Форми такої присутності можуть бути різними. Світова практика виробила низку моделей побудови системи охорони здоров’я, в яких тією чи тією мірою беруть участь як приватні гравці (страхові компанії, медичні заклади, споживачі), так і держава, і в яких у різний спосіб організовані розрахунки між учасниками.
За характером участі розрізняють добровільну та примусову моделі. За добровільної моделі пацієнти самостійно організовують свої стосунки з медичними закладами та страховими компаніями. Доходи поліклінік і приватних лікарів варіюються залежно від преміальних виплат за лікування споживачів, які в свою чергу зумовлюються складністю та ризикованістю лікування. Примусова модель передбачає обов’язкове державне медичне страхування, а вигоди медичних установ за такої форми являють собою сукупність доходів від різної за складністю терапії, діагностики, профілактики, обстеження і т.д.
За способом розрахунків між контрагентами моделі поділяються на компенсаційні, контрактні та змішані. Якщо в схемі присутній механізм відшкодування, коли витрати споживачів на лікування в медичних закладах покриваються страховими компаніями або державою, їх розглядають як компенсаційні. У чистому вигляді вони майже не існують, оскільки така організація розрахунків стимулює пацієнтів до надмірного споживання медичних послуг, а тому потребує високих адміністративних видатків на відстеження та контроль обґрунтованості витрат.
Поширенішими є контрактні схеми, в яких розрахунки відбуваються на рівні медичних установ і страхових компаній, знижуючи владу пацієнтів. Теоретично такий спосіб розрахунків стимулює конкуренцію між клініками, дозволяючи знижувати ціну лікарських послуг. Але слабким місцем у даній конструкції є зростання переговорних витрат, викликаних необхідністю узгодження набору та вартості медичних послуг під час тієї чи тієї хвороби. Також така модель вимагає відносно високого рівня страхових внесків, що суттєво знижує її доступність для незаможних верств населення.
Окреслені суперечності перших двох моделей організації розрахунків стали поштовхом до створення третьої, змішаної схеми,
— змішана модель не стимулює ощадливість медзакладів.
З огляду на важливість і дорожнечу медичних благ збільшується необхідність присутності суспільного сектору економіки в даній галузі. Інвестиції, спрямовані соціумом у сферу охорони здоров’я, потребують адекватної оцінки з погляду суспільних інтересів. Позаяк головним результатом її діяльності є збереження і поліпшення життя людини, воно, як це не парадоксально, потребує вартісного виміру і грошової оцінки. Більшість країн випрацьовує власні методики, в яких як цільова функція використовуються різноманітні антропологічні параметри.
А найбільше світове визнання має такий показник ефективності сфери охорони здоров’я, як «роки життя, скореговані на якість життя» (QALY). Це спеціальний синтетичний показник, розрахований за допомогою множення кількості років збереженого внаслідок лікування життя на коефіцієнт якості життя, який залежно від перебігу лікування перебуває в діапазоні від 0 (смерть) до 1 (повне одужання). Тривалість збереженого медициною життя оцінюється суб’єктивно, за допомогою опитування респондентів, яким пропонується визначити, скільки років життя після лікування (наприклад, операції) вони б зголосилися віддати за один додатковий рік здорового (доопераційного) життя. Тобто люди, які скористалися медичними послугами, мають визначити умовний еквівалент років відновленого медициною життя в роках здорового життя.
Звичайно, підхід QALY є обмеженим, оскільки має ймовірнісний характер, залежить від суб’єктивного елемента і поінформованості пацієнтів про загрози, пов’язані з окремими хворобами. Він також непридатний для оцінки дії деяких елементарних фармацевтичних засобів. Тим не менше, для складних ситуацій він дозволяє порівнювати самопочуття людей до і після хвороби, а отже, оцінювати віддачу від суспільних капіталовкладень на лікування тієї чи тієї хвороби.
