Posibniki.com.uaІсторіяІсторія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ — початок ХХІ ст.7.2. Мирні угоди з колишніми союзниками Німеччини. Створення Організації Об’єднаних Націй


< Попередня  Змiст  Наступна >

7.2. Мирні угоди з колишніми союзниками Німеччини. Створення Організації Об’єднаних Націй


Згідно з рішенням Потсдамської конференції було створено Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) п’яти великих держав — СРСР, США, Великої Британії, Франції та Китаю для підготовки мирних угод з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. Для погодження питань, пов’язаних з мирними договорами, з 29 липня по 15 жовтня 1946 р. у Парижі проходила мирна конфере нція за участю 21 держави. Найбільш гострі проблеми мирних договорів (які не вдалося розв’язати на Паризькій конференції) було узгоджено на сесії РМЗС, що проходила з 4 листопада по 12 грудня 1946 р. у Нью-Йорку.

Мирні угоди з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були підписані 10 лютого 1947 р. Кожна з угод мі-стила преамбулу, а також територіальні, політич ні, військові, економічні, репараційні постанови. В преамбулі мирної угоди проголошувалося про припинення стану війни й фіксувалося зобов’язання союзних держав підтримати звернення країни, з якою укладено угоду, про прийняття її до Організації Об’єднаних Націй. Італія відмовлялася від усіх своїх колоній, знищувала військові укріплення на кордонах, обмежувала чисел ьність збройних сил. Місто Трієст з навколишньою територією перетворилось на вільну територію Трієст. Італія сплачувала СРСР репарації в розмірі 100 млн дол.

Територіальні пункти мирної угоди з Угорщиною, крім передання Румунії Північної Трансільванії, передбачали також передання Чехословаччині трьох сіл на південному березі Дунаю для розширення порту Братислава. Угорсько-чехословацький кордон встановлено в межах, які існували на 1 січня 1938 р. Рішення Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. про приє днання до Угорщини південних районів Словаччини й Закарпатської України було проголошено недійсним. Новий кордон між Угорщиною і СРСР збігався з кордоном між Угорщиною і Закарпатською Україною, який існував до ухвалення Віденським арбітражем рішення від 2 листопада 1938 р.

Фінляндія передавала СРСР на півночі область Петсалю (Печенга), а також в оре нду на 50 років військово-морську базу Порскала-Удд у Фінській затоці. Кордони Болгарії було залишено без змін; Південна Добруджа, втрачена Румунією за угодою у Крайові у вересні 1940 р. на користь Болгарії, лишилася у складі Болгарії. Румунія, Фінляндія сплачували СРСР по 300 млн дол. репарацій у вигляді поставки товарів, Угорщина — 200 млн дол. Передбачалося виведе ння окупаційних військ з територій цих держав, крім Угорщини та Румунії, де залишались радянські війська.

Політичні пункти мирних угод з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією зобов’язували ці країни вжити необхідних заходів для забезпечення основних прав і свобод людини всім особам, які перебували під їхньою юрисдикцією, незалежно від рас и, статі, мови та релігії. Ці країни зобов’язувалися також не допускати відродження, існування та діяльності на своїх територіях фашистських організацій — політичних, військових або мілітаризованих.

Військові, військово-морські й військово-повітряні постанови запровадили обмеження збройних сил для колишніх сателітів гітлерівської Німеччини.

Загалом мирні угоди з союзниками Німеччини після Другої світової війн и істотно відрізнялися тим, що вони не були принизливими для переможених держав, як це було після Першої світової війни.

Мирні договори з Німеччиною та Японією не були розроблені на той час і їх розгляд було відкладено. Тимчасово в Німеччині, Австрії, Японії, Кореї вводились окупаційні режими країн-переможців. Так, Німеччина, Австрія, міста Бе рлін і Відень були поділені на чотири окупаційні зони Англії, США, СРСР та Франції. Метою окупації Німеччини проголошувалось відродження єдиної країни, від якої ніколи б не було загрози війни, ліквідація небезпечних для збереження миру державних, політичних і воєнних структур. Але реалізувати цю мету у повоєнні роки не вдалося. «Холодна війна», що розпочалася, призвела до утворення у 1949 р. двох німецьких держав: Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) і Німецької Демократичної Республіки (НДР).

Проблема Австрії в повоєнних міжнародних відносинах була вирішена підписанням 15 травня 1955 р. у Відні Державної угоди. Австрія відновлювалась як суверенна, незалежна й демократична держава в кордонах, що існували на 1 січня 1938 р. Політичні гаран тії незалежності Австрії забезпечувалися заявою великих держав і забороною на політичний і економічний союз із Німеччиною у будь-якій формі. Цього ж дня було розпущено Союзницьку раду у Відні й почалося виведення окупаційних військ, яке завершилося 25 жовтня 1955 р. 26 жовтня австрійська Національна рада ухвалила конституційний закон про постійний нейтралітет на кшталт Швейцарії.

Досить скл адно й суперечливо розв’язувалася проблема вироблення мирної угоди з Японією. У грудні 1946 р. на Московській конференції РМЗС було створено Далекосхідну комісію за уча-стю 13 країн, у їх числі СРСР, США, Англія, Китай і Франція. Але по мірі вповзання у «холодну війну» і загострення відносин між колишніми союзниками по антигітлерівській коалі ції, поступово ініціативу щодо вироблення проекту мирної угоди з Японією перебрала на себе дипломатія США. Згодом США оголосили про скликання міжнародної конференції для вироблення і підписання мирної угоди з Японією.

4—8 вересня 1951 р. у Сан-Франціско (США) проходила конференція за участю 51 країни світу. Цікаво, що КНР (Китайська Народна Республіка), КНДР (Корейська Народна Демократич на Республіка) і ДРВ (Демократична Республіка В’єтнам) не були запрошені на конференцію, а Індія і Бірма відмовилися від участі через недоліки проекту договору. Таким чином, країни, які найбільше постраждали від японської агресії, не брали участі в роботі конференції. Радянська делегація виявила активність під час обговорення проекту мирного договору з Японією, але більшість її поправок бул о відхилено. 8 вересня 1951 р. 48 держав підписали Сан-Франціський договір з Японією. Делегація СРСР, Польщі і Чехословаччини відмовились від підписання договору.

Договір оголошував про припинення стану війни з Японією. Остання визнавала незалежність Кореї, відмовлялась від Курильських островів, Південного Сахаліну, Тайваню, Пескадорських островів. США встановили свою опіку над низкою японських островів в Тихому океані. За США зберігалося право тримати війська на території Японії, створювати там свої військові бази, частково контролювати японську економіку. В цілому Сан-Франціський мирний договір закріпив залежне становище Японії від США.

З 1955 р. тривали переговори між СРСР і Японією про відно влення радянсько-японських відносин. Вони завершилися підписанням 19 жовтня 1956 р. спільної радянсько-японської Декларації, відповідно до якої між двома країнами припинявся стан війни і відновлювалися дипломатичні відносини. Переговори про укладення мирного договору між СРСР і Японією тривали протягом десятиліть, але позитивного результату не дали. Ця проблема перейшла у спадок до дипломатії Росій ської Федерації.

Важливе міжнародне значення мали Нюрнберзький і Токійський судові процеси над воєнними злочинцями. За вироком Міжнародного трибуналу, що проходив у Нюрнберзі з 20 листопада 1945 р. по 1 жовтня 1946 р., дванадцятьох головних нацистських воєнних злочинців було засуджено до страти через повішення, трьох — до довічного ув’язнення, чотирьох — до різних термінів ув’язнення. Міжнаро дний трибунал визнав злочинними організаціями керівний склад нацистської партії, гестапо, СД і СС.

Над головними японськими воєнними злочинцями у Міжнародному військовому трибуналі для Далекого Сходу з 3 травня 1946 р. по 12 листопада 1948 р. відбувався Токійський судовий процес. Семи найбільшим воєнним злочинцям було винесено смертний вирок, шістнадцятьом

— довічне ув’язнення. Токійський трибунал засудив агресію як найтяжчий зло чин проти людства.

Ще уході Другої світової війни постало питання про утворення міжнародної організації, яка б перебрала на себе функції збанкрутілої Ліги Націй. На конференції в Думбартон-Оксі (США), яка тривала з 21 серпня до 28 вересня 1944 р., представники Сполучених Штатів, СРСР, Англії та Китаю визначили основні принципи діяльн ості Організації Об’єднаних Націй (ООН), її структуру і функції. В Думбартон-Оксі також було розроблено проект Статуту ООН.

На Кримській (Ялтинській) конференції лідерів СРСР, США і Великобританії (4—11 лютого 1945 р.) було прийнято рішення про скликання установчої конференції ООН 25 квітня 1945 р. у Сан-Франціско (США). Учасниками конференції могли бути всі держави, які оголос или війну Німеччині і Японії до 1 березня 1945 р. На цій конференції було прийнято рішення про участь в ООН Української РСР і Білоруської РСР в якості держав-засновників.

Конференція у Сан-Франціско проходила з 25 квітня по 26 червня 1945 р., її головною метою було заснування Організації Об’єднаних Націй. У роботі конференції брали участь 28

2 делегати з 50 країн світу, 1,5 тис. радників, експертів.

Делегацію УРСР на конференції у кількості 12 осіб очолив нарком закордонних справ Д. З. Мануїльський. Члени української делегації активно співпрацювали в ряді комісій і комітетів конференції. Головою першого комітету першої комісії було обрано Д. З. Мануїльського, де він справив велике враження на делегатів своєю ерудиціє ю і володінням багатьма мовами. Вагомий внесок у роботу ряду комісій та комітетів внесли й інші члени української делегації, зокрема віце-президент АН УРСР О. В. Палладін, заступник голови ряду України І. С. Сенін, директор Інституту історії АН УРСР М. Н. Петровський, ректор Київського університету ім. Т. Г. Шевченка В. Г. Бондарчу к, член-корреспондент АН УРСР П. С. Погребняк, помічники Д. З. Мануїльського дипломати О. Д. Война й П. П. Удовиченко.

Під час обговорення Статуту ООН виникло дві проблеми: щодо прийняття рішень в Раді Безпеки та питання опіки над колоніями та залежними територіями. Стосовно першої із них було прийнято радянську пропо зицію, згідно з якою рішення Ради Безпеки (СРСР, США, Англія, Франція, Китай) приймаються одноголосно. Завдяки цьому праву виключалась можливість використання авторитету міжнародної організації для виправдання дій, які суперечать принципам Статуту ООН. Однак це знижувало ефективність ООН як інструменту захисту миру, оскільки дійти згоди країнам з полярними інтересами за умов розгортання «холодної війни» бул о досить складно. Стосовно другої проблеми було вирішено, що система опіки повинна сприяти розвитку народів залежних територій «у напрямі до самоуправління або незалежності».

25 червня 1945 р. Статут ООН було одностайно схвалено, а наступного дня — 26 червня — офіційно підписано представниками 50 країн-фундаторів ООН. Пізніше Статут підписала також Польща, ставши 51 членом-фундатором ОО

Н.

24 жовтня 1945 р. після ратифікації Статуту ООН п’ятьма великими державами — СРСР, США, Англією, Францією, Китаєм, а також більшістю держав-учасниць конференції у СанФранціско він набрав чинності. День 24 жовтня щорічно відзначається як День Організації Об’єднаних Націй.

Вищим органом ООН визначено Генеральну Асамблею, яка збирається на свої сесії один раз на рік. До її обов’язків вх одять затвердження бюджету організації, прийняття нових членів, обрання непостійних членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, Ради з питань опіки, Міжнародного Суду, Секретаріату на чолі з Генеральним секретарем ООН.

Вищим органом було визначено також і Раду Безпеки, до складу якої спочатку входило 11 членів (нині 15, з них 10 непостійних, які обираються на два роки, і 5 постійних). За Статутом ООН, Ра да Безпеки (РБ) є постійно діючим органом, на який покладаються обов’язки з підтримання миру. Для реалізації своїх повноважень РБ має право накладати на агресора санкції, вводити блокаду і застосувати проти нього силу. У розв’язанні всіх питань, за винятком процедурних, потрібна одностайність постійних членів РБ.

На жаль, в умовах розгортання «холодної ві йни», ідеологізації міжнародних відносин ООН перетворилась на головну арену ідеологічних і політичних баталій. Це паралізувало діяльність її органів, особливо найважливішого з них — Ради Безпеки.

Негативні наслідки «холодної війни» виявилися в усіх сферах, зокрема в питанні про прийняття нових членів в ООН. За перші десять років існування ООН поповнилась лише дев’ятьма нов ими членами. Американське домінування в ООН, і зокрема в Раді Безпеки, зривало позитивні рішення стосовно кандидатів з радянського блоку, а СРСР у свою чергу, накладав «вето» на кандидатів із протилежного блоку.

Лише у 1955 р., в умовах певного послаблення «холодної війни» після закінчення війни в Кореї і смерті радянського диктатора Й. Ст аліна, визначились зрушення в підході до прийняття нових членів. Було досягнуто згоди про прийняття «пакетом» 16 нових членів, у тому числі 4 східноєвропейських держав — Албанії, Болгарії, Угорщини та Румунії.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
7.4. Сателітизація країн Центрально-Східної Європи
МА 8 ЗАГОСТРЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН В УМОВАХ РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»
8.2. Регіональні конфлікти та проблеми їх розв’язання в умовах біполярного світу
8.3. Розпад колоніальної системи. Вихід країн, що визволилися, на міжнародну арену
8.4. Дипломатична боротьба за обмеження ядерних озброєнь
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki