3.3. КОНТИНУУМ ФОРМ ВЗАЄМОДІЇ ПІДПРИЄМСТВ У СТРАТЕГІЧНИХ ПАРТНЕРСТВАХ

У сучасних економічних умовах керівники підприємств усе частіше доходять висновку, що для досягнення стратегічних цілей, набуття стійких конкурентних переваг ресурсів і можливостей тільки підприємства недостатньо. Усе більшого поширення набувають концепції «co-opetition» та «win-win» («співконкуренції» та «разом зробимо — разом переможемо»), у результаті чого стратегічні партнерства підприємств не розглядаються як виняток, а стають стратегічним імперативом функціонування успішних підприємств. Про це свідчить поширення різних видів стратегічних партнерств в економіках західних країн та України. Зокрема, спостерігається тенденція збільшення кількості кластерів, альянсів, мережевих організації та інших стратегічних партнерств.

Незважаючи на зростаючу популярність різноманітних стратегічних партнерств, деякі питання їх функціонування залишаються недостатньо вивченими, що частково можна пояснити специфічністю партнерств та їх основними рисами, серед яких, поперше, дуальність стратегічних партнерств — спільна діяльність підприємств за збереження конкурентних відносин; по-друге, наявність кількох центрів управління та координації діяльності; потретє, можливий опортунізм власних цілей партнерів і цілей партнерства загалом; по-четверте, необхідність налагодження довірчих і відкритих відносин між учасниками партнерства. Низка цих особливостей зумовлює багатоваріантність можливих форм взаємодії підприємств у межах стратегічних партнерств.

Різним питанням формування та функціонування стратегічних партнерств присвячена значна кількість досліджень як західних, так і вітчизняних науковців. Серед західних дослідників можна назвати Б. Гаррета, П. Дюссожа, С. Ріда, А. Лажу, Дж. Стоунхауса, Р. Уелборна. В Україні питання стратегічних партнерств

досліджують О. М. Гребешкова, О. В. Озаріна, А. Б. Чернега, А. А. Пилипенко, О. М. Ястремська. У більшості робіт розглядаються причини та мотиви створення стратегічних партнерств, їх класифікація, питання управління взаємодією партнерських підприємств, налагодження довірчих прозорих відносин між партнерами.

Недостатньо методично забезпеченими є низка питань, пов’язаних з функціонуванням стратегічних партнерств, зокрема оцінювання ефективності партнерської взаємодії. До того ж стрімке поширення стратегічних партнерств, значна кількість їх видів, поява нових способів взаємодії підприємств зумовлюють проблему ідентифікації форм стратегічних партнерств, у яких вони можуть існувати. Різні конфігурації цільових настанов підприємств-учасників партнерств, різна ступінь залучення підприємств у партнерство та інші чинники викликають поліваріантність форм функціонування партнерств.

Вивчення стратегічних партнерств як особливої форми взаємодії підприємств неможливо без уточнення тих організаційних форм, що відповідають формату партнерства. У межах цього дослідження визначимо ці основні форми.

Стратегічні партнерства підприємств існують нині майже в усіх галузях і стають необхідним чинником зростання та розвитку фірм. Західні науковці на підставі проведених досліджень стверджують, що партнерства є необхідністю для виживання та розвитку підприємства. Входження підприємств до партнерств найчастіше пов’язано з володінням ними взаємозалежними або комплементарними ресурсами. Доступ до таких ресурсів підприємства можуть отримати або через ринкові трансакції, або через інтерналізацію (внутрішній розвиток або поглинання). Неможливість їх здійснення або економічна недоцільність створює передумови для формування стратегічних партнерств. Як проміжна форма взаємодії підприємств вони дають змогу частково об’єднати трансакції саме в тих сферах діяльності, де це дає можливість зменшити трансакційні витрати підприємств за збереження ними незалежності.

У процесі формування партнерства вирішується питання оптимального співвідношення підприємства із зовнішнім середовищем, позиціонування фірми в системі міжгалузевої взаємодії. У сучасному стратегічному менеджменті виокремлюють два типи організацій: «дискретний» (arm-length transactions), для якого характерні операції на відкритому ринку, та «вбудований» (embedded organization), за якого відбувається відмова від части-ни незалежності на користь більшого залучення в клубок галузевих зв’язків. При цьому в практиці господарювання донедавна організаційні структури бізнесу еволюціонували від комерційних трансакцій між незалежними сторонами та традиційних ієрархічних, бюрократичний форм організації до більш гнучких варіантів партнерств, альянсів та ділових мереж.

Специфіка стратегічних партнерств як проміжної між ринком і жорсткою ієрархією формою взаємодії підприємств, що забезпечує доступ до важливих ресурсів, характеризується, з одного боку, значним рівнем невизначеності, з іншого — необхідністю уточнення основних умов співпраці.

Вступ підприємства до партнерства є, з одного боку, способи отримання нових (збереження наявних) конкурентних переваг у результаті збільшення масштабів виробництва або підвищення своєї компетентності, з іншого — способом зменшення невизначеності зовнішнього середовища та зниження ступеня ризику функціонування завдяки формуванню партнерських відносин з іншими учасниками ринку. Рішення про доцільність формування стратегічного партнерства ухвалюється за певних умов, а саме: підприємство не має необхідних компетенцій для досягнення встановлених стратегічних цілей; набуття таких компетенцій власними силами неможливе (або значно ускладнено); на ринку існують інші підприємства (організації, фахівці), які володіють компетенціями, необхідними для подальшого розвитку підприємства; менеджмент підприємства та його колектив готові адекватно сприймати зміни та сприяти налагодженню раціональних зв’язків з потенційним партнером.

За думкою Г. Хемела та К. Прахалада саме «…створюючи або розвиваючи компетенції одного чи більше учасників…» партнерства набувають стратегічного характеру [134]. Визначальною ознакою стратегічності партнерств є створення довгострокової конкурентної переваги для їх учасників, а також:

— наявність спільної стратегії для досягнення конкретної мети;

— специфічний вклад кожного учасника в партнерство та специфічне підсилення (для кожного — своє);

— частка відповідальності кожного учасника в галузі ресурсів, фінансування та ризику.

134

Хэмел Г. Стратегическая гибкость / Г. Хэмел, К. Прахалад, Г. Томас, Д. О’Нил: Пер. с англ. — СПб.: Питер, 2005. — 386 с.

Незважаючи на значну різноманітність партнерств, існують базові ознаки, що відрізняють їх від інших форм взаємовідносин підприємств. Назвемо їх.

1. Підприємства-учасники партнерств мають широкий спектр цільових настанов.

2. Партнерства можуть бути створені підприємства-конкурентами та підприємствами-неконкурентами в межах одного ринку.

3. Підприємства-учасники вносять різний вклад у функціонування партнерства, вигоди від партнерства можуть для них значно відрізнятися.

4. Організаційні форми стратегічних партнерства варіюються (від ліцензійних угод до створення спільних підприємств).

Специфічність відносин підприємств у стратегічних партнерствах, різноманітність способів їх організації, множинність цілей учасників зумовили існування значної кількості різновидів партнерств у сучасній бізнесовій практиці, які можуть набути різних форм: від усних домовленостей керівників підприємств до створення спільних підприємств. У деяких випадках відмітності між різними формами доволі розпливчасті. На нашу думку, до стратегічних партнерств належать лише ті відносини між підприємствами, в основі яких є формальні письмові угоди. Суттєві відмітності умов угод зумовлюють широкий спектр можливих форм партнерств: від формальних об’єднань, що представлені спільними підприємствами, до неформальних угод для реалізації разових проектів. Загальний спектр організаційних форм стратегічних партнерств коливається від ринкових угод до жорсткої ієрархії (рис. 1).

Рис. 1. Континуум організаційних форм стратегічних партнерств

Організаційна форма партнерства відображає спосіб організації спільної діяльності підприємств-учасників у контексті розподілу повноважень і відповідальності.

Залежно від обраної форми партнерства розрізняють «м’які» чи «жорсткі» партнерські відносини. До «м’яких» партнерств відносять асоціації, союзи, альянси, консорціуми. «М’які» форми взаємодії особливо популярні в міжнародних об’єднаннях, оскільки дають змогу підприємствам здійснювати спільну діяльність, зберігаючи юридичну та господарську самостійність. За своєю економіко-правовою природою «м’які» партнерства не містять у собі механізмів прямого управління діяльністю підприємствпартнерів і контролю за нею. «Жорсткі» партнерства відповідають організаційно-правовій формі концернів і конгломератів, спільних підприємств. Сюди ж можна віднести й холдинги як форму організації партнерства. Поява таких утворень пов’язана з необхідністю підвищення ефективності діяльності підприємств через перерозподіл прав власності, при цьому особливо дієвими є технологічний фактор та фактор економії транзакційних витрат.

Усі організаційні форми функціонування стратегічних партнерств підприємств можна поділити на дві групи: майнові та немайнові (коаліції) (табл. 1).

Таблиця 1

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ

СТРАТЕГІЧНИХ ПАРТНЕРСТВ ПІДПРИЄМСТВ

Організаційні форми, пов’язані з питаннями спільної власності партнерів, передбачають певні майнові відносини між підприємствами-учасниками, можуть бути віднесені до першої групи. Майнові відносини між партнерами можуть бути реалізовані через створення спільного підприємства з різними частками капіта-

лу або через перехресне володіння акціями (етархію), інвестиції в існуючі підприємства без створення нових.

Функціонування стратегічних партнерств у формі коаліцій (друга група організаційних форм) не торкається питань, пов’язаних з володінням капіталом. Відносини підприємств у межах таких партнерств пов’язані з роботами, виконання яких регулюються контрактами. Партнерство може існувати на основі функціональних угоди, проведення підприємствами спільних робіт у різних напрямах, наприклад, спільні маркетингові, технічні дослідження. Фінансування таких робіт може обговорюватися в угодах, але відносини підприємств-учасників не стосуються їх майнових інтересів.

Форма, у якій функціонує стратегічне партнерство, зумовлена цілями, що ставлять перед собою підприємства, уступаючи до партнерства.

У науковій літературі найчастіше згадуються такі форми стратегічних партнерств (неоструктури): асоціація, аутсорсинг, кластер, концерн, консорціум, мережеві організації, спільні підприємства, стратегічні альянси, франчайзинг. Серед множини форм стратегічних партнерств доцільним є визначення груп за різними ознаками.

До першої групи належать форми партнерств, що виокремлені на основі характеру економічних відносин між підприємствами в межах стратегічних партнерств, а саме аутсорсинг, стратегічні альянси, франчайзинг. Ключовою ознакою цих форм партнерства є те, що вони являють собою договорні відносини між підприємствами.

Друга група утворена формами, виокремлені за організаційноправовою ознакою. Згідно зі ст. 120 Господарського кодексу України асоціації, концерни, консорціуми — є організаційно-правовими формами об’єднання підприємств, а отже, характеризують спосіб (форму) організації спільної діяльності підприємств у межах партнерства.

До цієї ж групи відносяться й спільні підприємства, оскільки вони є одним зі способів організації партнерства.

Третю групу утворюють форми партнерства, особливості організації яких зумовлені специфікою економічних взаємовідносин між підприємствами-партнерами (такі організаційно-правові форми не закріплені в законодавстві). Специфіка відносин визначається дотриманням того чи іншого принципу організації спільної діяльності: географічного, координування за допомогою ринкових механізмів, широкого використання інформаційних техно-логій. До таких видів партнерств належать кластери, мережеві організації, віртуальні організації. Існує низка партнерств, які не відносяться до зазначених. Вони створюються на основі договорів, які відображають унікальні, специфічні відносини між підприємствами-партнерами та умови їх співпраці (довгострокові контракти, угоди між постачальниками та споживачами, передача прав користування ліцензією, договори ОЕМ135 та ін.).

Отже, аналізуючи функціонування стратегічних партнерств, доцільно визначати їх організаційну форму як спосіб взаємодії підприємств у контексті розподілу повноважень та зобов’язань учасників, а також налагодження спільної діяльності. Форми партнерств можуть бути об’єднані в групи за ознаками ступеня «м’якості-жорсткості» відносин, майнового чи немайнового характеру взаємодії, а також характеру економічних відносин, організаційно-правової форми об’єднання тощо. Подальшого дослідження потребують питання налагодження успішної співпраці підприємств-партнерів, а також визначення чинників, від яких залежить результативність партнерської діяльності в різних організаційних формах.