Posibniki.com.uaІсторіяІсторія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ — початок ХХІ ст.ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН В УМОВАХ ПОСТБІПОЛЯНОРНОСТІ


< Попередня  Змiст  Наступна >

ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН В УМОВАХ ПОСТБІПОЛЯНОРНОСТІ


11.1. Провідні тенденції міжнародних відносин на рубежі століть

Геополітичні зміни початку 1990-х років привели до кардинальних змін характеру, тенденцій розвитку світових міжнародних відносин. Відійшла у минуле біполярність як протистояння двох суперпотуг і двох суспільно-політичних систем, нової специфіки почав набувати розподіл політичних впливів, як і характер відносин великих і малих держав.

Але яким саме став сучасний світ, і які тенденції можу ть окреслювати перспективи його розвитку? Відповіді на питання торкаються цілого кола проблем — від з’ясування характеру світу, який входить в історію і стає відомим як постбіполярність, до визначення ступеня його стабільності, шляхів і можливостей розв’язання глобальних проблем, специфіки політичних, економічних, гуманітарних зв’язків, інтеграційних процесів як явищ, що є найреп резентативнішими для міжнародних відносин періоду постбіполярних часів.

Так, «постбіполярність» — це загальне уявлення про світ, що постав унаслідок краху комуністичної системи і, зокрема, розпаду Радянського Союзу. З погляду багатьох сучасних, і насамперед західних публіцистів, сходження з політичної арени СРСР надало сучасному світу однополюсної, або однополярної, спрямованості. Даний підхід ґрунтується не тіль ки на чинникові збереження єдиної сьогодні суперпотуги — США, а й визнанні абсолютної економічної та військової могутності Сполучених Штатів, відвертих претензій цієї країни одноосібно керувати світом.

Об’єктивність подібних підходів може підтверджуватись реальними фактами. Так, високі темпи розвитку американської економіки протягом 1990-х рр. забезпечили ВНП США на початку ХХІ ст. на рівні май же 11 трлн дол., що становить третину світового валового продукту. Сполучені Штати зберігають лідерство у військовій сфері, випереджаючи усі інші країни за більшістю параметрів військової могутності: на частку США, зокрема, на кінець 1990-х років припадало до 40 % усіх світових військових витрат. Економічні й військові позиції підкріплюються політичним лідерством, коли величезна зона держав не тіл ьки вважає прийнятним для себе лідерство США, а й прагне досягти стратегічного й економічного партнерства з ними.

Такі позиції пояснюються значною мірою й реально здійснюваним гегемонізмом США, що не має на сьогодні суттєвої протидії з боку однієї держави чи групи держав. Так, показово, наприклад, що після перемоги у холодній війні Сполучені Штат и в середньому двічі на рік (порівняно з 1,1 раза

—1989 рр.) втручалися у справи інших держав, причому специфікою такого втручання часто-густо ставали неузгоджені з міжнародними організаціями санкції проти значної частини держав сучасного світу. Протягом 1990-х років, наприклад, санкції США застосовувались до 75 країн, що становили у сукупності 75 % людства. Сполучені Штати до того ж демонстративно відмовлялися приєднуватись до міжнародних договорів і конвенцій, здатних обмежити їхній гег емонізм певними зобов’язаннями: за прийняття конвенції щодо заборони протипіхотних мін, Кіотського протоколу , утворення Міжнародного кримінального суду тощо.

Неузгоджено зі світовою спільнотою США часто-густо діяли протягом останніх десятиліть й під час розгляду найважливіших світових проблем у межах ООН. Протягом 1986—2002 рр. Сполучені Штати, наприклад, 30 разів використовували право вето, у той час як інші постійні члени Ради Безпеки разом узяті

— усього 15 разів. Апофеозом такої політ ики стала агресія США в Югославію у 1999 р., а також війна США проти Іраку 2003 р. При цьому якщо дії в Югославії поспіль були підтримані відповідною резолюцією ООН за умов мотивування силових дій антигуманною політикою тодішнього лідера Югославії С. Мілошевича, війна в Іраку стала прецедентом застосування сили без санкції Ради Безпеки ООН і по су ті без переконливих і ретельно підготовлених мотивів такого застосування.

Відвертий гегемонізм США періоду 1990-х

—початку 2000-х років можна сприймати як відтворення низки фундаментальних документів, що стали платформою формування зовнішньої політики американських адміністрацій періоду постбіполярних часів. Серед них, зокрема, «Стратегія національної безпеки на нове століття» (1998 р.) як основоположний документ демокра тичної адміністрації Б. Клінтона і, у свою чергу, «Стратегія національної безпеки США (2002 р.) як провідний документ республіканської адміністрації за Дж. Бушамолодшого. Попри представництво американських адміністрацій у другій половині 1990-х

—на початку 2000-х років протилежними

за 1980

1

Кіотський протокол було прийнято 1997 р. у вигляді РКЗК (Рамкової конвенції ООН про зміни клімату). Суть: кількісні зобов’язання розвинутих країн і країн з перехідною економікою, включаючи Росію, щодо зниження викидів парникових газів в атмо-сферу у 2000—1012 рр. Протягом 1998—1999 рр. протокол було підписано усіма провідними країнами, включаючи Росію і США. На початок 2003 р. протокол ратифікували 102 країни. Відмовились брати участь у протоколі до 2013 р. тільки 2 країни — США і Австралія.

Такі позиції, підкріплені неперевершеною економічною і військовою могутністю США, можуть слугувати вагомим свідченням однополюсного світу. І водночас чинник однополюсності на вряд чи можна вважати абсолютно ствердженим, ураховуючи як певні тенденції формування багатополюсного світу, так і показники поступового зменшення здатності Сполучених Штатів дієво впливати на світовий розвиток через складність, суперечливість і глобальність проблем сучасних міжнародних відносин.

Характерно, що такі висновки було зроблено відомим американським політиком Г. Кіссінджером ще 1994 р. у його відомій книзі «Дипломатія», спрямованій, зокрема, на аналіз тенденцій міжнародних відносин за постбіполярні часи. «Закінчення холодної війни, — зазначає автор, — утворило ситуацію, яку численні оглядачі називають «однополюсним» або «монополюсним» світом. Але Сполучені Штати насправді перебувають не у такому блискучому стані, щоб однобічно диктувати глобальну міжнародну діяльність. Америка здобула більшої переваги, ніж десять років тому, але за іронією долі сила її стала біл ьш розосередженою. Таким чином, здібність Америки скористатись нею, щоб змінити обрис решти світу, насправді зменшилась».

Зазначене пов’язується дослідником із низкою викликів однобічному домінуванню Сполучених Штатів, серед яких —

політичними партіями обидва документи поєднуються кількома надзвичайно важливими параметрами. Це, по-перше, сприйняття Сполучених Штатів як найпотужнішої світової держави, що об’єктивно перебирає на себе функції глобальної рушійної сили. По-друге, глобалізація американських національних інтересів, а саме: включення до системи інтересів США, поряд із невід’ємними або життєво важливими інтересами, тих, що не стосу ються безпосередньо її благополуччя, але є пов’язаними із загальним розвитком світу. По-третє, окреслення національних інтересів США відносно всіх сучасних геополітичних центрів та ураховуючи усі найгостріші проблеми сучасного світового розвитку. І, нарешті, визнання силових дій як основного засобу досягнення зовнішньополітичних цілей. Не відкидаючи або навіть визнаючи необхідність багатосторонності у ро зв’язанні сучасних глобальних проблем, обидва документи стверджують про готовність США діяти самотужки (і, зокрема без багатостороннього або міжнародного мандата) задля реалізації своїх національних інтересів і упередження загроз їхній безпеці.

1 .

Обмежені можливості Сполучених Штатів на утримування однополюсного світу значною мірою підтвердилося реаліями міжнародних відносин другої половини 1990-х

—початку 2000 рр. Так, щодо гегемоністських тенденцій США, то їх масштаби виявилися вельми обмеженими, враховуючи негативні наслідки та обсяг конфліктних ситуацій, спричинених впливом даних тенденцій на сучасний світ. Йдеться про дестабілізацію політичної ситуації в тих ре гіонах, куди силовим шляхом втручалися США, формування опозиції щодо відвертого гегемонізму Сполучених Штатів як з боку інших великих держав, так і з боку самого американського суспільства. Останнє, зокрема, яскраво виявилося в США під час вторгнення американських військ в Ірак, коли дії адміністрації Дж. Бушамолодшого були піддані нищівній критиці як через підтасовува ння фактів і необґрунтованість нападу на Ірак, так і колосальні матеріальні, фінансові витрати на іракську кампанію, що відчутним тягарем лягли на американське суспільство. Неабияке значення для протестів громадськості Сполучених Штатів набув і чинник людських втрат американської армії, завданих як унаслідок самої кампанії, так і через терористичні акти, активізовані по її закінчен ні з боку іракських партизанських угруповань.

Чинник внутрішньої опозиції діям американської адміністрації напередодні та під час війни в Іраку виявив себе на тлі протестів щодо політики США з боку таких провідних європейських держав і водночас союзників США по НАТО, як Німеччина і Франція, до яких приєднались Росія, Китай, Індія,

зро- стання економічної та військової могутності Європейського Союзу, і насамперед через потенціал об’єднаної Німеччини; відчутна економічна і навіть військова протидія США з боку таких азійських гігантів, як Китай, Японія, Північна Корея; прагнення здобути впливу на світову політику, і зокрема в межах Західної півкулі, з боку країн Центральної і Латинської Америки? Особл иву роль надає Г. Кіссінджер в плані політичних впливів й пострадянському простору, виявляючи як тенденції до демократії в межах окремих пострадянських республік, і в тому числі Росії, так і тенденції щодо утворення імперського центру з боку останньої, принаймні щодо решти пострадянських країн

1

Киссинджер Г. Дипломатия / Пер. с англ. В. Б. Львова. — М.: Ладомир, 1997. — С. 736—737.

Розбіжності позицій США й інших країн, і пе редусім державчленів НАТО, відносно Іраку не можна сприймати сьогодні як такі, що мають фундаментальний характер і зумовлюють формування нового антиамериканського вектору. Водночас вочевидь йдеться про симптоми спільних дій, партнерства незадоволених країн у сенсі стримування відвертого гегемонізму Сполучених Штатів. Це дало змогу деяким сучасним оглядачам стверджувати про тенденції формування нових союзницьких формувань, як, наприк лад, франко-німецького «кондомініуму», франко-німецько-російського «трикутника», російськокитайського союзу? Причому, якщо розвиток політичних стосунків Франції, Німеччини, Росії набув значною мірою традиційного характеру за постбіполярні часи, зближення Росії і Китаю можна розглядати як нове явище, зважаючи на майже 20-річне неприєднання Китаю до існуючих блоків та проведення китайським керівництвом по літики балансування між великими державами.

З другого боку, зростання гегемоністських орієнтацій США на межі ХХ

—ХХІ ст., і зокрема виявлення цього гегемонізму на прикладі війни в Іраку, актуалізувало процес формування багатополюсності світу як тенденції, що почала виявляти себе від початку постбіполярних часів. Серед країн або блоків країн, які найчастіше розглядаю ться сучасними аналітиками як можливі геополітичні центри — Європейський Союз, Китай, потенційно

— Індія і навіть Росія.

Щодо ЄС, зокрема, то сприйняття його деякими спеціалістами як геополітичного центру, здатного протистояти за могутністю і впливовістю Сполученим Штатам, спирається на низку показових чинників. Так, Європейський Союз набагато успішніше представлений сьогодні в економічних і політичних вимірах, ніж СШ

А. Країни ЄС забезпечують на початок 2000-х рр. 40 % світового торговельного обігу, тоді як показник США становить у цьому плані тільки 13 %; країни ЄС контролюють також більшу, ніж Сполучені Штати, частку у загальному обсязі закордонних інвестицій. Завдяки динамічному розвиткові протягом 1980-х років, країни ЄС не тільки досягли рівня ВНП

низка інших держав. Йдеться насамперед про неприйняття цими державами силових дій США поза мандата ООН і за умов, коли воєнні дії зумовлювались не стільки цілями антитерористичної боротьби (як на цьому наголошував офіційний Вашингтон), скільки (як наголошують незалежні аналітики) економічними, а точніше — енергетичними інтересами США.

США за паритетом купівельної спроможності й поточним обмінним курсом валют, а з середини 1990 років перевищили його. З кінця 1990-х

—початку 2000 років країни ЄС також перевищують США по темпах зро-стання економіки: 1,5 % проти 1 % за 2001 р. і 1,2 % проти 0,7 % відповідно за 2002 р.

Усупереч традиційному уявленню про неперевершеність військового потенціалу США, ЄС є одним з найпот ужніших воєнно-політичних блоків сучасного світу. Якщо усвідомити неймовірність застосування ядерної зброї у воєнних конфліктах за участю західних країн, пріоритет США у ядерній сфері практично втрачає сенс. Водночас сукупні збройні сили 15 країн ЄС майже на третину перевищують американські (1,79 проти 1,37 млн осіб), а зі 100 найбільших фірм-виробників зброї за результатами 1999 р. в країнах ЄС зосереджено 51, тоді як у США — 40. До того ж європейці протягом останніх років докладають зусиль щодо розробки власної оборонної стратегії, заснованої на утворенні загальноєвропейських збройних сил. Це неминуче має зменшити значення військових структур НАТО, які залишаються нині під повним контролем США, і збільшити вагомість військового потенціалу ЄС щодо розв’я зання внутрішньоєвропейських проблем.

Спроби Європи досягти самостійної зовнішньополітичної лінії ініціюються певним чином самими США, що зміцнюють через несанкціоновані міліарні дії негативне ставлення з боку інших країн щодо здійснюваної ними політики. Схожі параметри, а саме прагнення зберегти незалежність від зовнішніх впливів, і насамперед щодо внутрішнього політичного устрою, характеризують відмежованість від США і Китаю, який розгля дається деякими аналітиками як найвірогідніший кандидат на роль другої суперпотуги ХХІ ст.

Це припущення може обґрунтовуватися орієнтаціями і реальними кроками китайського керівництва щодо перетворення країни протягом найближчих десятиліть на потужну, модернізовану, процвітаючу державу. Враховуючи ресурсний, людський потенціал Китаю, реальні економічні досягнення країни протягом 1970—1990-х рр., такі прогнози с правді заслуговують на увагу. Так, починаючи з 1978 р. протягом чверті століття, коли з ініціативи Ден Сяопіна було прийнято офіційне рішення щодо проведення широкомасштабної економічної реформи, щорічні темпи приросту ВВП у КНР не знижалися нижче 8 %. За прогнозами сучасних фахівців з порівняльної економіки, навіть за зменшення щорічного темпу зростання

До того ж не мо жна не зважати й на те, що, будуючи «другу суперпотугу» ХХІ ст., китайське керівництво прагне обминути помилок, притаманних свого часу керівництву СРСР. Так, китайська економіка не є більше автаркічним господарством, вона все активніше інтегрується у світову економіку, у тому числі за рахунок вступу КНР до СОТ. Величезна роль приділяється китайськ им керівництвом й зміцненню позицій КНР у світовій фінансовій системі як за рахунок поетапного зміцнення китайської грошової одиниці — юаня, так і нарощування золотовалютних резервів Банку Китаю, розвитку фондових бірж Гонконгу, Шанхаю тощо. Інтегруючись у світову економіку і домагаючись високих результатів у конкурентній боротьбі на світових ринках, керівництво КНР водночас нарощує вплив безпосередньо по периметр у своїх кордонів, а також у всій Південно-Східній Азії як зоні традиційних китайських впливів.

Крім того, китайське керівництво надзвичайно обережно ставиться до залучення у міжнародні конфліктні та кризові ситуації, що позитивно відбивається не тільки на політичному, а й матеріальному статусі країни. Зворотною стороною такої лінії є послідовне і жорстке забезпе чення китайським керівництвом реального суверенітету країни: максимальне збереження незалежності у зовнішній політиці та питаннях національної оборони, заперечення будь-якого втручання у внутрішні справи КНР, надзвичайно обережне сприйняття універсальних західних стандартів прав людини, які нині підтримуються не тільки країнами Європи, а й значною частиною країн Азії. Щодо цього Китай є набагато більш е дістанційованим від Заходу, ніж інший азійський гігант і водночас потенційний кандидат на роль суперпотуги — Індія, яку західні політологи часто-густо називають «найбільшою у світі демократією». Індія за останні 10

—12 років демонструє надзвичайні успіхи у своєму економічному й науково-технічному розвиткові. Навіть більшою мірою, ніж Китай, вона зробила ставку на розвиток на укоємкої промисловості та мобілізацію свого «людського капіталу». Країна стверджується у світі за рахунок цілеспрямованої інтеграції у світову економіку, а також у

ВВП до 5,5 %, у 2015 р. ВВП КНР сягне рівня ВВП США. Якщо ж до цього додати сукупний економічний потенціал китайської діаспори (хуацяо) у Південно-Східній Азії, що активно допомагає історичній батьківщині, загальна сукупна китайська частка у світовому ВВП сягатиме у 2015 р. 23—25 %, що є по суті майже сучасним показником США.

міжнародний інформаційний простір, використовуючи, зокрема, і таку свою перевагу, як володіння індійською елітою та представниками індійського середнього класу англійської мови. При цьому Індія, як і Китай, докладає чимало зусиль до зміцнення свого реального суверенітету, про що засвідчує утворення нею 1998 р. власної ядерної зброї і деяких сучасних засобів її доставки. Низка чинників дає можл ивість передбачити, що у статусних цілях Індія в найближчі 10—12 років набуде, як і Китай, ядерних засобів міжконтинентальної дальності. Такі висновки дають змогу сприймати цю країну як одного з реальних лідерів сучасного світу, хоча потенціал перетворення Індії на другу «суперпотугу» виглядає менш переконливим, ніж потенціал Китаю і, у свою чергу, ЄС.

А що в ць ому плані можна сказати про Росію? Якщо взяти до уваги параметри, що висувають сучасні політологи як пріоритетні для визнання країни провідною у системі міжнародних відносин, а саме рівень економічного розвитку, конкурентоспроможність на світових ринках, ступінь інтегрованості у світову економіку й загальносвітовий інформаційний простір, а також рівень стабільності політи чної системи, — Росія навряд чи може вважатися сьогодні геополітичним центром, здатним протистояти Сполученим Штатам.

Так, падіння економіки, спричинене розпадом СРСР і руйнацією міжреспубліканських зв’язків колишнього Радянського Союзу, трансформаційні процеси, пов’язані із формуванням ринкових відносин, фінансова нестабільність, доповнена кризою 1998 р., багаторічне відставання в технологічному плані від країн Заходу не могли не позна читись на економічному й політичному статусі Росії початку 2000-х років. Показово, наприклад, що в той час як ВВП США зріс протягом 1990-х років приблизно на 30 %, показник ВВП Росії (у межах РФ) скоротився майже на 40 %. Хоча від початку 2000-х років відбувається помітне зростання ВВП Росії, воно поки що не може компенсу вати попередні економічні й соціальні негаразди, а також забезпечити стрімке набуття Росією попередньої могутності, у тому числі у плані обороноздатності країни. Це дає змогу деяким оглядачам стверджувати, що Росія не тільки не є на сьогодні суперпотугою, а й втратила статус великої держави, залишаючись лише впливовою країною регіонального рівня.

Таке міркування відображає во дночас крайню точку зору, що не зважає на такий важливий компонент у визначенні статусу

Неабияке значення в сенсі виз начення сучасного статусу Росії має й здатність цієї країни забезпечити національну безпеку як завдяки території, військовому потенціалу (йдеться про численні збройні сили, що перебувають сьогодні на стадії модернізації, включно з ядерними боєприпасами й засобами їх доставки), так і завдяки політичним впливам у межах СНД і за його кордонами. Особливу роль, напр иклад, для сучасної системи міжнародних відносин мають впливи Росії в антиамериканському ісламському світі, що поряд з іншими чинниками — належністю Росії до країн

—членів «ядерного клубу», членством у Раді безпеки ООН, ресурсним потенціалом — зберігає за нею статус великої держави. Зміцнення цього статусу за умов подальшого демократичного розвитку країни, «підтягування» її до найбільш розвину тих в економічному і соціальному плані держав можна співвіднести з тенденцією відродження Росії як впливового геополітичного центру сучасного світу.

Утім на сьогодні — це швидше передбачення, ніж реальність. Ані Росія, що виявляє тенденції відродження, ані зростаючі Індія, Китай або навіть Європейський Союз не в змозі поки що зрівнятися зі Сполученими Штатами, які на початк у ХХІ ст. зберігають абсолютну першість у таких провідних сферах, як економічна, технологічна, військова. Зрозуміло, що процес багатополюсності перебуває поки що на початковій стадії свого

країни, як її ресурсний потенціал. Росія, наприклад, володіє такою територією і такими природними й людськими ресурсами, яких не має жодна інша велика держава, не кажучи про регіональні. Вона успадкувала від Радянського Союзу 75 % території, 51 % населення, 60 % основних фондів, 76 % підприємств з виготовлення засобів виробництва. Їй належить 90 % видобутку нафти, 73 % газу, 63 % електроенергії колишнього СРСР. Росія в цілому є країною, що во лодіє найбільшими у світі енергоресурсами. У 2002 р., наприклад, вона вийшла на перше місце у світі за видобутком нафти, обійшовши Саудівську Аравію як провідного члена ОПЕК і водночас найбільшого у світі нафтового експортера. Слід додати до цього й збереження за Росією досить високого рівня індексу розвитку людського потен ціалу (ІРЛП) як елемента економічної безпеки суспільства. Так, знизившись порівняно з СРСР за місцем перебування ІРЛП приблизно з 34—35 місця на 62, Росія, однак, випереджає в цьому рейтингу Китай (99 місце), Індію (128 місце), Бразилію (74 місце), Саудівську Аравію (75 місце) — країни, що можуть претендувати на провідні позиції регіонального і світового рівня.

Ще проблематичніше з економічного, політичного, військового поглядів зазначене вище може розглядатись щодо таких країн, як Росія чи Китай, або навіть уявленого союзу Росії і Китаю, орієнтованого проти США. Так, характерно, що посиле ння гегемоністських орієнтацій США наприкінці ХХ

— початку ХХІ ст. стало передумовою зближення зовнішньополітичних позицій китайського і російського урядів. Платформою виникнення передсоюзницьких або навіть союзницьких відносин двох країн можна вважати, з одного боку, заяви представників адміністрації СЩА, і зокрема міністра оборони Д. Рамсфелда на початку 2001 р. про те, що КНР є не партнеро м, а суперником Сполучених Штатів , а з другого — укладання безпрецедентного для КНР і Росії Договору про добросусідство, дружбу і співробітництво, який врегулював довготривалі територіальні претензії обох сторін. І водночас Росія і Китай на сьогодні більш зацікавлені у поглибленні відносин із Сполученими Штатами, ніж переведенні їх у стан конфронтації і суперництва. Йдеться насамперед про економічні інтереси, які зумо влюють пріоритетність американського вектора для обох країн усупереч навіть гегемоністського тиску, який можуть відчувати на собі ці країни з боку США. Китай, наприклад, крім усього іншого має товарообіг зі США майже на 120 млрд дол., з яких майже 100 млрд становить китайський

формування. З другого боку, цей процес має надзвичайно суперечливий характер. Так, слід визнати, що виявляючи тенденції протистояння Сполученим Штатам, ЄС водночас залишається елементом єдиної зі США західної цивілізації зі спільними для них ціннісними й ідейними орієнтирами. Наздогнавши до того ж протягом 1990-х років Америку за темпами розвитку і зростанням загального валового про дукту, Європейський Союз може втратити досягнуте через очікуване приєднання до його складу 11 центральноєвропейських країн. Економісти пов’язують це із можливим падінням загального валового продукту з 22 % від останнього поширення ЄС у 1986 р. до 9 % після очікуваного у 2004—2006 рр. і падінням середнього показника ВНП на душу населення з 60 % у 1986 р. до 16 % у 2004—2006 рр. От же, Європа поки що не виявляє позиції нового культурно-історичного, економічного і політичного центру, альтернативного тому, який зберігають за собою США.

1

Иноземцев В. Россия в системе международных отношений ХХІ века // Междунар. жизнь. — 2002.

— № 9—10. — С. 75.

У той же час це не дає підстав нівелювати тенденції і доцільність формування багатополюсності сучасного світу. Так, економіка Сполучених Штатів, безсумнівно, залишатиметься найпотужнішою і протягом перших десятиліть ХХІ ст., вона зберігає значні ресурси для зростання. Однак, можна із великим ступене м вірогідності стверджувати, що нарощування відриву США від ЄС, Китаю, Індії, низки інших країн, включаючи Росію, не відбуватиметься у подальші десятиліття такими ж темпами, як це було у минулому. Крім того, неоглобалізм США, виявляючись у глобальному воєнно-політичному залученні країни до світових справ, може привести у довготерміновій перспективі до розпилювання могу тності країни як у військовому, так і економічному вимірах. Що ж до тенденції контролю світових фінансових й сировинних потоків з боку США, то вона, як справедливо зазначають сучасні аналітики, може загрожувати різким спадом ділової активності, погіршенням економічної кон’юнктури і насамкінець серйозною економічною кризою країни. Слід додати й такі можливі негативи імперської по літики, як підрив довіри до ідеологічних засад зовнішньої політики США з боку самого американського суспільства. Наслідком цього стане зниження рівня легітимності дій уряду, а звідси — й рівня внутрішньої стабільності як найважливішого чинника розвитку країни. Крім того, можна передбачити й зростання протидії Сполученим Штатам ззовні, і насамперед з боку тих кра їн, проти яких застосовувалися силові дії. Це, як свідчить практика, стає платформою нових проявів міжнародного тероризму (як проти самих США, так і їхніх союзників), нових міжрелігійних і міжетнічних конфліктів, які загрожують дестабілізацією та розбалансуванням світового порядку.

Небезпека однополюсного глобалізму, і насамперед для національних інтересів самих США, об’єктивно має стати платформою для зміни характе ру сучасного світу, причому тенденції щодо цього почали відверто виявлятися ще з другої половини 1990-х років. Проте, як саме можна охарактеризувати сучасний стан світового розвитку?

За позицією одного з найрепрезентативніших теоретиків сучасної західної політичної думки С. Хантінгтона, обґрунтованої у праці «Поодинока суперпотуга» (1999 р.), може йтися про одно- і багат ополюсний світ — стан, який вбирає риси обох (тобто одно- і багатополюсної) тенденцій розвитку і

експорт. Для порівняння — російсько-китайський товарообіг є у 10 разів меншим за американський.

На думку цього автора, сучасний стан міжнародних відносин дає можливість виявити три рівні держав за характером і ступенем їх впливу на систему міжнародних відносин. Так, «Сполучені Штати, безперечно, залишаються єдиною державою, що зберіга є перевагу в усіх сферах влади — економічній, міліарній, дипломатичній, технологічній та культурній — із впливом та можливістю забезпечити свої інтереси фактично в кожній частині світу. Другий рівень складають великі регіональні держави, що зберігають перевагу у певному регіоні світу, проте без можливості поширення своїх інтересів до глобального масштабу, як це є прит аманним для Сполучених Штатів. Сюди входять франко-німецький кондомініум у Європі, Росія в Євразії, Китай і потенційно Японія у Східній Азії, Індія у Південній Азії, Іран в Південно-Західній Азії, Бразилія у Латинській Америці, Південна Африка і Нігерія в Африці. До третього рівня належать другорядні регіональні держави, чиї інтереси часто конфліктують з і нтересами більш потужних регіональних держав. Цей рівень включає Британію стосовно до франко-німецького союзу, Україну стосовно до Росії, Японію стосовно до Китаю, Північну Корею стосовно до Японії, Пакистан стосовно до Індії, Саудівську Аравію стосовно до Ірану, Аргентину стосовно до Бразилії?»

1 .

Логічно, що така ситуація не може вважатися сталою з огляду на розбіжність інтересів угруповань, що виступають як складові сучасної системи міжнародних відносин. Так, якщо Сполучені Штати відверто прагнуть до ствердження однополюсної системи і діють таким чином, немовби ця система вже існує, великі держави, зі свого боку, визнають як більш слушну для се бе перспективу формування багатополюсності, за умов якої вони могли б захищати свої інтереси односторонньо чи колективно, незалежно від примусу, насилля чи тиску з боку впливішої суперпотуги.

Але якщо уявити дану, більш віддалену перспективу розвитку міжнародних відносин, яким чином могли б виявляти себе політичні впливи, беручи до уваги ті країни або угр уповання країн, які вже ствердили себе як можливі лідери світу в умовах

відзначається складністю і багатоаспектністю сформованих у ньому геополітичних впливів. Як же розподіляються за таких умов політичні впливи у сучасному світі?

1 Huntington S. P. The Lonely Superpower // Foreign Affairs.

— 1999. — Vol. 78.

— № 2.

— P. 37.

Щодо першої моделі, то це, за Дж. Гудбі, — с истема з трьома центрами влади — Сполученими Штатами, Європейським Союзом, Росією. Сполучені Штати залишаються втягнутими у справи Європи; Росія є державою з міцною демократією та функціонуючою ринковою економікою, вона виявляє активний інтерес до конструктивної участі у європейських справах; інтеграція Західної Європи відбувається успішно, як і поширення її на Схід.

Друга модель — це с истема, за якою Сполученим Штатам відводиться місце першої держави серед рівних за рахунок більшої монолітності та економічної могутності. Європейський Союз володіє могутньою економікою, але його зовнішня політика має фрагментарний характер. Росії вдалося утворити суспільство міцної демократії та функціонуючу ринкову економіку, але вона відстає від Європейського Союзу і Сполучених Штатів в ек ономічному плані.

Третя модель — це система, де домінує Європейський Союз, тоді як Сполученим Штатам і Росії у справах Європи відводиться минуща роль. Росія є демократичною країною, але залишається слабкою в економічному і політичному плані, а тому менше зосереджена на зовнішньополітичних справах, ніж на внутрішніх і проблемах, які зачіпають її південний фланг. Ресу рси та увага Сполучених Штатів все більше спрямовується на Азію; Європа перебирає на себе роль лідера в управлінні європейськими справами, демонструючи консенсус та міцне і згуртоване лідерство.

Четверта модель передбачає ситуацію, за якою Росія стає другорядною дійовою особою у європейських справах. Сполучені Штати і Європейський Союз встановлюють більш глибокі торговельні ві дносини та тісно координують свої засоби інституційного характеру; Росія є формально демократичною державою в конституційному розумінні, але переживає внутрішні труднощі. Щоб забезпечити собі підтримку у суперечках із Заходом, Росія шукає стратегічних партнерів на Півдні й на Сході.

його сучасного перехідного періоду? Так, безперечно цікавим з наукового погляду є підхід до цієї проблеми американського дослідника Дж. Гудбі, що моделює п’ять варіантів процесу формування нового світового порядку, враховуючи таких учасників сучасних міжнародних відносин, як Сполучені Штати, Росія, Європейський Союз, країни Сходу.

За п’ятою моделлю Сполучені Штати відіграють домінуючу роль, але європейські коаліції, що включають і Росію, об’єднують свої зусилля для протидії тиску з боку США. Європа повсюдно піддає запереченню політику США за ключовими зовнішньополітичними проблемами, одночасно відбувається жорстка конкуренція у торгівлі. Росія об’єднується з Європейським Союзом, коли це необхідно для протидії політичному і економі чному тиску з боку США .

Підходи, запропоновані Гудбі, можуть викликати певні критичні зауваження, і насамперед через обмеженість кола дійових осіб, які, як передбачається, можуть відігравати провідну роль у системі міжнародних відносин. І водночас дані підходи не можуть не викликати інтересу як з погляду визнання багатоваріантності й багатополюсності сучасного світу, так і з погляду загальної тенденції його розвитк у, пов’язаної із формуванням декількох геополітичних центрів, що впливатимуть на хід і розвиток світових подій.

Останнє не набуло сьогодні незворотного або абсолютно ствердного характеру. Вірогідно, як за Хантінгтоном, світ перебуває на стадії одно-багатополюсного стану із різнобічними і часом суперечливими тенденціями розвитку. Специфіка міжнародних відносин засвідчує, що світ перебуває на стадії динамічних змін. Спрямування цих змін на обмеження відвертого гегемонізму одних кр аїн проти інших або нав’язування одним країнам світобачення інших може сприяти зменшенню конф-ліктності міждержавних відносин, забезпеченню більш гарантованого з погляду безпеки розвитку не тільки малих чи середніх, а й найпотужніших держав, включаючи й таку суперпотугу, як усе ще зб ерігає можливості керувати світом, як США.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
ПОГЛИБЛЕННЯ І РОЗШИРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ. КРАЇНИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ
12.2. Сучасний етап європейської інтеграції
12.3. Геополітичне позиціонування Європейського Союзу на початку ХХІ ст.
12.4. Суперечності Європейського Союзу
12.5. Україна і Європейський Союз
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki