У міру подальшої розбудови соціалізму все рельєфніше почали виявлятися недоліки централізовано керованої економіки. Намагання «пом’якшити» ці недоліки спочатку зводились до «косметичних» заходів, які не зачіпали головних засад функціонування командної економіки. Але постійне нагромадження проблем соціально-економічного розвитку об’єктивно призвело до необхідності їх розв’язання шляхом здійснення господарських реформ. Оскільки жод на з них не змінювала кардинально стан справ у механізмі функціонування економіки, то ці реформи стали перманентними, відповідно відгукуючись на розв’язання найбільш нагальних проблем.
Усі господарські реформи здійснювались у таких напрямах:
— специфікація прав власності, що виявлялося у розширенні оперативно-господарської діяльності підприємств;
— поступове зменшення тиску директивного планування;
— пошуки нових стимулів підвищення ефективності виробництва.
Справді широкомасштабні господарські реформи були започатковані економічною реформою 1965 р. Творцем і втілювачем цієї реформи був тодішній Голова Ради Міністрів СРСР А. Косигін.
Економічна реформа передбачала здійснення комплексу заходів, які б дали можливість:
— розширити економічну самостійність підприємств;
— скоротити кількість планових показників, які доводились підприємствам зверху, звернувши при цьому особливу увагу на економічні показники і нормативи;
— відмовитись від детального планування зверху номенклатури продукції, що випускається, зі збереженням централізованого доведення натуральних показників лише за найважливішими видами продукції;
— зорієнтувати економічну діяльність підприємств на прибутковість (рентабельність);
— матеріально зацікавити колективи підприємств шляхом залишення для них більшої частини отриманого прибутку, який спрямовувався на формування трьох заохочувальних фондів (фонд розвитку виробництва, фонд матеріального заохочення, фонд соціально-культурних заходів та житлового будівництва);
— заміну частини бюджетних капіталовкладень їх кредитуванням (передбачалося приблизно 50 % капіталовкладень здійснювати за рахунок кредиту, але реально ця частка ніколи не перевищувала 4 %);
— поступове витіснення матеріально-технічного забезпечення оптовою торгівлею засобами виробництва (що так і не вдалося втілити у життя).
Взята в цілому, ця модель організації діяльності підприємств отримала назву «господарський розрахунок».
Госпрозрахунок ґрунтувався на ідеї поєднати матеріальні стимули з виконанням планових показників. Головні зусилля теоретиків і практиків госпрозрахунку були зосереджені на по будові різних систем розподілу прибутку і доходу підприємств. У цьому зв’язку розроблялись різної складності нормативи відрахувань від прибутку (доходу) у трьох напрямах: у госпрозрахункові фонди підприємства; вищій організації (міністерству); до державного бюджету.
Господарська реформа 1965 р. мала певний позитивний вплив на розвиток економіки. Госпрозрахунок певною мірою сприяв
підвищенню рівня виконання планових завдань, але він при цьому не був націлений на стимулювання ефективності виробництва, оскільки мав на меті виконання валових показників. Тому у 1979 р. було здійснено нову спробу реформування економіки у напрямі безповоротної відмови від орієнтації на валові показники. З цією метою встановлювався показник нормативно-чистої продукції, який міст ив у собі лише новостворену, додану вартість.
Однак і цей захід не дав бажаних результатів. Підприємства почали активно використовувати методи штучної «накрутки» знову доданої вартості. Почав зменшуватися випуск продукції, в якій високу питому вагу становила уречевлена праця. До того ж централізоване ціноутворення значною мірою нівелювало результати виробництва, ви мірювані за допомогою показника знову створеної вартості.
Тому вже у 1984 р. започатковується здійснення крупномасштабного економічного експерименту з перевірки і запровадження нових форм господарювання. Експеримент був спрямований насамперед на вдосконалення використання досягнень НТР.
Зрозуміло, що і цей експеримент був приречений на невдачу, оскільки здійснювався у старій системі координат. Підприємства мляв о відгукувалися на новації, здійснювані в межах механізму господарювання з переважанням адміністративних методів управління. Все нагальніше заявляла про себе необхідність переходу до економічних методів управління.
Перехід від переважно адміністративних до економічних методів управління розпочався у червні 1987 р., коли було започатковано «перебудову». Шляхи її здійснення були такими.
1. Розширення ме ж самостійності підприємств, переведення їх на повний госпрозрахунок і самофінансування, підвищення відповідальності за кінцеві результати і виконання зобов’язань перед споживачами.
2. Докорінна перебудова централізованого керівництва економікою шляхом зосередження уваги на головних процесах, які визначають стратегію розвитку народного господарства.
3. Комплексне реформування планування, ціноутворення, фінансово-кредитного механізму, упра вління НТП, працею, соціальним розвитком, зовнішньоекономічними зв’язками, перехід до оптової торгівлі засобами виробництва.
4. Активізація людського чинника, зміцнення демократичних засад, розвиток самоуправління.
Водночас зазначалося, що здійснення намічених заходів дозволить забезпечити нову якість централізму, оскільки в народногосподарське планування будуть органічно вплетені державні замовлення, господарські угоди між підприємствами, контрольні цифри тощо. Таким чином, централізм у плануванні не відкидався, він лише «вдосконалювався».
Слід зазначити, що процеси перебудови не були безпосередньо спрямовані на підрив це нтралізовано керованої економічної системи. Йшлося лише про її модернізацію, про той же соціалізм, але соціалізм «гуманний», з «людським обличчям». А тому такі перебудовчі кроки, як дозвіл на індивідуальну трудову діяльність, створення кооперативів нових видів, перехід державних підприємств на повний госпрозрахунок і самофінансування, розвиток орендних відносин тощо не руйнув али святу святих існуючої системи — суспільну власність, планомірну організацію народного господарства.
На думку відомого американського економіста Мартіна Шніцера, головною причиною провалу перебудови було те, що вона охоплювала одночасно забагато реформ, які були нескоординовані між собою і почались занадто пізно. Чимало адміністративних методів, які традиційно застосовувались для рег улювання планової економіки, було відкинуто до того, як повинні були запрацювати децентралізовані механізми. Незважаючи на те, що підприємства отримали більшу економічну свободу, це не привело до підвищення обсягів реалізації продукції, оскільки за нових умов роботи підприємства закладали у ціни вироблених ними товарів високі норми прибутку, що за відсутності конку ренції провокувало постійне зростання цін. У результаті роздрібні ціни, які в 1990 р. зросли на 5,6 %, підскочили у 1991 р. на 86 %. Водночас, обсяг промислового виробництва знизився на 7 %. У зв’язку з цим значно зросли масштаби банківського кредитування з метою підтримки підприємств, які опинились у скрутному фінансовому становищі. Все це зу мовило інфляцію, каталізатором якої стала грошово-фінансова криза, викликана збільшенням дефіциту державного бюджету до рівня понад 100 млрд крб, що становило 12 % радянського ВНП. Вал кризових явищ стрімко наростав, що засвідчувало необхідність кардинальних змін у економіці.
