Posibniki.com.uaІсторіяІсторія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ — початок ХХІ ст.МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В ПЕРІОД ТИМЧАСОВОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ ТА СВІТОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ (1929—1933)


< Попередня  Змiст  Наступна >

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В ПЕРІОД ТИМЧАСОВОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ ТА СВІТОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ (1929—1933)


3.1. Дипломатія буржуазного пацифізму: суть, тенденції ствердження в міжнародній діяльності західноєвропейських країн на початку 1920-х років

великих держав, коли прагнення досягти компромісних рішень усупереч загостренню міжнародної ситуації ставало провідною тенденцією зовнішньої політики як на європейському, так і загальносвітовому рівні.

Ствердження «пацифістських» тенденцій зовнішньої політики провідних держав світу в 1920-ті роки зумовлювалося цілою низкою впливових чинників. Це, по-перше, дія Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних договорів, що, навіть за умов збереже ння відчутних протиріч між її упорядниками, утворювала певну «рівновагу сил» переможених і країн-переможниць у війні. По-друге, загальна стабілізація соціально-економічних і політичних відносин західного світу, що уможливлювало розв’язання міжнародних конфліктів мирними заходами і, у свою чергу, висувало за необхідне збереження миру як важливої передумови поглиблення внутрішніх стабілізаці йних процесів західних країн. Потретє, значне поширення у західному світі антивоєнних, пацифістських рухів, які відображали втомленість широких мас від жертв і потрясінь першої світової війни і, зі свого боку, мали можливості впливу на прийняття рішень на державному рівні. Цьому сприяв, зокрема, і прихід до влади в більшості західноєвропейських країн ліберальних, центристс ьких і навіть соціал-демократичних сил (політиків), здатних сприймати ідеї пацифізму щодо відмови від війни (або відмови від загрози війною) як прямої або більш чи менш умовної платформи своєї зовнішньої політики.

Еру буржуазного пацифізму розпочала Велика Британія, де в січні 1924 р. унаслідок чергових парламентських виборів до влади прийшов лейбористський уряд на чо лі з Дж. Р. Макдональдом, відомим своїми пацифістськими поглядами. Макдональд обійняв водночас пост прем’єр-міністра і пост голови зовнішньополітичного відомства, що надавало йому особливих повноважень у реалізації зовнішньополітичного курсу відповідно до своїх політичних уподобань.

Так, пацифістські погляди були притаманні Макдональду як члену англійського Парламенту і представнику від Лейбористської партії в ІІ Інтерна ціоналі ще до Першої світової війни. Прихильність пацифізму у роки війни коштувала Макдональду на певний час політичної кар’єри, і лише у 1922 р. його знову обирають депутатом Парламенту, причому неабияку роль в цьому плані відіграла саме зовнішньополітична платформа політика.

Серед головних вимог зовнішньої політики Великої Британії, сформульованих Макдональдом ще на ета пі передвиборчої боротьбі, були: збереження загального миру, використання Ліги Націй для забезпечення міжнародного миру і подолання конфліктів, визнання Радянської Росії, розв’язання проблеми безробіття тощо. Характерно, що це не тільки не суперечило традиційній британській політиці щодо підтримки й зміцнення колоніальної імперії, а ставало (через лінію на підтримку рівноваги сил) дієвим засобом забезпе чення означеного. Звідси — протидія будь-якій іншій країні або блоку країн, що прагнули до порушення статус-кво, певна підтримка переможених країн, і зокрема Німеччини, встановлення особливих стосунків зі Сполученими Штатами. Так, ще до приходу до влади, в період рурського конфлікту, Макдональд був прихильником послаблення Франції. Гегемонію Франції в Євро пі він вважав несумісною з інтересами Великої Британії, а «план Дауеса» розглядав як поразку французької дипломатії та гарантію збереження європейської рівноваги сил.

Ураховуючи розстановку політичних сил в Європі після провалу рурської авантюри, дипломатія Великої Британії прагне внести розкол у створену Францією систему військовополітичних союзів із малими державами. На початку 1924 р., вит римуючи пацифістську риторику, Велика Британія звернулася до урядів Югославії, Румунії, Польщі з нотою, яка вимагала пояснень з приводу кредитів на озброєння, що надавались їм Францією. Відповідь набула вкрай заспокійливого характеру. На конференції у Белграді, що проходила в січні 1924 р., міністри закордонних справ країн Малої Антанти (Чехословаччини, Румунії, Югославії) заявили, що во ни прагнуть миру і готові, у свою чергу, виступити посередниками у полагодженні стосунків між Францією і Великою Британією. Якщо уряд Югославії при цьому на запит англійської сторони щодо французької позики поспіхом відповів, що вона (позика) не спрямована проти інтересів Англії, то румунський уряд, бувши збентеженим запитом, узагалі відмовився від будь-яких кредитів на оз броєння з боку Франції.

Французькій дипломатії вдалося домогтися військово-оборонного союзу лише з Чехословаччиною. Договір щодо цього було укладено в січні 1924 р. І хоча за своїм змістом він спрямовувався проти Угорщини і Німеччини, підписання його викликало гостру критику з боку англійських політичних кіл. Це пов’язувалось, зокрема, із мож ливістю пошуку оборонних союзів, спрямованих проти Франції з боку інших країн.

Так, активно розвивала свою зовнішньополітичну діяльність проти Франції італійська дипломатія. Конкуренція на зовнішніх ринках, і передусім у Середземномор’ї, незадоволеність своєю часткою репараційних платежів, неврегульованість інтересів у Північній Африці (Тунісі, Танжері та інших) — все це зумовлювало не тільки гостроту, а й ворожість франко-італійських відносин. Коли Франція підписала договір з Чехословаччиною і домагалась підписання схожих договорів з усіма балканськими країнами, італійська дипломатія почала форсувати свої переговори з Югославією. Внаслідок цього у січні 1924 р. у Римі було підписано договір про дружб у між Італією і Югославією та досягнуто домовленість по Фіуме, згідно з якою гавань Фіуме відходила до Югославії. Договір, підписаний урядами Італії і Югославії, супроводжувався протоколом, який стверджував, що він (договір) не суперечить договорам Югославії з Чехословаччиною і Румунією.

Політика укладання «тилових союзів», ініційована Францією, негативно сприймалась керівництвом Великої Британії, і насампере д її новим прем’єр-міністром Р. Макдональдом. Останній вважав, що захоплення Францією Руру є головною причиною економічних ускладнень Англії і усієї Європи, а політика військових союзів і фінансової допомоги малим державам з боку Франції взагалі загрожує світу новими війнами. За позицією Макдональда, найкращою гарантією безпеки Франції могла б бути не політ ика озброєння, а мирне співробітництво держав і Ліги Націй.

Такі пацифістські погляди почали знаходити розуміння у політичних колах Франції лише з приходом до влади нових політичних сил. Так, у червні 1924 р. до влади у Французькій Третій республіці прийшов Лівий картель — блок Республіканської партії радикалів та радикалсоціалістів і Соціалістичної партії (СФІО). Г оловою першого коаліційного уряду і водночас міністром закордонних прав став лідер радикалів Е. Ерріо.

Зовнішньополітична і дипломатична діяльність Е. Ерріо спиралась на продуману, раціоналістичну, у дусі картезіанства

6 концепцію. Так, на його думку, французький радикалізм був політичним виявленням раціоналізма. Висхідним моментом раціоналістичної концепції зовнішньої політики було безкомпромісне неприйняття війни як засобу розв’язання міжнародних проблем.

Характерно, що такі погляди на той час позитивно сприймалися майже усім французьким суспільством — від селян, міських дрібнобуржуазних прошарків, інтелігенції, які зазнали значних втрат у ві йні, до представників фінансового капіталу, задоволених перерозподілом світу внаслідок війни і зацікавлених у збереженні здобутих військово-політичних і територіальних надбань. Хоча Е. Ерріо, на противагу багатьох його колег по керівництву Республіканською партією радикалів і радикал-соціалістів, не був «людиною банків», певні зв’язки зі сферою банківського капіталу у нього були.

Е. Ерріо та його однодумці пра гнули використовувати у зовнішньополітичній діяльності традиційні дипломатичні заходи — переговори — і досягати рішень на основі взаємоприйнятних компромісів. Бувши раціоналістом, Ерріо не тільки вважав за необхідне інтелектуально впливати на розвиток міжнародних відносин (він активно підтримував діяльність утвореного за його участю в травні 1925 р. у Парижі Міжнародного інституту інтелектуального співробітництва), а й активно запроваджував у міжнародне право пацифістські принципи, сформульовані ним у трьох міжнародно-правових поняттях: арбітраж, безпека, роззброєння. Реалізацію цих принципів, що отримали назву «триптиху Ерріо», політик бачив через укладання під егідою Ліги Націй двосторонніх і багатосторонніх арбітражних угод, домовленостей про взаємодопомогу, проведення міждержавних конференцій з роззброєння тощо.

Важливою скл адовою зовнішньополітичної стратегії Е. Ерріо стало й встановлення дієвих, плідних стосунків Франції з усіма великими державами світу. Ерріо виступав за співробітництво з Америкою, прийняття Німеччини до Ліги Націй за умов поваги нею прийнятих даною структурою зобов’язань, за зближення з Росією.

Відігравши як глава уряду і Міністерства закордонних справ важливу роль у нормалізації францу зько-радянських відносин у жовтні 1924 р., Ерріо вважав опору на СРСР необхідним елементом зовнішньої політики і дипломатії Французької Третьої республіки. Розраховуючи шляхом зміцнення французько-радянських відносин укріпити сформовані від початку 1920-х рр. французькі «тилові союзи» у Східній Європі (чехословацько-румунсько-югославську «Малу Антанту» і французько-польський союз), дип ломатія Ерріо та його однодумців була одночасно націлена на те, щоб шляхом компромісних багатосторонніх угод відповідно до статуту Ліги Націй впливати на формування зовнішньополітичного курсу Німеччини, утримуючи її в межах Версальської договірної системи.

На той час це була практично недосяжна мета: німецький імперіалізм, що зміцнювався на основі «плану Дауеса», прагнув р уйнації Версальської системи, вбачаючи в цьому головну орієнтацію німецької зовнішньої політики і дипломатії. Ця лінія, хоча й достатньо

6

Картезіанство — вчення французького філософа, математика, природознавця Р. Декарта (латинізоване ім’я Cartesius), теоретичною основою якого були раціоналізм у теорії пізнання, механістичний матеріалізм, дуалізм. замасковано, проводилась у життя Г. Штреземаном як головою німецького зовнішньополітичного відомства протягом 1920-х років.

Так, бувши під час Першої світової війни прихильником активного мілітаризму, Штреземан вимушений був визнати після вій-ни чинник поразки Німеччини, перейшовши на позиції поміркованих вимог і поміркованої політики. Ця позиція не виключала фразеології про мир, примирення народів, го товності піти на підписання міжнародних угод на основі існуючого співвідношення сил, хоча справжнім її змістом залишалось прагнення поступово відродити колишню могутність і впливовість Німеччини на міжнародній арені. «Поміркована політика» Штреземана і його прихильників серед керівництва Веймарської республіки зводилась по суті до того, щоб поступово, шляхом політичних і дипломатичних засобів, а також ма неврування підірвати, а надалі й зруйнувати Версальську систему, змінити наявне співвідношення сил у світі на користь Німеччини. Радянсько-німецькі відносини, наприклад, ініційовані Рапальським договором, були для Штреземана тільки козирем у політичному торгу з Францією і Англією відносно поступок у плані поступової ревізії Версальського договору.

У пошуках стабілізації Версальської договірної системи Англія і Фра нція прагнули перебудувати дипломатію західноєвропейських держав, налагодити нові форми й методи дипломатичної роботи. Особливу роль у цьому плані мали відіграти особисті контакти між лідерами й провідними діячами різних країн. Ці підходи увійшли в історію як «дипломатія шляхом конференцій».

У червні 1924 р., у ході підготовки Лондонської конференції, яка прийняла «план Дау еса», було проведено переговори Ерріо з Макдональдом у заміській резиденції британського прем’єра Чекерсе. В серпні 1924 р. у Лондоні відбулись особисті зустрічі Ерріо і Штреземана. У ході переговорів з Макдональдом Ерріо наполягав на збереженні «французько-британської» солідарності щодо стримування спроб Німеччини ревізувати Версальський договір. Британська дипломатія, у свою чергу, прагнула пе реконати французьку сторону у необхідності пошуку «компромісу» з Німеччиною шляхом поступок її певним вимогам. Однак пошуки подібного «компромісу» виявилися практично безплідними. У ході переговорів Ерріо і Штреземана простежилися принципові розбіжності поглядів сторін щодо перспектив зміни статусу Німеччини у Європі. Ерріо прагнув вести політику, яка б піддавалась парламентському контролю, а Штреземан — з по зиції тайної дипломатії, безпринципних секретних угод. Ерріо прагнув знайти базу для міцного європейського миру, а Штреземан — передумови для підготовки й реалізації німецького реваншизму. Як наслідок, усі домагання Штреземана були відхилені французькою стороною.

Англія і Франція водночас не відмовлялись від «дипломатії конференцій», прагнучи використати як міжнародні форуми щорічні Асамблеї й засідання Ра ди Ліги Націй, що діяли на принципах буржуазного парламентаризму. Ліга Націй, на думку Р. Макдональда, утримувала значний потенціал задля досягнення безпеки. Такої ж точки зору дотримувався й Е. Ерріо. На V сесії Асамблеї Ліги Націй, що проходила у вересні 1924 р. у Женеві, французька делегація запропонувала укласти широку міждержавну угоду «Про мирне врегулювання м іждержавних конфліктів», текст якої був підготовлений французьким МЗС. За деякими джерелами, документ було подано на розгляд чехословацьким міністром закордонних справ Е. Бенешем, хоча за узгодженням з французькою стороною. Так, в основу документа було покладено «триптих Ерріо»: арбітраж, безпека, роззброєння.

Угода передбачала відмову від війни як засобу розв’язання міжнародних суперечок. Усі міжна родні суперечки мали передаватись на розгляд до постійно діючого Міжнародного суду або до арбітражу. В разі відмови від арбітражу й розв’язання війни передбачалось застосування принципу презумпції агресії. Така сама процедура передбачалася й для тих сторін у конфлікті, які не підкорятимуться ухвалі арбітражу. В такому разі вступатимуть у дію фінансові, економі чні, військові санкції. Постанова про їх застосування мала прийматись Радою Ліги Націй більшістю у дві третини голосів. Нарешті, держави

—учасниці угоди мали взяти зобов’язання щодо участі у міжнародній конференції з питання скорочення озброєнь, причому саме результативність такої конференції надавала б чинності й самій угоді. Отже, встановлювався нерозривний зв’язок мі ж контролем над озброєнням, стримуванням конфліктів, безпекою.

Асамблея Ліги Націй одностайно рекомендувала державам-членам прийняти текст угоди, що отримав назву «Женевського протоколу». Його підписали десять країн, і серед них Чехословаччина й Франція. Велика Британія попросила перенести обговорення протоколу на березень 1925 р. За цей час, у листопаді 1924 р., до влади в країни прий шли консерватори. Новий міністр закордонних справ Великої Британії О. Чемберлен (на відміну від Макдональда) різко розкритикував протокол. Його позицію підтримали представники англійських домініонів, а також фашистська Італія. Крім того, значний тиск на деяких членів Ліги Націй, і зокрема на Велику Британію, справили Сполучені Штати, що вбачали в дії протоколу загрозу їх монопольному пануванню на американському континенті, і зокрема в Латинській Америці.

Отже, через незгоду членів Ліги Націй протокол не було прийнято. Це було серйозною невдачею дипломатії буржуазного пацифізму. Суперечки великих держав, зумовлені боротьбою за панування у світі, виявилися сильнішими за бажання упереджувати міжнародні конфлікти. Водночас практика буржуазного пацифізму ще не вич ерпала свого потенціалу. Йдеться про спроби утворення системи колективної безпеки, що набирали подальшої сили у другій половині 1920-х років. До того ж державний пацифізм Франції, Англії, ряду інших країн підготував платформу для дипломатичного визнання СРСР, що, за умов збереження серйозних протиріч у межах капіталістичного світу, сприяло формуванню тенденцій збереження миру у Єв ропі та світі взагалі.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
3.3. Локарнський договірний комплекс. Розвиток міжнародних відносин у Європі в другій половині 1920-х років
Крах дипломатії буржуазного пацифізму
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ НАПЕРЕДОДНІ ТА ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1933—1945 рр.) ТЕМА 4 ЛІКВІДАЦІЯ ВЕРСАЛЬСЬКОЇ СИСТЕМИ І ВСТАНОВЛЕННЯ — 1939 РР.) НІМЕЦЬКОЇ ГЕГЕМОНІЇ В ЄВРОПІ 1933
4.2. Спроби створення системи колективної безпеки в Європі. Радянський чинник у міжнародних відносинах
4.3. Аншлюс Австрії і підготовка Німеччини до загарбання Чехословаччини. Мюнхенська конференція та її наслідки. Крах політики західних держав щодо умиротворення агресора
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki