Глобалізація світової економіки впливає на конкуренцію за рахунок більш доступних факторів виробництва, інформаційних і фінансових зв’язків. Епіцентром становлення конкурентоспроможності підприємства є місце розташування й створюване ним регіональне середовище, яке неможливо перемістити. Воно постійно змінюється залежно від наявних ресурсів (факторів виробництва), кількості учасників, які здійснюють виробництво, структури населення, чинного законодавства та ін. Економісти ще не запропонували вичерпної теорії формування конкурентних переваг конкурентоспроможності регіонів за умов трансформації економіки.
Посилаючись на професора Гарвардської бізнес-школи М. Портера зазначимо, що на відміну від міждержавної торгівлі, коли країна майже завжди має відносні переваги у виробництві хоча б одного виду товару, у міжрегіональній торгівлі можуть виникати обставини, за яких окремий регіон зовсім не матиме абсолютних переваг.
Конкуренція в світовому господарстві є економічним важелем стимулювання виробництва й підвищення якості продукції, пристосування її до потреб споживачів, однією з об’єктивних умов функціонування та розвитку суб’єкта господарювання на основі міжнародного поділу праці. Вона є ключовою ланкою в функціонуванні всього механізму ринку й ринкової економіки загалом.
Регіональний господарський комплекс (РГК) слід розглядати як складну, динамічну систему, яка є організованою сукупністю підприємств і виробництв, розташованих на території відповідного регіону та пов’язаних між собою економічними, фінансовими, організаційними та технологічними зв’язками у ринковому просторі.
Регіональна господарська система — це самостійна економічна система, що характеризується спільністю природних, соціально-економічних, демографічних та інших умов, цілісною єдністю взаємопов’язаних елементів, здатна до розширеного відтворення за рахунок ресурсів, наявних на її території, і яка бере участь у економічних процесах як самостійний економічний агент.
Конкурентоспроможність регіональної господарської системи — це загальний комплексний показник стійкості функціонування підприємств і галузей комплексу на внутрішньому
та зовнішньому ринках, які здатні виробляти високий рівень доходу та зайнятості в регіоні на довгостроковій основі в умовах глобальної конкуренції.
Поняття «конкурентоспроможність регіону» у вітчизняній економічній теорії та практиці є відносно новим. Переважно його пов’язують з продукцією, підприємствами та галузями. Але оскільки в сучасній національній економічній системі (НЕС) України існують та існуватимуть проблеми щодо забезпечення самодостатності регіонів, то виникає й потреба дослідження проблем конкурентоспроможності та як наслідку — її реалізації (використання), самодостатності (фінансової) регіональних господарських систем і вироблення механізмів їх забезпечення.
Перефразовуючи М. Портера, зазначимо, що конкурентоспроможність регіону визначається його здатністю залучати та підтримувати діяльність, яка збільшує економічне процвітання його суб’єктів і регіону загалом. При цьому конкурентоспроможність регіону (регіональної господарської системи — РГС) охоплює два аспекти: досягнення високого рівня життя населення регіону та ефективність функціонування господарського механізму регіону, яка виявляється в розробленні та впровадженні ефективних технологій, наявності кваліфікованих кадрів, створенні міжгалузевих корпорацій, залученні інвестицій тощо. Відтак, конкурентоспроможність регіону відображає можливість реалізувати наявний тут економічний потенціал (виробничий, ресурсно-виробничий, фінансовий, трудовий, інвестиційний, інноваційний, організаційно-економічний, інфраструктурний тощо) і здатність на цій основі забезпечити високий рівень життя населення.
Ці аспекти конкурентоспроможності регіональних господарських систем діалектично взаємопов’язані: підвищення рівня життя населення регіону, здійснення активної соціальної політики (забезпечення належних рівнів зайнятості населення, освіти та охорони здоров’я, соціальної підтримки тощо) неможливе без підвищення конкурентоспроможності РГС і на цій основі економічного зростання регіону, що, своєю чергою, забезпечує генерування відповідних обсягів доходів, тобто його фінансову самодостатність. При цьому варто мати на увазі, що потенціал регіону у вигляді цих доходів може бути реалізований лише шляхом забезпечення функціонування регіонального ринку, тобто функціонуючим регіональним ринком, який є центральним складником раціональної структури регіональної економіки, який залучає у відтворювальний процес усі наявні в регіоні ресурси, ефективно їх використовуючи.
Відтак, за аналогією з підприємством, можна зазначити, що конкурентоспроможність регіональної господарської системи (як регіонального конкурентоспроможного виробництва) — це ефективна бізнес-модель, здатна забезпечити завоювання та утримання значної частки ринку, а відтак — зростання доходів і фінансову самодостатність регіону. Аналогічно підприємствам, конкурентоспроможність РГС залежить від їх ключових компетенцій та здатності РГС створювати й розвивати потрібні активи конкурентоспроможності.
Як типові компетенції РГС можна розглядати НДДКР (ноу-хау, технології, здатність створювати конкурентоспроможну продукцію), наявність налагоджених та ефективних виробництв, унікальних технологій, кваліфіковані кадри, економічні зв’язки, здатність забезпечувати фінансування (зв’язки з фінансовими інститутами та інвесторами), імідж регіону тощо.
При цьому ключовою компетенцією, на основі якої повинна формуватися стратегія розвитку конкурентоспроможності регіону, яка має стати основним критерієм її ефективності, є створення доданої вартості та ефективних схем залучення фінансування (генерування фінансових ресурсів) у регіоні для реалізації місцевих проектів і програм. А до найдинамічніших конкурентних можливостей (активів) РГС у сучасних перехідних національних економіках насамперед належать інноваційний потенціал, здатність адаптуватися до змін на ринку, управляти знаннями, а також удосконалені інформаційні системи тощо. На жаль, нездатність швидко адаптуватися до змін на ринку та низький інноваційний потенціал є основними причинами низького рівня конкурентоспроможності більшості РГС в Україні.
В основі організаційно-економічного механізму забезпечення та розвитку конкурентоспроможності регіональних господарських систем має лежати стратегія як сукупність заходів, спрямованих на посилення ключових компетенцій, розвиток конкурентоспроможних виробництв, динамічних можливостей і нейтралізація недоліків діяльності.
Сутність стратегії розвитку конкурентоспроможності регіону полягає у формуванні такої бізнес-моделі регіону, яка б, з одного боку, давала змогу розвивати перспективні сектори, де існують передумови для конкурентної переваги, але наявні місцеві ресурси не використовуються повною мірою для виробництва продукції із високою доданою вартістю, на яку є адекватний попит і ринки збуту (особливо за межами регіону), а з іншого, як результат першого
— отримувати на цій основі достатні обсяги фінансових ресурсів як для розвитку власне біз-несу, що створює цю додану вартість, так і для реалізації регіональних проектів і програм (тобто забезпечити фінансову самодостатність регіону). Йдеться про усунення вад і посилення сильних позицій конкурентних галузей у регіоні, привабливість яких визначається в межах майбутнього ринкового потенціалу та зайнятості. При цьому конкурентне становище регіону потрібно оцінювати за зростанням виробництва та реалізації продукції, яка вивозиться за межі регіону.
Отже, розвивати потрібно ті сектори, які обіцяють привабливі перспективи споживання, але частка яких є незначною через недостатню завантаженість виробничих потужностей. При цьому треба вигідно забезпечити баланс традиційних (бажано із застосуванням нових, менш енерго- і трудовитратних технологій) і нових (наприклад, високотехнологічних) секторів економіки регіону.
У процесі формування зазначеної бізнес-моделі регіону найважливішими чинниками й елементами механізму забезпечення та підвищення конкурентоспроможності регіонів і країни загалом, можуть стати: а) організація міжгалузевих регіональних корпорацій, що дасть змогу одночасно вирішувати низку актуальних проблем функціонування та розвитку РГС: підвищення керованості економіки регіону, стимулювання інвестиційної та інноваційної активності, збільшення експортного потенціалу тощо; б) організація кластерної моделі розвитку місцевих економік на основі створення кластерів — специфічних об’єднань некорпоративного типу, діяльність яких має надати нові можливості для розвитку економіки регіонів.
Стратегічний підхід є стрижневим елементом у системі підвищення конкурентоспроможності регіональних господарських систем України. Він передбачає розробку стратегій з підвищення конкурентоспроможності регіонів і механізму їх реалізації.
Базовими стратегіями підвищення конкурентоспроможності регіонів є: наступальна стратегія, яка передбачає якомога швидше підвищення конкурентоспроможності регіональних господарських систем. Вона прийнятна для регіонів, у яких чітко окреслилися позитивні тенденції в розвитку їх економіки. Найвідомішими субстратегіями в її межах є стратегія кластеризації економіки регіону та стратегія технологічного ривка, яка ґрунтується на концепції технологічних укладів і передбачає створення регіональних інноваційних систем. У першій стратегії можна виокремити ще дві взаємопов’язані підстратегії: 1) стратегія, що орієнтує на більш інтенсивне використання знань в існуючих кластерах; 2) стратегія, спрямована на створення нових мереж співпраці всередині кластерів; стратегія стабільності, яку інакше ще називають стратегією реального сценарію; її застосовують у тих регіонах, влада яких задоволена наявним рівнем конкурентоспроможності та прагне зберегти існуючий стан; стратегія відступу (трансформаційна) стратегія, вона використовується в регіонах з найнижчим рівнем конкурентоспроможності, що потребують реструктуризації економіки, зокрема перепрофілювання виробництва та вдосконалення системи управління; стабільно-трансформаційна стратегія, яка застосовується до регіонів, що характеризуються тенденцією до зниження раніше високого рівня конкурентоспроможності. Вона передбачає поліпшення макроекономічного середовища, у якому функціонують регіони, а також реформування структури їх економіки, розширення прав і відповідальності регіональних органів влади тощо.
Реалізація обраної стратегії підвищення конкурентоспроможності має зводитися до виконання зрозумілих і очевидних процедур. У науковій літературі їх найчастіше розглядають у межах певного організаційно-економічного механізму.
Під таким механізмом розуміють систему послідовних дій органів влади, бізнесу та населення з використанням економічних, соціальних, організаційних і технологічних важелів і методів, які впливають на фактори конкурентоспроможності та процес формування конкурентних переваг регіонів з метою підвищення їх конкурентоспроможності. Інвестиційна конкурентоспроможність регіону залежить від його потенціалу та рівня розвитку та відображає привабливість регіону порівняно з іншими.
