1.5.3. Майбутнє Політичного Союзу

Не зважаючи на провал голосування за Конституцію ЄС, необхідність у політичній реформі найбільшого у світі інтеграційного угруповання не відпала, адже треба було приймати доленосне рішення — куди рухатися? Якщо європейські чиновники були зацікавлені у тому щоб рухатись у напрямі подальшої федералізації та посилення ролі європейських інституцій щодо прийняття відповідних рішень, то опитування громадської думки жителів Союзу наочно продемонструвало домінування інших настроїв, пов’язаних із необхідністю збереження національної самобутності. Крім цього, існувала також географічна диференціація думок, зумовлена тим, що населення «нових» членів ЄС хотіло йти якомога далі в плані поглиблення інтеграційних процесів , натомість електорат «старих» членів ставився до цього доволі обережно, постійно нагадуючи про своє постійне «донорство» у консолідованому бюджеті ЄС, засилля іноземної робочої сили на ринку праці, що незмінно вело до соціального демпінгу.

1 травня 2004 року у зв’язку із вступом до ЄС нової десятки країн виникла цілком зрозуміла ситуація посиленого міграційного тиску на найбільш розвинуті країни угруповання з боку «новобранців» попри всі застережні заходи, що були пов’язані із відповідними законодавчими обмеженнями , які застосовували багато «ветеранів» Європейського Союзу, зокрема скандинавські країни.

З огляду на швидкі зміни, що відбулися в Європі, та з урахуванням нової моделі «Розширеного ЄС» виникла необхідність в оновлені запропонованого Конституційного договору, в якому відтепер мали бути рівнозначно враховані й інтереси країн ЦСЄ. У перебігу численних консультацій було сформовано так званий «Лісабонський договір про внесення змін у Договір про Європейський Союз та Угоду про заснування Європейського Співтовариства» (Treaty of Lisbon amending the Treaty of European Union and the Treaty establishing the European Community), який був підписаний 13 грудня 2007 року в Монастирі Ієронімів у Лісабоні. На відміну від Конституції він не потребував референдумів і міг бути прийнятим у Парламенті країниучасниці, проте й принципово не відкидав процедуру референдуму у тому разі, коли вищий законодавчий орган держави вважатиме за потрібне проведення саме такої процедури (згодом така двоїстість зіграла доволі негативну роль).

У новий Договір було внесено багато принципових змін, що стосувалися як Європейського Союзу в цілому, так і країнучасниць зокрема, які можна, не вдаючись у подробиці, звести до таких:

Поперше, Європейський Союз ставав правосуб’єктним. Відтепер він мав право укладати міжнародні угоди. Натомість країниучасниці могли укладати будьякі договори, якщо вони не суперечать спільним положенням і не належать до компетенції Союзу.

Подруге, принципи, які існували раніше як декларативні (захист прав громадян ЄС по всьому світу, економічна, соціальна та територіальна єдність, культурне розмаїття тощо), переводилися у розряд цілей ЄС, які відтепер формулюються як повна зайнятість, боротьба проти дискримінації, соціальний прогрес, соціальна справедливість, захист прав дітей, захист природного середовища тощо.

Потретє, значні зміни відбулися в інституційній сфері. Більші повноваження отримував Європарламент, владні функції якого прирівнювалися до Ради ЄС. Відтепер Голову Єврокомісії мав обирати Європарламент (раніше він лише узгоджував її). Чисельність місць у Європарламенті обмежувалася лімітом у 750, а розподіл здійснюється за принципом «пропорційності, що знижується » від 96 (максимум) до 6 (мінімум). Голова Європейської Ради за цим Проектом мав представляти ЄС (у межах своїх повноважень) у зовнішній політиці. Збереглося тлумачення кваліфікованої більшості при голосуванні в Раді ЄС та блокуючої меншості. Подібними до Конституційних були зміни в структурі Єврокомісії, коли у період 2009—2014 рр. в її складі налічуватиметься по одному представникові від країни, а з листопада 2014 р. у ній будуть представлені лише ⅔ кількості країнучасниць.

Почетверте, були чітко виокремленні питання, голосування за якими здійснюються за принципом кваліфікованої більшості (порядок головування в Раді, вільний рух робочої сили, соціальні гарантії, спільна транспортна політика, прикордонний контроль, міграція , судове співробітництво, культура, інтелектуальна власність, космічна політика, енергетика, туризм, спорт тощо).

Поп’яте, договір чітко розмежовує компетенції Союзу та національних урядів. До «виключних» компетенцій Союзу було віднесено визначення та реалізацію спільної зовнішньої політики і політики безпеки, функціонування митного союзу, внутрішнього ринку, монетарної політики (зона євро), комерційної політики, укладання міжнародних договорів . Були визначені також спільні компетенції, до яких належать соціальна, економічна, регіональна політики, сільське господарство, рибальство, транспорт тощо.

Пошосте, були чітко визначені основні положення оборонної політики , у голосуванні по якій не може бути використаний принцип кваліфікованої більшості (лише одностайне рішення). Зазначалося також, що Компетенція Суду ЄС (чи інших судів) не може поширюватися на цю сферу.

Посьоме, запроваджувалася ціла низка інших ініціатив , зокрема щодо Хартії з прав людини, громадянської ініціативи, енергетичної політики, виходу із Союзу (раніше ця процедура не була детально прописана), глобальних змін у кліматі, створення європейського дослідницького простору.

Слід зазначити, що наведені вище заходи фундаментальної політичної та економічної реформи ЄС, які мали явно інституційний характер, далеко не завжди адекватно були сприйняті парламентаріями країн. Упродовж останніх двох років з 20 грудня 2007 р. по 20 листопада 2008 р. більшість європейських країн проголосувала за прийняття договору, тим не менше знайшлися й деякі винятки. Ірландія, приміром, вирішила провести референдум, який, мабуть, «відповідно до традицій» (пригадайте Ніццький договір), зафіксував 14 червня 2008 року негативне ставлення виборців цієї країни до його основного змісту («ні» — 53,4 %, «так» — 46,6 %). Повторний референдум, що пройшов у 2009 році, дав позитивні результати.