Браун Г. Г. Рыночное хозяйство и Вашингтонский консенсус // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2004. — № 8. — С. 40—44.
Бузгалин А. В., Колчанок А. И. Закономерности и модели переходной экономики // Вестник МГУ. Серия 6. Экономика. 1996.
— № 1.
— С. 22—46.
Гальчинський А. С. Суперечності реформ: у контексті цивілізаційного процесу. — К., 2001.
Геєць В. Деякі порівняльні ознаки трансформаційних моделей ек ономіки України і Росії // Економіка України. — 2005.
— № 5.
— С. 4
—17.
Гэлбрейт Дж. Экономические теории и цели общества. — М.: Прогресс, 1979.
Зайцев Ю. К. Соціалізація економіки України та системна трансформація суспільства. — К.: КНЕУ, 2002.
Колодко Г. Институты, политика и экономический рост// Вопросы экономики. — 2004.
— № 7. — С. 35—50.
Кучуков Р., Савка А. Экономическая политика: институциональный подход // Вопросы экономики.
— 20
04. — № 4. — С. 15
—24.
Мочерний С. Методологія економічного дослідження. — Львів: Світ, 2001.
Новосельский В. Общественное сознание и экономическая политика // Экономист. — 2004.
— № 1. — С. 46—51.
Радіонова І. Макроекономіка та економічна політика. — К.: Таксон, 1996.
ЦІЛІ, МЕТОДИ ТА ІНСТРУМЕНТИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ
Стиглиц Дж. Ю. Экономика государственного сектора. — М.: МГУ, 1997. 7
1. Теорія трансформації відносин власності.
2. Роздержавлення — основа формування нової системи відносин власності у змішаній економіці.
3. Приватизація: її шляхи, етапи, суперечності.
4. «Ефективний власник» як інструмент і результат трансформації відносин власності.
Зміна в Україні суспільно-економічного устрою в напрямі розвитку соціальної ринкової економіки, трансформація відносин власності і реструктуризація форм господарювання зумовлюють насамперед необхідність визначення економічної сутності цих процесів та категорій, що їх характеризують.
У численних публікаціях з проблем роздержавлення та приватизації, виходу економіки України з кризового стану висвітлюються здебільшого окремі елементи цього процесу. Проте теоретичний підхід до реформування державної власності необхідно починати з базисної категорії — самої категорії «власність», первинність і суть якої, як свідчать вади реформ, розуміються досить поверхово, а це у свою чергу не дозволяє з максимальною об’єктивністю визначити перспективи приватизаційного процесу в цілому.
1. ТЕОРІЯ ТРАНСФОРМАЦІЇ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ
У сучасній економічній теорії слід виокремити три основні підходи до оцінки трансформації відносин власності:
— формаційний;
— постіндустріальний;
— інституціонально-правовий.
У рамках теорії еволюції суспільно-економічних систем (К. Маркс) відносини власності пронизують усі форми суспільного виробництва матеріальних благ та послуг. Тому досить часто ототожнюються економічні відносини і відносини власності. Насправді ж поняття економі чних відносин набагато ширше, ніж відносин привласнення. Останні є ядром виробничо-економічних відносин, їх стрижнем, визначальним, основним і вихідним початком, який виявляється: по-перше, через вплив власності не тільки на соціально-економічні, а й організаційноекономічні та інші відносини; по-друге, у визначенні власністю цілей і мотивів виробництва; по-тре тє, будь-які докорінні зміни в економічній структурі суспільства повинні починатися з відповідних перетворень у відносинах власності.
Соціальна форма привласнення матеріальних благ (власність) є насамперед економічною (базисною) категорією, але вона ж є і юридичною (надбудовною). Власність виступає і як чинник: соціальний, політичний, психологічний, морально-етичний, ідеологічний. Уніфікованим вважається підхід до категорії власності як до: а) соціального процес у привласнення людьми життєвих благ, але не тільки їх, а також самої людини, її робочої сили, грошей тощо; б) ставлення до життєвих благ, як до власних.
Основними структурними елементами власності є:
1) спосіб і характер поєднання чинників виробництва — особистого і речового (первинний, що виражає вн утрішній зв’язок відносин власності);
привласнення, що характеризує головний внутрішній зміст усього процесу привласнення; 3) суб’єкти привласнення (індивідуум, сім’я, колектив, підприємство, установа, держава, суспільство, кілька держав, планета в цілому, змішані форми);
4) об’єкти привласнення (створювані життєві блага, військова продукція, земля, повітря, тваринний і рослинний світ, цінні папери, сама людина, робоча сила та ін.).
Необхідно також розрізняти і процес реалізації власності. Власність, привласнення характеризує су б’єктивну приналежність життєвих благ, зумовлює поєднання факторів виробництва. Це відношення має фундаментальний характер. Реалізація ж власності характеризує її соціально-економічні функції, пов’язані з фактичним привласненням благ, розгортанням її у відтворювальному процесі, тобто практичну діяльність (функціонування) суб’єктів привласнення.
Категорія власності поєднує економічні форми в єдине ціле, тобто виступає с истемоутворювальною, стверджувальною, є «кровоносною» системою економічних відносин. У цьому зв’язку зберігає свою актуальність положення, що ні про яке суспільство не може йтися там, де не існує жодної форми власності.
Тобто з позицій марксистського трактування проблем трансформації відносин власності у глобально-історичному вимірі найзначущими є такі положення:
1) відносини власності як економіч ний базис будь-якого суспільства завжди визначали й визначатимуть ступінь його зрілості;
2) трансформація відносин власності завжди визначалася розвитком продуктивних сил і у свою чергу визначатиме «надбудовні» відносини, тобто ті інститути в суспільстві (держава, влада, ідеологія, мораль, сім’я, багато інших), які лежать на більш поверховому рівні;
3) був час в історії людства, коли не існу вало приватної власності (первісний лад), був час, коли приватна власність була домінуючою (рабовласництво, феодалізм, капіталізм), настане час, коли вона позбавиться такої ролі (у чомусь змішана, постіндустріальна економіка розвинутих країн чи «комунізм» у висновках К. Маркса).
Загальні ідеї формаційного підходу достатньо кореспондуються з теорією постіндустріального суспільства, яка дістає широке ви знання і поширення у західному світі. Ця теорія є сьогодні єдиною соціальною метатеорією, яка повною мірою сприйнята західною соціологічною традицією.
У суспільствознавстві став уже узвичаєним поділ історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної) цивілізації і нової, яка тільки формується, але деякі ознаки якої дають підставу називати її постіндустріальною (ін формаційною). Аграрна цивілізаційна революція, яка відбулася 6—8 тис. років тому, здійснила перехід від споживчого типу життєдіяльності до продуктивного; індустріальна революція пов’язана з появою машинного виробництва; інформаційна революція, в яку вступають найрозвинутіші країни сучасності, є початком нової цивілізації.
Теорія постіндустріального суспільства вживається у вузькому розумінні, коли безпосередньо досліджується третя, вища стадія людської ци вілізації, тобто саме постіндустріальне суспільство. У широкому розумінні ця теорія вивчає всі стадії цивілізаційного прогресу — доіндустріальну, індустріальну та постіндустріальну, оскільки без широкого підходу не можна розкрити сутність постіндустріального суспільства, його витоки, принципи та суттєві риси.
Концепції постіндустріального суспільства склалися у більш-менш завершеному вигляді в західній літературі лише у 1960-ті роки, хо ч ціла низка ідей була передбачена вченими різних країн ще сторіччя тому. У другій половині XIX ст. в рамках марксистського напряму була не просто висунута, а обґрунтована теза про необхідність переходу до «царства волі», що лежить «по той бік власне матеріального виробництва», де людина здійнює переважно творчу діяльність і «знято» інду стріальну технологію. Пере-хід до творчої діяльності був осмислений як умова переходу в постекономічний простір, де «знімаються» економічні закономірності ринкового суспільства (хоча сам термін «постекономічне» тоді не вживався).
У 1990-ті роки складається дещо інша картина основних течій постіндустріальної теорії.
Техніцистські теорії у вузькому розумінні майже остаточно втрачають свою популярність. Однак тут стійко фігурує низка досліджень, пов’язаних із закономірностями, тенденціями, прогнозами науково-технічного прогресу і технологічних зрушень.
Теорії соціалізації капіталізму втрачають популярність; розвиваються радше прикладні дослідження в галузі демократизації відносин власності і керування, нових (що виникають під впливом зростання інформаційних технологій, глобалізації) форм організації і стимулювання діяльності (особливо інноваційної), зайнятості тощо.
Відносно новою течією стають численні праці з проблем негативних наслідків, викликаних розвитком сучасних постіндустріальних тенденцій.
Особливої ваги набувають теорії інформаційного суспільства, «суспільства знань» і т. ін. Серед переліку об’єктів трансформації відносин власності особливої уваги потребує визначення політекономічного змісту інтелектуального ресурсу.
У праві (як у міжнародному, так і в національному) немає єдно-сті поглядів на структуру об’єктів інтелектуальної власності. Відповідно до Женевської конвенції та положень Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) поняття інтелектуальної власності включає промислову власність та об’єкти авт орського права.
Так, в постіндустріальній теорії відносини власності трактуються як відносини людей з їх правами на використання ресурсу, причому якщо в класичній фірмі це — переважно капітал, то в нових постіндустріальних сферах бізнесу (насамперед — інформатиці) — інтелект, інтелектуальний продукт як об’єкт інтелектуальної власності. Тобто інтелектуальна власність як в історичному (доінду стріальне — індустріальне — постіндустріальне суспільство), так і в логічному аспектах «виводиться» з еволюції родових характеристик відносин власності і в цьому контексті виявляється у трьох видах:
1) приватній власності, яка закріплюється патентом чи ліцензією;
2) суспільній власності, об’єктом якої є знання та ідеї, що перебувають у розпорядженні держави чи суспільства та не можуть бути закріпленні за будь-ки м іншим, навіть на короткий термін;
3) проміжній, «просякуючій» власності, об’єктом якої є інноваційна інформація, яку неможливо захистити на тривалий термін у зв’язку з можливостями імітації.
Об’єкт інтелектуальної власності — інтелектуальний продукт –– може розглядатись як політекономічна категорія за наявності у крайньому разі двох умов:
— коли ві н стає товаром, об’єктом купівлі-продажу;
— коли деякі його різновиди перетворюються в самостійний чинник економічного процесу.
При цьому його специфіку визначають такі особливості.
По-перше, об’єкт інтелектуальної власності, на відміну від інших продуктів, практично не піддається фізичному зносу, а тільки (і то не завжди) мора льному. По-друге, власне інтелектуальний продукт — домінуючий фактор створення й підживлення конкурентного середовища. По-третє, використання інтелекту-ального продукту не завжди передбачає власність чи фізичне володіння ним.
Власне, нездатність продуцентів охороняти об’єкт інтелектуальної власності лише внаслідок володіння ним є головною підставою вважати причетними до розв’язання цієї проблеми політекономію і право. Інституціональна теорія трансформації прав власності виходить із базового уявлення про те, що будь-який акт обміну є, власне кажучи, обміном пучками правомірностей.
Отже, у центрі уваги економіко-правового (інституціонального) підходу до визначення прав власності була (з часів римського права) та залишається проблема можливостей і меж специфікації та розмивання цих прав.
Якщо запропонована римським правом тріада специфікованих прав власності — володіння, розпоряджання, користування –– і досі є вживаною в континентальному праві (навіть усупереч ідеї «абсолютного» права приватної власності, втіленої в Кодексі Наполеона), то для острівного права вживаною є «одинадцятиада» пучка прав за А. Оноре .
Сказати, що сьогодні остання «витісняє» першу, проблематично, хоч вона поступово проникає у правові системи країн континентальної Європи та береться за підґрунтя в кодификації права на міжнародному рівні. Властиві їй гнучкість і пластичність, безумовно, більше відповідають складним економічним, соціальним і політичним реальностям розвинутого суспільства.
Однак, коли яке-небудь поняття визначається як «сума», «сукупність», «агрегат», завжди є небезпека розчинити їх зміст у переліку складників, «потонувши» в їх кількості.
Міра «винятковості», отже, не є величина постійна, раз і назавжди задана. Вона може коливатись у межах від «1», коли доступ відкритий тільки одній особі (індивідуальна власність), до «0», коли доступ відкритий усім членам суспільства (суспільна власність). Будьяка система винятків з доступу до наявних у суспільстві ресурсів мовби містить у згорнутому вигляді всі способи потенційних взаємодій між економічними агентами з приводу використання цих ресурсів.
1
Пучок прав: 1) право володіння, тобто виняткового фізичного контролю над річчю; 2) користування, тобто особистого використання речі; 3) право управління; 4) право на дохід, тобто на блага, що виникають, –– від попереднього особистого користування річчю до дозволу іншим особам користуватися нею; 5) право на «капітальну вартість» речі, що припускає право на відчуження, споживання, зміну чи знищення речі; 6) право на безпеку, тобто імунітет від експропріації; 7) право на перехід речі в спадщину; 8) безстроковість; 9) заборона шкідливого використання, тобто обов’язок утримуватися від використання речі шкідливим правоспроможностей після закінчення терміну. «Єдине й неподільне» право — не більше ніж деяка ідеальна конструкція. Розщеплення права власності на окремі правомірності не є щось надзвичайне, а нормальна практика, а тому на цій підставі робити висновки про ерозію приватної власно-сті не є виправданим. Насправді, зрозуміло, мають місце процеси як обмеження, так і розщеплення прав власності. І те, і те вносить динамічний елемент в усталену систему відносин власності.
Особливо це стосується країн з трансформаційною економікою. Основою формування цілісної економічної системи є трансформація відносин власності, а домінуючим фактором — процес ро здержавлення економіки.
