Розділ 6. МАКРОЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА

Макроекономічна політика охоплює фіскальну (податкову) та монетарну політику, бюджетну політику та політики, що керують макроцінами, а саме обмінним курсом, відсотковими ставками та заробітною платою. У більшості країн макроекономічна політика має великий вплив на прибутковість аграрних систем та добробут фермерів. Уряди зазвичай отримують більше податкових надходжень від аграрного сектору, ніж насправді витрачають на нього у вигляді субсидій або інвестицій. Таке зміщення в бік від аграрного сектору стосовно розподілу бюджетних коштів доповнюється всеохоплюючим податком на фермерів, що подеколи ненавмисно накладається через обмінний курс унаслідок асиметричної макроекономічної політики. Як наслідок, зусилля, спрямовані на забезпечення позитивних стимулів аграрним підприємствам, через товарні політики можуть бути нівельовані макроекономічною політикою, в якої забираються ресурси в аграрного сектору та сільських територій.

У цьому розділі розглядаються два типи впливу макрополітики на аграрну економіку. У першій частині розділу розглядаються основні елементи бюджетної, фіскальної політики та політики обмінного курсу і досліджується, яким чином усі елементи макроекономічного менеджменту можуть призводити до змін у розподілі ресурсів аграрного сектору. Друга частина розділу охоплює питання, яким чином управління макрополітикою може накладати всеохоплюючий (загальний) податок на аграрних виробників. Така організація дозволяє зосередитись на двох критичних макро та мікрозв’язках.

6.1. ЕЛЕМЕНТИ МАКРОЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Макроекономічна політика має безпосередній вплив на аграрну прибутковість через рішення щодо генерування та витрат бюджетних ресурсів країни. Для аграрних систем наслідки бюджетних витрат на аграрний сектор доволі чіткі. Непрямі наслідки рішень уряду щодо фінансування програм витрат (підтримки) дещо складніші. Проте дуже важливо розуміти зв’язки між фіскальною політикою, інфляційним тиском, вибором режимів обмінного курсу та аграрною прибутковістю. Певний набір взаємозв’язків передує непрямому оподаткуванню більшості аграрних виробників.

6.2. БЮДЖЕТНА ПОЛІТИКА

Бюджетна політика має справу з розподілом доходів бюджету між поточними і капітальними видатками та між секторами економіки. Зв’язок між бюджетною та аграрною політикою доволі очевидний. Рішення щодо бюджетних видатків обмежують рівень наявних бюджетних ресурсів для аграрних програм, наприклад , державні інвестиції або субсидування аграрного виробництва та маркетингу . Агарний сектор є лише одним із багатьох секторів економіки, які отримують бюджетні кошти, і в багатьох країнах на його частку припадає доволі незначна частка цих коштів. Інші напрями бюджетних витрат — оборона програми допомоги споживачам із фізичними вадами; освіта та охорона здоров’ я; галузі державного сектору тощо — отримують набагато більшу частку державних коштів. Подібно до сільського господарства, ці категорії витрат також представлені певними заінтересованими колами зі своїми цілями та баченням. Зазначені цілі часто потребують бюджетної підтримки і, отже, бюджетні витрати можуть служити індикатором пріоритетів політиків країни між конкуруючими секторами. Але оскільки певні цілі можна обслуговувати політичними інструментами, які накладають незначний тягар на бюджет, то картина витрат викриває тільки частину структури преференцій політиків країни.

6.3. ФІСКАЛЬНА ПОЛІТИКА

Фіскальна політика являє собою множину рішень щодо визначення величини бюджетних надходжень країни. Урештірешт, уряд збирає стільки доходів, скільки це потрібно для бюджетної політики. Проте з метою аналізу класифікація джерел надходжень дає змогу визначити, чи в країні є дефіцит, профіцит чи баланс бюджету. Постійні надходження бюджет отримує від оподаткування доходів, прибутків галузей державного сектору та запозичень для фінансування продуктивних інвестицій. Якщо порівнювати такі надходження з бюджетними витратами, то різниця є бюджетним надлишком, тобто профіцитом (доходи перевищують витрати), або ж дефіцитом (витрати перевищують доходи). Подібні розрахунки мають аналітичну важливість, оскільки вони дають уявлення щодо політичних кроків уряду для збалансування бюджету. Якщо спостерігається дефіцит бюджету, то можуть використовуватись певні форми запозичень. Запозичення можна здійснювати як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, з урядових резервів та центрального банку країни. Якщо має місце профіцит бюджету, то уряду потрібно позбутися цього надлишку. Відповідними варіантами дій можуть бути: збільшення позичок внутрішнім або іноземним позичальникам, збільшення державних резервів; виплату кредитів внутрішнім або іноземним кредиторам.

Розрахунок балансу бюджету між постійними доходами та витратами ускладнюється тим, що слід розрізняти продуктивні та непродуктивні державні інвестиції, а також коливання (цикли) економічної діяльності та інвестиції державного сектору. Дуже рідко можна спостерігати збалансований бюджет. У динамічній, зростаючій економіці можна робити запозичення проти майбутніх очікуваних доходів. Коли очікувані надходження справджуються, уряд може сплатити борги. У країні з постійно зростаючою економікою така вправа повторюється регулярно, що дає змогу уряду щорічно працювати з дефіцитом бюджету. Однак, якщо не передбачається суттєвого збільшення податкових надходжень, величина дозволеного дефіциту має бути незначною. Таким чином, концепція збалансованого бюджету залишається корисною (хоча й приблизною) основою для оцінювання макроекономічної політики.

6.4. ПОЛІТИКА ОБМІННОГО КУРСУ

Існує три альтернативи встановлення режиму обмінного курсу (відношення вітчизняної одиниці валюти до іноземної). Ці три альтернативи головним чином відрізняються рівнем втручання держави у валютний ринок. Валютні ринки існують, оскільки вітчизняні експортери та іноземні інвестори мають іноземну валюту , яку вони бажають обміняти на внутрішню. Також споживачі бажають купувати імпорт або інвестувати за межами країни, а відтак, хочуть обміняти внутрішню валюту на іноземну. За відсутності втручань держави рівноважний рівень обмінного курсу визначатиметься рівнем, за якого внутрішня пропозиція іноземної валюти балансуватиметься попитом на неї.

Перший тип політики обмінного курсу носить назву плаваючого або вільного обмінного курсу. Із середини 1974 року більшість західних промислових країн дотримуються плаваючого обмінного курсу (хоч уряди часто втручаються у валютні ринки через продаж та поповнення валютних резервів цей процес дістав назву нечистого плаваючого обмінного курсу). Коли уряд надає можливість валютним ринкам визначати обмінний (валютний) курс, то визначені ринком ціни коливаються відповідно до руху попиту та пропозиції валюти. Отже, плаваючий обмінний курс коригує імпортні, експортні та міжнародні капітальні потоки.

Другим типом режиму обмінного курсу є максимальне втручання уряду у валютний ринок. Уряди більшості країн з плановою економікою та економікою, що розвивається, мають фіксований обмінний курс, де уряд визначає номінальний рівень обмінного курсу. Фіксований обмінний курс, як це передбачається, намагається захистити економіку від спричинених ринком коливань та уможливлює більший внутрішній вплив макроекономічної політики. Для того щоб встановити фіксований обмінний курс, уряд повинен спочатку вирішити, яким чином «прив’язувати» свою (національну ) валюту до іноземної. Він може зафіксувати її відносно однієї іноземної валюти, зазвичай це валюта, в якій відбувається більшість її валютних операцій, або ж зафіксувати до корзини валют, часто зваженої відповідно до важливості кожної з валют корзини в міжнародних трансакціях країни. Оскільки США відіграють велику роль у світовій торгівлі та потоках капіталу, і оскільки трансакції на певних товарних ринках здійснюються винятково або в переважній більшості в доларах США, то саме ця валюта найчастіше обирається як базова у режимах з фіксованим валютним курсом. Долар також має суттєву вагу, якщо за базу обирається корзина валют.

Фіксований обмінний курс не повністю ізолює економіку країни від ринкових сил. Зокрема, якщо певний фіксований обмінний курс не відповідає балансу попиту та пропозиції на валютному ринку, то уряду слід застосовувати додаткові дії для усунення такого дисбалансу . Раціонування обмінного курсу, множинні режими обмінного курсу та обмеження на певні категорії імпорту є поширеною реакцією на незбалансованість валютного ринку. Міжнародні товари, до яких застосовується раціонування, стають неміжнародними. Їхня ціна повністю визначається внутрішніми попитом та пропозицією і тільки за збігом обставин може дорівнювати світовій ціні. Світові ціни залишаються актуальними лише стосовно до вкрай важливого для країни імпорту, до якого не застосовується раціонування.

Ревальвація може бути одним з інструментів усунення дисбалансу на валютному ринку. За умов надлишку іноземної валюти ревальвація зменшує кількість національної валюти, необхідної для купівлі одиниці іноземної валюти. Наслідки ревальвації зображено на рис. 6.1а. Для зручності припускається, що валютні трансакції обмежуються експортом та імпортом товарів. Крива пропозиції іноземної валюти S являє собою обсяг іноземної валюти, отриманої від експорту. Крива має позитивний нахил. Щойно зростає ціна на іноземну валюту, іноземні ринки стають більш привабливими для внутрішніх виробників експортної продукції. Крива попиту на іноземну валюту D являє собою кількість іноземної валюти, що використовується для купівлі імпорту. Крива нахилена донизу, оскільки імпортна продукція стає дешевшою в одиницях національної валюти залежно від того, як падає обмінний курс. У такому разі споживачі бажають споживати більшу кількість імпортної продукції.

Напочатку, за обмінного курсу е′, економіка має надлишок іноземної валюти. Національні виробники заробляють Q₁ доларів, а споживачі витрачають лише кількість Q₂ доларів. Різниця абсорбується урядом способом накопичення валютних резервів. Це відбувається у разі, якщо уряду потрібно поповнити спустошені резерви або сплатити іноземний борг. Нарешті потреби задоволено і більше не потрібне подальше накопичення резервів. Ревальвація (підвищення ціни національної валюти) валюти з е′ до е* є одним зі способів запобігти подальшому накопиченню резервів. Споживачі збільшують попит на долари до Q₃. Виробники зменшують пропозицію експорту, що генерує доларові надходження на таку саму величину. Тепер обмінний курс знову знаходиться в рівновазі.

Надлишковий попит частіше спостерігається на валютних ринках країн з економікою , що розвивається. За таких обставин девальвація валюти може виправити дисбаланс. Девальвація є політичним рішенням з метою зміни фіксованого обмінного курсу таким чином, щоб національна валюта знецінилась відносно іноземної. Наприклад, фіксований курс 5 грн за долар змінюється на 5 грн 30 коп., тобто, відбувається знецінення гривні на 6 %. Девальвація в умовах фіксованого обмінного курсу зазвичай є дією, спрямованою на протидію кумулятивному впливу відкладених поступових пристосувань обмінного курсу.

Наслідки впливу девальвації унаочнено на рис. 6.1б. За обмінного курсу е* існує надлишковий попит на іноземну валюту. Попит на імпорт дорівнює Q₄ доларів, у той час як експорт забезпечує лише Q₅ кількість доларів. Уряд може виправити ситуацію зменшенням валютних резервів, інакше йому потрібно буде встановлювати механізми раціонування. Способом девальвації світові ціни в одиницях національної валюти підвищуються на величину знецінювання національної валюти. Внутрішні виробники реагують на це збільшенням виробництва імпортної та експортної продукції , а споживачі реагують на вищу ціну зменшенням попиту на ці товари . Таким чином, витрати на імпорт зменшуються з Q₄ до Q₃, а доходи від експорту зростають з Q₅ до Q₃. Отже, відновилась рівновага платіжного балансу.

За умов вільного обмінного курсу адаптації, що демонструються на рис. 6.1, відбуваються автоматично. За умов фіксованого обмінного курсу коригування відбуваються тільки за рішенням уряду. Третім типом режиму обмінного курсу є режим змінного фіксованого курсу, тобто щось середнє між фіксованим та плаваючим обмінними курсами. Такий режим намагається мати контролюючі функції фіксованого курсу разом з ринковим визначенням обмінного курсу за плаваючого режиму. Система змінного фіксованого обмінного курсу є системою фіксованого обмінного курсу, за якого уряд наперед оголошує розклад тижневих або місячних змін обмінного курсу. Такі зміни передбачають відстеження очікуваних рухів на ринку, тобто тих, які були б у випадку повністю плаваючого курсу. Питання проектування в успішному режимі змінного фіксованого обмінного курсу передбачає відповідне визначення корзини валют, зазвичай зважених торговельними частками, що відображає головні міжнародні трансакції країни та відповідного вибору розкладу зміни курсу. Добре спроектований режим змінного фіксованого обмінного курсу дає країнам з економікою, що розвивається, політику та контроль коливань, притаманні системі фіксованого курсу, та ринкові коригування, що відбуваються автоматично за плаваючого обмінного курсу.

6.5. МАКРО ТА МІКРОЗВ’ЯЗКИ

Вплив макроекономічної політики на мікроекономічні стимули представлений двома основними зв’язками. Перший — це вплив фіскальної політики на макроціни. Зміни зазначених цін спричиняють зміни цін на ресурси та продукцію, що, у свою чергу, впливає на прибутковість ведення господарства. Другий зв’язок представлений безпосереднім маніпулюванням макроцінами через урядову макроекономічну політику. Такі кроки навмисне викривляють ціни на ресурси виробництва та обмінний курс і зазвичай використовуються для досягнення цілей неефективності.

6.5.1. Фіскальна політика

Фіскальна політика перебуває в центрі уваги, коли бюджет країн вважається нестабільним. Якщо баланс бюджету коливається від надлишку до дефіциту, проте в середньому дорівнює нулю, то макроекономічна політика являє собою стабілізаційні дії, такі як накопичення та розподіл державних резервів. Але якщо бюджет має хронічний надлишок або дефіцит, то це безпосередньо впливає на виробників і споживачів.

Взаємозв’язок між урядом та приватним сектором можна показати за допомогою тотожності обліку національного доходу. У довгостроковому періоді наявний сукупний продукт (пропозиція товарів і послуг) має дорівнювати сукупним витратам (попит на товари та послуги), що відображає така тотожність (див. схему на стр. 123):

Тотожність 2 підсумовує необхідну взаємодію балансу бюджету (G – T) та решти національної економіки. Додатні значення (G – T) відповідають дефіциту бюджету країни. За таких обставин економіка повинна мати надлишок внутрішніх заощаджень над внутрішніми інвестиціями, надлишок імпорту над експортом або комбінацію цих двох явищ. Оскільки цей випадок характерний для фіскальної політики більшості країн з економікою, що розвивається, наступні розділи стосуватимуться переважно дефіциту бюджету.

Існує кілька альтернативних макроекономічних політик для того, щоб генерувати необхідний баланс використання державних ресурсів. Урештірешт, уряд повинен змінити бюджетну політику та зменшити витрати (тобто зменшити G) або підвищити оподаткування та перемістити витрати з приватного сектору в державний (тобто збільшити Т). Однак така альтернатива часто обмежена в короткостроковому періоді в основному через політичні міркування. Збільшення податкових надходжень також може бути важко адмініструвати.

Натомість, уряд може спробувати запозичити на внутрішньому ринку або через підвищення відсоткових ставок задля зменшення приватного споживання та приватних інвестицій на користь заощаджень , або через накладання обмежень на приватні інвестиції. В обох випадках (S – I) зростатиме. На рис. 6.2 показано наслідки запровадження такої макроекономічної політики на ринку капіталу та на типовому товарному ринку. Ринок капіталу зображено на рис. 6.2а. Спочатку всі запозичення виконувались приватним сектором . Обсяг інвестицій І та відсоткова ставка r визначалися точкою перетину пропозиції заощаджень S та попиту на інвестиції І. Якщо уряд вирішує фінансувати дефіцит бюджету за рахунок внутрішніх запозичень, то на ринку виникає додатковий попит на капітал з боку держави (D_G). Цей попит абсолютно нееластичний на рівні обсягу капіталу, необхідного для фінансування дефіциту (G – T). Нова ринкова крива попиту тепер дорівнює D′ та D _G плюс попит з боку приватного сектору D_P. Відсоткова ставка зростає з і до і′, а інвестиції приватного сектору зменшуються з І до І′ – (G – T). Урядова політика збільшила вартість капіталу і дохідність приватного сектору. Наслідки такої політики для товарного ринку відчуваються з боку пропозиції товару, оскільки підвищення відсоткової ставки спричиняє зсув кривої пропозиції догори, з S до S′. Виробництво зменшується з Q до Q′.

Іншою політичною альтернативою фінансування дефіциту є запозичення на іноземних ринках капіталу, збільшуючи, таким чином, надходження іноземного капіталу (тобто зростає (F^I – F^E)). Ця можливість визначається здатністю країни обслуговувати зовнішній борг, що залежить від минулих зовнішніх запозичень та перспектив майбутнього розвитку країни. Рис. 6.3 детально ілюструє валютний ринок як ринок руху іноземного капіталу, так і ринок руху товарів і послуг. Діаграму руху іноземного капіталу (рис. 6.3б) представлено в одиницях відносної дохідності капіталу та кількості іноземної валюти. Крива пропозиції іноземної валюти для національної економіки, S_K, нахилена догори.

Збільшення валютних надходжень можливе у разі, якщо дохідність капіталу всередині країни перевищуватиме дохідність капіталу на зовнішніх ринках. Крива попиту D_K нахилена донизу, оскільки залежно від того, як зменшується дохідність капіталу всередині країни, інвестори потребують більше іноземної валюти (щоб використати її для зовнішніх, а не внутрішніх інвестицій).

Початковий стан рівноваги представлено обмінним курсом е* та відсотковою ставкою і*. Далі вводиться дефіцит бюджету (G –– T), який фінансується за рахунок зовнішніх запозичень. Тепер з’являється компенсуючий надлишок на рахунку руху капіталу. Іноземці постачають більше капіталу і національний капітал, який до цього передбачався для зовнішніх ринків, також спрямовується на внутрішні ринки. Для збереження платіжного балансу потрібно, щоб іноземні торговельні потоки створили дефіцит для перекриття надлишку на рахунку руху іноземного капіталу . Такий результат досягається за рахунок ревальвації обмінного курсу. Тобто ціна іноземної валюти падає з е* до е′. Це, у свою чергу, впливає на виробників товарів двома шляхами. Якщо ринок іноземного капіталу пов’язаний із внутрішнім ринком капіталу, то відсоткові ставки зростуть, що спричинить зростання витрат виробництва, зсуваючи криву пропозиції S до S′. Виробництво продукції при цьому знижується з Q₁ до Q ₂. Більше того, падіння обмінного курсу спричинить зменшення вартості продукції в національній валюті з P_W – (e* · P*), де P* — вартість товару в іноземній валюті, до P′_W – (e′ · P*). Наслідки для виробництва зображуються рухом від Q₂ до Q₃.

У багатьох країнах з економікою, що розвивається, потоки іноземного капіталу дуже ретельно контролюються та ізолюються від внутрішнього ринку капіталу . У такому разі можуть бути відсутніми наслідки для відсоткової ставки на внутрішньому ринку. Проте залишається вплив на обмінний курс. Дефіцит бюджету все ж таки додається до пропозиції іноземної валюти і тому ціна іноземної валюти нижча від тієї, яка б могла бути за відсутності фіскального дефіциту.

Останнім інструментом у фінансуванні дефіциту бюджету є монетарна політика. Така політика зазвичай приводить до запозичень у центрального банку країни, який фінансує дефіцит бюджету країни через збільшення пропозиції грошей. Якщо країна має вільні ресурси, які можна змішувати докупи в пропорціях, що відповідають існуючим технологіям та менеджменту, то зростання пропозиції грошей може мати наслідком зростання виробництва товарів і послуг (Q зростатиме). У такому разі зростають податкові надходження та заощадження і, отже, фінансується дефіцит бюджету. Проте більшість країн з економікою, що розвивається, мають доволі суворі обмеження на ресурси , наявність яких не можна збільшити за допомогою простого збільшення державних витрат. Що коригується, так це середній рівень цін (зростає Р). Таким чином, дефіцит бюджету, який фінансується за допомогою монетарної політики, спричиняє інфляцію попиту. Як свідчить тотожність (2), така політика не може успішно фінансувати дефіцит, якщо тільки заощадження не зростають відносно інвестицій або зростає чистий приплив іноземного капіталу. У цілому дії в рамках монетарної політики мають відбуватися разом з одним чи кількома інструментами, описаними вище. Тож єдиним шляхом, за якого працюватиме монетарна політика, є монетарна ілюзія. Приватне споживання зменшується в реальних одиницях, що дозволяє збільшувати державне споживання (котре фінансується через збільшення пропозиції грошей). Без монетарної ілюзії збільшення пропозиції грошей спричинятиме інфляцію. Приватні споживачі змінюватимуть ціну на свої послуги задля підтримки реального рівня споживання. Уряд повинен позичати дедалі більші (номінальні) обсяги грошей, щоб профінансувати зростаючі ( номінальні) витрати державного сектору на товари та послуги, що тягне за собою дефіцит бюджету.

6.5.2. Макроцінова політика

Уряди роблять спроби впливати також на макроціни, що є елементом макроекономічної політики. Увага в цьому разі зосереджується, наприклад, на обмінному курсі. Коли обмінний курс зафіксований, викривлення можуть мати місце й без фіскального дисбалансу. Рис. 6.4 демонструє випадок із переоціненим обмінним курсом е′ . Розрив між попитом та пропозицією іноземної валюти можна витримати доти, доки уряд може позичати на зовнішніх ринках або зменшувати свої валютні резерви. Але після того, як ці можливості вичерпуються, країна може продовжувати споживати більше міжнародних товарів, ніж вона має валюти, тільки у разі якщо торговельні партнери погодяться залишити свою валюту в країніімпортері, що малоймовірно для більшості країн.

Два з наведених вище чинників — зростання доходів іноземних країн та світові ціни — перебувають поза сферою впливу уряду . Більше того, зміни світових цін повинні мати всеохоплюючий характер або охоплювати товари з провідною роллю в міжнародній торгівлі країни, щоб мати суттєвий вплив на стан поточних операцій. Технологічні зміни є привабливішою альтернативою, що, правду кажучи, потребує значного періоду часу та інвестицій. Тож більшості випадків переоцінений обмінний курс має доповнятись додатково викривляючою політикою. Такі політики передбачають раціонування — безпосередній розподіл іноземної валюти (обсяг Q) окремим користувачам імпорту та захист конкуруючих з імпортом секторів, щоб зсунути ліворуч криву попиту на іноземну валюту (перетинаючи S на рівні e′ та Q′).

Оскільки захист та раціонування надаються не однаково всім конкуруючим з імпортом секторам, то певні сектори отримують вигоду від такої комбінації заходів , у той час як інші програють. Тому зацікавлені групи, ймовірно, відіграватимуть головну роль у визначенні сфери доступності до такого захисту. Рівень політичної влади різних груп відрізняється між країнами. Але припустимим узагальненням буде те, що великомасштабні промисловці, внутрішні або іноземні, мають більший доступ до політичних привілеїв, ніж аграрні виробники. Подібно до фермерів і малих підприємств, більшість великомасштабних галузей промисловості виробляють продукцію, якою торгують на міжнародних ринках. Виробництво промислової продукції оподатковувалось би макроекономічною політикою, котра спричиняє переоцінений обмінний курс. Якщо це так, то менеджери та власники великих промислових виробництв підтримували б девальвацію. У такому разі їхні політичні та економічні інтереси збігалися б з інтересами фермерів і малим бізнесом, що виробляють міжнародні товари в сільській місцевості. Усі ці групи виробників бажатимуть девальвації обмінного курсу.

Тим не менше, дуже рідко трапляється, коли збігаються інтереси промислових і сільських виробників. Натомість, політично добре організовані промисловці можуть захистити себе, переконуючи уряд запровадити товарну політику для того, щоб компенсувати оподаткування переоціненим обмінним курсом. У виборі певного інструменту захисту існує важлива різниця між тарифом та кількісним обмеженням. Тариф забезпечує одноразове збільшення внутрішніх цін, оскільки тариф розраховується як певний відсоток від ціни CIF. Світова ціна (у національній валюті) знаходиться на фіксованому рівні за фіксованого обмінного курсу. Якщо обмінний курс із часом стає все більше викривленим (рівень переоцінки дедалі збільшується), потрібно буде відповідним чином підвищувати й імпортні тарифи для продовження компенсаційного ефекту. Проте кількісне обмеження надає тривалий захист автоматично. За таких обставин ціни на міжнародні товари, захищені кількісними обмеженнями, повністю реагують на внутрішню інфляцію. Оскільки за умови квотування дозволяється тільки обмежений обсяг імпорту, то ціни на захищені квотою міжнародні товари встановлюються внутрішнім попитом і пропозицією.

Таким чином, немає ніякого збігу в тому, коли спеціальні заінтересовані групи лобіюють отримання кількісних обмежень задля компенсації впливу переоціненого обмінного курсу. У багатьох країнах, що розвиваються, імпортні квоти на продукцію, котра користується перевагами , дорівнюють нулю, що надає повний захист вітчизняній галузі. Якщо тільки галузь захищена імпортною квотою, то бенефіціари більше не байдужі до питань макроекономічних реформ. Тоді вони зацікавлені у протидіях девальвації, щоб стримувати від зростання ціни на міжнародні ресурси . Промисловий бізнес шукає , головним чином, убезпечення своїх підприємств від недооцінки та лобіює політику сприяння, а не мінімізує свої виробничі витрати.

6.6. МАР ТА ОЦІНКА МАКРОЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Оцінка макроекономічної політики в рамках МАР зазвичай потребує набагато ширшого погляду, ніж просто оцінка виробничої ефективності та відносної прибутковості. Питання бюджетної політики, структура та доступність різноманітних схем стягування податків, підходи до монетарного менеджменту і фінансового регулювання є цілими дисциплінами. Проте у вивченні товарної та ресурсної політики МАР може надати корисну інформацію для розуміння критичних елементів макроекономічної політики.

6.6.1. Фіскальний баланс та доходи

Податки спричиняють потенційно великі втрати ефективності у виробництві й МАР дозволяє розглядати питання вигод та втрат стосовно доходів та ефективності в результаті оподаткування. Так, чистий вплив на доходи вимірюється величиною Н. Фіскальні внески системи потребують розгляду певних інструментів, які спричиняють політичні трансферти (третій рядок матриці). Торговельні податки або субсидії, наприклад, впливають на доходи держави тільки у випадку, коли відбувається експорт або імпорт. Внутрішнє виробництво цих товарів не дає доходів для бюджету.

Результати розрахунків за допомогою МАР також можуть бути корисними у визначенні способів ефективнішого отримання прибутків . Суспільна прибутковість різноманітних товарів дає уявлення про доступний набір податків на фіксовані ресурси виробництва, наприклад на землю. Виробник не буде зацікавлений виводити з виробництва певний вид товару, якщо його прибутковість (D) залишається позитивною і конкуретоспроможною. Пропорційний податок на прибуток задовольняє цим вимогам. Якщо не існує відхилень на ринку товарів і ресурсів, то матриця МАР матиме такий вигляд для певної виробничої системи:

Порівняння суспільної прибутковості альтернативних видів продукції в межах певного регіону надає інформацію про їх потенціал стосовно до податків. Види продукції з вищими суспільними прибутками, за рівних усіх інших умов, даватимуть більше доходів до бюджету. Зі зростанням Н — зростає й kH. Але в цілому оцінка впливу на податкові надходження потребує агрегування репрезентативних систем до рівня національного обсягу виробництва. Невеликі податкові надходження на одиницю продукції стають відносно важливим джерелом сукупного доходу у разі великого виробництва. Наступні розрахунки впливу податків на приватні прибутки дають розуміння того, чи відповідатиме спосіб виробництва продукції податкам на суспільний прибуток. Оскільки інші відхилення спричинятимуть відмінність приватних прибутків від суспільних, то суспільно ефективні податки можуть бути недоступними без зміни стимулів для інших альтернативних товарних систем.

6.6.2. Баланс валютного ринку

Уряди, котрі вважають свої короткострокові потреби в іноземній валюті нееластичними, зацікавлені у вивченні безпосереднього впливу окремої аграрної системи на валютний ринок. Такий вплив вимірюється в суспільних цінах, які мають за основу світові ціни на ресурси та продукцію. Приватні ціни не корисні для такої вправи, оскільки містять вплив внутрішніх податків або субсидій і, отже, не відображають повну вартість в одиницях іноземної валюти. Якщо товар експортується, то безпосередній вплив на валютний ринок (у термінах МАР) дорівнюватиме E – F, де F— міжнародний ресурс, що насправді імпортується. Проте вплив на валютний ринок може відбуватись і опосередковано , оскільки внутрішнє виробництво замінює імпорт. Якщо країна є чистим імпортером базового продовольства наприклад, то внутрішнє виробництво базового продовольства безпосередньо не отримує валютних надходжень. Але за рахунок заміщення власного виробництва імпортом, внутрішнє виробництво заощаджує іноземну валюту. Аналогічний аргумент можна застосувати й до ресурсів виробництва, що виробляються та використовуються всередині країни, але потенційно можуть бути проданими або придбаними на міжнародному ринку. Унаслідок цього повний вимір короткострокового впливу на валютний ринок країни є доданою вартістю, виміряною у світових цінах (E – F).

Величина (E – F) дає миттєвий вплив певної системи на валютний ринок. Але ця міра важлива тільки для періодів часу, коли внутрішні ресурси (праця та капітал) є немобільними. Використання внутрішніх ресурсів певною системою потребує їхнього вилучення з інших видів виробничої діяльності, які безпосередньо здатні отримувати або заощаджувати іноземну валюту. Так, суспільну вартість внутрішніх ресурсів можна інтерпретувати як альтернативні витрати, виміряні в одиницях потенціалу отримання (заробітку) іноземної валюти. Розміщення, наприклад, капіталу для виробництва цукрового буряку не дає змогу використати цей капітал у виробництві інших видів експортної або імпортнозаміщувальної продукції. Аналогічні аргументи стосуються й неміжнародних товарів. Урештірешт, ці продукти заміщують на рівні споживача міжнародні товари. Як тільки споживачі витрачають весь свій дохід, вилучення неміжнародного товару асоціюватиметься із зростанням рівня споживання іншої продукції. Таким чином, повна міра впливу на валютний ринок дорівнюватиме E – F – G = H. Довгостроковий вплив на валютний ринок аграрної системи ідентичний її суспільній прибутковості.

Політики не завжди мають певні проблеми з вигодами та витратами, пов’язаними з наявністю валюти в короткостроковому та довгостроковому періодах. Ранжування систем відносно E – F імовірно значно відрізнятиметься від систем, ранжованих відповідно до E – F – G = H. Але зсув у напрямку політик, які стимулюватимуть суспільно прибуткові системи, не обов’язково матиме негативний вплив на наявність валютних надходжень у короткостроковому періоді. Оскільки ресурси вилучаються з відносно неефективних систем (великі значення E – F, але маленькі значення Н) і спрямовуються до ефективніших систем (великі значення Н), що збільшує надходження валюти. Такий вплив на валютні надходження — миттєвий, оскільки як прямий, так і опосередкований вплив на валютні надходження відбувається одночасно. Чисті валютні надходження зазнають негативного впливу у випадку, коли внутрішні ресурси не достатньою мірою використовуватимуться в період переходу від неефективного до ефективного виробництва. Таким чином, цілі щодо валютних надходжень повністю узгоджуються з максимізацією ефективності.

Отримані результати наведено в табл. 6.1. Країна має два способи виробництва певного продукту , котрі подано як система 1 та система 2. Система 1 пропонує додану вартість у внутрішніх цінах величиною 25 – 10 = 15, у той час як система 2 має додану вартість у внутрішніх цінах величиною 100 – 60 = 40. Витрати на внутрішні ресурси дотуються в системі 1, але оподатковуються в системі 2. За початкової політики виробники надають перевагу технології системи 1, оскільки вона пропонує вищу прибутковість порівняно з системою 2 (+ 5 проти – 20). Через від’ємну приватну прибутковість система 2 не оперує. Після зміни політики система 1 уже не функціонує, оскільки приватні прибутки від’ємні, тоді як система 2 отримує 100 – 60 = 40 одиниць валютних надходжень. Із вибором політики , яка заохочує функціонування системи з найвищим рівнем суспільної прибутковості, країна збільшує прямі валютні надходження величиною 40 – 15 = 25. Цей приклад показує, що як і відносні витрати на внутрішні ресурси, так і витрати на міжнародні ресурси є необхідним елементом оцінки впливу на валютний ринок. Зміщення політики в напрямку до збільшення ефективності збільшує валютні надходження.