3.1. Регіоналізація та інтеграція в регіонально-просторовій організації господарства.
3.2. Природно-ресурсний і соціально-економічний потенціал регіонально-просторової організації господарства.
3.3. Стратегічні напрями та концептуальні пріоритети регіонально-просторового розвитку господарства.
3.4. Стійкий розвиток регіонально-просторових систем і механізми його забезпечення.
Вивчивши матеріал цієї теми, студент знатиме: ? сутність регіоналізації та інтеграції соціально-економічному розвитку; ? основні чинники процесу регіонально-просторової організації господарства; ? стратегічні напрями та концептуальні пріоритети регіонально-просторового розвитку господарства; ? механізми та завдання забезпечення стійкого розвитку регіонів України, а також умітиме:
• аналізувати систему територіальних відносин у регіонально-просторовій організації господарства;
• визначати вплив територіальної інтеграції господарства на економічний ефект підприємницької діяльності;
• аналізувати причини виникнення асиметрії в розвитку регіонів;
• визначати роль світових і регіональних інтеграційних процесів у формуванні єдиних економічних просторів.
3.1. Регіоналізація та інтеграція в регіонально-просторовій організації господарства
Нинішня трансформація господарства України характеризується використанням переваг регіоналізації та інтеграції як потенціалу економічного та соціального зростання. Стратегічна важливість регіоналізації та інтеграції в соціально-економічному розвитку полягає в тому, що саме їх досконалі та сучасні форми забезпечують значний ефект, оскільки вони ґрунтуються на закономірностях територіального поділу та інтеграції праці, конкурентних перевагах природно-ресурсного та соціально-економічного потенціалів регіонів, ефективному комплексуванні галузей економіки. Процеси регіоналізації та інтеграції в регіонально-просторовій організації господарства є особливо доцільними під час розробки прогнозів, концепцій і стратегій розвитку на довгостроковий період, оскільки вони дають можливість передбачати поетапне залучення в економічну діяльність нових ресурсів, своєчасно розробити технологічно ефективні методи їх використання, вирішити регіональні та міжрегіональні соціально-економічні проблеми.
У сучасних умовах економіка будь-якої країни чи регіону тією чи іншою мірою стала ланкою світової, формуючи тим самим глобальний економічний простір. Таким чином, будь-який регіон з огляду на його участь у глобальних ринках товарів, послуг, капіталів, робочої сили стає все більш залежним від світової кон’юнктури. Це змушує регіони відповідним чином трансформувати економічні системи, шукаючи своє місце в глобальному економічному просторі.
Отже, глобальний економічний простір є найбільшим інтегрованим утворенням, усі компоненти якого перебувають у взаємозв’язку та утворюють єдине нерозривне ціле. А економіка стає такою сферою суспільної діяльності, яка здатна об’єднати, інтегрувати в єдину геопросторову функціонуючу систему суб’єкти економічної діяльності різних регіонів. Цим самим досягається розширення економічного простору, максимальне залучення факторів виробництва та отримання на цій основі найбільшого ефекту. Таким чином, економічний простір є активною ареною господарської діяльності, яка інтегрує суб’єкти та види їх економічної діяльності для досягнення поставленої мети. Функціонуюча просторова система характеризується саморегулюванням і самоорганізацією завдяки ринковим механізмам. У цьому процесі утворюються регіональні ядра з найвищим рівнем концентрації видів діяльності та ресурсів, що є результатом високої інтеграції господарської діяльності. Кількість взаємозв’язаних об’єктів та їх взаємодія в певному регіоні в такому випадку утворює різні форми та експозицію (фізичну організацію) економічного простору.
Загальною особливістю регіонально-просторової організації господарства є збалансований тип відносин між суб’єктами підприємництва та територіальними громадами й владами в процесі соціально-економічного розвитку. Суб’єкти господарювання з метою підвищення економічного ефекту своєї діяльності намагаються залучити наявні в регіонах ресурси й збалансовано організовувати свою діяльність.
Оскільки розміщення суб’єктів підприємництва різних організаційно-правових форм здійснюється на певній території (акваторії), то остання, з наявними на ній населеними пунктами, природними, соціальними, виробничими та іншими ресурсами, не пасивна до закріплення на ній різноманітних підприємств. Насамперед це стосується територіальних (земельних) ресурсів, які мають певну економічну, соціальну чи екологічну цінність для жителів населеного пункту чи органів державної влади або місцевого самоврядування. У такому разі вирішення питань розміщення підприємства пов’язане з особливостями територіальних відносин як базових у регіонально-просторовій організації господарства, а також у територіальній моделі певної системи господарювання та просторового розвитку суспільства загалом. Кожний етап соціально-економічного розвитку суспільства вносить нові зміни в територіальну організацію господарства згідно з актуальними завданнями та наявними можливостями.
Таким чином, регіонально-просторова організація господарства включає комплекс процесів цілеспрямованої економічної діяльності суб’єктів підприємництва в певному регіоні й виступає як результат (продукт) регіонально-просторової економічної діяльності в минулому та нинішньому періоді, як механізм розміщення нових об’єктів, як система відносин між суб’єктами господарювання й місцевими владами і громадами як форма територіальної інтеграції виробництва та розселення населення.
Регіонально-просторова організація господарства ґрунтується на системі просторових відносин, які включають територіальний поділ праці, розміщення продуктивних сил, територіальну концентрацію та територіальні пропорції. Використання природних, соціальних, матеріально-технічних та інших видів ресурсів приводить до просторової локалізації виробництва і виявляється в спеціалізації територій та формуванні регіональних виробничорозселенських систем різних типів. Територіальні відмінності цих переваг зумовлюють формування різноманітних просторових систем у вигляді галузевих та інтегральних зон, районів, регіонів, агломерацій, вузлів, центрів, територіальних кластерів тощо. Склад цих просторових систем формує певну територіальну експозицію господарських об’єктів, що утворюється в результаті територіальної інтеграції виробничої діяльності та комплексності розвитку. Просторова локалізація виступає як формою організації виробничої та соціальної діяльності та є виразником її територіальної організації.
Залежно від якісних особливостей ресурсів, ефективності форм організації діяльності, впливу ринкових факторів складаються регіональні пропорції. Таким чином, регіональнопросторова організація господарства визначається наявністю різноманітних його просторових форм, а результативність функціонування цих форм — просторовими пропорціями виробництва продукції, послуг тощо.
Територіальний поділ праці відображає просторові економічні процеси, пов’язані з виробництвом та обміном продукцією й виражається в спеціалізації територій. Територіальні кількісні та якісні відмінності природно-ресурсного потенціалу, соціально-економічних умов, виробничих відносин та екологічної ситуації є провідними чинниками територіального поділу праці, виробничої спеціалізації, територіальної концентрації, кооперації та товарного обміну.
Таким чином, територіальний поділ праці відображає закріплення виробництв за певними територіями відповідно до наявних економічних, соціальних та інших переваг, сприяє раціональному та економічно ефективному їх використанню, становленню та розвитку товарних відносин і товарного виробництва, підвищенню продуктивності суспільної праці, а отже, є одним з чинників регіонально-просторової організації господарства. Територіальний поділ праці впливає на вибір найбільш економічно вигідного місця зосередження виробництва та отримання максимального ефекту завдяки ренті розміщення. Саме це й є безпосереднім економічним регулятором регіонально-просторової організації господарства.
Територіальний поділ праці реалізується в розміщенні конкретних підприємств і виступає як практична форма їх територіальної організації. Розміщення — це розподіл і закріплення за територією підприємств. Розміщення — це первинна практична ланка їх територіальної організації. Системно-термінологічний зв’язок таких понять, як територіальна організація та розміщення визначає їх супідрядність, коли останнє виступає ланкою, в якій конкретизується більш загальне поняття організації.
Економічна інтеграція відображає єдність (поєднання) господарських комплексів у процесі територіальної організації. Вона створюється завдяки наявності виробничих зв’язків, спільному використанню природних, соціальних, економічних умов і ресурсів, інфраструктури та систем розселення. Територіальна форма інтеграції господарства у вигляді різноманітних його систем забезпечує економічний ефект за рахунок територіальної концентрації виробництва, його комбінування та кооперації, раціонального використання ресурсів, ефективного функціонування єдиної виробничої та соціальної інфраструктури тощо.
Таким чином, регіоналізація та інтеграція
— це відношення між продуктивними силами території, суб’єктами підприємництва та адміністративно-управлінськими органами.
Суттєве значення в регіональних інтеграційних змінах має динаміка соціальних процесів. Серед них — динаміка середньорічної кількості зайнятих у всіх сферах економічної діяльності, продуктивність праці, вивільнення і попит на робочу силу, кількість населення, незайнятого трудовою діяльністю, і кількість зареєстрованих безробітних, розмір середньомісячної зарплати працівників, рівень життя населення тощо.
Важливу роль у регіоналізації та інтеграції господарства відіграє й екологічна ситуація в регіонах. Це стосується оцінки порушеності та рекультивації земель, відновлення лісового фонду, споживання і використання води, викидів шкідливих речовин у повітря та скидів у воду, техногенного навантаження на територію, погіршення середовища існування людей та біологічних систем тощо. Таким чином, кількісні параметри різноманітних чинників є основою для визначення головних напрямів удосконалення регіонально-просторової організації господарства на перспективний період у регіонах України.
Процеси регіоналізації та інтеграції характерні тією чи іншою мірою для всіх країн і регіонів світу. Уже сформувалися надпотужні полюси інтеграції в Північній Америці, Європі, Азії, які характеризують об’єднання і взаємозалежність груп країн у регулюванні світової економіки та політики. Інтеграційні процеси характерні на лише для світових регіонів, а й для найбільш розвинутих країн. США, Великобританія, Канада, Італія, Франція, ФРН, Японія, Росія, які мають великий інтеграційний досвід світової макроекономічної політики, утворили «вісімку» найбільш розвинутих країн.
Специфічною, глобального рівня інтеграцією виступає регіональна система — Європейський Союз. Ще в 50-х роках минулого століття для вирішення питань соціальноекономічного розвитку шість європейських країн (Бельгія, Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди та Франція) досягли політичної згоди про інтеграцію.
Від першого правового документа, яким був Паризький договір про утворення Європейського об’єднання вугілля та сталі (1951 р.), і до утворення Європейського Союзу в 1991 році метою було спільне сприяння економічному розвитку, зростанню зайнятості та підвищенню рівня життя населення в країнах — членах об’єднання шляхом створення єдиного ринку. Механізми діяльності цього інтеграційного об’єднання впродовж цього періоду вдосконалювались. Новий поштовх до інтеграції був пов’язаний із прагненням зміцнювати економіку не лише країн, але й зменшувати розрив у розвитку між різними регіонами в країнах цього Союзу, подолання їх відсталості, запровадження регіональної політики розвитку, створення Європейського фонду регіонального розвитку тощо. Регіон став активним гравцем у міжнаціональній політиці держав — учасників Союзу. ЄС намагається зменшити диспропорцію рівнів розвитку різних регіонів та їх відсталість. Створено комітет ЄС з питань регіонального та місцевого самоврядування як спеціальну інституцію, яка опікується питаннями розвитку регіонів. В ЄС сформувалися три інтеграційні рівні — Європейський Союз, національні країни (27) та європейські регіони. Інтеграційний процес є об’єктивним. Він реалізує переваги міждержавного поділу праці, єдиного господарського комплексу шляхом створення наднаціональних структур, які регулюють інтеграційні процеси. Взаємодоповнюваність і взаємозалежність економік різних країн привела до економічної інтеграції й прикордонних регіонів та утворення єврорегіонів, транскордонних та інших інтеграційних регіональних об’єднань.
Таким чином, інтеграція в регіонально-просторовій організації господарства сприяє посиленню єдності економічного простору, яка ґрунтується на взаємній вигоді для залучених партнерів, взаємодоповнюваності економік. Зменшення міжрегіональних зв’язків, або посилення зовнішньоекономічних при знижені міжрегіональних призводить до замкнутості національного економічного простору. У глобальних ринкових умовах та за значної неоднорідності виробничого, природно-ресурсного та людського потенціалів регіонів це є підставою для посилення міжрегіональної взаємозв’язаності економіки в межах країни. Інтеграційні процеси забезпечують однорідність економічного простору, зменшують економічні, соціаль-
ні та екологічні контрасти. Міжрегіональний обмін товарами, послугами, робочою силою є важливим фактором міжрегіональної економічної інтеграції. До того ж міжрегіональній інтеграції сприяє також єдина транспортна інфраструктура, унікальність геоположення, природно-ресурсні переваги тощо.
Водночас слід вказати на асиметричність розвитку регіонів України, що ускладнює її економічну інтеграцію. Так, за останні десять років концентрація промислового виробництва в Донецькій, Дніпропетровський, Луганській, Запорізькій та Харківській областях зросла з 53 до 56 %. Найбільш активними центрами зосередження економіки залишаються найбільші міста та обласні центри.
Значними є й регіональні відмінності в зосередженні найманих працівників. Так, найбільша середньорічна кількість найманих працівників від загальнонаціональної їх кількості зосереджена в м. Києві (10,3 %), Донецькій (11,3 %), Дніпропетровській (8,9 %), Харківській (6,3 %), Луганській (5,1 %), Львівській (5,1 %), Одеській (4,8 %) областях. Загалом у семи зазначених регіонах було зосереджено більше половини всіх найманих працівників. Найменша кількість найманих працівників припадає на Чернігівську (1,3 %), Тернопільську (1,7 %), Закарпатську (1,9 %), Волинську (1,9 %), Кіровоградську (2,0 %), Херсонську (2,0 %) області та м. Севастополь (0,7 %). Разом у цих семи регіонах зосереджено лише 11,5 % найманих працівників. Ці дані свідчать про значні регіональні відмінності зосередження головної продуктивної сили економічного розвитку.
Важливим показником асиметричності економічного розвитку регіонів є продуктивна діяльність найманих працівників. Оцінювання цієї діяльності здійснюється за допомогою узагальнюючого показника економічного та соціального розвитку регіонів — валового регіонального продукту з розрахунку на одну особу. За результатами економічної діяльності мала місце значна регіональна асиметрія виробництва валового регіонального продукту, який характеризує кінцевий ефект господарювання. Так, за середнього в Україні виробництва валового регіонального продукту в обсязі 15,5 тис. грн на одну особу, найвищий показник був у м. Києві — 49,8 тис. грн, а найменший — у Чернігівській області — 10,1 тис. грн. Таким чином, диспропорції між регіонами доволі вражаючі — 1:4,9. Валовий регіональний продукт на душу населення у п’яти найефективніших регіонах більше як утричі перевищує результат у п’яти найменш ефективних. В Україні склалися п’ять груп регіонів із найбільш ефективною діяльністю. До них належать м. Київ і Київська область, Харківська й Полтавська області, Донецька та Луганська, Дніпропетровська й Запорізька та Одеська області й м. Севастополь. Разом у них виробляється майже 70 % валового регіонального продукту, тоді як у десяти найменш ефективно функціонуючих областях — близько 15 %. Таким чином, ефективність економічної діяльності в першій групі областей майже в п’ять разів вища, ніж у другій. Такі ж диспропорції спостерігаються і в регіональних показниках безробіття, зосередження підприємств та організацій як суб’єктів економічної діяльності, розподілі основних засобів за регіонами. Характеризує рівень розвитку регіонів і такий показник, як уведення в дію основних засобів. Аналіз статистичних даних свідчить про те, що введення таких засобів також має значні регіональні відмінності. Так, у десяти найбільш розвинутих регіонах введено основних засобів виробництва утричі більше, ніж в аналогічній чисельності найменш розвинутих.
Важливим для оцінювання економічного розвитку регіонів є аналіз індексів випуску продукції промисловості та сільського господарства. Індекси обсягів продукції промисловості в Сумській і Чернігівській областях в 2010 р. порівняно з 2009 р. були нижчі, ніж в Україні загалом. Індекси випуску продукції сільського господарства в 2010 році загалом в Україні становили 98,5 %, від рівня 2009 р. Показники нижче від зазначеного були в семи регіонах, серед яких найнижчі результати — у Чернігівській області (86,6 % від рівня 2009 р.). Регіональне вирівнювання економічного розвитку — одне з головних завдань національної економічної політики України. Його вирішення можливе шляхом удосконалення регіонально-просторової організації господарства, посилення процесів інтеграції. Це вимагає диверсифікації інструментів і механізмів державної регіональної політики з урахуванням специфіки нинішніх рівнів розвитку регіонів, їх соціоекономічних і природних можливостей і ресурсів, переваг геоположення.
