Сьогодні у багатьох розвинутих країнах пенсійні фонди є провідними інституційними інвесторами, які здійснюють інвестиції не тільки у національну економіку, а й на міжнародних фінансових ринках. За оцінками спеціалістів Швейцарського Банку міжнародних розрахунків (Bank for International Settlement), диверсифікація інвестиційного портфеля пенсійних фондів, у тому числі за рахунок розширення зарубіжних вкладень, останнім часом перетворилось в один із голо вних чинників інтенсифікації міжнародного руху капіталів.
Пенсійний фонд — це фінансова установа, яка акумулює внески найманих працівників і /або підприємців, управляє цими коштами, а потім — під час входу працівника на пенсію — виплачує йому всю суму одноразово або забезпечує довічну пенсію. Одночасно ці акумульовані внески вико ристовуються як інвестиційні ресурси.
Передумовою створення системи пенсійних фондів стала індустріалізація, яка привела до спеціалізації праці і переміщенню працівників з сільської місцевості в міста. Оскільки населення більше не перебувало в рамках самодостатнього господарства і не спиралось на домогосподарство як джерело фінансового забезпечення, то воно потребувало соціального захисту шлях ом накопичення певної сум коштів на момент припинення трудової діяльності або у разі втрати працездатності.
Перші пенсійні програми були створені на американських залізницях: у 1875 р. — компанією American Expres Company, а в 1880 р. — Baltimore and Ohio Railroad. Ця обставина пояснюється тим, що залізниці досягли великих розмірів і тим, що робота на них носила певну загр озу і вимагала компенсацій на випадок втрати працездатності.
У 1929 р. налічувалося вже 400 чинних пенсійних фондів з активами близько 500 млн дол. Вони обслуговували більше 4 млн робітників та їхніх сімей. У часи Великої депресії США більшість фірм збанкрутувало, а їхні пенсійні фонди також були спустошені, оскільки фірми виплачували допомоги з поточного доходу. В цілому ці не забезпечені ресу рсами пенсійні плани, побудовані за принципом «плачу-коли-ти-йдеш з роботи», діяли без будь-якого регулювання ззовні, а їх учасники мали дуже обмежені права. Разом з тим, пенсійні схеми, які пропонувалися страховими компаніями, були забезпечені відповідними коштами і довели свою життєздатність в умовах кризи 1930-х рр.
Фінансові негаразди Великої де пресії викрили необхідність створення низки програм універсального забезпечення на випадок припинення трудової діяльності або втрати працездатності, а
Закон про соціальну допомогу 1935 р. забезпечив фінансову безпеку пенсіонерам, у тому числі приватному сектору. Однак до
Другої світової війни пенсійні програми, що запроваджувались відповідно до цього закону ще не стали суттєвим чин ником економіки. Це сталось тільки у 1945 р., коли програми приватного пенсійного забезпечення охопили 6,4 млн осіб. Кількість американців, які підпадали під програми пенсійного забезпечення, продовжувала зростати і досягла 9,8 млн у 1950 р. і 21 млн у 1960 р.
У 1974 р. органами нагляду США був прийнятий Закон про пенсійне забезпечення (ERISA — Employee Retirement Income security Act), який ви значив юридичні рамки діяльності пенсійних фондів, створених приватними підприємствами, а пенсійне забезпечення державних службовців регулювалось спеціальними положеннями. Гарантування виплат пенсій усім учасникам пенсійних програм здійснювало Федеральне агентство Pension Benefit Guaranty Corporation, а контроль за діяльністю пенсійних фондів і виконання ними правил, подано на Міністерство праці (Department of Labor ) і Службу внутрішніх доходів (Internal Revenue Service) .
Сьогодні сукупні активи американських пенсійних фондів складають близько 5 трлн дол., або половину сукупних активів банківських і небанківських фінансово-кредитних інститутів. В управлінні пенсійних фондів знаходиться близько 30% американських акцій і 35% облігацій. Найбільш потужні фонди належать державному сектору, наприклад California Public Employee Retirement System з активами 90 млрд дол., California State Teachers Retirement System — 5 млрд дол., New York City Pension Funds System — 30 млрд дол.
Більшість великих пенсійних фондів США, як правило, самі управляють своїми активами як інституційні інвестори, а більш дрібні віддають перевагу довірчому управлінню через інвестиційні фонди Fidelity, Merrill Lynch та інші, які проводять свої операції в 120 країнах світу.
Подібно до США, в Ірландії і Великобританії активи пенсійних фондів управляються трастовими компаніями, в ролі яких висту пають банки, страхові компанії або компанії з управління активами. В Нідерландах, Швейцарії, Бельгії і Португалії пенсійні фонди створюються у формі акціонерних компаній та асоціацій, які юридично незалежні від підприємствзасновників. У Німеччині більшість підприємств для організації пенсійного забезпечення своїх працівників відкривають спеціальні резервні рахунки або створюють автономні пенсійні каси чи фо нди допомоги, які мають особливий юридичний статус.
Відношення пенсійних активів до ВВП розвинутих країн є різним: в Нідерландах — 116%, в Швейцарії — 111, Великобританії — 101%, США — 89,9%, Японії — 17, Німеччині — 131% (див. табл. 1.5). У цих країнах різними пенсійними програмами охоплено в середньому близько половини працездатного населення. Винятком є Швейцарія, де цей пока зник становить 90%, і
Нідерланди — 83%. Відрізняються країни і за характером участі найманих працівників у фондах, наприклад, така участь є обов’язковою в Австралії, Швейцарії і Данії.
Стрімкому розвитку пенсійних фондів на Заході сприяли податкові пільги, надані учасникам пенсійних програм; пільги для пенсійних фондів під час розміщення своїх коштів; відносно високий рівень дохідності цих опера цій на фінансових ринках. Так, у Великобританії, Швейцарії, Японії, Канаді і США внески підприємців і найманих працівників у пенсійні фонди, а також одержані від вкладень доходи звільнені від оподаткування, хоча виплати цих фондів пенсіонерам обкладаються прибутковим податком. Виключенням є Канада, де податок на дохід ві д вкладень пенсійних фондів встановлюється у розмірі 1%, і то тільки у тому разі, коли вкладення здійснюються в іноземні цінні папери і перевищують встановлену межу. В Німеччині від податків звільняються відрахування на спеціальні резервні рахунки, а також доходи (проценти і дивіденди), одержані пенсійними касами і фондами від розміщення своїх активів. У то й же час виплати пенсіонерам з цих рахунків підлягають оподаткуванню, як і доходи від трудової діяльності.
У більшості розвинутих країн пенсійне забезпечення здійснюється за рахунок трьох джерел:
• державних пенсійних систем (в межах державного соціального страхування);
• пенсійних систем підприємств-роботодавців;
• індивідуальних нагромаджень громадян у недержавних пенсійних фондах, страхових компаніях та інших фінансових установах.
Рівень розвитку різних видів пенсійних фондів і страхування пенсій у країні залежить від того, якою мірою державна система пенсійного забезпечення відповідає потребам населення. Пенсійні фонди на рівні підприємств найбільше поширені в Японії, США та деяких інших країнах. У Бельгії, Франції та деяких західноєвропейських країнах вони звичайно створюються за галузевим пр инципом, а у Скандинавських країнах — у загальнонаціональному масштабі.
За джерелами фінансування вирізняються дві основні групи пенсійних систем, що умовно називаються бюджетними (нефондованими) і страховими (фондованими).
Бюджетні пенсійні системи здійснюють акумулювання коштів (з бюджетів держави, профспілок, корпорацій, установ тощо) і розподіляють їх для поточних виплат пенсій. Вони не інвестують вільні кошти, щоб одержати додаткові грошові надходження у вигляді інвестиційного доходу. Тому фінансові результати пенсійного забезпечення в бюджетних системах обмежені і цілком залежать від суми акумульованих коштів. До цієї групи належать деякі державні пенсійні системи, зокрема розподільча система державних пенсій, яка донедавна існувала в Україні
Переважна частина пенсійних систем належать до другої групи. Страхові пенсійні системи передбачають поступове довгострокове нагромадження коштів для забезпечення виплат пенсій. Самі пенсії в таких системах варто розглядати як результат соціального страхування. Інакше кажучи, баланс внесків і виплат пенсій
визначається страховими угодами.
Теоретично існує три основні методи (схеми) фінансування пенсійних систем: повне покриття поточних витрат; виплата пенсій за рахунок резерву; змішаний метод.
Метод покриття поточних витрат не передбачає створення повномасштабного резерву. Внески працедавця і персоналу цілком йдуть на виплату пенсій, тому тут йдеться не про традицій
ний пенсійний фонд, а про нефондовану систему пенсійного забезпечення. Такий метод фінансування застосовується у багатьох державних системах пенсійного забезпечення та в ряді міжнародних організацій.
Застосування методу покриття поточних витрат визначає невеликі витрати на виплату пенсій у перші роки її існування, тому що в цей час більшість працівників ще не надобувають права на пенсії і не виходить на відпочинок. Масові виплати пенсій починаються через декілька років після заснування системи. В цей час вип лати пенсій здійснюються частково або цілком за рахунок працівників, тобто перші пенсіонери одержуватимуть пенсію, оплачену більш молодим поколінням. Таким чином, утримання пенсіонерів одних поколінь перекладається на плечі наступних вікових груп працюючих. Недоліком методу покриття поточних витрат є складність накопичення резерву, що може привести до серйозних цінових укладень і неможливості виплати пенсій в м айбутньому.
Виплата пенсій виключно за рахунок резерву застосовується у разі індивідуального страхування пенсій за рахунок разового внеску або у разі придбання пенсійних планів. Цей метод припускає повне попереднє фінансування пенсії і відповідно дає повну гарантію пенсіонерові, однак його реалізація для великої групи учасників пов’язана зі значними одночасними витратами. Ситуація дещо покращується, коли внески до фонду дорівнюють резерву, необхідному для забезпечення пенсій тільки тим учасникам, що в даному році вийшли на пенсію.
Найбільш часто для фінансування пенсійних систем застосовується змішаний метод — метод послідовного створення резерву. Він використовується у виробничих і в переважній більшості державних і міжнародних пенсійних фондів. На етапі становлення цих фондів внески до них суттєво перевищують поточні виплати пенсій. Невикористані кошти при цьо му інвестуються для одержання доходу. Згодом внески стають меншими за суми виплат. Ця різниця покривається доходами від інвестиційної діяльності. Такий спосіб фінансування призводить до того, що фінансовий тягар більш-менш рівномірно розподіляється між поколіннями учасників і забезпечує певний рівень гарантії виплат для учасників фондів і пенсіоне рів.
Джерелами фінансування фондів слугують внески учасників, роботодавців та доходи від інвестування пенсійних коштів. Розмір внесків як учасника, так і роботодавця зазвичай береться у відсотках до суми заробітної плати. З позиції фінансового забез
печення фонду не має значення, в якому співвідношенні знаходяться внески роботодавця (вкладника) та робітника (учасника). У різних пенсійних фондах вони можуть істотно відрізнятися. Разом з тим, часто передбачається, що роботодавець вносить до фонду рівня з учасником суму. У деяких фондах конкретна сума внеску роботодавця взагалі не обумовлена — вона пов’язується з довгостроковими фінансовими потребами.
Виробничі пенсійні фонди, як правило, передбачають виплати таких видів пенсій:
• за віком та/або за вислугу років;
• у разі непрацездатності (інвалідності);
• вдові (вдівцю) учасника фонду або пенсіонера;
• дітям та іншим утриманцям.
Умови придбання прав на пенсію в різних пенсійних фондах істотно відрізняються в деталях, однак принципово мають значну схожість.
Пенсії за віком призначаються особам у віці від 50 до 70 років (у більшості пенсійних систем — у 55—60 років). В усіх пенсійних системах передбачається мінімальний стаж роботи на підприємстві (в організації), але термін вислуги коливається від 1 до 30 років. У багатьох фондах необхідний стаж роботи дорівнює 10—15 рокам.
У деяких країнах вік виходу на пенсію не встановлюється. Вона призначається після досягнення мінімально необхідного терміну вислуги. Зазвичай цей термін становить 10—35 років. Досягнувши пенсійного віку, учасник фонду може негайно реалізувати своє право на пенсію, отримуючи звичайну пенсію за старістю. Учасник, який ще не досяг пенсійного віку, але вже має необхідний для призначення пенсії мінімальний стаж, у разі звільнення з роботи отримує право на відкладену (відстрочену) пенсію. Це право реалізується ним у подальшому під час настання пенсійного віку.
У більшості пенсійних систем розмір пенсії за віком
пов’язаний з розміром заробітної плати. За основу для розрахунку розміру пенсії можуть обиратися: остання заробітна плата, середня заробітна плата за фіксований інтервал часу роботи (3—5 років). Існують і деякі інші варіанти.
Частка заробітної плати, що підлягає виплаті у вигляді пенсії, зазвичай залежить від стажу роботи (служби). Іноді вона складається з двох елементів — перший з них не залежить від стажу (наприклад 30%), другий — пропорційний до нього. Часто передбачаються мінімальні, а іноді й максимальні розміри пенсій (у
вигляді граничної суми або частки заробітної плати, наприклад 70—80%).
У багатьох пенсійних системах передбачається індексація пенсій у зв’язку зі зміною вартості життя (на основі відповідного офіційного індексу споживчих цін), а іноді й доплата на утриманців.
У деяких фондах передбачається можливість одержання дострокової пенсії. Такі пенсії виплачуються за умови звільнення з роботи у разі досягнення людиною віку, дещо меншого, ніж обумовлений законодавством вік виходу на пенсію. Наприклад, у пенсійному фонді ООН звичайний вік виходу на пенсію 62 роки, тоді як дострокова пенсія вже можлива у віці 57 років. Розмір такої пенсії, природно, менший від звичайної.
Теоретично може бути застосовано таку класифікацію типів пенсійних фондів (схем):
1. Схеми установленими розмірами внесків: у вигляді фіксованої суми; у вигляді відрахувань роботодавцем деякого відсотка від заробітку учасника; у вигляді відрахувань роботодавцем деякого відсотка від заробітку учасника і пропорційних внесків самого учасника.
2. Схеми з установленими розмірами виплат пенсій: за кожний рік внесків до фонду; у вигляді виплат, що залежать від середнього заробітку учасника за весь період внесків до фонду; фонди з установленими розмірами виплат, що залежать від середнього заробітку учасника за останні кілька років внесків до фонду.
3. Змішані пенсійні схеми.
Як зазначалося вище, засновником (спонсором) пенсійного фонду може бути приватна компанія, яка засновує фонд для своїх робітників, органи місцевої влади, які створюють фонд для своїх працівників, нарешті, а також фізична особа, яка фінансує влас
ний пенсійний фонд.
За схемою з установленими внесками (defined contribution plans) засновник робить тільки внески в інтересах учасників схеми. При цьому він не гарантує будь-який рівень пенсійних виплат. Розмір виплат, які одержуватиме учасник, залежить від зростання вартості активів схеми. Інакше кажучи, вони визначаються якістю інвестиційного управління активами пенсійного фонду. Таким чином, учасник такої схеми бере на себе весь інвестиційний ризик.
За схемою з установленими виплатами (defined benefit plan) засновник бере на себе зобов’язання періодично виплачувати правнику у разі виходу на пенсію (або його сім’ї у разі передчасної смерті) встановлену суму. Розмір пенсійних виплат залежить від строку служби учасника і його зарплати. Пенсійні зобов’язання є, по суті, борговими зобов’язаннями спонсора схеми, який бере на себе ризик невідповідності розміру наявних коштів розміру виплат працівникам, які вийшли на пенсію. Таким чином, на відміну від схем з установленими внесками, у схемі з установленими виплатами весь інвестиційний ризик бере на себе спонсор.
Змішані пенсійні схеми, що мають ознаки двох попередніх схем, є новим явищем у пенсійній практиці. Перша така схема з’явилася в 1985 р. і була прийнята 8% всіх компаній та організацій США. Головною її метою є подолання негативних рис інших схем: прийняття ризику працівниками у разі встановлених внесків, а також великих витрат і ризику в схемі встановлених виплат для компаній з нечисленним персоналом із постійно працюючими.
Хоча змішані схеми мають багато форм, однією з найпоширеніших є схема з гарантованими мінімальними виплатами, за якої роботодавець щороку вносить у фонд визначену суму. Розмір внесків залежить від строку служби працівника і гарантує визначений мінімум пенсійних виплат, як і в схемі з установленими виплатами. Роботодавець періодично інформує працівників про стан їх рахунків. Якщо фонд не зібрав достатньо коштів для виплати встановлених пенсій, працівник зобов’язаний внести необхідну суму для покриття дефіциту. Таким чином, у змішаних схемах ризик розподіляється серед роботодавців і працівників.
Системи додаткового пенсійного забезпечення існують двох типів:
1. Системи прямого фінансування — це пенсійна система з самокерованою структурною одиницею підприємства-вкладника, яка не передбачає створення пенсійного фонду як юридичної
особи. Така організація додаткового пенсійного забезпечення почала активно запроваджуватись у країнах Західної Європи після Другої світової війни як ефективний важіль стимулювання відновлення промисловості. Ця система сьогодні досить поширена в Австрії, Бельгії, Франції, Німеччині, Греції, Нідерландах, Швеції, Португалії і деяких інших європейських країнах.
2. Системи трастового типу передбачають наявність юридичної особи — недержавного пенсійного фонду (НПФ), що приймає внески вкладників у довірче управління.
Досить поширені системи подвійного трасту. В таких системах НПФ, що за своєю сутністю є трастовою організацію для вкладників і учасників, передає свої пенсійні резерви в довірче управління компанії з управління активами, що стає трастом для цього фонду. Пенсійні фонди Великобританії, Швейцарії, Ірландії, частково Італії та Іспанії організовані саме за таким принципом.
Аналіз світового досвіду недержавного пенсійного забезпечення показує, що в багатьох країнах перевага віддається НПФ. Наприклад, у структурі активів інститутів недержавного пенсійного забезпечення США близько 70% пенсійних нагромаджень знаходиться в розпорядженні корпоративних (виробничих) НПФ. У латиноамериканських країнах даний відсоток ще вищий. При цьому відзначається швидкий розвиток недержавних фондів не тільки за океаном, а й у країнах Східної Європи, а також у Росії та інших країнах СНД.
Основними причинами участі в НПФ слід вважати:
• для працівника — часткове (в ряді випадків і повне) фінансування роботодавцем витрат на утворення майбутньої пенсії, в зв’язку з чим працівнику стає вигідніше і дешевше брати участь у НПФ, аніж фінансувати додаткову пенсію з власних доходів (зарплати) шляхом індивідуального страхування в страховій компанії чи відкриття пенсійного депозитного рахунку в комерційному банку;
• для роботодавця — вкладника корпоративного НПФ переваги такого фонду полягають не тільки в посиленні впливу на персонал через систему недержавного забезпечення, а й у можливості внутрішнього кредитування (інвестування) за рахунок пенсійних резервів НПФ.
Сьогодні у розвинутих країнах світу практично немає людей, не охоплених системою недержавного пенсійного забезпечення.
Так, якщо на початку 1940-х рр. у США кожен п’ятий праців
ник був учасником НПФ, то в середині 1980-х рр. — уже кожен другий. При цьому розмір пенсії, що її отримують з НПФ колишні працівники, як правило, перевищує державну пенсію.
Для таких держав, як Україна, що тільки-но почали проведення пенсійної реформи, орієнтиром можуть бути чилійські НПФ, серед учасників яких налічується 6,1 млн громадян з 15-мільйонного населення країни. При цьому середня пенсія чилійця становить більше 200 дол. США. І це ще не межа, оскільки його пенсійна програма розрахована на 40 років.
Про місце і роль західних НПФ в економіці говорять такі цифри.
У США фінансовий обсяг активів НПФ становить більше 1,5 трлн дол., що перевищує державний бюджет цієї країни. Активи НПФ, розміщені на пенсійних рахунках у Швейцарії, Великобританії і Голландії, вже перевищують суму, еквівалентну 1 трлн дол. США. Обсяг фінансових активів західноєвропейських НПФ може подвоюватися кожні 7 років.
Таким чином, за своїм фінансовим потенціалом та впливом на соціально-економічний розвиток держави західна система НПФ може порівнюватись, хіба що, з міжнародною банківською системою. В сучасних умовах дуже важливо обрати найбільш оптимальний шлях, спираючись на досвід інших країн, враховуючи українську специфіку недержавного пенсійного забезпечення.
