші. Водночас теперішній рівень соціальних стандартів чи соціального забезпечення у них може суттєво відрізнятися як з огляду відмінних умов економічного відтворення, так і з позицій ефективності функціонування соціальної сфери, зокрема серед країн, які подібні між собою за досягнутим рівнем соціальноекономічного добробуту. У цьому зв’язку особливо важливим є вивчення особливостей державного соціального устрою в різних країнах, регіонах, які складають національні моделі соціальної політики, задля аналізу нинішніх здобутків їх на даний момент і пошуку шляхів їх удосконалення у перспективі.
Загалом, під поняттям «модель соціальної політики держави» розуміємо певний постійний набір стійких характеристик, які всеохоплююче визначають та описують функціонування економіки країни, зокрема соціальної сфери, у напрямі забезпечення добробуту людей та їхнього соціального захисту. Найвідоміші класифікації соціальної політики, або своєрідні прототипи національних моделей соціальної політики держав, систематизовані відомими вченими так:
— маргінальна (США), інституціонально-дистрибутивна (Швеція) та проміжна моделі соціальної політики (Німеччина, Велика Британія)
— Р. Тітмус;
— залишкова, інституціональна та соціалістична моделі соціальної політики (дана градація походить від класифікації Р. Тітмуса і була запропонована Р. Мішрою);
— ліберальна (США, Велика Британія, Нова Зеландія, Ірландія, Канада, Австралія), соціал-демократична (Швеція, Данія, Фінляндія, Норвегія) та корпоративістська (Німеччина, Австрія, Франція, Італія, Нідерланди, Іспанія)
— Г. Еспінг-Андерсен;
— скандинавська, залишкова, корпоративістська, рудиментарна (дана градація походить від класифікації Г. Еспінг-Андерсена і була запропонована У. Лоренцом);
— корпоративна, резидуальна, рудиментарна та опікунська (згідно з класифікацією М. Кшеужопольського);
— антиколективістська, вимушено соціалістична, фабіанський соціалізм, марксистська
— В. Джордж та Р. Вілдінг;
— антиколективістська, моделі неосоціалістичного колективізму загального добробуту, фабіанського соціалізму та політичної економії «загального добробуту»
— Ф. Вільямс.
Російський вчений Ю. Тімофєєв на основі аналізу соціальноекономічних умов розвитку, застосовуваних методів та інструментів соціальної політики, способів фінансування соціальних програм запропонував виокремлювати такі основні види і типи моделей соціальної політики:
— ліберальні моделі з інституціональним типом соціальної політики (європейська; англосаксонська; східно-азійська);
— ліберальні моделі з програмним типом соціальної політики (європейська);
— егалітарні моделі зі структурним типом соціальної політики (скандинавська, радянська). Інституціональний тип соціальної політики означає, що держава стає останнім інститутом здійснення соціальної підтримки особам, які її потребують. У рамках програмного типу держава бере на себе зобов’язання за допомогою соціальних програм забезпечити відповідний мінімальний стандарт добробуту як невід’ємне право кожного громадянина. Структурний тип передбачає, що держава бере на себе повну відповідальність за добробут, зіставляючи надання соціальних послуг з індивідуальними потребами людей (табл. 5.3).
Таблиця 5.3
ОСНОВНІ МОДЕЛІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
1
Концепція (доктрина)
Спосіб фінансування соціальних програм; основні методи
Моделі
Ліберальні
Англосаксонська (США,
Канада, Велика Британія, Ірландія, Австралія, Нова
Незначні програми соціальної допомоги Європейська (Німеччина,
Неолібералізм
Зеландія)
Високорозвинена система державного та приватного соціального страхування, програми професійної підготовки
Франція, Австрія, Нідерланди, Бельгія, Швейцарія)
Ордолібералізм
1
Тимофеев Ю. В. Модели и тенденции развития государственной социальной политики в России / Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата экономических наук: Волгоград, 2011.
— С. 18.
Закінчення табл. 5.3
Концепція (доктрина)
Спосіб фінансування соціальних програм; основні методи
Моделі
Значна соціальна роль корпорацій; високорозвинені системи приватного страхування (медичного і пенсійного)
Східно-азійська (Японія,
Південна Корея, Гонконг,
Патерналізм
Сінгапур)
Егалітарні
Масштабне фінансування програм професійної перепідготовки і розвинута система соціального страхування
Скандинавська (Фінляндія, Швеція, Норвегія,
Егалітаризм*
Данія)
Масштабні всезагальні державні соціальні програми
Радянська (СРСР)Егалітаризм
Особливо популярною серед фахівців у сфері соціальної політики є запропонована данським соціологом Г. Еспінг-Андерсеном класифікація національних моделей соціальної політики, яка досить збалансовано репрезентує їхні ціннісні засади та враховує історикокультурні чинники суспільного розвитку. Дослідник на основі вивчення соціальної політики різних країн запропонував виокремлювати три її основні моделі: ліберальну (або «Англосаксонський режим добробуту»), соціал-демократичну («Нордичний режим добробуту») та корпоративістську («Континентально-європейський режим добробуту») . Кожна модель базується на своїх певних засадничих принципах (наприклад, соціальній справедливості, рівності, прагматизмі тощо) і є відносно усталеною за своїми структурними елементами.
Так, в основу ліберальної моделі соціальної політики, яка практикується у таких країнах, як США, Велика Британія, Нова Зеландія, Ірландія, Канада, Австралія, покладено принцип індивідуалізму, що передбачає передусім особисту відповідальність кожного члена суспільства за свій добробут, рівень і якість життя. Відповідно роль держави у такій системі суспільного устрою в частині виконання соціальних функцій мінімізується, а частогусто перерозподіляється на користь різноманітних недержавних організацій
—учасників суспільного сектора економіки (соціально-страхові фонди й асоціації, волонтерські організації, благо * Егалітаризм (від фр. ?galit?
— рівність)
— концепція, що пропонує створення суспільства рівних можливостей стосовно управління та доступності матеріальних благ усім його членам. Протилежність елітаризму.
1 Esping-Andersen G. Three Worlds of Welfare Capitalism.
— Princeton: Princeton University Press, 1998.
— P. 32.
Функціонально держава закріплює за собою обов’язок збереження лише мінімальних доходів громадян і є особливо відповідальною за благополуччя найменш знедолених верств населення. Водночас діяльність державних інститутів влади сприяє створенню та активній розбудові різних форм недержавного соціального страхування й соціальної підтримки. Загальні обсяги державних соціальних видатків по відношенню до ВВП країни за Англосаксонського режиму добробуту у міжнародному порівнянні зазвичай є невисокими, доступ населення до них також жорстко регламентований і контрольований.
У скандинавських країнах із соціал-демократичною моделлю соціальної політики (Данія, Фінляндія, Норвегія, Швеція) держава виконує значні патерналістські функції загального піклування про громадян, для чого активно перерозподіляє національний дохід і соціальні трансферти за посередництва державного бюджету, системи прогресивного оподаткування доходів домогосподарств і корпорацій, державних соціально-страхових фондів.
Політичними цілями держави у соціальній сфері за Нордичного режиму добробуту є гарантування високого рівня життєвих стандартів кожному члену суспільства, досягнення соціальної справедливості, подолання соціальної нерівності, що виникає під час розподілу економічних ресурсів. При цьому ключову роль у підтриманні даної моделі відіграють профспілкові, громадські та інші некомерційні організації (третій сектор). Відносні обсяги державних соціальних видатків за цієї моделі є високими, рівень яких підтримується завдяки ефективній організації суспільного виробництва за активної участі у ньому держави.
Основними рисами корпоративістської моделі соціальної політики, яка поширена у таких країнах, як Австрія, Франція, Німеччина, Італія, Нідерланди, Іспанія, є обов’язкове соціальне страхування за солідарної участі у ньому найманих працівників, корпорацій і держави. Функції загального соціального управління при цьому надано неприбутковим, формально незалежним структурам (наприклад, асоціаціям роботодавців, профспілкам). Середній відносний рівень загальних державних соціальних видатків у країнах, які представляють Континентально-європейський режим добробуту, є помірним. Європейські континентальні держави витрачають більше коштів для забезпечення соціального добробуту своїх громадян, ніж інші держави високорозвиненого світу, хоч і поступаються при цьому країнам скандинавського регіону.
дійницькі структури, міжнародні соціальні інституції тощо). Основним джерелом фінансування соціальних видатків у цій моделі є приватні заощадження (індивідуальні та корпоративні).
За даної моделі соціальної політики державні зусилля спрямовуються як на належне й достатнє фінансування соціальних видатків, так і на створення відповідних можливостей для своїх громадян для їхньої економічної самореалізації. Це відповідає як сучасним ліберальним цінностям західного світу, так і глибоким соціальним традиціям, які сягають своїм корінням періоду соціального розквіту за часів О. Бісмарка.
Рівень і динаміка державних соціальних видатків (на соціальний захист) у % до ВВП для груп країн, які складають вищезазначені моделі соціальної політики, у порівнянні з середніми показниками по країнах ОЕСР наведено на рис. 5.5. Із наведених даних випливає, що середній рівень соціальних видатків для країн
—представників Нордичного режиму добробуту у 2009 р. складав 28,3 % (середній показник для 34-х країн ОЕСР
— 22,5 %). У складі досліджуваної групи країн за весь час, що аналізується, незмінним лідером за рівнем державних соціальних видатків є Швеція (29,6 % до ВВП станом на 2009 р.). Найвищий рівень соціальних видатків у цій державі спостерігався впродовж 1990-х років і досягав пікового показника в окремі роки (зокрема у 1993 р.), що перевищував 35 % ВВП.
Такий безпрецедентно високий рівень державних соціальних трансфертів був зумовлений як сприятливим макроекономічним середовищем у країні, так і стабільним трендом економічного зростання, які в своєму поєднанні дозволили забезпечувати щедре фінансування соціальної сфери. Проте, починаючи з 1994 року, спостерігається хвилеподібний спад соціального фінансування у скандинавських країнах, який був зумовлений скороченням ділової активності суб’єктів господарювання в країні, зменшенням темпів економічного зростання, необхідністю стабілізації державних фінансів та іншими чинниками.
Середній рівень соціальних видатків для країн
—представників Континентально-європейського режиму добробуту у 2009 р. становив 27,3 % до ВВП. У складі досліджуваної групи країн за весь період, що аналізується, лідером з 1990-х рр. за рівнем соціальних витрат є Франція (30,7 % до ВВП станом на 2009 р.), за якою ідуть Німеччина та Австрія (27
—29 %). Найвищий рівень соціальних видатків у цих країнах спостерігався з 1993 р., хоча в Іспанії та Нідерландах у даний період спостерігалися низхідні тенденції у цій сфері. У цілому рівень фінансування видатків держави на соціальний захист за континентальної моделі соціальної політики нині практично зрівнявся із показниками для скандинавських країн, що свідчить про певну синхронізацію цих моделей.
9р р .
0
0
2
—
0
8
9
1
9
7
2
П р и м і т к а
Д е р ж а в н іс о ц і а л ь н ів и д а т к ив к л ю ч а ю т ьт а к ік а т е г о р і ї в и т р а т :
1 )г р о ш о в іп е н с і й н ів и п л а т и ;
2 )ф і н а н с о в ап і д т р и мк ан а с е л е н н яп р а ц е з д а т н о г ов і к у ;
3 )ф і н а н с у в а н н ян а ц і о н а л ь н о їс и с т е мио х о р о н из д о р о в ’ я ;
4 )ф і н а н с у в а н н яі н ш и хс о ц і а л ь н и хп о с л у гн а с е л е н н ю
Д е р ж а в н іс о ц і а л ь н ів и д а т к иук р а ї н а хі зр і з н и м им о д е л я м ис о ц і а л ь н о їп о л і т и к и ,
5 .
5 .
С к л а д е н оа в т о р о мз ад а н и миO E C DS o c i a lE x p e n d i t u r eD a t a b a s e( S O C X )( w w w . o e c d . o r g / e l s / s o c i a l / e x p e n d i t u r e ) .
Р и с .
Найменший рівень державних видатків на соціальний захист населення спостерігається у країнах, які складають «Англосаксонський режим добробуту»
— 20,9 % до ВВП у 2009 р. У довгостроковому періоді спостерігається висхідна тенденція щодо їхньої динаміки з відносно стійким трендом. Нині з-поміж країн
— представників даної моделі найбільше витрачають на соціальний захист по відношенню до ВВП Велика Британія (24,3 %). У цілому англосаксонські держави витрачають відносно менше коштів для забезпечення соціального захисту своїх громадян, ніж інші країни-лідери, однак мають доволі розвинуті інститути соціального захисту громадян. Фактично підтверджується думка багатьох економістів, що за даної моделі соціальної політики державні зусилля спрямовуються радше не на щедре фінансування соціальної сфери, а на створення можливостей для економічної самореалізації кожного індивіда, що відповідає сучасним ліберальним цінностям західної цивілізації. З іншого боку, в умовах сучасної глобальної фінансово-економічної кризи практично в усіх високорозвинутих країнах світу спостерігається підвищення рівня державного фінансування соціальних видатків, спричинене зростанням безробіття у результаті скорочення сукупної ділової активності.
Серед країн ЄС на сьогодні найменш розвинуті системи соціальної політики мають місце у середземноморських державах
— Греції, Іспанії, Португалії та Італії. Інколи деякі економістидослідники називають дану модель південноєвропейською з огляду на такі обставини:
— низький ступінь участі держави у реалізації соціальної політики;
— слабкість державних інституцій;
— виродження (або зменшення) соціальних програм гарантування доходів (оскільки одні соціальні групи отримують високі виплати, а інші
— низькі або не отримують їх узагалі);
— прийняття часткового універсалізму в галузі охорони здоров’я;
— утримання так званого клієнтизму й добре розвинутих патронатних систем у селективному розподілі грошових виплат (наприклад, соціальних допомог неповноправним);
— значний вплив церкви;
— ідеологічна поляризація суспільства .
1
Шевчук А. П. Формування моделей соціальної політики як складова державного управління в соціально-економічній сфері // Університетські наукові записки.
— 2006.
— № 2 (18).
— С. 314.
У цьому контексті оригінальний погляд демонструє західний вчений П. Елкок, на думку якого культурні традиції країни визначають як політичний контекст і порядок ухвалення політичних рішень, так і пріоритети в реалізації соціальних програм або відмову від певних напрямів соціальної політики. Науковець при цьому апелює до культурного фактора як визначального чинника національної моделі соціальної політики. Окремі зарубіжні дослідники (Г. Голденберг, Р. Гудзон, Е. Вільямс, В. Епштейн, Б. Дікон) у своїх працях доводять, що сучасні глобалізаційні процеси спричиняють конвергенцію усіх моделей соціальної політики держав у бік неоліберального підходу, результатом чи наслідком чого стає мінімізація державних витрат на соціальну сферу, диверсифікація механізмів надання соціальних послуг, дедалі більше поширення та збільшення ваги приватного сектора як ключового суб’єкта соціальної політики.
Водночас цій групі вчених опонують інші дослідники, зокрема П. Спікер, С. Вікурс, ?. Піжл, ?. Карі та ін., які доводять, що в моделях соціальної політики продовжують превалювати саме національні традиції соціального забезпечення та захисту, посилаючись при цьому на чинник глобалізації як не на якийсь новий фактор соціально-економічного розвитку, а як одвічний чинник, який завжди діяв іще задовго до становлення капіталізму (Д. Розенберг). У цілому нині в академічних колах тривають перманентні дискусії щодо актуальності самого розмежування тих чи інших моделей соціальної політики, викликані сучасними змінами глобального масштабу в соціально-економічному просторі, синхронізацією національних економічних систем, посиленням їхньої взаємозалежності за умов глобалізації.
