Posibniki.com.ua Економіка Трансформаційна економіка 3. КОНЦЕПТУАЛЬНІ МОДЕЛІ ПЕРЕХОДУ ДО РИНКОВОЇ СИСТЕМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ


< Попередня  Змiст  Наступна >

3. КОНЦЕПТУАЛЬНІ МОДЕЛІ ПЕРЕХОДУ ДО РИНКОВОЇ СИСТЕМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ


Сьогодні перед Україною, що пересягнула через десятирічний період складних трансформаційних змін, постають нові завдання, розв’язання яких зумовлює перспективу її розвитку.

Українське суспільство протягом новітнього періоду власної історії перебувало в паралельному вимірі постсоціалістичного транзиту, який відзначався відомими змінами в адміністративно-політичній системі, структурі і характері владних інституцій, економікогосподарській та інших підсистемах су спільного життя.

Аналізуючи зміст та напрями трансформаційного процесу в Україні, слід звернути увагу, що в контексті поглиблення суспільно-реформаційних процесів, адаптації до нового формату глобальних зрушень та модернізації загальних положень національного реформаційного порядку сьогодення перед Україною постало одразу кілька завдань, серед яких головними є:

— визначення пріоритетів подальшого розвитку з урахуванням активіз ованих і потенційних національних ресурсів та перспективних світових політичних і технопромислових тенденцій;

— забезпечення динаміки зростання, яка б відтворювала резонанс із загальносвітовою динамікою та темпом розвитку інших країн спільної з Україною цивілізаційної платформи;

— гармонізація впливів і взаємозв’язків між внутрішньою економічною і політичною підсистемами, з одного боку, та зов нішніми чинниками — з другого, з метою пошуку «формули інституційної рівноваги», яка гарантує невпинне зростання;

— запровадження адекватної державної політики, спрямованої на активізацію пріоритетних чинників постіндустріального прогресу та створення саморегульованих циклів інноваційного розвитку;

— пошук адекватної методології подальшого розвитку, яка відповідає актуальним завданням нового покоління національних реформ, кореспондується зі світовим досвідом та вдалою пра ктикою «піонерів світового розвитку» і являє собою сучасний категоріальноінструментальний апарат для розуміння наявних та процесів, що набирають швидкість.

Однак найпершою проблемою методологічного характеру, яка виникає за спроби теоретико-практичного обґрунтування та концептуального узагальнення цих завдань, є брак адекватної сучасної парадигми, а точніше, ідеології, здатної надати достатній науковий інстру ментарій для теоретичної інтерпретації і практичного запровадження необхідних реформаційних заходів.

По-перше, як і за умов становлення капіталізму, ринкова трансформація приводить до зміни суб’єктної структури суспільства, що потребує врахування інтересів нових соціальних груп у системі економічних інтересів суспільства і вироблення заходів економічної політики, спрямованих на їхню реалізацію. По-друге, на колишньому пост радянському просторі утворилися нові національні держави, зокрема Україна, що вимагає переосмислення національних економічних інтересів і національної економічної політики. У цьому плані особливості ринкової трансформації збігаються зі специфікою становлення капіталізму, що характеризувалася зародженням нових національних держав. По-третє, трансформаційні економіки із самого моменту зародження включаються у світогосподарські зв’язки. Звичайно, в умо вах глобалізації їхній рівень зовсім не той, який мав місце за становлення капіталізму, але й у цьому питанні неможливо не помітити спільності процесів, що відбувалися тоді і відбуваються сьогодні. Істотний вплив на пошук відповідної програми переходу до ринку справляла ціла низка внутрішніх і зовнішніх чинників і передусім прагнення вітчизняних політичних лідерів но вої хвилі якнайшвидше зруйнувати соціалістичну економічну систему, що є головною перепоною в оперативному розв’язанні соціально-економічних проблем у країні: зупинення зростання інфляції, досягнення високих темпів економічного зростання, прагнення інтеграції у світову систему господарювання та ін. До визначальних зовнішніх чинників вибору програми трансформації економіки слід віднести надію на політичну й фінансову підтримк у від розвинутих країн Заходу, стереотипи високого європейського рівня життя, наявність запропонованої концепційної програми трансформації економіки Вашингтонського консенсусу і відповідної ідеологічної підтримки радикальних реформ під гаслом фор-мування соціально орієнтованої ринкової системи.

Потік вітчизняної і зарубіжної політико-економічної літератури щодо характеристики співвідношення мети і засобів трансформації економічних систем, проблем вибору шляху, оцінювання порівняльної ефективності різних моделей ринкової економіки, можливих конфліктів і суперечностей, послідовності етапів і строків перетворень досить великий. Разо м з тим, питання наукової теорії перехідного періоду і досі залишаються не зовсім опрацьованими, що негативно впливає на практичний процес господарювання в державі.

Проблеми перехідної економіки і ринкової трансформації є об’єктом дослідження всіх сучасних світових економічних теорій економічної думки.

Найпоширеніші моделі трансформаційної економіки з позицій основних течій в економічній теорії сформувались у такому вигляді.

1. Неоінституціоналізм: інституціональні зміни самі собою зумовлюють зростання трансакційних витрат, що знижує стимули до підприємницької діяльності та обмежують можливості економічних агентів у прогнозуванні подальшого розвитку. Останнє спричинене непевністю майбутнього економічного й політичного порядку, зміною старої інституціональної структури і незрілістю нової, нездатністю слабкої держави забезпечити виконання контрактів, що породжу є додаткові трансакційні витрати у підприємців. Ці обставини викликають специфічні витрати ринкової трансформації, що переважно мають трансакційну природу, котру неможливо уникнути. Проте розміри витрат ринкової трансформації можуть істотно різнитися, тому що, хоч реформаційні зміни супроводжуються збільшенням трансакційних витрат, ступені їхнього зростання можуть не збігатися.

2. Неокласична модель дає загальні рекомендації всім країнам, які перебувають на етапі перех ідної економіки, незалежно від рівня соціально-економічного розвитку країн. В її основу покладено два принципи: 1) зміни у кредитно-грошовій сфері чинять домінуючий вплив на загальну господарську кон’юктуру; 2) центральні банки можуть регулювати загальну кількість грошей, що обертаються. Самі ці принципи регулювального впливу на відтворювальні процеси через сферу грошо вого обігу були реалізовані у різних формах в економічній політиці США та Великої Британії, а також у стабілізаційних програмах МВФ для країн Центральної та Східної Європи.

Сучасна монетариська концепція як течія неокласичної теорії знайшла подальший розвиток у працях таких теоретиків-економістів: А. Аслунд (Швеція), Дж. Сакс, М. Фрідмен, С. Фішер (СШ

А). Для їхнього трактування трансформаційних процесів характерно: ? абсолютизація неокласичної моделі ринку на противагу іншим концепціям та державній економіці; ? жорстке протиставлення ринкового механізму саморегулювання державному втручанню в економічні процеси; ? повне заперечення можливості поступового, еволюційного характеру ринкової трансформації з відповідною ідеалізацією «шовкової терапії»; ? політика жорсткого регулювання темпі в приросту грошової маси як головного інструменту управління економікою; ? повсякденна боротьба з інфляцією як основою зла в регулюванні грошової маси в державі; ? абсолютизація приватної власності й розвиток приватного сектору; ? опора на іноземні інвестиції в національну економіку; ? здійснення швидкої лібералізації цін та лібералізація зовнішньої торгівлі; ? повна відкритість націо нальної економіки; ? скорочення соціальних витрат держави.

При цьому стверджується, що невиконання будь-якої з умов деформує процес трансформації, а з метою зменшення ризиків від поступових реформ необхідно використовувати рекомендації Міжнародного валютного фонду і Світового банку, що спеціалізуються на наданні фінансової допомоги країнам, які перебувають у процесі реформації.

3. Посткейнсіанство: за відмо ви від моделі загальної рівноваги в рамках цього напряму підкреслюється, що економічні процеси здійснюються в реальному часі і їх перебіг значною мірою визначає кінцевий результат. Пост кейнсіанці особливо виокремлюють активну роль грошей і відсотка як передатного ланцюга від грошових змінних до реальних. Величину відсотка визначає не гранична продуктивність реального капіталу, а насампе ред грошовий феномен.

Ринкові відсоткові ставки відбивають не прибутковість реальних інвестицій, а моральний ризик і спосіб відбору кредитних проектів. Тому інвестиції у грошові активи не тільки не тотожні реальним інвестиціям, а й можуть витіснити їх. Крім того, наявна в економіці невизначеність, асиметрично розподілена інформація перекручують структуру відносних цін. Найбільшою мірою все це стосується фінансових ринків, які виконують в економіці найважливішу функцію переливання капіталу в ефективніші галузі. Зокрема, банки схильні надавати позичку відомим клієн-там, вони не мають ефективних способів оцінки та відбору інвестиційних проектів. Тому рекомендується активне втручання держави у фінансову сферу і жо рстке регулювання діяльності фінансових посередників. Отже, увага концентрується на тих самих завданнях перехідного періоду — макроекономічній стабілізації та лібералізації, але на більш конкретному рівні. Особливо наголошується на недоцільності поспішності у розв’язанні цих завдань.

З цього випливає, що трансформаційна економіка не повинна негайно налаштовуватись на досягнення кінцевих цілей. Спочатку треба пр агнути досягнення певної макроекономічної стабільності, яку в підсумку мають характеризувати такі дії:

— стримування інфляції переважно на рівні до 10 %;

— підтримка високого рівня зайнятості;

— збереження високих темпів зростання — на рівні 5 % на рік;

— гарантування справедливого розподілу доходів і влас-ності;

— забезпечення населення основними видами соціальних послуг;

— створення необхідної інфрастру ктури;

— формування рівноважного платіжного балансу за відповідного балансу поточних платежів;

— досягнення збалансованості розширеного державного бюджету;

— запровадження контролю над грошовим пропонуванням за його помірного зростання.

Найпоширенішими концептуальними варіантами трансформації постсоціалістичної економіки, які спираються на ідеї інституціоналізму, неокласики та посткейсіанства, вважаються два: шокотерапія та градулізм.

Міжнародний валютний фонд як ід еолог «шокової терапії», до якого Україна вступила у 1992 р., фінансує короткотермінові державні програми боротьби з високою інфляцією та загальною валютно-фінансовою нестабільністю. У своїй діяльності він керується базовим принципом обумовленості, згідно з яким країни — члени МВФ можуть отримати кредити за умови, що вони зобов’язуються здійснювати відповідну економічну політику, спрямовану на скорочення б юджетного дефіциту, зниження темпів зростання грошової маси, підвищення відсоткових ставок за кредитами вище рівня інфляції. У своїй політиці ці міжнародні фінансові установи як наукову базу використовували лише один із напрямів західної економічної теорії — лібералізм у його монетариському виконанні. З боку впливових наукових і урядових кіл Заходу реформаторській владі У країни був нав’язаний саме варіант «шокової терапії» як напрям трансформаційної програми за назвою «Вашингтонський консенсус». Ідеологія даної програми базується на основі так званих подвійних стандартів — для внутрішнього користування та для експорту в інші країни. Адже економічно розвинуті країни нав’язують іншим країнам принципи вільного ринку і вільної конкуренції, а ре ально свою національну економіку будують на сполученні олігополістичної практики і широкого втручання держави у формування економіки та управління нею. «Подвійність стандартів» МВФ і США полягає у тому, що рекомендації Вашингтонського консенсусу від самого початку були розраховані на «зовнішнє» споживання слаборозвинутими і постсоціалістичними країнами, різноманітними засобами нав’язувались їм. При цьому мовчазно аб о й відверто визнавалась їх непридатність для розвинутої ринкової економіки.

Стандарти «Вашингтонського консенсусу» прописували украй спрощені завдання економічної політики і зведення її до трьох постулатів: лібералізації, приватизації і стабілізації через жорстке формальне планування грошової маси. Така політика спрямована на максимальне обмеження ролі держави як активного суб’єкта економічного впливу і обме ження його функцій контролем за динамікою грошової маси. Ідеологія даної трансформаційної програми розроблена в одній із праць Дж. Вільямса і базувалась на десяти принципах.

1. Бюджетна дисципліна (скорочення бюджетного дефіциту), ніякого фінансування бюджетних зобов’язань за допомогою друкарського верстата.

2. Зміна пріоритетів держвитрат (відмова від практики субсидіювання збиткових держаних підприємств на користь збільшення асигнувань на боро тьбу з бідністю за допомогою програм фінансування освіти та охорони здоров’я).

3. Податкова реформа, метою якої є створення системи з широкою податковою базою, але низькими ставками, і як наслідок — посилення стимулів і поліпшення горизонтальної справедливості без зниження досягнутої прогресивності. 4. Фінансова лібералізація, пріоритетом якої є ринково орієнтовані відсоткові ставки. Але досвід і практика свідчать, що ринково обґрунтовані ставки можуть бути наскільки високі, настільки це не погрожує платоспроможності виробничих підприємств і уряду.

5. Конкурентоспроможний валютний курс, який забезпечує країнам на достатньому рівні конкурентоспроможність для ініціювання швидкого зростання нетрадиційних раніше експортних товарів. При цьому екс пертам гарантується конкурентоспроможність у майбутньому.

6. Лібералізація зовнішньої торгівлі через створення митних тарифів і послаблення нетарифних обмежень.

7. Лібералізація прямих іноземних інвестицій. Штучні бар’єри необхідно усунути. Іноземним і вітчизняним підприємствам, фірмам повинні бути забезпечені рівні умови.

8. Приватизація державних підприємств за умови виключення зловживань з боку корумпованої влади.

9. Дерег улювання з боку держави суб’єктів підприємницької діяльності. Уряд повинен ліквідувати обмеження, що перешкоджають появі нових фірм або стримують конкуренцію. В іншому разі уряд повинен надати докази, що обмеження введені з метою забезпечення нагляду за фінансовими організаціями

10. Право власності. Законодавство повинно забезпечити надійні права власності, включаючи державний сектор.

У зв’яз ку з проблемами реалізації принципів дають програми у першій половині 90-х років в країнах Латинської Америки, Європи і колишніх радянських республіках були внесені певні корективи у зміст консенсусу в такій редакції:

— збільшити збереження, передусім шляхом підтримки фінансової дисципліни;

— переорієнтувати суспільні витрати на соціальні потреби;

— реформувати податкову систему, ввести еколо гічний податок, земельну ренту;

— посилити банківське регулювання;

— підтримати конкурентоспроможний валютний курс, відмовитися від змінного курсу і від використання прив’язки валютного курсу;

— досягти внутрішньорегіональної лібералізації торгівлі;

— сформувати конкурентну ринкову економіку шляхом приватизації та перегулювання;

— визначити сукупність прав власності, які доступні для всіх;

— створити ключові стр уктури — незалежні центральні банки, міцні бюджетні організації, незалежне і некорумповане правосуддя, біржі праці;

— збільшити витрати на освіту, насамперед на початкову й середню школу.

Наведені принципи повинні були, за прогнозами авторів цієї теорії, забезпечувати макроекономічну рівновагу. Вважається, що без їх дотримання неможливе в подальшому функціонування ринкової економіки. Стабілізація вимірюється рівне м інфляції і досягається за допомогою такого інструменту, як фінансові обмеження. Лібералізація вимірюється ступенем відкритості економіки і досягається шляхом пом’якшення внутрішньо- і зовнішньоторгового режиму. Ефекти лібералізації цін і зовнішньої торгівлі взаємно посилюються шляхом підвищення впливу міжнародної конкуренції.

На початковому етапі дані принципи розроблялися для встановлення контролю за формуванням економічної по літики слаборозвинутих країн з приводу запобігання розбазарюванню наданих їм закордонних кредитів. Тому в даній програмі існує певний примітивізм, питання макроекономічної політики зведені до лібералізації і формального планування зростання грошової маси на основі простих регресивних залежностей. З погляду інтересів МВФ, змістом такої політики була реалізована на її основі технологія контролю за діями ур ядів відповідних країн. Цим пояснюється і вибір простих для контролю методик планування. Задаючи жорсткий план приросту грошової маси, лібералізації цін і зовнішньої торгівлі, МВФ одночасно блокував свободу дій у всіх інших питаннях економічної політики уряду, який фактично ставав підконтрольним суб’єктом. Подібна політика мала на меті забезпечення не економічного зростання, а п озицій міжнародного фінансового і торгового капіталу, зацікавленого у забезпеченні контролю над ринками країн, що стали на шлях трансформації.

Україна не є винятком, для неї було розроблено свою модифікацію доктрини Вашингтонського консенсусу. Під тиском іноземних кредиторів, реформаторською владою нашої держави була визнана керівна роль МВФ у формуванні економічної політики України, основні параметри якої розроблялись експертами МВФ. Не дивно, що політика «шокової терапії», заснована на ідеології лібералізму, виявилась у повній суперечності з продекларованими обіцянками.

Помилки такої економічної політики не мають рівних у практиці економічного планування і прогнозування. Так, перед лібералізацією цін прогнозувалося, що стабілізація буде досягнутою за підвищення загального рівня цін тільки у кілька разів. Відтоді зростання цін становило кілька десятків, а то й сотні разів, а стабілізації економіки так і не було досягнуто.

Домінуючою, центральною складовою «Вашингтонського консенсусу» є завдання формування інституту приватної власності через роздержавлення і швидку приватизацію державної власності, що забезпечило б активну економічну діяльність су б’єктів господарювання у перехідний період. Цьому повинна була сприяти масова приватизація, коли кожен громадянин України формально мав право стати повноправним власником значної частини державної власності шляхом видачі йому іменного приватизаційного сертифіката, номінальна вартість якого за підрахунками учених-економістів мала становити не менше 10 тис. доларів. Унаслідок інфляційних процесів у першій поло вині 1990-х років, штучного заниження вартості майна, сотні тисяч підприємств, які підлягали роздержавленню та приватизації, дії інших економічних та правових причин призвели до катастрофічного знецінення майнових сертифікатів громадян. Таким чином, переважна більшість працездатного населення перетворилися на осіб, позбавлених засобів виробництва та засобів існування, а отже, на продавців власної робочої сили в ум овах масового безробіття. Лишившись без підтримки з боку суспільства і майже потрапивши у зону соціального ризику, ця частина населення примусово стала на шлях самовиживання. Її доходи були нижче прожиткового мінімуму і, відповідно, цей прошарок громадян не міг стати основою стабільності в державі.

З другого боку, в цей негативний перехідний періо д трансформацій суспільства чітко виділяється група людей, так званих «ефективних власників». До неї увійшли представники тіньового капіталу, вищі чиновники державного апарату, номенклатурний директорський корпус, які здійснили масове розкрадання державної власності. На сьогоднішній день, за підрахунками Фонду держмайна, біля 20 тис. підприємств приватизовані з порушенням вітчизняного законодавства. Незаконно одержані кошти від процесу «чорної пр иватизації» опинились не на рахунках у державному бюджеті, а у сейфах західних іноземних банків і, відповідно, працюють на економіку їх держав.

За теперішніх умов розвиток відносин власності у розвинутих країнах світу спрямовано на поступове подолання процесу відчуження найманих працівників від власності. В Україні та деяких інших країнах СНД він набув прот илежного характеру. Відповідно, якщо перед масовою приватизацією підприємств прогнозувалося швидке зростання ефективності виробництва, то внаслідок антидемократичного характеру приватизаційних процесів в Україні, а також хибної економічної політики влади цього не відбулося, а отже, виникнення ефективного власника, здатного на основі здійснення раціональної системи менеджменту, інноваційної діяльності приймати раціональні рішення і ефективно господарювати, було немо жливим. За всіма показниками ефективності виробництва відбувся величезний спад. За продуктивністю праці Україна на початку 1990-х років відстала від розвинутих країн у промисловості у 4—5 разів, у сільському господарстві — у 7—8 разів. У перехідний період трансформаційних процесів унаслідок глибокої економічної кризи відставання за рівнем продуктивності праці, за оцінками спеціалістів, ще зросло у 2,5

—3 рази. Статистичні показники соціально-економічного розвитку підтверджують, що результати приватизації є наслідком неправильно обраної стратегії економічної політики держави в перехідний період.

Таким чином, основний акцент на те, що лише жорстка монетарна політика може забезпечити швидке подолання інфляції та одночасне поглиблення ринкових реформ не спрацював і дав протилежний негативний результат у ви гляді довготривалого спаду економіки. Сформувалися нецивілізовані ринкові відносини, де первісне нагромадження капіталу здійснювалося через масову тінізацію економіки, масштабну конкуренцію, казнокрадство та кримінально-економічну злочинність. У результаті розвитку «дикого» ринку, з одного боку, відбулося масштабне збіднення громадян країни, а з другого, народження маленького прошарку вітчизняної буржуазії з надвисокими прибутками, нагромадженим капіталом від тіньової пр иватизації. Через відсутність системної кадрової політики з боку держави виник вакуум управлінських кадрів у народному господарстві, неконтрольований рівень безробіття досяг катастрофічного рівня, що об’єктивно спричинило масову міграцію за кордон молодих перспективних висококваліфікованих кадрів. Відповідно замість необхідних прогресивних структурних зрушень і реструктуризації вітчизняних підприємств відбулося поглиблення структурної деформації економіки. У стр уктурі експорту із України домінували сировина та продукція переробних галузей.

У перехідній економіці, на думку російських економістів А В. Бузгаліна та А. І. Калганова, у соціально-економічній сфері діє закономірність, згідно з якою чим вища концентрація економічної влади в руках корпоративно-капіталістичної еліти, тим нижчі економічний потенціал та можливості вільного гармо нійного розвитку, тим більше можливості для наростання корпоративної влади внаслідок дезорганізації економіки, дифузії інститутів, деградації та пауперизації широких верств населення. А соціальна траєкторія реформ, поглиблення асоціальності економіки породжують зростання соціальної напруги, конфліктності у суспільстві, що, у свою чергу ще більше поглиблює некерованість трансформаційного процесу та, як наслідок, економічний спад і стагфляцію. Перехідне суспільство потрапляє у вирву соціально-економічної кризи, яка засмоктує його тим глибше, чим сильніші базо ві причини кризи.

В економічній літературі окремі автори, аналізуючи перехідний характер трансформаційних процесів у постсоціалістичних країнах, досить часто розглядають Польщу як позитивний приклад запровадження концепції «шокової терапії». Але Польща мала сприятливіші вихідні умови реформ, передусім у сільському господарстві, де близько 80 % орних земель перебували у приватній власності. Крім того, економічне зростання в основно му було забезпечене одержанням значних іноземних інвестицій (понад 6 млрд дол. США), а також списанням зовнішнього боргу (323 млрд дол. США).

Невдачі запропонованих монетариських рекомендацій переходу до ринку на основі ідеології «Вашингтонського консенсусу», а також недоліки монетариської стратегії змушують представників монетаризму коригувати свої підходи і сформувати нову ідеологію за назвою «Поствашингтонський консен сус» (1996 р.). Ця програма істотно змінила підходи до формування ринкової системи господарювання через відповідну монетарну фіскальну та структурну політику в їх взаємозв’язку; стабільність валютного курсу; сприяння стимулювання нагромадження приватного капіталу, його віль-не переміщення; зниження державної заборгованості; розвиток інфраструктури і зниження непродуктивних витрат; ефективне корпоративне управління і контроль за функціонуванням банківської системи. В її основу був покладений уже поступовий поетапний перехід до ринкової сист еми, який виявився більш придатним на зразок китайського. Незважаючи на зміни, ідеологія Поствашингтонського консенсусу з її масштабною приватизацією і лібералізацією не виявила своєї дієздатності і була дискредитована в період фінансової кризи 1998 р.

Відсутність істотного кінцевого результату в трансфор маційному переході України та інших країн до ринку змушує представників монетаризму коригувати свої підходи до інструментів і методів цього процесу. Експерти Світового банку на чолі з його головним економістом і віце-президентом професором Дж. Стігліцом запропонували так звану стратегію економічного розвитку, де висунули ідею про значні зміни у здійсненні монетаристської стратегії трансформації. В основу скл адових цієї стратегії покладено необхідність створення інституціонального середовища, де може здійснюватися високоякісне управління економікою з відповідно підготовленими кадрами. В даній стратегії визначена необхідність зростання ролі держави, підвищення рівня життя, збереження природних ресурсів і підтримання здорового довкілля, розвиток демократії на основі дієвості судової влади і права в ціло му. Ці ідеї Світового банку закономірно знайшли підтримку і в середовищі вітчизняних монетаристів.

Противники монетаристського підходу до трансформаційних змін стверджують, що одним із основних недоліків є недооцінка особливостей перехідного періоду в конкретних країнах, а також тенденцій світового розвитку. Насамперед це стосується України і Росії, які мають певну, властиву тільки їм, специфіку — ро зміри території, кількість населення, геополітичне розташування, розвинуту науково-технічну базу, значну частку галузей військово-промислового комплексу та ін. Вразлива сама по собі ця модель не може ефективно використовуватися в умовах сучасних вітчизняних реалій. Ідеологи другої, так званої градуалістської (від англ. gradul — поступовий) концепції трансформації постсоціалістичної економіки трактують іншу стратегію трансформаційних процесів у перехідний період розбу дови ринкової економіки, яка припускає поетапне повільне проведення реформ. Внутрішня лібералізація спочатку проводиться експериментально в окремих секторах чи галузях економіки і тільки після одержання позитивного результату поширюється на економіку в цілому.

У процесі реалізації даного методу реформ спочатку знімаються обмеження у сільському господарстві, інших галузях, які перебувають у стадії кризи. По тім поширюються на інші сфери економіки у міру того, як з’являються необхідні елементи інституціональної структури. При цьому усвідомлюється тривалість даного процесу та можливість забезпечення необхідного обсягу внутрішніх інвестицій у національну економіку, зміни структури сукупної пропозиції та попиту, створення умов для соціальної адаптації населення лише за умови стабільного випуску м атеріальних благ. Низький рівень рентабельності вважається домінуючим, порівняно з падінням обсягів виробництва.

Стратегія цієї моделі базується на підвищенні ефективності і збільшенні доходів на початковому етапі реформ для майбутньої стартової стимуляції складніших трансформаційних перетворень. Градуалістська версія трансформації фокусує увагу на її «процесності» і вже цим протистоїть доктрині «шокової терапії» з її орієнтацією на кінцевий пункт «переходу». Трансформація сприймається насамперед як зміни у структурі сукупного пропонування та попиту. Підкреслюється ресурсо- і особливо капіталомісткий характер процесу, його тривалість. Відповідно градуалістська стратегія відводить провідну роль стабілізації виробництва: тільки за сті йкого випуску продукції можна забезпечити безупинне надходження ресурсів, необхідних для підтримання рівня і формування структури споживання й інвестицій, створення передумов соціальної адаптації населення в умовах трансформації.

Акцентуючи увагу на різних, але в кожному разі істотних сторонах процесу трансформації, обидва підходи взаємно доповнюють один одного. Ситуація змінюється, як тільки справа доходить до рекоменда цій: у питаннях економічної політики обидва підходи зіштовхуються. Дана суперечність — ще одне свідчення того, що надійного шляху від економіки радянського типу до економіки ринкової поки не знайдено. Справді, рекомендації «шокотерапевтів» ігнорують вирішальне питання про те, яким чином реформи вбудовуються в існуюче суспільство і через це являють собою не більше ніж заклик не затримуватися на небезпечній ділянці шл яху. «Градуалістські» рекомендації, навпаки, наполягають на обережності й попереджають проти поспішності під час небезпечного переходу, але набагато менше впевнені щодо ймовірної спрямованості й результативності пропонованої траєкторії руху.

Серед підходів до економічної трансформації, альтернативних обом основним версіям, найавторитетнішими вбачаються «гетеродоксальні» змішані стратегії й інституціоналістська опозиція стандартним концепціям.

Для «гетеродоксального» підходу характерне поєднання ідеї швидкої фінансової стабілізації з пакета заходів «ортодоксальної» шокотерапії з ідеєю фіксованих (чи тимчасово заморожених) цін, що має зовсім інший родовід. Насправді такий підхід — не більш ніж прагматична, хоч і ризикована, ревізія «ортодоксальної» версії: «гетеродоксія» не ставить під сумнів основні передумови останньої, такі як орієнтація на кінцевий пун кт і відповідно швидкі темпи «переходу».

Певною мірою подібну ситуацію можна вважати природною. Соціальні системи, які переживають глибинну трансформацію, є деінституціоналізованими, так би мотиви, за визначенням: їхній колишній інституціональний каркас вже поламано, а новий ще не побудовано, адже це завжди нелегкий і тривалий процес з негарантованими результатами.

Таким чин ом, характеристика перехідних суспільств як таких, що перебувають в деінституціоналізованому стані, є недостатньою і однобічною. Точніше слід говорити про деформалізацію інституціонального простору перехідних суспільств, оскільки формальні «правила гри» відходять тут на другий план, поступаючись місцем неформальним відносинам.

Хоча всі перехідні економіки виявилися залученими до процесу деформалізації, на пострадянському просторі во ни передалися найяскравіше, а винайдені тут «сірі» схеми вражали складністю і різноманіттям. По-перше, як добре відомо, планова система не змогла уникнути формування у її надрах розгалуженої мережі неформальних зв’язків. У Радянському Союзі внутрішня ерозія офіційної економіки встигла зайти особливо далеко. По-друге, як свідчить світовий досвід, з настанням п риродних або соціальних катаклізмів формальні інститути завжди відступають перед неформальними. В критичних ситуаціях жорсткість, притаманна законам та іншим видам формальних регуляторів, стає перешкодою на шляху виживання суспільства і може провокувати додаткову соціальну напругу. На перший план тоді виходять неформальні інститути — норми солідарності, особистої підтримки тощо. За глибиною і тривалістю перехідної кризи Україна наба гато «випередила» більшість країн Центральної і Східної Європи. Відповідно «попит» на різноманітні моделі неформальної або напівформальної взаємодії виявився незрівнянно вищим.

При цьому необхідно додати, що не тільки в надрах планової економіки, а ще набагато раніше, за часів Російської імперії державним інститутом була притаманна схильність до неформального розв’язання проблем і нех тування формальними приписами і законами. Народи Російської імперії ніколи не відрізнялися повагою до законів.

Одночасно із заповненням інституціональних пустот неформалізованими схемами і практикою розгортається інший процес — почалося масоване упровадження та освоєння нових формальних інститутів (політичних, економічних і правових) за зразком тих, що діють у розвинутих суспільствах із стійкою демократією та ефе ктивною ринковою економікою. В кінцевому підсумку зміст системної трансформації міститься саме в цьому — в оновленні формальних «правил гри», які регулюють різні сфери життєдіяльності суспільства. Прискорене впровадження нових інститутів забезпечується великими масштабами їхнього «імпорту», без якого перехідний процес обов’язково розтягнувся б на триваліший період або взагалі був би паралізований. Отже, з інституціональної точки зору системна трансформація постає як сукупність кількох паралельних і різноспрямованих процесів. У загальних рисах логіку переходу можна описати таким чином: вихідний пункт — злам «старого» інституціонального каркаса; захисна реакція суспільства — заповнення інституційного вакууму різ-номанітними моделями неформальної взаємодії; головний зміст змін — розробка і упровадження нових формальних «правил гри», а тако ж механізмів, що забезпечують їх дотримання; фінальна крапка — «нормалізація» інституційного простору, знаходження нового усталеного балансу між формальними і неформальними регуляторами.

У ході цієї трансформації базисні інститути повинні «обро-сти» великою кількістю комплементарних норм і організацій, з тим щоб у суспільстві утворився практично безперервний (недискретний) інституціональний простір. Адже будь-який розрив в інституціональному пр осторі означає, що певні соціальні відносини не мають стійких, передбачуваних і загальноприйнятих норм здійснення, а регулюються індивідуальними рішеннями.

Подібні «пустоти» в інституціональному просторі сприяють поширенню моделі, яка розходиться з принципами функціонування ринкової економіки. Це — можливість вибору того рішення, котре здається державному чиновникові або підприємцеві суб’єктивно правильним або ви гідним за відсутності законодавчих норм і традиційних рішень. Добре відомо, що суть рішення залежить від відносин боржника з владою або від участі державних структур в управлінні й володінні підприємством-боржником. Така ситуація не тільки відкриває широке поле корупційним діям, а й посилює невизначеність українського економічного середовища.

Але значення неформальних норм не вичерпується роллю «на повнювачів» інституціональних «пустот». Ці норми повинні надійно «підпирати» формальні інститути, оскільки сил держави недостатньо для захисту законів та інших писаних норм. Формальні інститути діють найефективніше тоді, коли стають частиною культури, поєднуються з неформальними інститутами і вимагають мінімуму державного примусу, інакше кажучи — коли люди добровільно дотримуються формальних норм. Такий ст ан справ вимагає, звичайно, довготривалої цивілізаційної еволюції суспільства.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
ЛІТЕРАТУРА
2. РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ — ОСНОВА ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМУ ВЗАЄМОДІЇ РІЗНИХ ЕКОНОМІЧНИХ УКЛАДІВ У ЗМІШАНІЙ ЕКОНОМІЦІ
3. ПРИВАТИЗАЦІЯ: ЇЇ ШЛЯХИ, ЕТАПИ, СУПЕРЕЧНОСТІ
4. «ЕФЕКТИВНИЙ ВЛАСНИК» ЯК ІНСТРУМЕНТ І РЕЗУЛЬТАТ ТРАНСФОРМАЦІЇ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ
ВИСНОВКИ
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki (2022)