Posibniki.com.uaМенеджментУправління розвитком компанії2.1. КОМПАНІЯ ЯК ОБ’ЄКТ УПРАВЛІННЯ


< Попередня  Змiст  Наступна >

2.1. КОМПАНІЯ ЯК ОБ’ЄКТ УПРАВЛІННЯ


заційна система підприємства охоплює виробничу й організаційну структуру управління підприємством та його підрозділами, а також зв’язки між виробництвом та управлінням, між підприємством та зовнішніми організаціями.

Організаційний

Соціальний

Економічний Екологічний Інформаційний

Адміністративно-правовий

Аспекти дефініції підприємства

Виробничотехнічний

Рис. 2.1. Поліаспектність дефініції підприємства

У соціальному плані підприємство — це соціальна підсистема суспільства, завдяки якій здійснюється взаємодія суспільних, колективних і особистих інтересів.

Економічно підприємство є відокремленою ланкою промисловості, що має певну господарську, фінансову, економічну самостійність. Економічна система підприємства охоплює економічні відносини підприємства з державою, державним бюджетом, організаціями ринкової інфраструктури, постачальниками компонентів виробництва та споживачами продукції (робіт, послуг), населенням, а також внутрішні відносини, що виникають між підрозділами підприємства, між останніми та апаратом управління. Таким чином, підприємство є відкритою системою з відносно стабільною внутрішньою структурою та складною системою взаємозв’язків із зовнішнім оточенням.

З інформаційної точки зору підприємство — складна динамічна система, що характеризується великим обсягом, інтенсивністю й різноспрямованістю інформаційних зв’язків між підсистемами

та елементами, а також зовнішнім оточенням. Інформаційна підсистема підприємства охоплює планову, звітну, нормативнотехнічну документацію, а також різноманітну інформацію, котра характеризує стан і рух компонентів підприємства.

В екологічному аспекті підприємство — це виробничо-екологічна система, яка взаємодіє із зовнішнім оточенням шляхом матеріально-енергетичного обміну.

Щодо адміністративно-правового статусу, то в цьому плані підприємство є юридичною особою із встановленими державою в законодавчому порядку правами та обов’язками.

Поряд із терміном «підприємство» в сучасній бізнес-практиці для ідентифікації господарських суб’єктів нерідко застосовують такі поняття, як «організація», «фірма», «компанія».

Поняття «організація» традиційно використовують для визначення групи людей, об’єднаних у певні організаційні утворення з метою координації їхньої роботи в плані досягнення спільних цілей. Доволі часто термін «організація» вживають стосовно некомерційних підприємств, не спрямованих на отримання прибутку від своєї діяльності. Також у професійній літературі термін «організація» вживається як синонім терміна «підприємство» при дослідженні організаційних аспектів його створення та управління, оскільки організація передбачає соціальне утворення з чіткими межами і цільовою спрямованістю.

У практичній економічній діяльності набула поширення практика застосування терміна «фірма» для акцентування уваги на сфері діяльності суб’єкта господарювання. Зокрема підприємства, що функціонували в торгівлі, транспортній і будівельній галузях, у сільському господарстві, у сфері освітніх, фінансових, медичних послуг, традиційно називають фірмами. Утім, цей термін широко використовують у межах сучасної економічної теорії, один із вагомих напрямів якої набув оформлення як теорія фірми [4].

Стосовно трактування поняття «компанія» слід визнати, що поширене використання в Україні цього терміна пов’язане передусім із прагненням наголосити його акціонерну належність, складну інтеграційну організаційну структуру, яка найчастіше відображає холдингову форму організації бізнесу. Підприємства, створювані для управління активами чи підприємствами (так звані керівні компанії) дістали назву «компанія» в європейському праві, або «корпорація» — в американському.

Далі в даному посібнику термін «компанія» означає виробничі підприємства, торговельні й сервісні фірми, інші економічні організації, що являють собою економічно й організаційно самостійні суб’єкти господарювання, створювані з метою виготовлення продукції, надання послуг, а назагал для створення доданої цінності для споживачів. Як юридичні особи компанії володіють майном і несуть відповідальність за його ефективне використання, здійснюють комерційну діяльність з метою отримання прибутку.

Пошук ефективних методів розвитку компанії нерозривно пов’язаний із дослідженням природи підприємства (фірми) як об’єкт управління.

В економічній теорії існує кілька концепцій підприємства (фірми), які описують його виникнення, діяльність і ліквідацію. Серед них можна виокремити чотири основні: неокласичну; інституціональну; еволюційну; підприємницьку. Кожна з них акцентує увагу на тих чи інших особливостях підприємства як об’єкта дослідження (табл. 2.1).

Основні концепції фірми

В економічній теорії тривалий час панувала концепція неокласичної теорії фірми, яка дістала назву мейнстриму. Досить часто неокласичну теорію разом із марксистскою теорією відносять до технологічних теорій фірми, які розглядають фірму як виробничу одиницю, що перетворює фактори виробництва на готову продукцію. Причини виникнення фірми прихильники цієї теорії пов’язують із суспільним поділом праці та спеціалізацією. На їхню думку, основу діяльності фірми становить технологія, що дає змогу виробляти певний обсяг продукції із мінімальними витратами.

З метою максимізації прибутку підприємства визначає масштаб виробництва, обсяг залучених ресурсів і ціни відповідно до ринкової кон’юнктури. Згідно з неокласичною теорією розмір підприємства, його межі та напрями вертикальної й горизонтальної інтеграції визначаються винятково на основі динаміки витрат виробництва. Оптимальний розмір підприємства обґрунтовується за критерієм мінімізації витрат при врахуванні ефекту від масштабу. Традиційно раціональною поведінкою підприємства вважається така, що сприяє оптимізації виробничого процесу, оскільки господарський механізм взято як еталонний, а управлінські рішення вважають досконалими.

Теоретичні концепції фірми Теорія корпорації Дж. Гелбрейта
Еволюційна теорія
Агентська теорія
Залежить від обраних підприємцем цілей Нематеріальні ресурси Підприємець, який є власником підприємства Прагнення досягнення встановлених цілей за значного рівня суб’єктивізму і кваліфікації підприємця
Максимізація прибутку Матеріальні ресурси Власник Прагнення отримати максимальний прибуток для власника
Мета фірми ’єкт управління б’єкт управління іка прийняття управлінських рішень

34

До

Гарантований рівень прибутковості і максимальний темп зростання Економічні та соціальні аспекти функціонування компанії Техноструктура Критерієм обґрунтування рішень разом з економічними параметрами є соціальні результати бізнесу
Протистояння впливу несприятливого середовища шляхом своєчасної передбачливої реакції Подолання проблем, що виникають на різних етапах розвитку компанії Керівництво компанії Пояснення організаційних змін і заходів крізь призму становлення і розвитку компанії
сягнення обраних цілей та рівня доходу на вкладений капітал власників оративна культура ерівництво компанії нс між інтересами власників, керівників і працівників підприємства при досягненні встановлених цілей

Об

Корп

Су

К

Лог

Бала

35 відсутністю вирішального впливу принципів і механізмів управління для досягнення успішного функціонування. Єдиним чинником успіху підприємства і, відповідно, метою діяльності керівництва був прибуток. Саме тому базовими елементами, що їх досліджували представники неокласичної теорії фірмо були співвідношення між факторами виробництва і обсягом продукції, яке визначалося за допомогою виробничої функції, що змістовно відображала певну технологію. Але управлінські рішення в неокласичній теорії стосувалися винятково моделювання технологічних сполучень факторів, можливості заміни їх для випуску більших обсягів продукції без урахування зміни їхньої споживчої цінності. За цією теорією вплив якості управління й організації фірми не досліджувався, прояв їх вивчали через виробничу функцію. Попри значну обмеженість неокласична концепція функціонування підприємства й досі слугує деяким підприємцям підґрунтям прийняття рішень щодо розвитку підприємства.

Серед основних вад цієї концепції слід назвати неправомірну обмеженість критеріїв прийняття рішень щодо будь-яких стратегічних або тактичних кроків стосовно максимізації прибутку. Схоластичність умов функціонування фірми за неокласичної теорії значною мірою моделює ілюзорне ринкове оточення, яке практично внеможливлює урахування різноманіття сучасного бізнес-середовища: розподіл типів та обсягів діяльності між ринком і фірмою розглядається як визначений; основними сигналами ринкових змін є суто ціни на товари; фірма має необмежені можливості в плані отримання та оброблення інформації, яка надходить із зовнішнього середовища.

Незважаючи на обмеження управлінських інструментів впливу на функціонування підприємства неокласична теорія заклала фундамент сучасного стратегічного управління. Досліджуючи принципи ціноутворення, механізм вибору цінової й нецінової конкуренції і дискримінації в ринковому середовищі, неокласична теорія запропонувала вельми зрозумілі моделі поведінки підприємства у різних моделях ринкового середовища, хоча й обмежила їх до монополії, олігополії, монополістичної і досконалої конкуренції. Саме автори неокласичної концепції фірми спробували пояснити принципи та моделі поведінки підприємства на продуктових і ресурсних ринках через використання обмежених ресурсів з метою максимізації прибутку, а розвиток підприємств — крізь призму технологічних змін, що дають змогу збільшити його продуктивність, обсяг виробництва і досягти максимального прибутку. Наголосимо, що попри багату історію неокласичної теорії, розроблення інструментарію, який дозволяє оптимізувати виробничий процес, моделювати поведінку фірм у різних ринкових моделях, суттєва абстрактність і формалізація аналізу, ігнорування соціальних аспектів функціонування фірми активізували пошук моделей і механізмів вивчення поведінки підприємств у постіндустріальному суспільстві.

Спроба подолати абстрактно-уніфікаційний характер представлених у неокласиці моделей поведінки й розвитку підприємств, виявити його конкурентні переваги та унікальні умови функціонування на початку ХХ століття була зроблена в класичних працях Р. Коуза про природу фірми, Г. Саймона і Дж. Марча — про поведінкові чинники ухвалення економічних рішень. Тепер завданням їх дослідження стає пошук відповіді на питання: «Чому за однакових ринкових та інституціональних умов різні фірми досягають різних економічних результатів?» Сьогодні активно досліджуються джерела і механізми створення унікальних конкурентних переваг, що забезпечують отримання економічної ренти, недоступної конкурентам.

Поява інституціональної, а згодом і неоінституціональної теорій пов’язана передусім із розумінням значної обмеженості припущень, на яких базувалися неокласики у власних висновках. На противагу припущенню неокласиків щодо абсолютної інформаційної відкритості й доступності всіх економічних агентів до всіх ресурсів, яка забезпечує раціональність у прийнятті управлінських рішень, досвід функціонування підприємств свідчить про значну асиметрію інформації, суб’єктивізм менеджерів, які не сприяють прийняттю раціональних рішень. Інституціональна теорія, на відміну від технологічної природи, розглядає підприємство не як виробничу, а як підприємницьку одиницю, яка об’єднує власників факторів виробництва системою договірних відносин — контрактів. Тому головною причиною виникнення фірми, за неоінституціональною теорією, є прагнення скорочення трансакційних витрат. Найпоширенішим тлумаченням трансакційних витрат є ідентифікація їх із витратами, що виникають у сфери обміну в разі зміни власника ресурсів. Ці витрати включають витрати на пошук інформації потенційних партнерів господарювання, витрати на укладання контрактів, зміну кількості та якості продукції, специфікацію прав власності, а також витрати на опортуністичну поведінку. Наявність такого штибу витрат свідчить, що координація діяльності за умов ринкового механізму також супроводжується певними витратами. Сучасні дослідження дово-дять, що значну роль в діяльності компаній відіграє не тільки ринкова, й внутрішньофірмова взаємодія, котра потребує координації зусиль і відповідних витрат на їх забезпечення. Саме тому з позиції неоінституціоналізму оптимальний розмір компанії визначається з урахуванням рівня внутрішньофірмових і ринкових трансакційних витрат.

Підприємницька теорія фірми, досліджуючи її природу і сутність, визначає її як сферу підприємницької ініціативи, причому не обмежує підприємництво тільки керівництвом підприємства. За цією теорією слід виокремлювати три групи підприємців: групу макрорівня, що переймається зв’язками з іншими організаціями, формуванням ділового, адміністративного і технологічного середовища; групу мезорівня — очільників матеріально-фінансових потоків підприємства; групу макрорівня — керівників окремих підрозділів. Поведінка фірми згідно з підприємницькою концепцією характеризується взаємодією підприємців усіх названих вище рівнів.

Агентська теорія, авторами якої є А. Берле і Дж. Мінзом (1932 рік), базується на визначенні сутності фірми, принципів і методів її ефективного функціонування шляхом дослідження впливу різноспрямованості інтересів власників і працівників підприємства, впливу на прийняття управлінських рішень відокремлення функції управління від власності. За умов ускладнення виробничих процесів досягнення ефективного функціонування потребує від управлінців високого рівня компетенції. Це сприяє появі класу спеціалістів, яким принципали (власники) делегують повноваження з управління інвестованим капіталом. Такий розподіл відповідальності породжує асиметрію інформації, зумовлює суперечливість інтересів менеджерів і постачальників капіталу, управлінський опортунізм. Високий рівень інформаційної асиметрії за умов відокремлення менеджменту від власників пояснюється різним рівнем доступу до управлінської інформації, значним зниженням поінформованості принципалів, оскільки вони перебувають за межами компанії. Значна кількість чинників впливу на агентські взаємовідносини пояснює підвищений рівень невизначеності поведінки агентів, які незрідка ухвалюють управлінські рішення на власну користь замість дбати про підвищення добробуту власників компанії. Оскільки якість управлінської праці важко оцінити об’єктивно то й визначити рівень виконання менеджерами зобов’язань перед власниками не завжди можна.

Ефективне функціонування фірми з позиції агентської теорії передбачає побудову такої системи взаємодії між власниками та управлінцями, яка стимулює менеджерів до ефективного управління капіталом в інтересах власників фірми. Тому власники доручають управлінцям за винагороду діяти від їхнього імені задля максимізації доходів, поділяючи з ними ризик діяльності.

У 1970-х роках у межах неоінституціоналізму почала формуватися еволюційна концепція фірми, засновниками якої вважають відомих учених С. Вітнера, Р. Нельсона, А. Чандлера та ін. Основну увагу науковці приділили дослідженню причин динамічних процесів і ознак перехідних станів підприємства. В основу теорії було покладено ідею пояснення змін, що відбуваються в компанії упродовж її існування, дослідження процесів розвитку як пристосування до зовнішнього середовища шляхом «природного» відбору, успадкування ознак, адаптивності й упровадження змін. Управлінські дії менеджменту в цій теорії розглядали як такі, що дають змогу управляти процесом переходу від одного до іншого етапу життєвого циклу (створення, зростання, зрілості), активно реагувати на несталі економічні явища. Неабиякий внесок у розвиток еволюційної теорії зробили Л. Грейнер, який описав фази розвитку компанії, ґрунтовані на подоланні кризових станів, та І. Адізес, котрий запропонував інструментарій діагностики організаційних проблем залежно від фази розвитку компанії та змін, що долають її кризові стани.

Кожна із наведених концепцій розглядає підприємство лише в одному ракурсі. На думку провідних економістів, основою створення узагальненої теорії підприємства має бути концепція підприємства як своєрідного системного інтегратора — цілісного економічного суб’єкта, який поєднує у часі та просторі різні соціально-економічні процеси й досягає ефекту шляхом використання системних мультиплікативних ефектів.

Отже, сучасна компанія (фірма, підприємство) — це складна відкрита виробничо-господарська і соціальна система (рис. 2.2), яка:

• складається із взаємозалежних частин (виробництв, підрозділів, департаментів, служб тощо), діяльність яких впливає на кінцевий результат господарювання;

• взаємодіє із зовнішнім оточенням, з якого до системи надходять необхідні для господарської діяльності фактори виробництва (входи) та в якому реалізуються і використовуються результати діяльності (виходи) — продукція, роботи, послуги;

• здійснює діяльність, спрямовану на задоволення потреб суспільства (зовнішнього середовища системи); Інформаційні системи

Культура

Процес прийняття рішень Системи контролю

Системи мотивації

Структура

Завдання

Рис. 2.2. Інтегрований погляд на компанію (адаптовано за: [2, с. 184])

За умов нестабільного зовнішнього оточення підприємства мусять вирішувати завдання, які можна згрупувати за такими напрямами:

• організація виробничої кооперації і науково-технічної співпраці відповідно до технологічного ланцюга виготовлення кінцевого продукту;

• забезпечення збалансованості діяльності за стадіями життєвого циклу продукції;

• створення нових механізмів інвестування для розширення та науково-технічного розвитку виробництва;

• досягнення узгодженості інтересів держави і власників підприємств при використанні землі і природних ресурсів;

• створення на підприємствах внутрішнього ринку робочої сили, що забезпечить розв’язання проблем професійної перепідготовки та зайнятості;

• має властивості, притаманні складним відкритим цілеспрямованим системам: здійснює певні процеси впродовж життєвого циклу продукції; реагує на зміну зовнішнього оточення і самостійно забезпечує свій розвиток (має властивість самоорганізації); має характерне для складних систем поєднання властивостей цілісності та відокремленості, які певним чином впливають на її функціонування та розвиток.

Стратегія• включення підприємств до глобальної мережі інформації та подолання труднощів науково-технічного розвитку виробництва, які виникають у зв’язку із правом підприємств на комерційну таємницю.

Компанія (підприємство), подібно до будь-якої системи може перебувати у двох станах: стійкому чи нестійкому.

Стійкий стан характеризується ритмічним випуском високоякісної продукції та стабільним попитом на неї, рівномірним процесом виробництва в усіх підрозділах, належним матеріально-технічним та кадровим забезпеченням, нормальним психологічним кліматом у колективі.

Нестійкий стан характеризується порушеннями у виробничому процесі, неритмічним випуском продукції та незадовільним попитом на неї, несвоєчасним матеріально-технічним постачанням, незадовільним психологічним кліматом. Таке становище може бути результатом впливу як зовнішніх, так і внутрішніх чинників. Стійкий стан виробництва забезпечується головним чином створенням адекватної та ефективної системи управління.

Основною умовою пристосування виробничої системи до динамічного зовнішнього оточення та нестійкого спектра внутрішніх чинників є її здатність адаптуватися та створювати механізм використання сприятливих тенденцій, що з’являються. Це забезпечується гнучкістю структури підприємства, під якою розуміють здатність системи цілеспрямовано адаптуватися до мінливого, складного середовища і здійснювати цей процес пристосування із мінімальними витратами.

Для загальної характеристики гнучкості й динаміки технічного розвитку підприємства в економічній літературі пропонується використовувати такі критерії, як технічний, організаційний, економічний та похідні від них: організаційно-технічний, техніко-економічний, техніко-організаційний, організаційно-економічний рівні виробництва, а також науково-технічний рівень, рівень технічного озброєння праці і виробництва, стан і розвиток технічної бази підприємства. Проте не існує єдиних методичних підходів до оцінювання рівня гнучкості підприємства.

Гнучкість виробничої системи забезпечується завдяки використанню спеціальних принципів організації управління. Наприклад, збільшення кількості підрозділів усередині підприємства при зменшенні їх розмірів — один із таких принципів, який набув поширення від 1980-х років. При цьому організаційна структура великих підприємств стає немов «гранульованою» і поєднує стійкість з адаптивністю. Стійкість забезпечується стабільною

базовою формою організаційної структури, основу якої становлять невеликі, самостійні з господарської точки зору, вузько спеціалізовані підрозділи, тоді як адаптивність досягається за рахунок характерних для малих підрозділів властивостей, а саме: інноваційності, керованості (у тому числі ефективний контроль за персоналом), наявності підприємницьких рис тощо.

Адаптація може виявлятися як саморегулювання, самонавчання, самоорганізація та самовдосконалення. За саморегулювання система реагує на зміни середовища жорстко встановленими спеціальною програмою заходами та діями. Самонавчання системи означає її здатність змінювати програми реагування. За самоорганізації система змінює не тільки програму реагування, а й свою внутрішню структуру. Системи, що самовдосконалюються, можуть перебудувати свою структуру не лише в межах заданого набору елементів, а й шляхом розширення цього набору.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
2.3. КОМПАНІЯ У ВІТЧИЗНЯНОМУ БІЗНЕС-СЕРЕДОВИЩІ
КЛЮЧОВІ ПОЛОЖЕННЯ
ОСНОВНІ ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ
3.1. РОЗВИТОК ЯК ФІЛОСОФСЬКА ТА ЕКОНОМІЧНА КАТЕГОРІЯ
3.2. ДЖЕРЕЛА І РУШІЙНІ СИЛИ РОЗВИТКУ
Дисциплiни

МаркетингАнглійська моваПравоЕтика та естетикаІсторіяБухгалтерський облікЕкономікаІнформатикаМенеджментПолітологіяСтатистикаФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki