Сучасні міжнародні відносини характеризуються постійним розширенням сфер взаємодії держав, тому всі нові відносини стають предметом міжнародного, економічного та правового регулювання. Однією з таких порівняно нових організаційноправових форм міждержавного співробітництва є міжнародні організації. Це основна інституціональна форма співробітництва держав, головний організатор міждержавного спілкування. Хоча в сучасному своєму розумінні міжнародні організації як правовий феномен виникли наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть, коли потреби світового розвитку зумовили необхідність створення постійно діючих міждержавних органів, в історії розвитку цивілізації вже було накопичено певний досвід створення міжнародних об’єднань.
Так, у Стародавній Греції в VІ ст. до н. е. були створені перші постійні міжнародні об’єднання — симмахії та амфіктонії. Вони являли собою релігійно-політичні союзи племен (громад) і міст із загальними святилищем, казною, правилами ведення війни. Найбільш відомі — Лакедемонська та Делоська симмахії, а також Дельфійсько-Фермопільська амфіктонія, до якої входили 12 громад Середньої Греції і Фессалії. Саме ці об’єднання стали прообразами майбутніх міжнародних організацій. Багато вчених, зокрема Федір Мартенс, підкреслюють, що хоча ці союзи і були викликані релігійними цілями, вони зближували грецькі держави та пом’якшували їхню замкнутість.
Наступним етапом розвитку міжнародних організацій є створення міжнародних економічних і митних об’єднань. Одним із перших таких союзів був Ганзейський торговельний союз — торгово-політичний союз північно-німецьких міст на чолі з містом Любеком, що проіснував до 1669 року. Союз здійснював посередницьку торгівлю між Західною, Північною та Східною Європою,завдяки широким торговим і політичним зв’язкам, постійному розширенню кількості учасників (до яких належало і російське місто Новгород), мав значний вплив на соціально-економічний розвиток німецьких земель у ХVІ столітті.
Наступний етап виникнення міжнародних організацій у ХІХ ст. став результатом становлення об’єктивної тенденції до інтернаціоналізації багатьох сфер діяльності — створення Німецького митного союзу. Усі держави, що ввійшли до цього союзу, повинні були підкорятися однаковим законам щодо вивозу і транзиту товару. Усі мита визнавалися спільними й розподілялися між членами союзу за кількістю народонаселення.
Фахівці, що вивчають історію міжнародних організацій, вважають, що першою міжурядовою організацією в її класичному розумінні була Центральна комісія із судноплавства на Рейну, утворена в 1831 р.
Уже в другій половині ХІХ століття були створені міжнародні союзи для вимірювання землі (1864 р.), Всесвітній телеграфний союз (1865 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.), Міжнародне бюро мір і ваг (1875 р.), Міжнародний союз для захисту міжнародної та художньої власності й інші. У цей період співробітництво держав розширюється, торкаючись усіх значних сфер життя. Усі організації цього періоду мали постійні органи, фіксованих членів і штаб-квартири. Компетенція їх обмежувалася обговоренням спеціалізованих проблем.
Наступним важливим щаблем у розвитку міжнародних організацій є період після Першої світової війни, коли держави почали створення міжнародної організації з підтримки миру та міжнародної безпеки. Так, у 1919 р. відповідно до положень Версальської договірної системи було створено Лігу Націй, яка формально проіснувала до 1946 року.
Статут Ліги Націй було розроблено спеціальною комісією, створеною на Паризькій мирній конференції 1919—1920 рр., і включено до Версальського мирного договору 1919 року інші мирні договори, що завершили Першу світову війну 1914
— 1918 рр. Спочатку статут організації був підписаний 44 державами, у тому числі 31 державою, що брала участь у війні на стороні Антанти або приєдналася до неї (Австралією, Бельгією, Болівією, Бразилією, Великою Британією, Гаїті, Гондурасом, Грецією, Індією, Італією, Канадою, Китаєм, Кубою, Ліберією, Нікарагуа, Новою Зеландією, Панамою, Перу, Польщею, Португалією, Румунією, Сіамом, США, Еквадором, Югославією, Південно-Африканським Союзом, Чехословаччиною, Уругваєм, Францією, Хіджазом (у 1916—1925 рр. — формально незалежнеХіджазом (у 1916—1925 рр. — формально незалежне королівство, із 1925 року входить до Саудівської Аравії, Японією), і 13 державами, що дотримувалися нейтралітету в ході війни (Аргентиною, Венесуелою, Данією, Іраном, Іспанією, Колумбією, Нідерландами, Норвегією, Парагваєм, Сальвадором, Чилі, Швецією, Швейцарією). Хоча комісію з вироблення статуту Ліги Націй очолював президент США В. Вільсон, згодом Штати не ратифікували статут і не ввійшли до складу членів цієї організації.
Основною метою Ліги Націй відповідно до її статуту був «розвиток співробітництва між народами та гарантія їх миру й безпеки». Основними органами організації були: Асамблея (в її роботі брали участь усі члени Ліги Націй; сесії Асамблеї проходили щорічно у вересні), Рада Ліги Націй (спочатку складалася з чотирьох постійних членів — представників Великої Британії, Італії, Франції та Японії й чотирьох непостійних членів; згодом склад і кількість членів Ради змінювалися) і постійний секретаріат на чолі з Генеральним секретарем. Усі рішення Асамблеї та Ради, за винятком рішень із процедурних питань, повинні були прийматися одноголосно. Ліга Націй визнавала, що всяка війна «цікавить Лігу в цілому», і остання повинна вживати всіх заходів для збереження миру. За вимогою будь-якого члена Ліги Націй негайно скликалася Рада. У разі виникнення конфлікту між членами Ліги Націй вони повинні були підлягати його розгляду або третейським судом, або Радою.
Коли якийсь член Ліги вдавався до війни всупереч взятим на себе зобов’язанням, інші члени організації зобов’язувалися негайно порвати з ним усякі торгові й фінансові відносини, а Рада повинна була запропонувати різним заінтересованим урядам виставити той чи інший контингент військ, призначених для підтримки поваги до зобов’язань Ліги Націй.
При Лізі Націй на правах автономних організацій були створені Постійна палата міжнародного правосуддя, Міжнародна організація праці та інші організації. Основні органи Ліги Націй розташовувалися в Женеві (Швейцарія).
У перші роки свого існування Ліга Націй була одним із центрів організації боротьби проти Радянської держави, яка, проте, активно брала участь у конференціях, що проходили під егідою цієї організації, і нарадах із роззброювання, вносячи пропозиції, спрямовані на реальне розв’язання цієї найважливішої міжнародної проблеми.
Під прикриттям Ліги Націй на початку 20-х років XX ст. було здійснено у формі роздачі мандатів поділ колоній між держа-вами-переможцями. Організація робила численні спроби згладити гострі суперечності між головними її учасниками на основі антирадянської змови. У 1926 році Німеччина стала членом Ліги Націй. У 1931 році Японія, будучи її членом, напала на Китай, але реальної протидії з боку Ліги Націй агресор не побачив
— усе обмежилося лише її «рекомендаціями». 1933 року Німеччина та Японія вийшли з цієї організації, щоб одержати повну свободу дій для підготовки нової війни. У середині 30-х років, у зв’язку з наростанням військової загрози з боку фашистських режимів Німеччини, Італії та мілітаристської Японії, 30 державчленів Ліги Націй, з ініціативи французької дипломатії, звернулися до СРСР із пропозицією про вступ до цієї організації. 18 вересня 1934 року СРСР вступив до Ліги Націй і зайняв постійне місце в її Раді, незважаючи на те, що проти його прийняття голосували Нідерланди, Португалія та Швейцарія. Вступаючи до Ліги Націй, Союз розраховував, що в умовах виходу з організації найбільш агресивних держав йому вдасться хоч до деякої міри зашкодити розв’язанню війни. При цьому радянський уряд попередив усіх учасників організації, що він не бере на себе відповідальність за їхні попередні рішення й договори, укладені без участі СРСР.
Найважливішими питаннями, що обговорювалися в Лізі Націй із 1934 до 1939 року, були: італійська агресія проти Ефіопії (1935—1936 р.); порушення Німеччиною Версальського (1919 рік) і Локарнського (1925 рік) договорів у зв’язку з ремілітаризацією нею Рейнської зони 1936 року; італо-німецька інтервенція в Іспанії (1936—1939 р.); захоплення Німеччиною Австрії (1938 рік) та інші. У ці роки позиція західних держав, що прагнули направити фашистську агресію проти СРСР, визначила безпорадність Ліги Націй, що не зуміла провести жодного ефективного заходу проти держав-агресорів.
Водночас і сам СРСР не був прикладом дотримання своїх міжнародних зобов’язань. За розв’язану ним у 1939—1940 роках війну з Фінляндією його 14 грудня 1939 року рішенням Ради було виключено з Ліги Націй. З цього часу діяльність цієї організації фактично припинилася, формально ж Ліга Націй припинила своє існування у квітні 1946 року відповідно до рішення спеціально скликаної Асамблеї. Хоча Ліга Націй не змогла впоратися зі своїм основним статутним завданням, пов’язаним насамперед із запобіганням Другій світовій війні та з мирним урегулюванням міжнародних конфліктів, вона зіграла свою історичну роль, котра полягає в тому, що ця організа-ція стала прообразом міжнародної універсальної організації світового співтовариства — Організації Об’єднаних Націй, тому що в рамках Ліги Націй був накопичений, нехай і не завжди ефективний, але досвід колективного вирішення найважливіших міжнародних проблем.
Таким чином, створення міжнародних організацій та їх розвиток відбувалися поетапно. Розглянемо основні етапи розвитку системи міжнародних організацій:
І етап (середина ХІХ ст. – середина 40-х р. ХХ ст.)
— встановлення системи міжнародних організацій
Основні події:
— важливим спонукальним чинником утворення міжнародних організацій була промислова революція, що завершилась у більшості європейських країн;
— розпочався процес упорядкування у сфері міжнародних валютних відносин;
— на тлі частих валютно-кредитних криз відчувалася відсутність постійно діючих організацій, які координували б політику національних банків і фінансових інститутів різних країн;
— процес інтернаціоналізації економічної діяльності обумо
вив появу міжнародних регуляторів у сфері торгівлі та промисловості. ІІ етап (середина 40-х р. ХХ ст. — кінець 50-х р.
ХХ ст.) — формування системи Об’єднаних Націй
Основні події:
— створення Організації Об’єднаних Націй (ООН) — унікального міжнародного утворення, яке є світовим форумом народів; органом, що регулює всі сфери міжнародної діяльності;
— у 1948 р. створено організацію, яка регулює торговельні відносини між країнами — Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (ГАТТ);
— створення в 1949 р. Організації Північноатлантичного договору (НАТО), яка вирішує широкомасштабні проблеми в галузі безпеки;
— на цей час припадає становлення системи регіональних організацій.
ІІІ етап (кінець 50-х р. ХХ ст. — кінець 80-х р. ХХ ст.) — активізація процесу створення й поширення міжнародних регіональних організацій
Основні події:
— формування інтенсивного процесу регіональної інтеграції;
— створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), яке з часом перетворилося на економічний союз;
— значно активізується НАТО;
— суттєво зростає вплив розвинених країн, в першу чергу «Великої сімки»;
— у межах СНД відокремлюються локальні угруповання;
— розгортання діяльності Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), що об’єднала всі соціалістичні країни;
— створення регіональних фондів і програм допомоги країнам, що розвиваються (Африканський фонд розвитку, Арабський фонд соціального розвитку);
— створення й функціонування міждержавних організацій з
експорту товарів;
— удосконалення та розширення системи ООН. ІV етап (початок 90-х років — до теперішнього часу)
Основні події:
— епоха розпаду системи соціалістичних країн, зникнення найбільшої соціалістичної держави — СРСР;
— ліквідуються великі блоки: Організація Варшавського договору та Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ);
— переростання ЄЕС у Європейський Союз (ЄС), що підтверджено Маастрихтською угодою 1992 року;
— перетворення ГАТТ на Світову організацію торгівлі (СОТ).
